§ 1. Етико-правові ідеї у філософії і. Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вва­жається Іммануїл Кант (1724—1804).

Найбільш плідно розробкою державно-правових пи­тань І. Кант займався в останні десятиліття свого життя. В опублікованій у 1793 р. статті "Про приказку — може це і вірно в теорії, але не годиться для практики", він значне місце приділяє розглядові правових питань. У 179? р. І. Кант опублікував широко відомий трактат "До вічного світу", де, зокрема, розвинув загальні погляди на право і державу. Найповніше кантівська філософія права пред­ставлена у його праці "Метафізика вдач" (1797), що скла­дається з двох частин — "Метафізичні начала вчення про право" (частина перша) і "Метафізичні начала вчення про чесноту" (частина друга). Цей період літературної діяль­ності І. Канта збігається з розвитком подій Великої фран­цузької революції. Він відгукнувся на неї розробкою проб­лем права і держави, вирішення яких давалося на основі вже створеного ним філософського вчення і насамперед моральної філософії.

Який безпосередньо внесок І. Канта у розвиток філо­софії права?

Заслуга І. Канта полягає насамперед у тому, що йому вдалося відповісти на питання про чинники декларатив­ності просвітницьких концепцій права, чому індивід, як вії] описаний у попередніх договірних теоріях, настільки жагуче вимагає законності й настільки мало здатний її цінити.

І. Кант розвиває гуманістичний пафос теорій природ­ного права, пропонуючи свій, більш обгрунтований погляд на право. Це стало можливим завдяки тому, що він поклав в основу як пізнання, так і поведінки принцип особистості чи принцип суб'єктивності. Вихідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істо­ту, принципово здатну стати "паном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні цін­нісно-нормативного вибору. Лише тією мірою, якою інди­відові вдається усвідомити ці розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон само-

88

му собі, він стає суб'єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Вчення І. Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язано з різким протиставленням області теоретичного і практич­ного розуму, розривом між мисленням і волею. За І. Кан­том, теоретичний розум — галузь людського пізнання. Тут усі явища, дані нам у досвіді, у тому числі вчинки людей, підлеглі причинності, тут немає місця для волі. Теоретич­ний розум може вірогідно відповісти лише на питання "що людина може знати?", але не на питання "що людина по­винна робити і на що вона може сподіватися?". Два остан­ні питання, недоступні власне пізнанню, теоретичному ро­зуму, виявляються у І. Канта проблемами практичного розуму — сферою належного, де трансцендентальні ідеї розуму відіграють лише регулятивну, а не власне пізна­вальну роль. Практичний розум — це галузь моральних повинностей. Тому усе кантівське вчення про пробо і мо­раль з'являється як вчення про соціальні регулятори, про належне й неналежне у соціальних відносинах і взагалі людських діях.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері практичного — закон волі. Практична філософія І. Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зов­нішнім світом як критерій моральності. Цей критерій по­лягає у згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто має характер самоза-конності. Таким чином, джерела ідеї належного (як мо­ральні, так і правові), за І. Кантом, варто шукати не в зов­нішньому світі, не у сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й полягає основна вимога принципу суб'єктивності стосовно сфери моральності та права.

Дослідженню й обгрунтуванню принципів моральності присвячена праця І. Канта "Критика практичного розуму". Основною трансцендентальною ідеєю і першим постула­том кантівської етики є воля людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і виконувати їх без зовнішнього примусу і тиску.

Людина, за І. Кантом, з одного боку, — емпіричне яви­ще (феномен), з іншого — трансцендентальна сутність

-89

(ноумен). Як емпірична істота людина (як частина природи чи світу явищ) і вся її поведінка підлегла загальній ка-зуальності і зовнішній необхідності. Вся поведінка людини — це сукупність необхідних причинно-наслідкових зв'язків» п отже, Її вчинки теж не вільні. Разом з тим людина — цс трансцендентальна сутність (ноумен), яка має волю, її вчи­нок є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детер-мінацій. Отже, вільна воля водночас є і моральним законе давцем (установленням), і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму)'. Ця думка чітко при­сутня у вченні І. Канта про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні — це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив — це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної Істоти, яка володіє вільною волею. Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні. Всі Імперативи І. Кант поділяє на дві групи — гіпотетичні і категоричні, які характеризують різні сторони людського духу.

Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто до­держуватись як необхідних умов, щоб досягти поставле­них цілей. Так, людина, яка займається торгівлею І бажаб-мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Ви­мога "будь чесний" виступає для неї як гіпотетичний Імпе­ратив, тому що чесність не є Її самоціллю і самоцінністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імпера­тивів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тоб­то цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілі­зованих відносин.

Стосовно правової тематики принцип гіпотетичної Ім­перативності досить точно міг би характеризувати регуля­тивну природу норм позитивного права. Легальні вчинки. що відповідають нормам позитивного права, — це вчинки. що являють собою дії, які формально збігаються з наста-

Див.: Исрсесянц В. Норма. 1997. - С. 448.

І-'плогофіїя права: Учебник дяя вузов. — М.

- 90-

новами закону- При цьому мотиви Їх можуть бути різни­ми, у тому числі імморальними.

Інакше стоїть справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, під яким він розуміє таке:

1) "... дій тільки відповідно до такої максими, керую­чись якою ти у той же час можеш побажати, щоб вона ста­ла загальним законом"¹;

2) "... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, І в особі всякого іншого так само як до мети, І ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу"².

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі вимогу того, щоб людина, як розумна істота, діяла відповідно до його вимог з поваги до самого закону, зі сві­домості свого боргу.

Друге має на увазі вимогу того, щоб кожна людина ставилася до Іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність. Це формулювання — вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистос­ті, ідеї про людину, як мети самої по собі, як вищої цінності.

Для І. Канта категоричний імператив — це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, міститься у ній са­мій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолют­ність, необхідність, універсальність. Як такий він заборо­няє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого гуртожитку.

Методологічне опрацювання І. Кантом проблеми кате­горичного імперативу має величезну цінність для обгрун­тування сутності природного права. Ідея категоричної ім­перативності природно-правових норм дає можливість обгрунтувати їх безумовну владність для суспільної й ін­дивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адре­сатом є всі, без винятку, суб'єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових ви-

^\ Кант Й. Собр. соч.: В 6 т. - М- 1963-1966. Т. 4. ч. II. - С. 260. ² Там само. - С. 270.

-91 -

мог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. "Поняття, дані а рггогі, — пише він, — напрі лад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., т но кажучи, також не піддаються дефініції", саме те "юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняті;.. права"¹.

У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проб­лема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її постави­ти, належним образом сформулювати. "Питання про те, — писав він, — що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина"².

Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його ро­зумінням волі, як єдиного природженого права. "Воля, — зазначав він, — ...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду"³. У той же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наяв­ність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно — як здат­ність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхід­ність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було постав­лено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля пого­джується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб

' Кант Й. Критика чистого разума. — М.: Мьісль, 1994. - С. 431—432

² Кант Й. Соч.: В 6 т. - Т. 4. ч. II. - С. 138.

³ Там само. - С. 147.

-92-

увести волю і свавілля індивідів у розумні й загальнозна-чущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, Інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право ви­значає "для усіх, що Їм за правом має бути дозволено чи не дозволено*".

У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права:

"Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі"². В іншому місці його праці ми чи­таємо: "Воля — незалежність від примусового свавілля Ін­ших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільно­го свавілля кожного може співіснувати з волею всіх Інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового зако­ну все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією.

Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню І відновлювати порушене. Без цього право бу­ло б безсилим, а категоричний імператив у формі загаль­ного закону права не мав би безумовного значення і не пе­решкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право.

І. Кант поділяє право на природне і позитивне. При­родне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, Існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право —це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму.

' Кант Й. Соч. - М„ 1994. - Т. 1. - С. 297. ² Кант Й. Соч. - Т. 4, ч. 2. - С. 139.

-93-

Позитивне право — лише історично існуюче прзво, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природ­ного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному 6 праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняє право 6 широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не вста­новлені законом І засновані, внаслідок цього, на справед­ливості та на крайній необхідності; у вузькому — колії обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні).

Важливим поняттям кантівської філософії права є та­кож поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це "порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини під­корили собі практичне життя суспільства, суб'єкти право­відносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами.

На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах:

1) волі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як грома­дянина¹.

В основі цих принципів лежить поняття автономії осо­бистості, що диференціюється на види:

а) моральна автономія, яка припускає, що людина са­ма здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивіль^ ного суспільства;

б) утг^літарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювл^'і людей-

Див.: Кант Й. Сибр, соч.: В 6 т. - Т. /і, ч. 2. - С. 79. - 94 -

в) циь'.льна. автон<^ .', яка передбачає, що людина по­годжується жити тіль: за такими законами, у складанні яких вона брала участ

Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми ба­чимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукува­ти правові норми з моральних. Тенденція кантівського мо­рального обгрунтування права зовсім Інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального "самовиховання". Отже, мораль­не обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення І наступної кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права І. Канта пере­борює традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона є принциповою основою багатьох "теорій спра­ведливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хаберма-са, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: аб­солютизація безумовних моральних вимог для обгрунту­вання права І неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансценденталь­ний характер його підходу, що мало враховує емпіричні мо­менти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорни­ми; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо.

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля.