3.2. Володіння

Серед прав на речі римське цивільне право виділяло: право володіння; право власності; права на чужі речі.

Володіння (pqssessio) - специфічний чисто римський правовий інститут. Воно мало преторський захист, для здійснення якого володільцю достатньо було лише до­вести факт неправовомірного порушення володіння третьою особою. Володіння складалося з двох елемен­тів: об'єктивного (corpus possessions) - фізичного во­лодіння річчю; та суб'єктивного (animus possessions) - наміру вважати річ своєю.

Фізичним володільцем речі вважалася особа, яка ма­ла змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у випадку, якщо річ випадково була загубле­на, навіть у межах маєтку володільця, можливість впли­ву на неї втрачалася, а отже, зникав і один з двох еле­ментів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ своєю, здійснювати володіння. Так, оренда­тор вважається тільки держателем речі, а його користу­вання нею - незалежно від тривалості оренди, наявності матеріальної вигоди і т.д.- вважається лише держан­ням.

Отже, держання - це фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від не­законних посягань на річ самостійно, з допомогою сис­теми чітко визначених позовів, а держателі - лише через посередництво юридичного власника (володільця) речі. Це дозволяла тримати держателів (орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність між річчю і товаром?

2. Основні типи поділу речей в римському цивільному праві. Практичне значення таких поділів.

3. Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

Питання для самостійного вивчення

1. Що таке похідне володіння?

2. У чому полягали обов'язки володільця?

3. Порядок набуття і втрати володіння.

4. Позовний захист володіння.

5. Преторські інтердикти на захист володіння.

Тема 4. Зобов’язальне право

4.1. Поняття зобов’язання

Зобов'язальне право регулює відносини в сфері вироб­ництва та цивільного обігу. Предметом зобов'язального права є певна поведінка зобов'язаної особи, її позитивні або негативні (тобто утримання від якоїсь дії) дії.

Зобов'язання (obligatio) - це «правові обмеження, що змушують виконати певні дії, відповідно до законів держави», «суть зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим певний предмет, але щоб пов'язати іншого в тому плані, щоб він нам щось віддав, зробив або надав». До прийняття на себе зобов'язання людина (майбутній боржник) абсолютно вільна, не пов'язана жодними обіцянками. Вступивши в зобов'язання, вона стає боржником, дана обіцянка об­тяжує її свободу, накладає правові обов'язки, своєрідні правові пута. Згідно із Законами XII Таблиць, ці пута були цілком реальними - на неоплатного борж­ника накладали кайдани вагою 15 фунтів (римський фунт - 327,5 г) і більше - на розсуд кредитора.

Зобов'язання - це правові відносини, в силу яких од­на сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) дала (dare) певну річ або зробила „(facere) обумовлену дію чи роботу, або надала (praes-tare) певну річ у користування - згідно з умовами прий­нятого боржником зобов'язання. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора, інакше проти нього прий­маються відповідні правові санкції.

Сторона, яка має право вимагати виконання зобов'я­зання, називається кредитором. Сторона, зобов'язана виконати цю вимогу, - боржником.

Предметом зобов'язання виступає дія, яка має юридич­не значення і породжує правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, вона не породжує юридично значимих зобов'язань (дівчина не прийшла на домовлене побачення, вимагати виконання обіцянки чи якоїсь ком­пенсації - безглуздо).

Підставою виникнення зобов'язань служать юридичні факти: а) договір (зобов'язання ex contractu); б) ніби договір (зобов'язання quasi ex contractu); в) правопору­шення (зобов'язання ex delicto); в) ніби правопорушення (зобов'язання quasi ex delicto).