Глава 9

МІЖНАРОДНА ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ ДЕРЖАВИ

§1. Поняття держави в міжнародному праві

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що представляє собою єдність трьох елементів – населення, території, ефективного володарювання. Воно застосовується й у міжнародній практиці. Наприклад, Міжамериканська конвенція про права і обов'язки держав 1933 р. (конвенція Монтевідео) закріпила такі критерії держави як суб'єкта міжнародного права: постійне населення, певна територія, влада й здатність вступати у відносини з іншими державами (ст. 1).

Держава – необхідна форма організації населення для участі в міжнародному спілкуванні. Будучи носієм суверенітету народу, держава представляє народ у міжнародному співтоваристві й захищає його інтереси. Держава зосереджує під своїм контролем основну масу зв'язків між іншими учасниками міжнародних відносин, національними утвореннями, фізичними і юридичними особами.

Правосуб'єктність держави має два аспекти: правоздатність (здатність мати права й обов'язки з міжнародного права) і дієздатність (здатність незалежно здійснювати права й обов'язки з міжнародного права). У принципі міжнародна правоздатність і дієздатність нероздільні. Але бувають ситуації, коли, зберігаючи статус суб'єкта міжнародного права, держава виявляється повністю або частково недієздатною. Так, у роки Другої світової війни окуповані гітлерівською Німеччиною держави зберегли свою правоздатність, а дієздатність в обмеженій мірі здійснювалася урядами в еміграції.

 

§2. Юрисдикція держави

Юрисдикція держави є проявом державного суверенітету і означає права судових і адміністративних органів держави щодо розгляду і вирішення справ відповідно до їхньої компетенції. В міжнародному праві розрізняють територіальну і особисту (національну) юрисдикцію. За обсягом розрізняють юрисдикцію повну і обмежену, за сферою дії – територіальну і екстратериторіальну, за характером влади – законодавчу, виконавчу, судову.

Під територіальною розуміється така юрисдикція держави, яка здійснюється в межах певної території. В межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Обмежена цільова юрисдикція здійснюється державою в межах її континентального шельфу і економічної зони. Особиста(національна) юрисдикція здійснюється державою відносно своїх громадян, що знаходяться за межами її території, наприклад, у відкритому морі, в Антарктиці тощо. У випадках, передбачених національним законодавством, юрисдикція держави може розповсюджуватися на громадян цієї держави і тоді, коли вони знаходяться на іноземній території, але здійснюватися ця юрисдикція може тільки на території своєї держави, якщо інше не було передбачене міжнародною угодою. У випадках існування конкуруючої юрисдикції питання про юрисдикцію тієї або іншої держави вирішується на підставі відповідних міжнародних договорів або міжнародно-правових звичаїв.

У силу територіального верховенства держава здійснює повну юрисдикцію в межах своєї території. В межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Обмежена цільова юрисдикція здійснюється державою в межах її континентального шельфу і економічної зони.

У силу особистого верховенства вона здійснює повну юрисдикцію відносно всіх осіб, що знаходяться на її території, включаючи іноземців та осіб без громадянства, та обмежену юрисдикцію відносно своїх громадян за кордоном, при цьому переважна сила належить праву країни перебування. Особисте верховенство здійснюється державою також відносно своїх громадян, що знаходяться за межами її території, наприклад, у відкритому морі, в Антарктиці тощо.

На іноземній території держава може здійснювати і деякі владні функції. Її органи за кордоном захищають інтереси держави, її громадян і організацій, контролюють у певній мірі їхню діяльність. Дипломатичні представництва і консули слідкують за дотриманням їхніми громадянами і юридичними особами вітчизняних законів, а також за тим, щоб права цих суб'єктів не порушувалися, спостерігають за здійсненням країною перебування договорів із державою, яку вони представляють, ведуть облік військовозобов'язаних, здійснюють акти безспірної юрисдикції (акти громадянського стану, нотаріальні дії й ін.). Так, багатостороння Конвенція про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД 1993 р. передбачає, що сторони мають право «допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи» (п. 2 ст. 12)'.

Особливим випадком є угоди про перебування на території держави іноземних збройних сил, які поширюють майже повну юрисдикцію іноземної держави на частину території країни.

Екстратериторіальність (екстериторіальність) – здійснення державою юрисдикції над особами та відносинами поза межами її території. Застосовується у сфері кримінального, податкового, комерційного, антимонопольного права, у випадках націоналізації і застосування міжнародних санкцій для захисту внутрішнього ринку, забезпечення реалізації суверенної влади та досягнення зовнішньополітичних цілей тощо. Екстратериторіальне законодавство країни зазвичай охоплює два види нормативних актів: законодавство, яке регулює поведінку громадян такої країни за кордоном та поведінку негромадян поза межами території такої країни. Можна також розрізняти екстратериторіальне значення державних норм та екстратериторіальне виконання індивідуальних державних рішень (адміністративних, судових).

Визнається, що екстратериторіальна дія національного законодавства є правомірною, якщо на це є згода держави, на яку поширюється така дія (Рішення Постійної Палати міжнародного правосуддя у справі про пароплав „Лотос” 1927 р.). Формами надання згоди є односторонній акт держави, висловлення державою згоди на обов’язковість для неї відповідного міжнародного звичаю або договору. Легітимність інших випадків екстратериторіальності лишається під питанням.