2. Усна народна творчість.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі даньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжу­вали й нові форми народної творчості._

• Продовжувала, наприклад, роз­виватися обрядова поезія — весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння.

• Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських.

• Натомість в обрядовій творчості з'яв­ляються (насамперед, у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

Героїчний епос

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на ви­щому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські гро­мади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших — дума про козака Голоту.

Думи та історичні пісні мали велике виховне значення:

• вони прославляли народних героїв,

• закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів,

• оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ва­тажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

БАЛАДИ

На епічному грунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій вже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним фоном, на якому ці переживання розгортаються. В руко­писній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видат­ний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору вже цілком сформованого українського фольклору.

Запорізьке козацтво

Особливу субкультуру витворило в ХV-ХVІ ст. прикордонне ук­раїнське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочас­ного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Ни­зового товариства.

Козацтво взагалі й запорізьке зокрема як соціальний стан або прошарок не були передбачені Литовськими статутами.

• В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та ри­царству.

• З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх опи­сували арабські та візантійські джерела. Крім того,

• Запоріжжя було про­стором безпосереднього контакту з "чужим",'кочівницько-мусульмансь­ким світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, Дикого хаосу.

• Власне, Січ знаходилась "за порогом" духовно і ма­теріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньо-слов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кор­дону з "нижнім світом".

• За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадок­сальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий хара­ктер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запоріжжю бути весь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною.

На фоні поступового розвитку "низької" народної культурні традиційні центри культури "високої" - князівські двори й монастирі — до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі зі князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники монаства захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як і київський митрополит Кипріан).