- •Основи римського приватного права Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни
- •ЗмісТ курсу
- •Тема 1. Загальні положення – поняття, предмет, система, принципи, джерела римського приватного права
- •Тема 2. Особи – поняття, правосуб’єктність, правове становище
- •Тема 3. Речове право. Право власності
- •Тема 4. Зобов’язальне право
- •Тема 5. Спадкове право
- •Конспект лекцій Змістовий модуль 1. Загальні питання римського приватного права
- •Тема 1. Загальні положення – поняття, предмет, система, принципи, джерела римського приватного права
- •1.1. Поняття та системи римського права
- •1.2. Предмет та принципи римського приватного права
- •1.3. Джерела римського приватного права
- •Питання для самоконтролю
- •Питання для самостійного вивчення
- •Тема 2. Особи – поняття, правосуб’єктність, правове становище
- •2.1. Поняття особи
- •2.2. Поняття і значення правоздатності
- •2.3. Правове становище римських громадян
- •2.4. Правове становище рабів
- •Питання для самоконтролю
- •Питання для самостійного вивчення
- •Тема 3. Речове право. Право власності
- •3.1. Поняття та види речей
- •3.2. Володіння
- •Питання для самоконтролю
- •Питання для самостійного вивчення
- •Тема 4. Зобов’язальне право
- •4.1. Поняття зобов’язання
- •4.2. Сторони в зобов'язанні
- •4.3. Виконання зобов'язань
- •Питання для самоконтролю
- •Питання для самостійного вивчення
- •Тема 5. Спадкове право
- •5.1. Виникнення спадкового права. Основні види спадкування
- •5.2. Спадкування за заповітом
- •5.3 Прийняття спадщини
- •Питання для самоконтролю
- •Питання для самостійного вивчення
- •Індивідуальне завдання
- •Питання для підготовки до заліку
- •Список літератури Основна
Питання для самоконтролю
1. Розкрийте поняття римського приватного права.
2. Назвіть системи римського приватного права.
3. Розкрийте сутність предмету римського приватного права.
4. В якому сенсі можуть трактуватися поняття «джерела права»?
5. Перелічить основні джерела законодавства (утворення законів) в різні періоди римської історії: царський, Республіки, принципату і домінанту.
Питання для самостійного вивчення
1. Звичаєве право і закон.
2. Едикти магістратів.
3. Діяльність юристів.
4. Кодифікації римського права.
Тема 2. Особи – поняття, правосуб’єктність, правове становище
2.1. Поняття особи
Особа (persona) – це істота, здатна мати права. Суб'єктом права були фізичні і юридичні особи, причому грань між ними не проводилася. Здатність бути суб'єктом права, тобто носієм певних громадянських прав, за римським цивільним законодавством не була природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права.
2.2. Поняття і значення правоздатності
Правоздатність (в сучасному розумінні терміна) визначалася словом «caput». Повна правоздатність складалася з трьох основних елементів – status libertatis (стан свободи), status civitatis (стан громадянства), status fa-miliae (сімейний стан). Лише особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, «батько сімейства») користувалася цивільними правами в повному обсязі. Ці права полягали в: 1. Праві вступати в законний римський шлюб (ius conubii) та 2. Праві торгувати (ius commercii), тобто укладати будь-які угоди, складати заповіт і приймати спадщину та бути власником рухомого та нерухомого майна. Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора), і при тому не користувався повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував перебувати під батьківською владою свого pater familias.
Виникала правоздатність або при народженні вільного (ним вважалося відділення від черева матері та крик новонародженого), або при наданні рабу свободи. В окремих випадках правоздатність могла виникнути і до народження дитини (поділ спадщини, за якого до уваги бралися і т. зв. постуми, тобто діти спадкодавця, народжені після його смерті (D. 38.16. 3.9).
Припинялася правоздатність зі смертю вільного чи з його продажем у рабство (цивільна смерть). Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів родини, кожний з яких міг бути спадкоємцем іншого і вже, у свою чергу, передати право на спадок власним спадкоємцям - за законом чи за заповітом. Якщо причиною смерті була катастрофа чи стихійне лихо, римське цивільне право допускало презумпцію одночасної смерті усіх таких пов'язаних майновими відносинами осіб.
Крім правоздатності, тобто наявності цивільних прав, існувало ще й поняття дієздатності, тобто здатності користуватися своїми правами самостійно. Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії та відповідати за них. Дієздатність наставала з певного віку, вона також залежала від стану психічного здоров'я, способу життя громадянина (здійснення непривабливих вчинків тощо).
За віковим цензом неповнолітні громадяни Риму поділялися на 3 групи. Перша - це діти (infantes), хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун. Друга - т. зв. impuberes, дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. Представники цієї групи вважалися обмежено дієздатними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Для більш важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна (auctoritas tutoris), причому обов'язково ця згода мала надаватися в момент угоди - не завчасно і не постфактум. Третю групу становили молоді люди у віці до 25 років. Вони могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати реституцію, тобто розірвання такої дії і повернення у початковий стан. З II ст. н. є. представники цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їхніми цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата -з 12, хлопці - з 14 років) і складати заповіт.
Абсолютно недієздатними вважалися недоумкуваті і душевнохворі. За рішенням суду особу могли офіційно визнати «марнотратником», тобто нездатним розпоряджатися майном. Марнотратникові призначався піклувальник, без згоди (consensus) якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, прийняття дарунку чи спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальником; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповітним запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину.
Певні обмеження дієздатності наставали у випадку приниження честі за рішенням суду. Римське право знало три ступеня такого приниження. Найвищий - т. зв. infamia, причиною якого були недостойні вчинки громадянина: проституція, лжесвідчення, вступ жінки у шлюб під час траурного року після смерті чоловіка (оскільки батьком дитини, народженої аж до 300-го дня після смерті чоловіка, вважався померлий, такий вступ у шлюб означав, що жінка одружується зі своїм коханцем, аби батьком можливої дитини вважався саме він, а не померлий), а також кримінальний злочин. Інфамія або наступала безпосередньо, infamia immediata, у зв'язку з певними обставинами (вигнання з легіонів за негідну поведінку, подвійні заручини тощо), або ставала результатом доведеного звинувачення особи в деяких процесах, де звинувачення відстоювало злочинність чи недобросовісність вказаної особи (iudicia publica no actio furti, vi bonorum factorum, iniuriarum, doli, pro socio, tutelae, mandati, depositi) - т. зв. infamia mediata.