5.2. Спадкування за заповітом

Заповіт (testamentum tabulae) - односторонній акт-розпорядження на випадок смерті (mortis causa) обов'язковим призначенням спадкоємця. Це акт одно­сторонній (на відміну від зобов'язання), він може у будь-яку мить бути відкликаний спадкодавцем. Вступ у спад­щину відбувається лише з волі спадкоємця, яка виража­ється після прийняття спадщини.

Для справжності заповіту вимагається правоздатність спадкодавця (testamenti factio activa). Це має бути особа власного права, а не раб чи підвладний. Виняток стано­вили нееманциповані воїни та чиновники, чиє майно, завойоване на війні чи зароблене на державній службі, вважалося їх власністю. Стосовно personae in potesta бу­ло визнано їх право розпоряджатися половиною свого майна, отриманого в формі peculium castrense і quasi castrense, тобто як винагороду за військову службу; друга половина за законом відходила до pater familias померлого. Жінки отримали право складання заповіту аж у II ст. н. є., і лише за умови згоди опікуна. З відмиранням інс­титуту опіки над жінками вони набули повну заповіда­льну правоздатність testamenti factio activa. Жінка-заповідачка називалася testatrix на відміну від testator - чоловіка-заповідача. На момент складання заповіту особа має бути не тільки правоздатною, але й дієздатною. Втрата дієздатності спадкодавця на момент його смерті (душевнохворий, марнотратник і т.д.) не призводила до втрати сили уже складеного заповіту.

5.3 Прийняття спадщини

Відкриття спадщини відбувається у момент смерті спадкодавця. Але протягом певного періоду спадщина вважається «лежачою» (heredias iacens), спадкоємець ще вирішує, чи прийняти її. В період ранньої Республіки, якщо хтось захопив таке «безгоспне» майно і проволодів ним рік (для нерухомого майна - два роки) без заперечень з боку законних спадкоємців, він ставав законним власни­ком. У класичний період така спадщина безгосподарним майном уже не вважалася, її самовільне захоплення не до­пускалося (на виморочне майно претендувала держава).

У практиці Риму, як уже зазначалось, траплялися ви­падки, коли спадкоємцем призначали раба, який тим са­мим одночасно відпускався на свободу. Такий раб вступав у спадщину sine beneficio deliberandi atque inventarii - без пільги роздуму і описуй.

Поширеною практикою заповідання майна у Римі ставало його заповідування імператору, особливо, якщо спадкодавець не мав близьких родичів або намагався та­ким способом продемонструвати свою лояльність. Спра­вою честі імператора було розрахуватися за такими бор­гами. Ульпіан стверджував: Fiscus semper idoneus suc-cesor est, тобто: Фіск (в Римі - імператорська казна, на відміну від казни державної) - завжди надійний і плато­спроможний спадкоємець.

Питання для самоконтролю

1. Основні поняття спадкового права.

2. Спадкування за заповітом.

3. Спадкування за законом.

4. Прийняття спадщини.

Питання для самостійного вивчення

1. Історія виникнення та розвитку спадкового права.

2. Необхідне спадкування (обов’язкова частка).

3. Сінгулярне наступництво.

4. Легати та фідеїкоміси.