Розділ VI туристичні ресурси західної україни

Західна Україна охоплює територію 4 областей — Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, іцо складають Карпатський туристичний регіон.

Початок освоєння рекреаційних ресурсів краю відно­ситься до середини XIX ст., коли в ході пошуку нафтових родовищ і соляних покладів були відкриті перші лікувальні джерела.

Регіон відзначається специфічним поєднанням ресурс­них факторів, що дозволяють організувати літній і зимовий відпочинок, сприяють розвитку туризму і гірськолижного спорту. Тут освоєно понад 10 гірськолижних трас (Славське, Подобовець, Ворохта, Рахів та ін.). Регіон має мальовни­чу природу, своєрідні пам'ятки.

Внутрішній історико-географічний поділ: Галичина, Буковина і Закарпаття.

6.1. Туристичні ресурси історичної Галичини

Історична Галичина охоплює територію нинішніх Іва­но-Франківської, Львівської областей, а також Жешувсько­го і а більшої частини Краківського воєводств Польщі.

Наприкінці X ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі. Після розпаду Київської держави на цих землях утво­рились удільні князівства з центрами у Звенигороде Пере­мишлі, Теребовлі, де правили онуки Ярослава Мудрого -Василько, Володар, Рюрик Ростиславичі. Син Володаря Во-лодимирко в 1141 р. об'єднав ці князівства під своєю вла­дою і зробив своєю столицею Галич (відтоді край здобув назву Галичина).

Галицьке боярство було значною політичною силою. Його впливовість пояснюється тим, що в цих землях про­тягом чотирьох поколінь правила одна династія, князівська дружина не поповнювалася за рахунок чужинців, а пред­ставники місцевих боярських родин незмінно займали ви­сокі посади. Галицькі бояри жили в укріплених замках і ма­ли свої власні дружини.

В Галицькій Русі рано сформувалися міські громади внаслідок розвитку ремесел і торговельних стосунків із Західною Європою.

В період князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187) територія Галицького князівства включала землі Прикарпаття, пониззя Дністра, Прута, Серета, аж до Чорного моря і гирла Дунаю. Князь підтриму­вав добросусідські відносини з угорським і німецьким пра­вителями. В 1165 р. він визнав ленну залежність від імператора Фрідріха Барбароси.

Ярослав встановив тісні зв'язки з Візантією, дозволяю­чи собі навіть втручатися в її внутрішні справи. В 1160-х роках він надав притулок у Галичі Андроніку Комніну, допомагаючи йому воювати з візантійським імператором Мануїлом І, хоча пізніше відновив з останнім дружні сто­сунки.

Ярослав Осмомисл був наймогутнішим серед князів південно-західної частини руських земель. Після нього на князівство був посаджений його син Володимир. На грунті сімейних перипетій ускладнилися стосунки Володимира з боярами аж до відкритого конфлікту, що змусив князя шу­кати військової підтримки угорського короля. Бела IIІ не відмовив князю, але, з'явившись у 1188 р. в Галичі, за зго­дою частини боярства проголосив себе королем Галичини, ув'язнивши Володимира і призначивши намісником свого сина Андрія. Це була перша, але не остання спроба інозем­ної окупації Галичини.

Володимир звернувся по допомогу до свого сюзерена Фрідріха І, який переадресував його прохання своєму васа­лу Казимиру Краківському. Останній допоміг Володимиру повернути Галич, залишений угорцями, після чого Володи­мир продовжував правити до 1199 р. Він не залишив по собі наступника, і династія Ростиславичів, що правила в га­лицьких землях понад 100 років (1084-1199), припинила своє існування.

В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню, спираючись у боротьбі проти галицького боярст­ва на міщанство.

Після смерті Романа в 1205 р. бояри запросили на правління до Галича Ігоревичів, потім — угорців, і знову Ігоревичів.

Ситуацією в Галичині скористалися краківський князь Лешко і угорський король Андрій II, до яких звернулись по допомогу Романовичі. В 1215 р. ці правителі з'єднали шлю­бом своїх дітей — дочку Лешка Соломонію, і сина Андрія II Каломана, якому віддали Галичину. Цей союз виявився нестійким, і Лешко в 1218 р. викликав із Новгорода до Га­лича свого родича князя Мстислава Удалого, який зробив 8 спроб відвоювати Галичину у Андрія II. Зрештою він од­ружив свою дочку з угорським королевичем Андрієм, віддавши йому Перемишль, а в 1224 р. зрікся престолу на користь зятя і невдовзі помер.

У 1230 р. Данило Романович вступив у боротьбу за Га­личину і в 1245 здобув перемогу. В його правління Галиць­ка держава стала великою і багатою країною.

Після смерті Данила галицьким князем був його син Лев (1264-1301), який переніс княжу столицю у Львів, за­снований його батьком і названий Данилом на честь сина.

Наступним правителем у галицьких землях був син Льва Даниловича Юрій І (1301-1315), який повернув сто­лицю до старовинного Володимира на Волині. Він, як і йо­го дід, мав королівський титул, іменуючись «королем Русі, князем Лодомерії».

Династія Романовичів (Рюриковичів) на Галичині при­пинила своє існування в 1323 p., після синів Юрія Львови­ча Лева II і Андрія.

До 1340 р. галицькими землями правив небіж Юрійо­вичів Болеслав Тройденович Мазовецький — Юрій II, по­тім — Любарт (Дмитро) Гедемінович.

Галичина стала предметом зазіхань польського короля Казимира Великого. В боротьбу за ці землі вступили угорці і татари. В 1349 р. Казимир таки оволодів Галичиною і Холмщиною. Галичина стала називатися Королівством Руським, а пізніше — Руським воєводством.

Після першого поділу Польщі в 1772 р. Руське воєводст­во увійшло до складу Австрії під його історичною назвою -Королівство Галичини і Лодомерії. Ця назва поширювалась і на польські землі: Краківщину, Сандомирщину, частину Люблінщини. В цей період Галичина перебувала у стані економічного і культурного занепаду. Австрійський цісар, Иосиф II з метою пожвавлення на цій території господарсь­кого і духовного життя надав містам новий адміністратив­ний устрій, здійснював регулювання торгівлі, відкривав нові школи і т. ін., хоча замість польської мови викладання в гімназіях навчання здійснювалось німецькою мовою (з 1825 р. освіта знову була переведена в польське русло). Лише народні, парафіяльні школи зберігали українську мо­ву викладання. В 1784 р. у Львові було відкрито універси­тет, де навчання велось німецькою і латинською мовами. У 1787-1809 pp. діяв богословський факультет з українсь­кою мовою навчання.

Наказом про обмеження прав пана щодо селянина була скасована особиста залежність селян (1782 p.).

Цей комплекс урядових заходів сприяв активізації руху національного відродження. В 1837 р. було видано збірник «Русалка Дністрова» українською мовою.

В 1848 р. у Львові створено Головну Руську Раду, яка захищала політичні і національні прагнення українців. Вик­лопотано дозвіл на відкриття при Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

У 1849 р. революційний рух був придушений за допомо­гою російських військ. У краї посилився польський вплив.

Серед місцевої інтелігенції набули поширення москво­фільські настрої.

В 1861 р. новою австрійською конституцією передбаче­но автономію цих територій, які управлялися власним сей­мом, хоча переважна більшість депутатів були поляками.

У середовищі уніатських священиків наростає незгода з латинізацією місцевої церкви, що і в релігійній сфері при­зводить до посилення московського впливу.

На противагу цим тенденціям молоді представники га­лицької інтелігенції стали групуватися навколо національ­них товариств і об'єднань. Так, у 1873 р. було засновано На­укове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), яке об'єднало наукову громадськість з усієї України. В 1885 р. виникло політичне товариство «Народна Рада», що виступало за відокремлення української частини Галичини від польської.

Розвиток національного руху на території Галичини мав своїм наслідком серйозні завоювання, зокрема, в куль­турно-освітній сфері. Так, у 1914 р. тут діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій, понад 3 тис. україн­ських народних шкіл.

Події Першої світової війни в галицьких землях були фоном, на якому розгорталися бурхливі політичні події. Найбільш значимим їх наслідком стало проголошення 9 ли­стопада 1918 р. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією і де­легацією ЗУНР було укладено договір про об'єднання в єдиній Українській Народній республіці. 22 січня 1919 р. на Софійській площі відбулося проголошення Злуки Галичи­ни, Буковини, Угорської Русі і Наддніпрянської України. ЗУРН була перейменована на ЗОУНР (Західну область Української народної республіки). Проте фактично злука не відбулась: ЗОУНР продовжувала функціонувати як окреме політичне утворення.

Бойові дії на цій території не припинялись, і вже на початок літа вся Галичина була окупована польськими військами.

В 1923 р. за договором, підписаним у Парижі, була Галичина залишена за Польщею за умови надання їй авто­номії.В 1939 р. на основі пакту Ріббентропа-Молотова Гали­чина була приєднана до Радянської України. Адміністра­тивно її територія поділялась на Дрогобицьку (в 1959 р. включено до складу Львівської), Львівську і Станіславську (з 1962 р. — Івано-Франківська) області.