5 Питання.

Представники природно-правової теорії висувають в якості визначального аспекту прав їх негативний ас­пект, тобто незалежність людини від держави, її автономію. Така свобода, на їхню думку, дає людині можливість зайняти самостійну позицію стосовно органів держави, забезпечувати особисту автоно­мію. Права людини - це невід'ємні, природжені або "даровані" Бо­гом права, абсолютні та в якійсь мірі позаісторичні (надпозитивні, позатериторіальнї та позанаціональні) цінності, які ніхто не має право віднімати і обмежувати. А якщо їх і обмежують, то тільки у надзвичайних випадках. По суті, тут права людини - вияв свободи. При цьому суттєва відмінність між правами людини та її свободою тут майже не проводиться. Питання інституалізації гарантій прав людини фактично обходиться стороною.

Такий підхід, будучи однобічним, ускладнює вивчення прав людини, оскільки ставить індивіда в надпозитивне становище, об­межуючи його розуміння як суспільної істоти, пов'язаної тісними зв'язками з інститутами держави. Позитивістська критика природ­но-правової теорії спрямована на тезу, за якою права людини репре­зентовані як ідеалізація можливостей людини, відірвані від реально­го життя. Вони можуть стати реальними лише тоді, коли встановлені відповідні правила (норми), загальнообов'язковість яких захищаєть­ся політичними, законодавчими, правоохоронними та іншими меха­нізмами. А тому в природно-правовій теорії питання про права людини як інститулізованої свободи не ставляться по суті в дослідницьку площину.

Натомість позитивісти підкреслюють нормативний аспект за­лежності прав людини від правової політики держави, від законо­давства, застосування права, діяльності судів та інших органів державної влади. З точки зору позитивістів, немає змісту прав людини у "чистому" вигляді, як безумовно об'єктивних і загальновизнаних, є тільки вироблений мінімум загальнолюдських, загальнодемократи­чних вимог. Так, з точки зору А.Г. Бережнова, самі по собі права лю­дини - це елементи свідомості і, зокрема, правосвідомості - уявлен­ня, судження, погляди, ідеї, теорії про "належне" стосовно соціаль­них можливостей людини, про правдиве, правильне у поведінці, політиці, правосудді, управлінні, розподілі благ. Вони залишаються лише моральними домаганнями, доки знаходяться за межами їх інституалізації за допомогою державних гарантій. Права людини отримують інституційний зміст і реальне юридичне значення тільки у зв'язку з появою нормативних і організаційних гарантій. Є, гаран­тії - є і реальні права людини як інституту права.

Водночас у деяких країнах позитивістська теорія у питанні інституалізації гарантій прав людини зробила значний логічний і практичний поворот (наприклад, у скандинавських державах, ФРН). Тут у силу сприятливих соціальних умов поєднались стабі­льність, безпека, відкритість суспільства, могутність держави з правами людини. Усе це відбилося і на теоретичних позиціях. Так, у ФРН юристи, які дотримуються позитивістських позицій, своєрідно інтегрували природно-правові ідеї. Відомий правознавець Р.Герцог підтверджує вірність німецьких законодавців і правозастосувачів позитивізму. Але, на його думку, поняття природних прав уже не суперечить позитивним правам. Однак праворозуміння, відбите у даному випадку Р.Герцогом, є щось інше, що не передає адекватно позицій позитивізму, а перебуває ближче до інтегративного методу.

Проф. В.М.Капіцин, який докладно і досить обґрунтовано розглянув суть спору між представниками цих двох підходів, робить такий висновок. По-перше, суть розходження двох теорій і методо­логічних підходів полягає у наступному: а) що вважати субстанцією прав людини: її свободу (незалежність, самостійність), або ж її без­пеку і залежність від норм, які забезпечуються гарантіями; б) які шляхи і форми інституалізації субстанції прав людини: або через незалежну активність людини і громадської думки, або через гаран­тії, забезпечені діяльністю державних органів. По-друге, є підстави ставити під сумнів плідність альтернативної логіки обох авторитет­них підходів до прав людини чи в цьому напрямку слід вести ви­вчення субстанції прав людини? Чи дають вони можливість всебічно . розглянути зміст поняття, дати його адекватне визначення і застосувати для обґрунтування і створення механізмів охорони і захисту прав людини. І врешті-решт, чи доповнюють ці протилежності одна одну або ж є необхідним напрямком у межах третього методологічного підходу?

З позиції синтетичного підходу до аналізу правових явищ, включаючи і проблематику прав людини, у XX ст., виступила юриди­чна антропологія - наука про людину як соціальну істоту в її право­вих виявах, вимірах і характеристиках, яка вивчає правові форми суспільного життя людей від давнини до наших днів. Юридична антропологія об'єднує більш широке коло наукових напрямків, ніж вищезгадані напрямки. В юридичній антропології отримали розви­ток засади нормативізму, тобто позитивізму, юснатуралізму, або природно-правової теорії, процесуального аналізу, юридичної конфліктології, еволюціонізму та ін. Особливістю юридичної антрополо­гії є те, що вона допускає правовий плюралізм і самостійне існуван­ня окремих напрямків, але при цьому інтегрує ряд їх положень. Са­ме вона виділяється у другій половині XX ст. у самостійний напря­мок нарівні з юснатуралізмом і позитивізмом. Використовуючи ін­теграцію правових, соціологічних, етнологічних, біосоціальних кон­цепцій, юридична антропологія виробляє самостійний погляд на проблему гідності та прав людини.

Зазначимо, що юридична антропологія як синтетична теорія і метод аналізу прав людини виникла не раптом. Антропологічні ідеї висловлювали ще Конфуцій, Платон і Аристотель. Серйозне зна­чення для становлення цієї теорії мало відкриття та вивчення євро­пейськими вченими державно-організаційних спільнот із незахідними культурами - у інків, майя, єгиптян, у Месопотамії, Палестині, Індії, Китаї, Японії, у мусульманських країнах. Чимало цікавих і плідних ідей про антропологізацію права можна знайти у представ­ників історичної школи права (Г.Гуго, Г. Пухта, К.-Ф. Савіньї), юридичного еволюціонізму, тобто концепції, згідно з якою прогре­сивний розвиток суспільства є можливим тільки еволюційним шля­хом, шляхом реформ (Дж. Фрезер, Г. Спенсер, Г.Дж. Самнермен, Г. Морган), Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К.Маркс, Ф. Енгельс. У XX ст. новий імпульс у розвиток антропології внесли Б.М. Малиновський, засновник функціоналізму, а також М. Мид, М. Едель, А. Едель (концепції природного права, побудовані на антропології).

Цікаві антропологічні ідеї висловлювали відомі мислителі. Так, Т. Гоббс намагався поєднати положення позитивізму та природно-правової теорії за допомогою антропологічних ідей. Він вивів основ­ний природний закон, який на його думку, полягає у необхідності пошуку миру і наслідуванні йому. З нього випливає і другий природ­ний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися та­ким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. З другого закону випливає третій: люди повинні виконувати укладені ними угоди. Вони початок і джерело справедливості. Він називає ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, зміст яких може бути резюмований у одному правилі: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе. А.Де Токвіль вказував на універсалізм антропологічної при­роди громади (спільноти): "... Громада (спільнота) є тим єдиним об'єднанням, яке так добре відповідає самій природі людини, адже всюди, де би не збиралися люди, громада виникає сама собою".

Вже у XX ст. антрополог Маргарет Мид визначить природні правила поведінки, що розвиваються зі специфічних родових здіб­ностей людини до моральної оцінки. Це, наприклад, заборона крово­змішення у первинних сімейних стосунках, права індивідів і груп на предмети господарського вжитку, збереження в пам'яті поколінь образу предків, намагання до розв'язання конфліктів у середині громади тощо. З часом цей досвід правил поведінки закріплюється у різноманітних актах у вигляді прав і обов'язків у праві, а також у релігії та моралі.

У другій половині XX ст. і на початку XXI ст. з позиції юридич­ної антропології будуються наукові дослідження юристів Ж. Карбоньє ("юридична соціологія"), Н. Рулана ("юридична антропологія"), С. Роберта, А.І.Ковлєра ("Антропологія права"), Леві-Строс К. ("Структурна антропологія")" та ін. Як відносно новий напрямок в юриспруденції юридична антропологія поступово набуває статусу правового вчення, її основними положеннями є:

- Повага до самобутньої культури з позиції плюралізму культур­них традицій;

- Виділення антропологічних констант (схожих обставин і досві­ду життя), на основі яких виникають культурні універсали;

- Скепсис щодо універсалізму природно-правових уявлень про пра­ва людини (західна модель). Права людини є соціокультурним, а не тільки універсальним явищем, що не враховується природно-правовою теорією. Як культурна універсалія права людини реалізу­ються по-особливому в кожному суспільстві.

- Плюралізм стосовно джерел влади і джерел права (правовий плюралізм). Не тільки держава, а й різні великі та малі колективи беруть участь у процесі нормотворчості.

- Широке застосування порівняльного аналізу правових явищ із по­доланням євроцентризму. Сучасні і традиційні, західні і східні суспі­льства менш віддалені одні від одного, ніж стверджується в сучасній науці.

- Дослідження права не тільки як норми, але і як процесу. Право­вий процес повинен аналізуватися і в плані розв'язання конфлікту, визначення провини, санкцій, і як процес спілкування, руху інтере­сів, договору, обміну, управління, виховання правосвідомості. Пове­дінка індивідів моделюється у великій мірі суспільними відносина­ми (правовідносинами), ніж нормами і інструкціями.

- Особлива увага звертається на зміст права як систему взаємних зобов'язань. Головне у праві - функція взаємності, що пов'язує між собою індивідів і групи. Вона в основному інтегрує суспільство, а не функція примусу з боку центральної влади держави.

- Намагання синтезувати нормативістський і процесуальний під­ходи викликали увагу до регулюючої ролі конфлікту, до його фаз, способів прийняття рішення, його виконання.

Особливе значення для дослідження проблеми прав людини мають такі складові юридичної антропології, як вчення про антро­пологічні константи та культурні універсали. Антропологічні конс­танти [від лат. - незмінний, постійний - стала, постійна величина] - це колективні уявлення про існування людей, що випливають з відносин їх з навколишнім природним і соціальним середовищем (наприклад, людину із самого народження супроводжує відчуття й усвідомлення небезпеки (безпеки), яке походить від оточуючого середовища. Це - відправний момент у становленні почуття гідності (повноцінності і самоцінності). Такій константі є ( супутником уявлення про автономію (залежність) людини від колективу, держави, що визначає константи "небезпека-безпека", "свій-чужий", "відкритість-закритість", "автономія-залежність", а через них - про ідентифікацію, етнічність, національність, націю, громадянство, націоналізм.

Хоча антропологічні константи володіють локальним характе­ром, але вони, так чи інакше, повторюються у багатьох народів, їх локалізм розпочинається в інших ідентифікаційних утвореннях, так званих культурних універсаліях. "Культурна універсалія" (від лат.- загальний)- термін, який вживається для позначення загального для певного народу або групи народів уявлення спільності цінностей, історії, належності до однієї спільноти, її культури.

Де б не проживала людина, вона на певних етапах свого життя обов'язково залежить від втіленого у різних колективах уявлення "свій-чужий". Цими поняттями позначають системи орієнтації лю­дей стосовно спільнот (об'єднань): сім'я; рід (плем'я); територіальна спільнота (земляцтво, місцева спільнота); політична спільнота (гро­мадянство (підданство), держава); релігійна спільнота (належність до певної конфесії); об'єднання (добровільне товариство, партія, професійне об'єднання - трудовий колектив) тощо. Цілком зрозумі­ло, що в певних спільнотах (об'єднаннях) конкретна людина вважає себе "своєю", у відношенні до інших вона себе такою не відчуває. Спільнота "своїх" визначає соціальний статус членів, підкреслюючи їх відмінність від членів інших спільнот. Такий статус має соціаль­ний, а також правовий характер, передбачає систему переваг, прав і гарантій для "своїх", правил взаємодії з "іншими" (іноземцями, бі­женцями тощо).

Для характеристики прав людини не менш важливе значення має розгляд питання про ставлення до родичів, співгромадян, з од­ного боку, і до інших людей, - з іншого. "Свої"("ми") нерідко ізолювалися (закривалися) від інших ("вони"), оскільки від них могла і походити небезпека. Спільнота "своїх" зберігала у такому випадку закритість. Або ж, навпаки, "свої" зближувалися з іншою спільнотою, укладали союз і, таким чином, посилювали небезпеку, демонстрували відкритість. Так, поняттю "свій" в Афінах та інших давньо­грецьких полісах були супутниками "безпека", "свобода", "рівність", "автономія", "відкритість". Громадяни полісу - "свій", "вільний". З "чужими" співвідносилася "небезпека", "несвобода"; звідси, отриму­вали обґрунтування нерівність, залежність раба, закритість спільно­ти "своїх". Виникло явище ксенофобії (з грец. чужий, - страх) - стійке несприйняття людей чужого роду, національності, як таких, які загрожують безпеці "своїх".

Протиставлення "свій-чужий" було центральним в еволюції племен і народів, воно давало можливості створювати гарантії без­пеки, але поступово виявилася його обмеженість у міру розкриття потенції гідності людини. Із посиленням безпеки людей зміцнюється константа "автономія-залежність", змінюється відносини "індивід-суспільство", "людина-держава". Константи "свій-чужий", "небезпека-безпека" ослабляють, посилюється індивідуальна ідентифікація "Я", а з нею константа "автономія-залежність" Еволюція відно­син "свій-чужий" отримала подальше втілення у розшаруванні на стани та юридичному закріпленні їх нерівності. Вже у Стародавньо­му Римі, особливо на ранніх стадіях, було помітним розшарування на патриціїв і плебеїв. У Середні віки в Європі у межах феодальної і станової територіальності формуються більш різноманітні та станові кола "своїх", крім панів і кріпосних. Із числа панів виділяються ста­ни сюзеренів-васалів, духовних і світських вельмож. Представники останніх отримували світські титули і звання, які закріплювали їх привілейований статус (наприклад, барони в Англії домоглися від короля в 1215 р. прийняття Великої Хартії вільностей). Паралельно у містах з'явилися члени ремісницького цеху, гільдії купців або юристів; в університетах - студенти і професори; у приходах - віру­ючі християни тощо. Станова диференціація вимагала і особливих інститутів, які б захищали кола "своїх". Такими були станові і дина­стичні права, а для їх закріплення - монархія, титули, звання, імуні­тети, представницькі органи при монархові, станові суди, станові зібрання. Поступово починає складатися і уявлення про більш широке коло "своїх" - підданство у середньовічному королівстві. Но­вим кроком щодо створення правових засад гідності людини стало формування держав Новітнього часу в Європі та США. В них інтегрувалися усі попередні уявлення про "своїх" - державний суверенітет і нове коло ідентичності - сучасне громадянство у державі - нації. На межі середньовіччя і новітнього часу завершився генезис інституту гідності та прав людини. У правових актах конституційного характеру встановлюється рівноправність громадян держави, закріплюється їх правовий статус незалежно від становості, походження, національності. Створюються передумови для міжнародного забезпечення прав людини та захисту іноземців у своїй державі.

Отже, права людини - це термінологічне і нормативне оформлення гуманістичного характеру гідності в суспільстві. З точки зору юридичної антропології це - поєднання загальнолюдських принципів, національних, місцевих уявлень про справедливість, відповідних уявлень, почуттів, сподівань громадян з вимогами норм права, юридичною практикою. За допомогою поняття "права людини" ін­дивіди усвідомлюють свою гідність, порівнюють цю гідність з гідністю інших, закріплюють належні умови життя і свої обов'язки стосовно до людей та держави.

З точки зору теми, що розглядається, не тільки академічний, а в першу чергу і практичний характер, має розгляд, хоча у загальна рисах, деяких теоретичних аспектів інтегральної моделі прав людини, запропонованої іспанською юриспруденцію. Ця модель побудована на синтезі двох попередніх підходів - юснатуралізму і позитивізму: вважаючи необхідною моральну оцінку фундаментальний принципів правової системи суспільства (як свобода і рівність), вона водночас виходить із реальної можливості їх реалізації в конкретним соціальних та історичних умовах. Як зазначає А.М. Медушевський дана концепція підкреслює раціональний характер інкорпорування фундаментальних прав у позитивне право. Конфліктна сфера відносин моралі і позитивного права потребує певного посередника, яким

і є політична влада. Остання повинна прийняти етичні цінності як політичні цінності, включати їх до законів у якості правових ціннос­тей. Таким чином у суспільстві встановлюється раціональне співвідношення моральних, політичних і правових зобов'язань. У цій тріаді відправною точкою є етичний принцип (в його природно-правовій інтерпретації), який згодом, за допомогою політичних установлень, реалізується у правових зобов'язаннях .

У процесі реалізації етичних уявлень у нормах позитивного права встановлюється той тип відносин влади і права, який най­більш адекватно відбиває зміст правової культури нового і новітніх часів. Принцип правління людей поступається принципу правління законів, який, у свою чергу, виражається у певній політиці права.

У цьому зв'язку не зайвим буде нагадати, що розрізняються три основні первісні моделі прав - англійська (сформувалась у XVII ст. на базі попередньої середньовічної традиції), американська (резуль­тат синтезу правових принципів, запозичених із метрополії та їх пе­реосмислення в колоніях з позиції раціоналізованого природного права) і французька (яка поєднала світський раціоналізм із традиці­єю фундаментальних прав та обмежень влади). Ці моделі суттєво відрізнялись інтерпретацією права і релігії, відповідно - природи природного права і прав особи. У подальшому, однак, вони зближу­ються і взаємно збагачують одна одну. Цей процес простежується за такими параметрами, як позитивізація (визнання державною вла­дою і вираження в основному законодавстві), генералізація (розпо­всюдження дії права на усе суспільство), інтернаціоналізація (ви­знання універсальної дії правових норм міжнародною спільнотою) і специфікація принципів прав людини (визнання специфіки прав жі­нок, дітей, публічних службовців і т.д., а також можливість появи нових прав - екологічного, інформаційного характеру тощо).

Системоутворюючим для усього правового поля став принцип гідності особи. Якщо для класичного лібералізму вій відбивав тільки одну цінність - свободу, то у подальшому став виражати ще три - рівності, безпеки та солідарності. І хоча принцип свободи відіграє центральну роль у цій конструкції, поскільки безпосередньо пов'язаний з етичною основою права, проте, на слушну думку іспанських авторів, він не може бути реалізованим без опори на інші принципи - формальної і, в певній мірі, матеріальної рівності (створює передумови свободи індивідуального вибору і автономної волі) і безпеки (політична стабільність є основою формальної рівності правил гри) та солідарності (основа соціальної комунікації та інтеграції індивіда в суспільство). В результаті виникли різні політико-правові інтерпретації прав людини, які базуються на комбінації вказаних цінностей у різноманітних сполученнях (свобода і рівність; свобода безпека; свобода і солідарність, або солідарність і рівність; солідарність і безпека і т.д.). Різні політико-правові режими та ідеології обирають свою комбінацію, ставлячи на перший план ті права і свободи, які є для них найбільш привабливими. Однак, з точки зору інтегральної теорії прав, усі вони складають єдине ціле, з якого й можна механічно брати одну складову частину (комбінацію) без шкоди для конструкції в цілому.

Слід підкреслити, що у даний час предметом багатьох дискусій с увесь комплекс питань теорії, історії та сучасного правового стало-вища людини. Зокрема, полярні точки зору виявилися з проблем біоетики, права на життя, традиційного права власності та законо­давства про торгівлю людськими органами, стерилізації божевіль­них тощо. Це вимагає переосмислення всієї правової ситуації, яка не вписується в існуючі рамки правового регулювання. Дана ситуація розмиваючи правові та етичні уявлення моралі, тягне за собою нові різновиди правового нігілізму (екологічного, біологічного, техноло­гічного), що ставить під сумнів ідею пріоритету прав людини вна­слідок її невідповідності соціальній реальності.

Як слушно зазначає А.М. Медушевський, цим концепціям по­кликана протистояти теорія прав людини, яка виходить з необхідно­сті збереження традиційних етичних постулатів у нових умовах шляхом розвитку самого принципу прав людини. Цей розвиток по­винен враховувати актуальні зміни суспільства (перенаселеність світу, обмеженість ресурсів) за рахунок більш об'ємного уявлення про право та характер його способів соціального регулювання, глобалізації правової системи, диференціації прав. Отже, у такому розумінні нова доктрина прав людини, будучи побудованою на принципах природного права, водночас буде підготовлена до будь-яких можливих змін соціальних умов.

14