§3. Імунітет держави

Із принципу суверенної рівності держав випливає, що держави мають імунітет від влади одна від одної. У широкому сенсі це значити, що ані законодавча, ані виконавча, ані судова влада однієї держави не поширюється на іншу державу. Тобто, імунітет держави – міжнародно-правовий принцип, що обмежує можливість подання судового позову проти держав, їхніх органів та державних підприємств у цивільних та комерційних (господарських) судах інших держав, а також визначає міру, в якій можливо виконання судового рішення за рахунок власності іноземної держави.

Впровадження принципу імунітету держав було викликане потребою підтримки офіційних відносин між державами, необхідністю взаємодії суверенних держав на території одна одної. По мірі того, як держави стали розширювати свою приватноправову діяльність (торгівля, придбання товарів і послуг, нерухомого майна й ін.), стан речей став змінюватися. Наприкінці минулого століття з'явилася, а в наш час знайшла широке визнання концепція обмеженого (функціонального) імунітету. Відповідно до цієї концепції, імунітет обмежується лише тими відносинами, у яких держава виступає як носій суверенної влади, діями, вчиненими в силу державної влади (jure imperii). Що ж стосується правовідносин комерційного характеру (jure gestionis), то тут держава не має імунітету.

Протягом тривалого часу у міжнародному праві домінувала теорія абсолютного імунітету держави,відповідно до якої позови проти іноземної держави за відсутності її згоди на це вважаються неприйнятними без винятків. Сучасне міжнародне право та практика держав схиляються на користь теорії функціонального (обмеженого) імунітету держави, відповідно до якої принцип імунітету держав поширюється лише на діяльність держави, що має суверенну природу (acta iure imperii), на відміну від діяльності, не пов’язаної з виконанням державою суверенних функцій (acta iure gestionis).

Для практичних взаємин держав найбільше значення має судовий імунітет: держава не може бути викликана до суду іншої держави, її майно не може бути арештоване в порядку попереднього забезпечення позову, і відносно держави не можуть здійснюватися виконавчі дії судової влади іншої держави.

У післявоєнний період багато держав видали закони, що втілили концепцію обмеженого імунітету (Великобританія, США, Сінгапур, Пакистан, ПАРА, Канада, Австралія). В інших країнах концепція була закріплена судовими рішеннями. Наприклад, у рішенні Федерального конституційного суду ФРН 1963 р. говорилося, що надання імунітету залежить від того, «чи діє іноземна держава в порядку здійснення своєї суверенної влади або як приватна особа, тобто в рамках приватного права».

Проекти статей про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності, розроблені Комісією міжнародного права ООН (редакція 2003 р.) встановлюють загальний принцип імунітету держави та винятки з нього. Так, держава не може посилатися на імунітет, якщо вона уклала арбітражну угоду, порушила провадження чи взяла участь у розгляді справи по суті, а також при зустрічному позові. Крім того, держава, як правило, не може посилатися на імунітет у справах, які виникають: з укладених нею комерційних правочинів та трудових договорів; завданої нею шкоди особі та власності; щодо права власності на окремі види майна (нерухомість, спадщина, довірча власність тощо); інтелектуальної та промислової власності; участі в компаніях та інших об’єднаннях тощо.

Не вступила в силу і знаходиться на стадії ратифікації Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності, прийнята у 2004 році Генеральною Асамблеєю та відкрита для підписання у січні 2005 року. Відображає усталену у міжнародному праві заборону вживати до власності іноземної держави примусові заходи із забезпечення позову та виконання судового рішення за винятком випадків згоди держави на це, резервування нею своєї власності для цих цілей. Разом з тим, допускається виконання рішення за рахунок власності держави, що використовується у комерційних цілях та прямо пов’язана з предметом позову.

Що стосується нормативного регулювання, то Радою Європи було прийнято Європейську конвенцію про імунітет держав і додатковий протокол до неї в 1972 р. - багатосторонній міжнародний договір, що встановлює спільні для сторін правила стосовно обсягу імунітету однієї сторони в судах іншої сторони. Ключове положення Конвенції містить стаття 15, відповідно до якої за загальним правилом договірна держава користується імунітетом від юрисдикції в судах іншої договірної держави; суд не може вести подібний судовий розгляд навіть у тому випадку, якщо представники держави не з’явилися до суду. Разом з тим, у Конвенції визначаються численні випадки, в яких договірна держава не вправі заявляти про свій імунітет перед іноземним судом. Йдеться, зокрема, про визнання договірною державою юрисдикції суду, а також у провадженнях, що стосуються трудових договорів, участі в компанії або іншій юридичній особі, промислової, торговельної або фінансової діяльності, прав на нерухоме майно, розташоване в країні суду, позовів з відшкодування шкоди, завданої особам або майну. Конвенція також встановлює правила провадження проти сторони в судах іншої сторони, а також наслідки відповідних судових рішень. Додатковий протокол до Конвенції має факультативний характер і регулює процедуру вирішення спорів, що випливають із застосування Конвенції.