5. Правова держава і громадянське суспільство

Витоки ідеї правової держави беруть свій початок ще з антич­них часів. Давньогрецький філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) пророкував загибель тієї держави, де право і закон не мають сили, і навпаки, віщував порятунок і всі блага державі, в якій закон — володар над правителями. Його учень Аристотель за­кликав захищати приписи законів як стіни рідного дому. Таким чином, уже в прадавні часи почало формуватись розуміння провідної ролі права як засобу забезпечення рівноправ'я грома­дян, впорядкованості та стабільності суспільних відносин.

Але ідея правової держави довгий час не діставала свого роз­витку і втілення в життя. У періоди рабовласницьких і феодальних суспільних відносин основною формою державного правління була деспотична, а потім — абсолютна монархія. У таких держа­вах влада монарха була необмеженою і на монарха фактично не поширювались вимоги законів, які він сам же і видавав. За цих умов поширення ідеї про загальнообов'язковість законів, про не­обхідність підкорення їх приписам усіх суб'єктів, включаючи й монарха, розцінювалось як замах на встановлений Богом поря­док суспільних відносин, як спроба обмеження влади монарха, а тому суворо каралось.

Лише з початком утвердження капіталістичних суспільних відносин концепція правової держави почала свідомо розробля­тись і використовуватись як ідеологічна основа боротьби за обме­ження самодержавного свавілля. Про необхідність неухильного додержання законів йшлося у працях ряду видатних українських філософів, учених та митців — Г.С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, М.П. Драгоманова та ін. На початку нашого сторіччя значну ува­гу цій проблемі приділяли відомі вчені-правознавці С.О. Котля­ревський та Б.О. Кістяківський.

За часів СРСР концепція правової держави офіційно оцінюва­лась як "ідеологічна диверсія класового ворога", тому не тільки об'єктивне дослідження концепції, а й навіть нагадування про існування такої ідеї фактично заборонялися. Лише на початку 90-х років XX ст. вітчизняна юридична наука дістала мож­ливість досліджувати зміст та перспективи втілення в життя ідеї правової держави. У наш час правова держава розглядається як найдоцільніша форма її організації, як необхідний атрибут справді демократичного й гуманістичного суспільства. Саме тому кон­ституції багатьох держав містять положення про те, що вони є пра­вовими або мають на меті створення такої держави. Відповідне положення зафіксовано в статті першій Конституції України.

У сучасному розумінні правова держава — це держава, в якій панує право. Слід звернути увагу, що мова йде про панування в державі саме права, а не закону. Держава, в якій панує не право, а закон е державою законності, тобто такою, де неухильно вико­нуються приписи законів та інших нормативно-правових актів, а їх порушення тягне за собою невідворотні санкції щодо право­порушників. На перший погляд правова держава і держава закон­ності явища тотожні, але між ними існує принципова різниця, яка полягає у такому.

При застосуванні терміна "право" мається на увазі свого роду ідеальне явище: норма права, тобто правило поведінки, що вихо­дить від держави і забезпечується можливістю застосування дер­жавного примусу. При цьому не має значення, де це правило зафіксоване, — в Законі, Указі глави держави чи в іншому нормативно-правовому акті. У той же час вважається, що норма права (правило поведінки) має гуманний, демократичний зміст, видана уповноваженим на те органом держави у повній відповід­ності з встановленою процедурою, не протирічить іншим чинним правовим нормам та забезпечена необхідними гарантіями. Від­повідно у правовій державі суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані ознаки. Тому в правовій державі громадянин притягується до юридичної відповідаль­ності на основі норми права, яка не протирічить іншим, у тому числі конституційним нормам, тобто у повній відповідності з ви­могами чинного права.

При застосуванні терміна "закон" мається на увазі закон чи інший нормативно-правовому акт, що містить у собі норму права (правило поведінки). У той же час допускається, що цей норма­тивно-правовий акт може містити норму права (правило поведінки), яка за своїм змістом може бути негуманною, недемократичною, або видана не уповноваженим на те органом держави, або з пору­шеннями встановленої процедури ЇЇ прийняття, або протирічить іншим чинним правовим нормам, або не забезпечена необхідними гарантіями. Відповідно, у державі законності суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані нега­тивні ознаки і тому підлягають відміні. Отже, в такій державі можлива ситуація, коли громадянин притягається до юридичної відповідальності згідно з вимогами приписів нормативного акта, який протирічить, наприклад, конституції.

Таким чином, у правовій державі суспільні відносини вре­гульовуються нормами права, що не викликають претензій ні до їх змісту, ні до умов їх видання. У державі законності такі відно­сини можуть врегульовуватися чинними нормативно-правовими актами, у тому числі законами, які містять по суті протиправні приписи, а тому мають бути скасовані.

Правова держава має певні ознаки, що відрізняють її від не-правових держав. Основними з таких ознак є:

1) панування права у тих сферах державного й суспільного життя, що підпадають під правову регламентацію. Це означає, що у випадках, коли певні суспільні відносини врегульовуються декількома соціальними нормами (звичаями, нормами моралі, корпоративними нормами та ін.), у тому числі й нормами права, учасники таких відносин повинні узгоджувати свою поведінку виключно з вимогами норм права і не зважати на приписи інших соціальних норм;

2) зв'язаність правом держави, ЇЇ органів та посадових осіб. У відповідності з цим положенням указані суб'єкти можуть здійснювати будь-яку офіційну діяльність виключно в напрямах і межах, визначених правовими нормами;

3) невідчужуваність і непорушність законних прав і свобод людини й громадянина. Це означає, що будь-яке не передбачене законом позбавлення особи належних їй прав і свобод, їх обмеження або порушення є правопорушенням і винні в його вчиненні мають притягатись до певного виду юридичної відповідальності;

4) взаємна відповідальність держави й громадянина. Ця озна­ка передбачає не тільки необхідність притягнення громадян до передбаченої нормами права відповідальності у випадку невико­нання ними своїх юридичних обов'язків (наприклад, ухилення від обов'язку служити у Збройних Силах або недотримання обов'язку беззастережно дотримуватися приписів Конституції і законів), а й встановлення і здійснення відповідальності держави перед своїми громадянами за невиконання чи несумлінне виконан­ня покладених на неї законом обов'язків (наприклад, забезпечува­ти необхідний рівень соціального та медичного обслуговування населення тощо);

5) організація і здійснення державної влади у відповідності з принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. З достатньою повнотою цей принцип був сформульований і об­ґрунтований французьким ученим Ш.-Л. Монтеск'є (1689— 1755). Сутність принципу розподілу влади полягає в тому, що державна влада не повинна зосереджуватися в руках одного суб'єкта (однієї особи чи одного державного органу), бо це завжди призводить до зловживання нею. Щоб цьому запобігти, державну владу, єдиним джерелом якої є народ, слід поділити на законо­давчу, виконавчу й судову гілки. Кожна з вказаних влад, з одного боку, повинна бути незалежною, а з іншого — мати певні можли­вості для стримання спроб інших гілок влади виконувати непри­таманні їм функції, тобто втручатись у діяльність інших влад.

Слід, однак, дещо уточнити найменування даного принципу. У сучасній демократичній державі влада неподільно належить народу. Народ за допомогою відповідних процедур доручає від свого імені здійснювати належну йому владу певним частинам державного апарату (органам держави). При цьому відбувається певна спеціалізація державних органів, окремі види яких забез­печують здійснення законодавчих, виконавчих або судових влад­них функцій. Але влада продовжує неподільно належати народу. Тому "принцип розподілу влади" слід називати "принципом роз­поділу владних функцій";

6) наявність ефективних форм контролю й нагляду за додержан­ням законності в країні. Існують різні форми такого контролю: прокурорський нагляд, функціонування різних державних та гро­мадських інспекцій тощо. Але світовий досвід показує, що найефек­тивнішою формою контролю за законністю є судовий контроль, а тому однією з необхідних умов побудови правової держави є удосконалення діяльності й підвищення авторитету органів правосуддя;

7) забезпечення функціонування держави, її органів та поса­дових осіб на основі принципу: "Забороняється робити все, за ви­нятком того, що прямо дозволяється законом". У відповідності з цим принципом вказані суб'єкти мають лише ті повноваження, які прямо закріплені в чинних нормативно-правових актах, і не можуть провадити будь-яку іншу офіційну діяльність, посилаю­чись на те, що у нормах права немає прямої заборони на неї;

8) забезпечення участі громадян у всіх сферах державного й сус­пільного життя у відповідності з принципом: "Дозволяється робити все, за винятком того, що прямо забороняється законом". На підста­ві цього принципу громадяни можуть здійснювати будь-яку пове­дінку, щодо якої у чинних нормативно-правових актах відсутня пряма заборона. При цьому не можна забороняти або обмежувати будь-яку поведінку громадянина, посилаючись на те, що в норма­тивно-правових актах відсутній прямий дозвіл на її здійснення.

Створення правової держави є необхідною передумовою побу­дови громадянського суспільства, теорія якого була започаткова­на ще в середині XVII ст. у творах англійського філософа Т. Гоббса. З часом вона дістала широку підтримку і її положення почали активно розроблятись і удосконалюватись. У наш час практично в усьому світі розроблений цією теорією образ грома­дянського суспільства розглядається як зразок справді демокра­тичного й гуманістичного суспільства.

У сучасному розумінні громадянське суспільство — це сус­пільство, в якому:

а) визначальними суб'єктами суспільних відносин є не держа­ва або її органи, а незалежні від держави громадяни та їхні об'єднання. Це означає, що в громадянському суспільстві всі відносини повинні бути спрямовані не на забезпечення зручності функціонування органів держави та їх посадових осіб, а на ство­рення найсприятливіших умов для задоволення законних прав та інтересів громадян;

б) держава виступає не керівником, а слугою суспільства; мета держави полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань. Відпо­відно до цієї ознаки основною функцією держави повинна бути функція соціального обслуговування населення, яка полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для повсякденного життя й розвитку кожного члена суспільства. Що ж до функцій управ­ління суспільством та здійснення примусу, то вони повинні існу­вати не як основні, а як допоміжні, другорядні;

в) людині гарантуються реальна свобода, реальність та недо­торканність її прав і свобод. Громадянське суспільство виходить з того, що людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю, а тому всі ресурси суспільства повинні бути спрямовані на забезпечення повної і безперешкодної реалізації цих прав і свобод;

г) реально забезпечуються різноманітність і рівність усіх форм власності. Громадянське суспільство не повинно надавати переваг якійсь одній формі власності (приватній, загальнодержав­ній, колективній). Його завдання полягає в забезпеченні однаково сприятливих умов для функціонування та розвитку всіх форм власності;

ґ) існує реальна багатоманітність ідеологічного й культурного життя громадян. У громадянському суспільстві забезпечується можливість вивчення й поширення будь-якої ідеології за умови, що вона не містить у собі положень, що пропагують насильство, неповагу до людини тощо. У той же час не повинно існувати пануючої й обов'язкової для вивчення та поширення ідеології;

д) сформувалась і функціонує правова держава, яка в силу на­лежних їй розглянутих вище ознак здатна забезпечувати функ­ціонування громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство — це суспільство, яке забезпечує найсприятливіші умови для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань у всіх сферах суспільних відносин.

Лекція 2. Держава у політичній системі суспільства

1. Зміст і співвідношення понять "влада", "політична влада",

"державна влада".

2. Поняття та елементи політичної системи суспільства.

3. Місце держави в політичній системі суспільства.