Реферат на тему:

Cуб’єкти сучасної української політики на Інтернет.

Зміст

Зміст.....................................................................................2

1. Вступ............................................................................3

2. Політика в Уанеті.......................................................3

3. Сучасні політики в Інтернет та закономірності їх приходу до мережі...............6

4. Висновки...................................................................19

5. Ресурси......................................................................21

1. Вступ

На порозі третього тисячоліття в світі відбувається нова технологічна революція. Україна поставлена перед вибором: або безнадійне відставання, або рух на випередження. Другий шлях єдино перспективний, він дає нам шанс не залишитися на узбіччі світового розвитку. Успіх цього напряму досягається, як правило, за рахунок «точкової концентрації» найбільш ефективно працюючого потенціалу суспільства, при цьому ставка робиться на інтелектуальний продукт. Там, де «сектори зростання» діють уже не один рік, досягнуті вражаючі результати. Наприклад, Індія, яку прийнято було вважати країною третього світу, перетворюється в «економічного тигра» завдяки успішній реалізації концепції програмно-технологічних парків. У державі нараховується 1,8 тис. фірм- розробників програмного забезпечення, в 1998 році Індія виробила 16,7% усього програмного забезпечення в світі. За оцінками експертів, індійський ринок буде одним із найбільш динамічних у майбутньому десятилітті. У США успішно функціонує легендарна Силіконова Долина в Каліфорнії. Це світовий центр комп’ютерного, програмного та Інтернет-бізнесу, на який припадає 20% світового виробництва обчислювальної техніки. У Силіконовій Долині працює один мільйон чоловік, причому 400 тис. мають, як мінімум, ступінь бакалавра. Закономірно виникає питання: чи здатна повторити подібні стратегії соціально-економічного менеджменту Україна? Це питання протягом достатньо великого проміжку праці було дуже популярним. Одним з найкращих, на мою думку, головні аспекти цього питання були висвітлені Євгеном Уткіним (головою корпорації «Квазар-Мікро»). Чому саме ним? Бо власне корпорація «Квазар-Мікро» виступила з ініціативою створення Української Хай-Тек Зони /hi-tech zone ua/ для українських розробників програмного забезпечення і Інтернет технологій. Основною метою проекту є підтримка та збереження вітчизняного інтелектуального потенціалу в сфері інформаційних технологій. Ідея проекту вже знайшла підтримку компанії «Інтел», а «Квазар-Мікро» збирається виступити постачальником технологій для майбутніх технопарку та бізнес-інкубатора. При оптимальних умовах проект може бути реалізований протягом декількох місяців.

2. Політика в Уанеті.

Так, дійсно – Україна стала активним учасником комп’ютерної революції, але чи в усіх її аспектах? Інтернет з’явився в нашій країні вже давно, і, звичайно, першими з’являлися ресурси пов’язані з комп’ютерною технікою. З плином часу колекція тематичних ресурсів поповнювалася: З’являлися розважальні ресурси, фінансові, і згодом політичні. Поряд с цим з’являлися різні системи підрахунку кількості та аудиторії відвідувачів кожного типу ресурсів, і ця система показала, що про політику в Уанеті читає аж кожний сотий з тих піввідсотка населення України, що звуться «постійні відвідувачі мережі». Цьому феномену можна дати два пояснення. Перше: політизованість аудиторії Інтернету набагато нижча, ніж у середньому по Україні (що не зовсім правдоподібно). Друге: якість і форма подання політичної інформації на цих сайтах, м’яко кажучи, не сприяють лавиноподібному притоку громадян, які прагнуть політпросвіти (виглядає набагато переконливіше). Можливе третє пояснення — народ і радий був би почитати, та не знає, де — важко визнати спроможним: той, хто шукає, тут обов’язково знайде. Хоча, може, хтось не шукає внаслідок банальних лінощів або ж недостатнього знайомства з інформаційно-пошуковими можливостями Уанету. Аналогічна проблема слабкої відвідуваності характерна й для щоденних інтернет-газет, в яких, крім іншого, розповідається й про політику. Хоча тут, звичайно, картина дещо приємніша — не політикою єдиною живуть їхні читачі. Наприклад на сайті ProUa з’явилися рейтинги провідних мережевих ЗМІ з «політичним ухилом» у період з 17 вересня по 5 листопада. За цими даними, за неповнi два місяці рейтинг у Кореспондент. Net зріс на 146%, ProUa — на 55% і «Української правди» — на 54%. Цифри вражають. Доки не переведеш їх у кількість реальних відвідувань. Виявляється, що максимальний результат — це 1645 відвідувачів у Uatoday в один зі «щасливих» для неї днів. З 250 тисяч постійних відвідувачів мережі і 100—150 тисяч тих, хто періодично заходить. Отже спробуємо докладніше розглянути причину такого низького рейтингу саме політичних сайтів – саме тих які цікавлять нас як об’єкт дослідження. Політичні сайти та, з деякими обмовками, громадсько-політичні газети в Уанеті можна порівняти з «гуртками за інтересами», до яких входять самі видання та їхні читачі. В цьому сенсі наші проекти скоріше можна назвати камерними віртуальними театрами, ніж форумами для широкого спілкування. Це такі собі центри так званого інтернет-співтовариства, що формується й має свої принципи спілкування, свою аудиторію, цікаві для себе теми. Або, іншими словами, Інтернет-касти, слабо відкриті для широкого проникнення ззовні. У цьому, мабуть, полягає відмінність українських проектів від тих же російських: навіть у Gazeta.Ru аудиторія на один-два порядки більша, ніж у наших газет. І річ, мабуть, не лише в тому, що аудиторія Рунету набагато численніша, ніж Уанету: кількість 20—30 тисяч щоденних відвідувачів автоматично передбачає відмову від «камерного» принципу спілкування та вихід на якісно інший рівень. Головне — це принцип: або створення проекту, націленого на вихід з мережевого простору й реальний вплив на реальне ж життя, або створення у віртуальному просторі «езотеричного» гуртка за інтересами, де головне — виговоритися авторам, злити замовлений компромат, поспілкуватися з «близькими по духу» і т. Ін. Як приклад того, що з’являється на політсайтах в Уанеті, візьмемо кілька публікацій лідера — видання Part.org.ua, яке по рейтингу Ping’а в розділі «Політика» посідає перше місце. Головною новиною минулого тижня для українських політичних інтернет-видань, звичайно ж, були вибори в Америці. Всі вони невтомно пояснювали своїм читачам значення окремо взятого штату Флорида для долі демократичної Америки та всього світу загалом. І України передусім. Але найбільш цікавий прогноз на тему «Україна та Америка», на мій погляд, з’явився саме на сайті Part.org’а (http://www.part.org.ua/cgi- bin/wdbi.cgi/partorg2/arts-single/query?artsid=443). Автор — експерт агентства гуманітарних технологій Василь Юрчишин — передрік, що у разі приходу до влади Д. Буша на Україну чекають похмурі часи: «традиційно республіканці жорсткіші в підході до фінансової допомоги країнам, які не демонструють явно своєї прихильності до США або декларованих американських цінностей». А Україна, от бiда, «на жаль, не зорієнтована у своїй зовнішній політиці на США». Просто й значуще. Незрозуміло тільки, що там Президент і новий міністр закордонних справ постійно розповідають, що США разом з ЄС і Росією входять у трійку головних стратегічних партнерів України? Та ще декларують прихильність до американських демократичних цінностей. З другого боку, Україна, «що не орієнтується на США», якимось чином примудрилася посісти третє місце в списку країн-донорів американської допомоги. Гарно виходить: ми відкидаємо їхні цінності й повертаємося до них, скажімо так, спиною, а вони нам за це — гроші. Напевно, так виглядає милосердя по-американському.

Проте в американців, на думку автора, є ще одна вагома причина посилити позиції: Україна — корумпована країна, а допомогу таким треба урізати. Про що неодноразово зазначалося під час виборів. Звичайно, американські президенти і претенденти ніколи ще не боролися з корупцією. Просто вони передвиборні обіцянки виконували. Але, може, всі ці «аргументи» потрібні автору лише для того, щоб підтвердити свої теорії? Виявляється, «ми вже, нарешті, починаємо розуміти, що ніхто й ніщо нам не допоможе в нашому економічному відродженні, якщо ми самі, як свого часу перші американські піонери, не навчимося виживати в несприятливому, а часом і агресивному, навколишньому середовищі». Майже як у пісні: «Никто не даст нам избавленья, ни бог, ни янки, ни герой — добьемся мы освобожденья своею собственной рукой». Рецепти для «українського дива» автор винаходить такі: якомога скоріша чесна грошова приватизація, створення ринкових і неринкових інститутів (і, передусім, таких, що забезпечують захист прав власності і прав кредитора), стабільного законозабезпеченого інвестиційного середовища. Якщо зробимо так, авторитетно заявляє В. Юрчишин, то кредитори самі благатимуть нас взяти гроші й пропонувати умови одна вигідніша за іншу.

Я вважав за необхідне зупинитися на цьому матеріалі для того, щоб подати приклад інформації поданої на цьому ресурсі, представнику, як вже було зазначено, першої десятки найкращих. Але насправді тут можна знайти не лише вузько політичні події. От, наприклад, тут же міркування Сергія Дацюка про те, «звідки є пішла» українська мова з усіма своїми проблемами. На думку автора, «проблема української мови вийшла на передній план ідеологічної боротьби з політичних міркувань конкретного історичного періоду — вона продиктована відторгненням України від радянської імперії. Але відтоді, як це відторгнення сталося, сама мовна проблема змінює свої ідеологічні контури й виявляється вкоріненою в глибинні основи культури». Використовуючи принципи лінгвістичного аналізу, автор принагiдно визначає, хто такий українець: «нормальною ситуацією в Україні вважається вільне володіння, вільний перехід з мови на мову (англійську, російську, українську) десятки й сотні разів на день. Українець — це людина, котра володіє двома слов’янськими мовами й ще якоюсь європейською». Оце так «матерые человечища»: в нашому житті пощастить, якщо зустрінеш людину, яка грамотно спілкується хоча б однією мовою. А тут таких собі «українців» доволі багато у віртуальному політпросторі! Але, напевно, ця каста ретельно переховується, тому що іншим українцям про підвид «українців», описаних С. Дацюком, нічого не відомо.

Крім того, хоча ми й не здогадуємося, але насправді ми перебуваємо напередодні великого стрибка в глибини світової цивілізації: «Україна більш готова до приходу англійської мови в країну, ніж Росія, оскільки в моральному плані українцеві легше пережити засилля англійської мови, ніж російської». Не інакше як найближчим часом на нас чекає хвиля вимог ввести в країні англійську мову як державну. Тому що морально підготовленому «пересічному українцю» незабаром набридне переходити сотні разів на день з чудової англійської на не менш чудовий суржик.

Стаття по-своєму звичайно корисна й гарно написана, але чи є вона умісною на сайті присвяченому політичному життю країни, та ще й в розділі «Новини» - це ще питання. Все ж зростання аудиторії Уанету неминуче позначається на збільшенні кiлькостi відвідувань як мережевих, так і оф-лайнових ЗМІ, що мають web-версії. Так, за півтора року після створення мережевої версії «Дня» (3 квітня 1998 року) її аудиторія збільшилася з декількох сотень відвідувачів до двох тисяч. Максимальне число відвідувачів на сайті «Дня» було зареєстроване 26 жовтня 1999 року — 2195. Цей показник тривалий час не могло побити жодне мережеве видання. Найцікавішим є те, що мережеву версію «Дня» більше читають у США, ніж в Україні: число відвідувачів із комерційних та освітніх установ Сполучених Штатів становить 19,62%, а з України — 16,09%. «День» в Інтернеті читають не лише в Європі, Америці й Росії, але й в таких «екзотичних» країнах як Індонезія, Домініканська Республіка, Кувейт, Нігерія та інші. І так само стосовно рейтингу більшості політичних ресурсів. Отже виникає цілком слушне питання – якщо й створюється політичний ресурс, то яка є вірогідність того, що він знайде свою аудиторію, а якщо розглянути це питання в трохи вужчому аспекті – чи знайде відвідувач сайту присвяченого конкретній людині – політику ту інформацію заради якої він туди прийшов, і яке враження створить те, що він зможе там прочитати. Тобто наскільки впливає Інтернет на створення іміджу окремо взятого політика?