Міністерство освіти і науки України

Київське вище професійне училище деревообробки

Реферат

на тему:

“ Козацтво”

Виконав:

Петренко Юрій

Група 21

Перевірила викладач:

Надточій Л. В.

Київ 2011р.

Зміст.

Вступ. 3

1. Перші козацькі літописи 4

2. "Історія запорозьких козаків" Д. Яворицького. 7

Висновок. 12

Література. 13

Вступ.

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV—XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники місь­ких низів, а також декласовані елементи земян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських зе­мель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії.

Джерелом утворення козацтва в другій половині XV— у XVI ст. були «ухідництво». втечі, масові переселення се­лян і міщан. Це стало фактором освоєння обширів Над­дніпрянщини, яка у XV ст. була спустошена та знелюднена внаслідок постійних татарських нападів.

Козацтво «на волості» взяло на себе справу боротьби проти татар. Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згур­товуючи в собі найволелюбніші елементи козацтва, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за со­ціальне й національне визволення. Січ стала зародком но­вої української козацько-старшинської державності, утво­ривши органи влади («Кіш»), військо та морський флот. К. Маркс назвав Запорожжя «християнською козацькою республікою».

Проблема козацтва — одна із центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Польські шляхетські історики пов'язували появу козацтва з діяльністю польських і українських маг­натів. До такого трактування схилялися й тогочасні іноземні автори. Так, О. Гваньїні твердив: магнати Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські та інші набирали козаць­кі загони, оголошували себе отаманами й «козакували» в Дикому Полі.

Прагнучи довести право козацької старшини на дворян­ство, українські старшинські історики-літописці XVII— XVIII ст. намагалися довести, що козаки—це нащадки стародавніх шляхетних вояків, лицарів. Наприклад, Гри­горій Грабянка писав: козаки «бяху... от воинского чина отдревле й мечем упражняхуся, а не работним игом». Так само анонімний автор «Истории Русов или Малой России» (1846 p.), полемізуючи з польськими вченими, протестував проти їхнього твердження, що козаки «набирались из разной вольницы...», тобто були вихідцями з простолюду.

1. Перші козацькі літописи

Історії Запорозької Січі присвячені численні розвідки — від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками цс яви­ще висвітлюється по-різному: і як цілісний про­цес, і його окремі складові чи персоналії. Протягом останнього століття світ побачили грунтовні робо­ти Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Грушевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, В. Анто­новича та багатьох інших. Сьогодні інтерес до козацької доби значно зріс.

Першоджерела історії виникнення, становлен­ня і розвитку Запорожжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття складається враження, що автори відтворюють не дійсну, а емпіричну історію 1 лише у 1841-1845 pp. А.Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоп­равда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості даних матеріалів.

1846 p. за активної участі О. Бодянського, вче­ного секретаря "Общества истории и древностей Российских", побачив світ ''Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, це було в тра­диціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б.Хмельницького та, напевно, дожив до кінця XVII ст. Зразу ж по виході роботи роз­горілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більше схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були високоосвіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого ствердження.

Самовидець веде розповідь про події, які відбувалися в Україні, і зв'язує їх з процесами у сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії та інших. Висвітлюється діяльність сподвижників Б.Хмельницького, не обходяться увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайло­вича, Степана Разіна та інших. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літопису наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Постать, яка претендує на роль Самовидця, -Роман Ракушка-Романовський - суспільний діяч часу Руїни. Його особа проходить через всю книгу. Можливо, в майбутньому це буде доведено або спростовано.

Цей літопис має непересічну цінність для нау­ковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистості, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а на­ступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, який був їм доступний. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Повна назва літопису Григорія Граб'янки така:

"Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьма­на Запорозького з поляками за найясніших ко­ролів польських Владислава, потім і за Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять, по смерті Хмельницького не закінченої. Із різних літописців і з діаріуша на тій війні писано­го. В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано і стверджено самобутніх старожилів свідченнями. Року 1710."

Незважаючи на те, що основна тема твору Граб'янки — події визвольної війни 1648-1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменника­ми Коховським, Стриковським та Гвагніним, за­перечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від кози, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут та життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний може бути покараний на смерть.

Граб'янка щиро вболіває за долю України, особ­ливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже без­правні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Богдана Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, люди­ною, яка ставилася до даної особи з великою повагою.

Дана праця й сьогодні є цінним першоджере­лом. До неї додаються два реєстри гетьманів Війська Запорозького — до Хмельницького та після його смерті. Граб'янка вводить до літопису словник незрозумілих слів, що полегшує ро­зуміння твору.

Вперше текст літопису був опублікований 1793 р у журналі Федора Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотирьохтомний літопис Самійла Величка. Незва­жаючи на пропуски, що стосуються 1649-1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літопису використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано значний обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648-1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат історичних праць зарубіжних авторів, часто мо­вою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б.Хмельницького та його оточення.

Літопис С. Величка за своїми жанровими особливостями відноситься до художньо-літературного дослідження. Даний жанр допускає можливість викласти певну гіпотезу бачення про­блеми. Автор стверджував, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: "...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "из зтих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство".

Літопис Величка вперше видано у Києві 1858 р. "Временною комиссиею для разбора древних актов".