29. Соціологічний підхід м. Вебера та його значення у теорії політичного реалізму.

Німецький соціолог Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму:

• Силовий зміст політики;

• Автономія політики від інших сфер суспільної діяльності;

• Неможливість застосування моралі у її абстрактному розумінні до політики.

Розглянув питання про зовнішню політику у працях «покликання до політики» та «політичні спільноти і господарство». Основне твердження – головним засобом політики є насильство. Зміст політики – боротьба за владу.

Стверджував, що економічні процеси залежать від силових політичних інтересів.

Рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику.

Детальніше – ст.. 242-243 підручника

30.Формування нового світового порядку після Другої світової війни й утвердження реалізму. Р.Нібур, е.Карр, Дж.Кеннан, г.Моргентау, г.Герц, р.Арон, г.Кісінджер.

Друга світова війна показала неспроможність ідеалізму і системи створеної на його постулатах ефективно діяти, тому на зміну ідеалізму як переважаючого напряму прийшов політичний реалізм.Основоположниками та лідерами політичного реалізму були дослідники Ганс Моргентау та Реймон Арон. У 1948р. Моргентау опублікував книгу «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу», яка стала настільною книгою для багатьох вчених-політиків. Відомими представниками цього напрямку є Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж Кеннан, Джордж Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінджер, Едвард Карр, Арнольд Уолферс та ін. Піддаючи ідеалізм нищівній критиці, вони створили оригінальну теорію, для якої характерними є такі положення:

1. Держави , як головні учасники міжнародних відносин, мають політичне право і необхідні ресурси для здійснення тих чи інших акцій на міжнародній арені: укладення договорів, оголошення війни та ін.. При цьому не всі держави однаково втягнуті у світову політику. Ставлення держави до міжнародної політики змінюється разом із зміною сили держави. Сильні держави роблять те, що можуть, а слабкі – те, що їм дозволяють сильні. Отже, стан МВ залежить від взаємодій між великими державами, і тільки їх зусиллями можуть бути збережені або порушені міжнародні стабільність і порядок. При цьому до уваги не завжди беруться інтереси малих держав, а інколи вони приносяться в жертву.

2. Специфіка МВ полягає в тому, що вони носять анархічний характер і являють собою арену гострого протиборства держав. Головними міжнародними процесами є міждержавні конфлікти та війни. Оскільки, за твердженням Р.Арона, МВ розгортаються у тіні війни, міжнародні конфлікти не є єдиним видом міжнародних процесів, держави постійно укладають різноманітні військові та військово-політичні союзи з метою спільної боротьби. Співробітництво у них відіграє другорядну роль.

3. Анархічний характер МВ сприяє виникненню небезпеки чи загрози для державних інтересів. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Г. Моргентау, лежить їх прагнення до збільшення влади, і, відповідно зменшення влади інших. На цій основі забезпечується власна безпека.

На міжнародній арені держави забезпечують собі владу двома шляхами: військовою стратегією і дипломатично. Невід’ємною частиною влади є сила, яка є одним із вирішальних засобів забезпечення національної безпеки: загроза фізичного насилля є органічним елементом політики. Результатом прагнення кожної держави до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги влади, яка є єдиним реальним засобом забезпечити і зберегти мир. Стан миру – це стан рівноваги сил між державами. Природу МВ змінити неможливо і міжнародна політика функціонуватиме за своїми незмінними законами. Можна лише змінити конфігурацію політичних сил, пом’якшити наслідки міжнародної анархії, встановити більш стабільні та більш безпечні міждержавні відносини.