§ 1. Сутність методології права та її рівні

Звичайно під методологією розуміється система мето­дів, що застосовуються для дослідження тієї чи іншої ре­альності, а також наука про ці методи. Саме поняття "ме­тод" означає шлях, спосіб досягнення визначеної мети, у даному випадку — спосіб здобуття нового знання про цю реальність. Що ж слід розуміти під методологією права? Можна виділити такі підходи до інтерпретації цього фено­мена. По-перше, це так званий науковий підхід, у рамках якого під методологією розуміється система загальнонау-кових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права — соціологічний, кібернетичний, системний та ін., а також вчення про ці методи. Вперше таке уявлення було сформульовано В. Казимирчуком. Недоліком цього підходу є те, що він не дає уявлення про методологію пра­ва як про синтетичне знання, тому що відповідно до цього підходу окремі науки, з одного боку, і правознавство — з іншого, існують ніби самі по собі.

По-друге, це так званий філософський підхід, коли під методологією права розуміється застосування основних принципів і категорій філософії до права. З погляду Дж. Керімова, до них належать категорії діалектики чи гносеологічні категорії, а на думку А. Васильєва — катего­рії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає нія­кої нової дисципліни на межі філософії і правознавства. По-третє, підхід, що його умовно можна назвати філолоф-сько-правовим, оскільки він припускає наявність особли­вої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гно­сеологічний аналіз різних типів правопізнання та праворо­зуміння.

Останній підхід уявляється кращим, оскільки дає змогу представити методологію права як деяке синтетичне знан­ня, що опосередковує ланку між філософією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає у гно­сеологічному аналізі основ правової теорії. Отже, методо­логія являє собою керівну ідею, систему світоглядних принципів, що виявляють себе на всьому шляху збагнення того чи іншого об'єкта (у даному разі — права), а також обгрунтування такої ідеї.

Цей підхід відповідає встановленому уявленню про те, що як метод може виступати будь-яке виражене в узагаль­неному вигляді знання, спрямоване на досягнення нового знання. Тому в системі правознавства кожна теорія більш загального (абстрактного) рівня виконує методологічну роль стосовно більш конкретної теорії, а також щодо практики (як безпосередньо, так і опосередковано через теорію проміжного рівня).

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплекс­ність, синтетичність методологічного знання. Так, на дум­ку Дж. Керімова, методологія права являє собою "загаль-нонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософ­ські методи пізнання та вчення про них, загально- і част­ково-наукові поняття і методи), які вироблені усіма сус­пільними науками, у тому числі й комплексом юридичних чаук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки пра­вової дійсності, її практичного перетворення'".

Усе це дає підстави говорити про методологію права в широкому розумінні як про комплекс методологічних проблем права і включити до неї:

1) методологію пізнання права;

2) методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування. У свою чергу у рамках методології пізнання права, чи методології правознавства, слід виділити рівні:

1) філософський, що являє собою систему світоглядно-методологічних ідей і принципів, втілених у тому чи іншо­му способі осмислення права (типі правопізнання), а та­кож їх порівняння, критику й обгрунтування;

2) науковий, який становить систему принципів і мето­дів наукового пізнання в цілому чи окремої науки, засто­совуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяють:

а) загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделюван­ня, абстрагування і класифікація, а також методи: систем­ний, синергетичний та ін.;

б) частково-наукові методи: соціологічний, психоло­гічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання в галузі окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) спеціально-юридичний, що являє собою систему ха­рактерних для правознавства методів пізнання права: нор­мативно-аналітичного, догматичного, порівняльно-право­вого та ін.

Оскільки право єднає у собі феномени як реального, так і ідеального характеру, то і методи його пізнання теж можуть поділятися на ідеальні та реальні. Провідна роль у пізнанні права належить ідеальним методам, до яких нале­жить і метод філософсько-правової рефлексії. Особли­вість останнього полягає у проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право, й уявному конст­руюванні моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб'єкта правосвідомості до філософського са­моаналізу, до дослідження своїх відносин із правовою реальністю. Внаслідок філософсько-правової рефлексії

розкривається зміст права і специфіка пізнавальних про­цесів, що відбуваються в ньому.

Тому методологією права у власному розумінні слід вважати найбільш загальний, філософський рівень право­знавства — методологію філософії права. Вона являє со­бою систематизовану сукупність пізнавальних засобів, що дають можливість досліджувати багатогранну право­ву реальність у її різноманітних зв'язках з іншими сфе­рами громадського життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів. Узагальненим вираженням такої системи є різні типи праворозуміння, чи способи осмис­лення права, методологічні парадигми, що володіють ціліс­ністю світоглядно-смислового змісту права і його обгрун­тування. У такому підході найбільшою мірою реалізується методологічна функція філософії права.

Концепцію типів праворозуміння, засновану на розме­жуванні права і закону, розробив В. Нерсесянц. Такими, на його погляд, є: а) легізм; б) юснатуралізм; в) юридичний лібертаризм. Перший представляє концепцію позитивіст­ського праворозуміння; він виходить з ототожнення права і закону. Другий — із протиставлення права і закону, ро­зуміючи під правом змістовні вимоги природного права (справедливості). Третій тип праворозуміння відповідає власній позиції автора і на його думку повинен синтезува­ти крайні позиції. Він грунтується на розмежуванні права і закону і трактує право як вияв принципу формальної рів­ності (формальної справедливості). Ця концепція втілює кращі досягнення пострадянської юридичної думки, воло­діє значним методологічним потенціалом, однак у ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дає змогу класифікувати їх на кілька типів: а) пра­вовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правовий інтерсуб'єктивізм. Кожний з цих способів осмислення права відображає певний аспект пра­вової реальності, а тому представляє той чи інший спосіб обгрунтування права, оскільки ставить певний аспект пра­ва на передній план, розглядаючи право крізь призму Цього аспекту.

Розглянемо ці типи праворозуміння на основі аналізу їх свтоглядно-методологічних джерел, змісту, достоїнств і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права.