41

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний педагогічний університет

імені А.С. Макаренка

Кафедра педагогіки

Курсова робота

Народні традиції та їх роль в

морально-етичному вихованні дітей

Роботу виконала студентка

ІІІ курсу природничо-

географічного факультету

631 групи

Тесленко І.Ю.

Методист:

Сенчуріна В.І.

Суми - 2010

Зміст

Вступ

     Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна система виховання й освіти. Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибоко ознайомившись з широкими колом фольклорних явищ, які протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення культурних потреб.

Інтерес молоді до традицій, свят має здебільшого споглядницький характер і не забезпечує системного пізнання народної творчості. Тому одніє з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що, в процесі формування особистості, а отже і підростаючих поколінь, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого. Система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу — найвищої цінності нації, держави. Українські календарні традиції, свята, обряди є одним з головних джерел розвитку нашої культури, виховують любов до пісні, до того, що треба любити, шанувати свої традиції, обряди, які передавалися з покоління в покоління. Освіта – стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Вона є засобом відтворення й нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина.

Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних свят. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури, вихованню поваги до народів світу.

Проблема морального й естетичного виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Зокрема, розробкою питань морального виховання займалися такі провідні вчені: В. Гнатюк, В. Лозова, В. Сухомлинський, Г. Троцко, М. Стельмахович, В. Ковальчук, О. Матвієнко, С. Карпенчук, С. Сявавко.

Актуальність досліджуваної проблеми й обумовила вибір теми нашого дослідження: «Народні свята та їх роль в морально-етичному вихованні дітей».

Об'єкт дослідження – морально-етичне виховання дітей .

Предмет дослідження – українські народні традиції та свята, як засіб морально-етичного виховання школярів.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати ефективність здійснення морально-етичного виховання на засадах народної педагогіки.

Завдання дослідження:

1. На підставі аналізу педагогічної літератури з теми дослідження розкрити сутність поняття "моральне виховання" та виявити критерії моральної вихованості учнів.

2. Дослідити історію народознавства та значення в освіті.

3. На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять: "українські народні свята" та "обрядовість".

4. Теоретично обґрунтувати доцільність використання українських народних традицій, свят та обрядовості у морально-етисному вихованні учнів

1. Моральне виховання на традиціях і звичаях українського народу.

В умовах розбудови України як суверенної держави перед школою стоїть скдадне й відповідальне завдання – виховати високоморальне, національно свідоме підростаюче покоління, патріотів своєї Батьківщини, спадкоємців народних традицій, свят. У наш час проблема виховання та освіти підростаючого покоління набуває особливої вагомості, адже від розв'язання її значною мірою залежить майбутнє української держави. Педагогічні колективи освітніх установ України здійснюють це як на уроках, так і в позаурочний час, використовуючи народознавство [4,c.4].

Включення народознавства у навчально-виховний процес сприяє засвоєнню учнями знань про Батьківщину, свій народ, його культуру, виробленню умінь і навичок застосовувати їх на практиці, оволодінню рідною мовою, співробітництву учителів та учнів у виборі видів діяльності, організації патріотичної роботи школярів у позаурочний час. Викладання українознавства має зумовлюватися загальними формами й має взаємодіяти з іншими предметами. Наприклад, при вивченні в першому класі букви «к», доцільно ознайомити дітей з одвічними символами – калина, коровай, рушник, колиска. А вже в старших класає є актуальним доповненням до уроку записи пісень «Ой, у лузі червона калина», гілка калини, її картина. Розповідь віршів про калину, легенд, тобто потрібно зробити урок яскраво насиченим українознавчим матеріалом, що сприяє духовному зростанні школярів. Цікавим на уроці є такі види роботи, як розгадування кросвордів по даній темі [17,c.83].

Морально-етичне виховання починається з перших кроків свідомого життя дитини. Саме в молодому віці, коли дитяча душа дуже вразлива до емоційних впливів, ми розкриваємо перед дітьми загальнолюдські норми моральності, вчимо їх азбуки моралі: «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, та тим, що можна. Перевіряй твої вчинки, запитуй сам себе: чи не чиниш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре». Дитяче серце надто чутливе до прищеплювання цих думок, душа глибоко переживає радість здійснення добра для людей. Якщо таке моральне навчання підкріплюють добрими настановами, спонукання до добрих справ для людей, у серці з малих років утверджуються внутрішні духовні сили, що обмежують примхи та вередування. А це дуже важливо для формування громадської порядності. Отже,проблема морального виховання учнів важлива, як і в початковій школі, адже саме в цьому віці діти починають розуміти, що добре, а що погано, що таке совість, гідність, чуйність, так і в старшокласників, які з самого дитинства і впродовж життя несуть відповідальність за народні звичаї, які стали основою національного виховання.

Саме ж слово "мораль" прийшло з Франції (morale – моральний), а до Франції – з Давнього Риму (moralis – моральний). Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів. С.У. Гончаренко дає таке визначення: "Моральне виховання — один з найважливіших видів виховання, полягає у цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології. Моральне виховання здійснюється на національному ґрунті шляхом засвоєння національних норм і традицій, багатої духовної культури народу, тих моральних норм і якостей, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві, узгодження дій і вчинків людей" [21, с.216].

Український народ отримав чималу історичну спадщину від своїх попередників – літописних словян, а також трипільців, кімерійців,скіфів, сарматів та інших, що проживали на всій території України. І ніколи не губився зв'язок його поколінь.

Ще в епоху античності, за часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці [13,c.7].

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія, де відображався життєвий досвід людей, зберігалась ситема емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Релігії виконували одну і ту ж роль, були засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв, обрядів. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони розвивали у дорослих і дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та інших національних і загальнолюдських цінностей.

Високих успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.), цей період став «зоряним часом» її розвитку.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів. По всій території України знаходились братські, козацькі, січові, церковні, монастирські шкіли, а також школи народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615р. та ін.) —перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польський, російський і австро-угорський уряди, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, яка живила національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару.

Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне» [5,c.25].

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації. Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо), що є основою для їх подальшого життя на основах народності.

На даний час школа є культуротворсою установою, яка через навчання та виховання підростаючих поколінь сприяє відродженню національної культури, її збереженню та подальшому розвитку, забезпечує формуванню у дітей та юнацтва загальнолюдських цінностей[13,c.189]. Народоpнавство в школі виконує виконує найрізноманітніші педагогічні функції. Його використовують, як джерело інформації длдя розробки цікавих дидактичних матеріалів, якими доповнюють зміст шкільної освіти на рівні підручників і навчального матеріалу з найрізноманітніших предметів. Так, у процесі вивчення української літератури часто використовують фолькльорні твори, музика – народного пісенного мистецтва [13,c.191].

Нині, в період бурхливого національного відродження, школа, педагогічні колективи покликані творчо осмислити уроки минулого, суть сучасних суспільних процесів і на цій основі підготувати міцний фундамент для відродження й утвердження українського національного світогляду.