§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму

Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні пра­ва особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права І чим воно повинно бути, а про те, як право виникає І яка його іс­торія.

Засновником цього напряму в юриспруденції, що діс­тав найменування історичної школи права, є Густав Гу-го — професор Геттінгенського університету. Найвизнач­нішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-фрідріх Пухта.

Цей напрям виник як протест проти двох факторів:

1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської воді над традиціями й обставинами.

- 102-

Головннм об'єктом своєї критики представники істо­ричної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа пра­ва визначала право не як результат природної необхіднос­ті й не як довільне встановлення людей, а як закономірний Історичний продукт громадського життя, її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. еволюція права, як вважав Густав Гуго (1768—1844), від­бувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до по­треб І запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом сто­літь порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються "зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приват­не, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є "сукупність установ­лень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади"³.

Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. По­дібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і пра­во створюється не тільки І не стільки в результаті законо­давчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності Їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють пози­тивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це остан­нє виростає з надр "національного духу", глибин "народ­ної свідомості" І т. п.

Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.

Поздняков 3. Л. Философия госудаїкгва й права- — М., 1995. — С. 207.

- 103

Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право — це продукт народного духу, що ви являється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім — юриспру­денцією.

Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий пос­лідовник і учень Ф. Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття на­родного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. От­же, окрема особистість не бере участі у створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Са­віньї говорить про утворення права як про загальну (за­гальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природ­ний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залиша­лося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюєть­ся сам народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи, право е продукт народного духу, народного правового переко­нання. Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у пра­ві. Тому право існує не у вигляді формальних -прав, а у ви­гляді живого уявлення правових інститутів у їх органічно­му взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця:

1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів;

104-

3) прагнення додати суб'єктивним і , швовим ідеалам без­посереднього юридичного звучання.

У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Кон­серватизм і обмеженість історичної школи виявилися в за­переченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення но­вого законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання сус­пільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існую­че право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у то­му, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би кон­сервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядку­ванню звичайного права і політичної структури, що фор­муються історично під впливом непоясненних перетво­рень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати "загальне переконання нації", за такої умови правові нор­ми матимуть сакральне значення і тому придбають само­достатню цінність (Г. Пухта).

У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопо­рядок — це "справа" рук людини. У них правопорядок ви­ростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого "похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзер­кальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта.

Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом і йо­го послідовниками в першій половині XIX ст.

Марксистська філософія права. Ставлення до філо­софсько-правової спадщини Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—189?) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення мар­ксистських положень вершиною наукового знання до повного критичного його неприйняття. Ця обставина обумов­лює необхідність розібратися з Її дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права — це онтологічна об'єктивістська концепція. Вона виходить з того, що не можна розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні відносини і право­ві відносини, що надбудовуються над ни^н.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному по­зитивізмові з його ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом суверена І, у кінцевому підсумку» ототожненням права зі свавіллям. Концепція К. Маркса І Ф. Енгельса у своєму теоретичному, в тому числі філософському, трактуванні права аж ніяк не запе­речує його зв'язку із соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як І необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізмові, що визнає реальність лише позитивного права, марксизм вважає по­зитивне право лише вторинною реальністю, відображен­ням стану справ, що виражається у певних суспільних від­носинах. З марксистської точки зору право як міра волі визначається економічними відносинами, у яких коренить­ся "правова природа речей", тобто соціальна норма, що володіє внаслідок своєї об'єктивної природи загально-бов'язковістю і потребує законодавчого закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є вираження І закріплення волі економіч­но пануючого класу. Як і держава, воно є продуктом кла­сового суспільства. Його зміст має класово-вольовий ха­рактер. "Крім того, — писали К. Маркс і Ф. Енгельс, — що пануючі Індивіди при цих відносинах повинні конструюва­ти свою силу у вигляді держави, вони повинні додати сво­їй волі, обумовленій цими визначеними відносинами, за­гальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону"¹.

Таким чином, виникнення й Існування права вони розу-

Шркс К„ Знгеяьс Ф. - Соч. - Т. 3. - С. 322,

-Ш6-

міли як необхідність нормативного регулювання с\ віль­них відносин в Інтересах економічно пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-водьовий зміст права було перенесено радянською юридичною нау­кою на вітчизняне право. Стверджувалося, що в суспіль­стві, в якому відсутні антагоністичні класи, у праві вира­жається воля всіх дружніх класів і верств суспільства, керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувала­ся Ідея, що класовість права є його постійною й об^ктив-ною ознакою.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі виникнення права, його функціонуван­ня І неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у виникненні й розвитку права, од­нак розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й охорони інтересів економічно пануючих класів, то пред­ставники інших наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права І держави, права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне міс­це посідає людина з її різноманітними інтересами й потре­бами, а не лише протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право як явище Історично минає і необхідно суспільству лише на певному етапі його розвитку. Зі зникненням класів воно цілком втратить свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що пра­во — явище, похідне від держави і повною мірою визна­чається його волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає у суперечність з теорією право­вої держави, яка не заперечує провідної ролі держави у правотворчості, однак вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.