Генуезька конференція (м. Генуя, Італія. Квітень—травень 1922 р.)

29 країн-учасниць (з британськими домініонами - 34).

Мета: пошук шляхів для економічного відновлення Центральної і Східної Європи.

Головним стало питання, пов'язане з Росією.

Взаємні вимоги, пред'явлені, з одного боку, Росією, а з іншого -

західними державами:

а) вимоги до Росії:

• Сплатити борги попередніх російських урядів (майже 18,5 млрд золотих рублів).

• Повернути або відшкодувати вартість націоналізованих іно­земних підприємств у Росії.

• Ліквідувати монополію на зовнішню торгівлю.

б) вимоги Росії до Заходу:

• Відшкодувати збитки, завдані інтервенцією Антанти в роки гро­мадянської війни в Росії (за російськими оцінками 39 млрд зо­лотих рублів).

• Надати Росії економічну допомогу і дешеві кредити.

• Підписати з Росією вигідні для неї торговельні угоди. Конференція не змогла прийняти загального документа; було вирішено продовжити її роботу в Гаазі.

У драматичні за напругою дні роботи Генуезької конференції в міс­течку Рапалло, що поблизу Генуї, дві країни - Німеччина і Росія на та­ємній нічній нараді (звідси назва - «піжамна нарада») 16 квітня 1922 р. уклали сепаратний договір. Документ підписали російський народний комісар (міністр) закордонних справ радянської Росії Георгій Чичерін і міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау.

Основні положення Рапалльського договору:

• Між Німеччиною і Росією відновлювалися дипломатичні відно­сини

• Країни зобов'язувалися врегульовувати усі спірні питання шляхом взаємної відмови від претензій.

• Німеччина визнавала націоналізацію німецької власності в Росії і не вимагала її повернення чи відшкодування.

• Країни встановлювали режим найбільшого сприяння в двосто­ронніх торговельно-економічних відносинах.

• Країни взаємно відмовлялися від відшкодування будь-яких збитків, заподіяних одна одній у попередній період.

• Припиняли виплати за утримання військовополонених.

У 1925 р. цей договір було доповнено торговельною угодою між двома країнами, а в 1926 р. - пактом про ненапад.

Гаазька конференція (м. Гаага, Голландія. Червень—липень 1922 р.)

Працювала у двох комісіях: російській і неросійській Питання, що обговорювалися:

• Про іноземну приватну власність.

• Про зовнішні борги.

• Про надання кредитів.

Через те що учасники конференції не дійшли спільної думки з російською делегацією, конференція зайшла в глухий кут і не спромоглася прийняти заключний документ.

Лозаннська конференція (м. Лозанна, Швейцарія. Листопад 1922 — червень 1923 р.)

Країни-учасниці: Англія, Франція, Італія, Росія, Греція, Румунія, Югославія, Японія, США.

Мета: підготувати мирний договір з Туреччиною та встановити режим чорноморських проток Босфор і Дарданелли.

Положення Лозаннського договору (1923 р.):

• Між Туреччиною і державами Антанти встановлювався мир.

• Узаконювалися нові кордони Туреччини.

• Встановлювався режим вільного проходу військових і торгових суден через протоки Босфор і Дарданелли.

• Жодна країна не мала права тримати війська і зброю в протоках.

• Скасовувався міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною. Туреччина зобов'язувалася сплатити частину боргу Османської імперії.

■ 3. Проблема репарацій. Як вже зазначалося в попередньому па­раграфі, у статтях Версальського договору не було конкретно зазначено суму німецьких репарацій. Після війни це питання стало яблуком роз­брату між Німеччиною та Францією. Для Франції «німецьке питання» було справою честі, але без підтримки чи хоча б згоди США і Британії вона не могла реалізувати жодного з рішень Версаля. Німецькі репа­рації були для Франції не тільки і не стільки питанням грошей, скільки проблемою відновлення «історичної справедливості» у французькому її розумінні. Від того, наскільки знову стане могутньою в майбутньому Німеччина, залежала безпека Франції, вважали французи.

На міжнародній конференції у бельгійському місті Спа (липень 1920 р.) за участю Німеччини було розподілено квоти на отримання репарацій від Німеччини.

На думку французів, якщо дозволити німцям ухилитися від сплати репарацій, то вони згодом відмовляться і від військових, і від територі­альних статей Версальського договору. На Лігу Націй французи тут особливо не покладалися. Під загрозою військових санкцій Німеччина пообіцяла щомісяця поставляти до союзних держав по 2 млн тонн вугілля в обмін на кредит, вартість якого удвічі перевищувала вартість вугілля, що поставлялося німцями.

Наступного, 1921 р. репараційна комісія в Лондоні зменшила суму німецьких репарацій до 132 млрд золотих марок. У разі несплати 1 млрд протягом 25 днів Німеччині загрожувала окупація Руру. Німці ви­мушені були погодитися на ці умови. До кінця 1922 р. Німеччина справно виплачувала репарації, але з часом, оголосивши, що більше не спроможна цього робити, припинила виплати.

У відповідь у січні 1923 р. Франція і Бельгія окупували Рур­ську область - «серце» німецької економіки. Французькі і бельгій­ські війська вступили до Руру для вилучення німецького устатку­вання і сировини в рахунок репа­рацій.

Німецькі робітники оголосили страйк і відмовилися співпрацю­вати з французами, а німецький уряд закликав до пасивного опору в Рурі й розпочав друкувати папе­рові гроші для виплати допомоги по безробіттю страйкуючим робіт­никам Руру.

Наразившись на осуд світової громадської думки і віддаючи собі звіт у тому, що силовими методами проблему не вирішити, восени 1923 р. французький уряд вивів війська з Руру.

Події у Рурі спонукали Лігу Націй до розроблення міжнародного механізму врегулювання економічних проблем у повоєнній Європі. У результаті з'явилися «план Дауеса» і «план Юнга».

Стабілізація та відновлення Німеччини, а відтак - стабільність в Європі, у значній мірі залежали від американських позичок. У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським мі­ністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом (останнього було за це відзначено Нобелівською премією) було розроблено план еконо­мічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.

План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій через відновлення її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити ви­конання країною бюджету.

Основні положення «плану Дауеса»

• Франція виводить свої війська з Руру;

• Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (5,4 млрд - до 1928 р., з 1929 р. - 2,5 млрд марок щорічно);

• Джерелом покриття репарацій мають бути прибутки Німеччини за рахунок встановлення високих податків на товари широкого вжитку, а також прибутки від важкої індустрії і залізничного транспорту;

• США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн зо­лотих марок) для сплати перших внесків.

Відповідно до «плану Дауеса», кредити були спрямовані насамперед на подолання інфляції та відбудову економіки. Більшість із цих корот­котермінових кредитів німецький уряд спрямовував на житлове будів­ництво і громадські роботи, щоб зменшити в країні безробіття.

Природним ринком збуту німецьких товарів була радянська Росія. Це, з одного боку, зближувало дві країни, а з іншого - США, Англія і Франція позбувалися в Європі конкуренції якісних німецьких товарів.

На перших порах безробіття в Німеччині продовжувало зрос­тати і більшість простих німців не відчували, що в їхньому житті сталися зміни на краще. Власне, відбудову країни вони оплачували зі своїх гаманців. Ці зміни стали помітними тоді, коли було двічі скорочено суму репарації.

Першим з необхідних кроків до оздоровлення політичного клімату в Європі було відновлення німецької економіки. Складність полягала в тому, що німецький міністр закор­донних справ Густав Штреземан і французький прем'єр Арістід Бріан вкладали різний зміст у слово «без­пека». Для Франції воно означало бездіяльність Німеччини у кордонах, накреслених у Версалі, а для Німеччини - свободу дій. Г. Штреземан не бачив іншого шляху для відновлення величі Німеччини, як мирні перего­вори. Виступаючи в 1924 р. на засіданні німецького Рейхстагу, він заявив: «Німеччина повинна грати картою примирення з Францією». А. Бріан, природно, дбав насамперед про безпеку Франції. Він був зацікавлений, щоб на кордонах Франції була миролюбна, а не агресивна Німеччина.

Третій впливовий учасник європейської політики британський міністр закордонних справ консерватор Остін Чемберлен стояв на тій позиції, що єдиним засобом зберегти в Європі мир є замирення з Німеччиною.

У цілому виконання «плану Дауеса» дало добрі результати: до Німеч­чини прийшов іноземний, в основному американський, капітал, сума якого перевищувала репарації; виплативши 7,5 млрд марок репарацій, Німеччина отримала позик на 21 млрд.

Без загальної нормалізації міжнародних відносин неможливо було оста­точно розв'язати й репараційні питання. У жовтні 1925 р. за ініціативою Г. Штреземана в м. Локарно (Швейцарія) було скликано міжнародну конференцію, яка повинна була врегулювати міжнародні протиріччя.