Питання для самоперевірки

1. Хто вперше запропонував термін «екологія»?

2. Через які етапи пройшла екологія в своєму розвитку як наука?

3. Що ми сьогодні розуміємо під словом «екологія» в його широкому значенні?

4. На межі яких наук розвивається сьогоднішня екологічна наука?

5. Які основні структурні блоки складають фундамент сучасної екології?

6. Перерахуйте відомі вам підрозділи екології. За якими критеріями їх ви­діляють?

Тема 2. Природнє середовище та його охорона

Ми вже згадували, що в дослівному перекладі поняття «еколо­гія» означає – наука про навколишнє середовище. А в більш конк­ретному біологічному значенні екологія займається вивченням взає­мовідносин між організмами та навколишнім середовищем. Це не вступає у протиріччя з більш загальним, наближеним до сьогодніш­нього широкого розумінням екології, як комплексної науки яка досліджує середовище існування (природне середовище) живих істот (включаючи і людину).

Як бачимо в усіх цих визначеннях використовується поняття «середовище» у його різноманітних різновидах. А існує їх так багато (зовнішнє, навколишнє, природне, антропогенне, географічне та інші), що необхідно спочатку їх класифікувати та порівняти лише тоді стане зрозуміло, якими з них ми будемо користуватись далі, а також коли і як взагалі вживати правильно наведені вище терміни

Сьогодні вчені-екологи під поняттям «середовище» розуміють природні тіла та явища, з якими організм знаходиться в безпосеред­ніх або опосередкованих взаємовідносинах, а у більш широкому соціально-екологічному значенні під цим терміном розуміється сукупність фізичних (природних), природно-антропогенних (культур­них або географічних ландшафтів) і соціальних фактор в життя людини. В цьому широкому значенні ми і будемо використовувати поняття «навколишнє середовище».

Д ехто вважає, що синонімом поняття «навколишнє середовище» є «оточуюче середовище», але використання останнього, хоч воно і поширене в літературі не доцільне без доповнення відносно чого чи кого? Наприклад, «оточуюче людину середовище», або «оточуюче нас середовище», що є більш правильним з точки зору семантики української мови. Ми будемо надалі вживати лише перший термін під яким прийнято розуміти цілісну систему взаємозв'язаних природних і антропогенних об'єктів і явищ, в яких проходять праця, побут і відпочинок людей. Воно включає в себе соціальні, природні та штучно створені (антропогенні) фізичні, хімічні та біологічні фактори, тобто все те, що прямо чи опосередковано впливає на життя і діяльність людини.

З цього випливає, що складовими частинами поняття навколишнє середовище є природне, соціальне та антропогенне середовища(рис. 12)

Далі нас буде цікавити перша, найбільш важлива з точки зору екології, складова - природне середовище. Воно включає в себе всю сукупність оточуючих людину об'єктів живої та неживої природи, як тих, що не зазнали впливу людської діяльності, так і тих, що підпали під вплив антропогенних перетворень, однак частково чи повністю зуміли зберегти здатність до саморозвитку. (Наприклад, лісові вирубки, перелогові землі, лише частково знищені популяції диких тварин і т. д.). Деякі елементи штучно перетвореного техно­генного або антропогенного середовища — докорінно перетвореної людиною природи — з часом також можуть стати частиною природ­ного середовища, якщо їх подальший розвиток буде здійснюватися без втручання людини (наприклад, закинуті меліоративні канали, парки або гірничо-промислові розробки і т. д.).

З курсу географії вам відоме поняття «географічне середовище», під яким розуміється природа землі, включена на даному історично­му етапі в сферу людської діяльності, яка складає необхідну умову існування і розвитку суспільства. У макромасштабі це поняття близьке до природного середовища, а в менших масштабах говорять просто про середовище, або оточуюче людину середовище (наприк­лад, середовище поля, середовище міста або середовище існування людини) До цих понять близькі також поняття: геологічне середо­вище, природне середовище суспільного виробництва, культурне середовище, архітектурно-ландшафтне середовище та інші), які є складовими частинами попередніх загальних понять.

Аналізуючи ці поняття, ми впритул підійшли до питання викорис­тання природного середовища, його перетворення і охорони. Внаслі­док використання природного середовища воно повністю або частко­во змінюється людьми і перетворюється на антропогенне (або тех­ногенне).

Сфера суспільно-виробничої діяльності, спрямованої на задово­лення потреб людства за допомогою природних багатств, називаєть­ся природокористування. Під цією назвою розуміють також науковий напрямок, який склався на межі екології та географії по вивченню загальних принципів раціонального використання природних ресур­сів, у тому числі аналіз антропогенного впливу на природу і їх наслідки для людини. З іншої точки природо-ресурсний потенціал (ПРП) — це властивість природних систем без шкоди для себе (а відповідно і для людей) віддавати необхідну людству продукцію або виробляти корисну для нього роботу в рамках господарства даного історичного типу. У цьому значенні ПРП наближається до трактування екологічного потенціалу і вони стають синонімами.

Ознайомившись з цими базовими поняттями (природні умови та ресурси, ПРП) ми можемо говорити про природокористування, як сукупність всіх форм експлуатації ПРП і заходів по його збережен­ню. Природокористування включає в себе:

а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення або відтворення;

б) використання і охорона природних умов середовища існуван­ня людини;

в) збереження (підтримка), відтворення (відновлення) і раціо­нальна зміна екологічного балансу (рівноваги) природних систем, що буде основою збереження ПРП.

Природокористування може бути раціональним або нераціональ­ним. На жаль, у нас частіше переважає останнє, яке розглядається як система діяльності, що не забезпечує збереження ПРП. Прикла­дом можуть бути перетворені в життя деякі проекти бувших відомств Радянського Союзу про будівництво каналів та дамб (Полісся, затока Кара-Богаз-Гол, Невська губа), каскадів ГЕС на рівнинах (Дніпровський та Волзький) або хижацька діяльність транснаціо­нальних корпорацій по використанню природних ресурсів країн, що розвиваються.

Тому необхідно прикладати всі зусилля, щоб перетворити приро­докористування в раціональне. Тобто впроваджувати в життя таку систему діяльності, яка забезпечить економне використання (експлу­атацію) природних ресурсів та умов, найбільш ефективний режим їх відновлення, з урахуванням перспективних інтересів розвитку госпо­дарства та збереження здоров'я людей.

Отже, використання природного середовища повинно базуватись на високоефективному господарюванні і не приводити до різких змін його ПРП, щоб не викликати глибоких незворотніх змін в оточуючо­му людину середовищі, яке може не тільки нанести збитків здоров'ю людей, але й загрожувати їх життю. В цьому плані його раціональ­не використання повинно стати складовою частиною широкої систе­ми заходів по охороні природи взагалі.

Така система природоохоронних заходів (що оптимізують взає­мовідносини між суспільством і навколишнім середовищем) крім раціонального природокористування повинна включати:

• удосконалювання устаткування, технологічних процесів та заходів у промисловості і сільському господарстві та на транспорті з метою виключення або значного зниження шкідливих впливів на навколишнє середовище;

• державний і громадський контроль за станом природного середовища та джерелами його забруднення;

• охорону всіх матеріальних та духовних умов існування і розвитку суспільства, майбутніх поколінь людей (пам'яток культури, природи та інш.).

З цією метою необхідно розробити комплекс соціально-економіч­них, організаційних, науково-дослідних заходів, спрямованих на максимальне забезпечення сприятливого для життєдіяльності людст­ва природного середовища. Ці заходи повинні охоплювати всі питан­ня, пов'язані з охороною природних ландшафтів, земель, надр, водних ресурсів, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу. Але потрібно пам'ятати, що охорона навколишнього середови­ща — це загальне завдання всього світового співтовариства і розв'язати його у глобальному масштабі можна лише спільними зусиллями всіх держав в умовах роззброєння і мирного співіснування.

Основна частина зусиль по збереженню та поліпшенню навко­лишнього середовища здійснюється на національному рівні. Але глобальність екологічної кризи вимагає інтернаціоналізації при­родоохоронної справи. Міжнародний характер екологічних проблем, з вирішенням яких пов'язують виживання людства, вимагає нового підходу, з використанням усіх досягнень сучасної науки і техніки, що неможливо без співпраці в цій сфері всіх зацікавлених держав, як найбільш розвинутих, так і тих, що розвиваються.

З'явилася необхідність вироблення міжнародних процедур і ме­ханізмів, які б забезпечили раціональне використання ресурсів пла­нети як загальнолюдське надбання. Проблема навколишнього сере­довища в її сучасному розумінні була вперше поставлена в Організації Об'єднаних Націй на Міжурядовій конференції по про­блемах біосфери в Парижі в 1968 році. Результатом її проведення було прийняття однієї з найбільш широких наукових програм еколо­гічних досліджень в системі ООН — програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» Головне завдання міжурядової та міждисциплінарної програми «Людина і біосфера» — розробка наукових засад раціо­нального використання і збереження ресурсів біосфери в цілому і в окремих типах екосистем зокрема.

В 1972 р. була проведена Конференція ООН з проблем навко­лишнього середовища, яка відбулася у Стокгольмі за участю майже всіх держав земної кулі. День її відкриття—5 червня — був оголо­шений Всесвітнім днем навколишнього середовища. Конференція прийняла Декларацію, яка складається з 26-и принципів і була першим кроком на шляху створення комплексу міжнародно-право­вих норм, регулюючих всі аспекти охорони навколишнього сере­довища.

Наслідком цієї конференції було також утворення Генеральною Асамблеєю ООН Програми ООН по навколишньому середовищу (1ОНЕП) зі штаб-квартирою в столиці Кенії — Найробі. В завдання ЮНЕП входить координація діяльності інших природоохоронних, екологічних організацій та рухів, а також всіх країн, членів ООН, по охороні навколишнього середовища.

Важливу роль у питаннях охорони природи відіграють такі міжнародні неурядові організації, як Міжнародний Союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП), створений за ініціативою ЮНЕСКО в 1948 році, а також «Грінпіс» — міжнародна громадська організація, головною метою якої є конкретні практичні заходи по охороні навколишнього середовища. Сьогодні в 158 країнах світу нараховується близько 5 млн прихильників цієї організації, широко відомої своїми рішучими акціями та протестами проти забруднюва­чів довкілля та губителів природи нашої планети (з 1990 р. пред­ставництво «Грінпіс» почало діяти і в Україні).

МСОП розробив всесвітню стратегію охорони природи. Він фінансує велику кількість природоохоронних програм та досліджень; щороку видає перелік національних парків та інших територій, що охороняються. МСОП об'єднує 54 держави, 126 державних, 342 неурядові національні та 27 неурядових міжнародних організацій.

Під керівництвом всіх цих організацій був проведений ряд між­народних конференцій, на яких було укладено і підписано багатосто­ронні міжнародні договори про взаємні права та обов'язки в галузі охорони навколишнього середовища. Серед найбільш важливих є: Договір про морське дно (1970 р.), Конвенція про заборону вико­ристання військових засобів впливу на природне середовище (1976 р.), Конвенція по запобіганню забруднення моря скиданням відходів (1972 р.), Конвенція про трансграничне забруднення повіт­ря на великій віддалі (1979 р.) та багато інших.

За останні роки була прийнята Лондонська конвенція по захороненню ядерних відходів (1983 р.), підписано Монреальський прото­кол по охороні озонового шару (1987 р.) та доповнення до нього в Копенгагені (1992 р.), Бразильська декларація про боротьбу з глобальним потеплінням клімату та охорону тропічних лісів, які є легенями нашої планети (1991 р.).

Під двома останніми документами є підписи і керівників нашої молодої держави. Україна, як член ООН, вже давно бере активну участь у міжнародній діяльності по охороні природи. На сьогодні укладено близько 20 угод, в яких Україна бере на себе забезпечення виконання на своїй території всіх міжнародних договорів з охорони довкілля. З 1981 р. Україна є членом Ради керуючих ЮНЕП. У 1984 р. наша держава вступила до Міжнародної довідкової сис­теми інформації про навколишнє середовище (ІНФОТЕРРА), а також активно співробітничає з Європейською Економічною комі­сією (ЄЕК),у діяльності якої питанням охорони природи відведено важливе місце.

При Академії Наук України працює Національний комітет України по програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера» (МАБ), який здійснює координацію та науково-методичне керівництво досліджен­нями по виконанню Національної програми МАБ України, забезпе­чує зв'язки з міжнародними організаціями та іншими національними комітетами МАБ; готує доповідні записки та наукові рекомендації з питань навколишнього середовища і подає їх у вищі органи державної влади для вжиття необхідних заходів; сприяє впро­вадженню результатів наукових розробок у господарську практику; приділяє велику увагу питанням екологічної освіти та підготовки кадрів.

105 Активна участь України у вирішенні глобальної екологічної проблеми дає нам надію, що завдяки міжнародній підтримці наша держава подолає не тільки наслідки найбільшої екологічної катаст­рофи в світі — Чорнобильської, але й вирішить ряд інших проблем, які існують сьогодні: збереження родючості грунтів, оптимізації структури земельного фонду, забруднення та нестачі питної води, збереження ресурсів Чорноморського басейну, рекультивації гірничовидобувних розробок та інші. Це все свідчить, що Україна не тільки подолає власні проблеми, але й завжди готова допомогти іншим, що дасть змогу їй зайняти гідне місце у світовому спів­товаристві.