3 Питання.

Під впливом процесів соціалізації і колективізації, що нароста­ли у суспільстві на межі ХІХ-ХХ ст. ст., з'явилось альтернативне, некласичне уявлення про права людини. Некласична картина відрі­зняється від попередньої тим, що на противагу природної теорії прав людини припускає істинність іншого (інших) теоретичного опису прав, при цьому передбачається, що в кожному з них міститься мо­мент об'єктивного правильного знання.

Некласична картина піддала критиці класичний підхід, пов'язаний з утвердженням вільної та сильної особи, оскільки прак­тика предметно продемонструвала, що користування свободою може бути цілком паралізоване нестачею матеріальних засобів. Суспільс­тво вимагало, щоб держава брала на себе частину соціальних функ­цій і надавала послуги соціальне незахищеним верствам населення. Таким чином виникла необхідність в оформленні соціально-економічних домагань індивідів в якості юридичних прав. У доктринальному плані це призвело до перегляду ряду концептів прав лю­дини і насамперед тих, що обґрунтовували соціально-економічні права.

До незаперечних заслуг некласичної картини прав людини, на наш погляд, слід віднести такі позитивні моменти. По-перше, обґрунтування включення до системи прав людини категорії соціально-економічних прав. Останні сприяли підвищенню загального рівня моральності суспільства і влади, визнанню цінності кожної людини, усвідомленню задачі збереження і розвитку кожної особи.

По-друге, некласичне знання висунуло і обґрунтувало солідаристські права (народів, релігійних, етнічних, мовних та інших меншин), групові (жінок, неповнолітніх, інвалідів, біженців, безробітних, студентів тощо). На базі цього відбулося суттєве розширення каталогу прав.

По-третє, некласичне мислення пояснює картину прав людини не в індивідуалістичному дусі (основна методика класичного підходу), а з позицій колективних зусиль, що дозволяє взяти до уваги можли­вості колективних форм захисту індивідуальних інтересів.

По-четверте, некласичний варіант прав людини "розшарував" систему прав і створив преференційні набори прав-привілеїв для тих груп населення, котрі є несильними, самостійними, активними (напри­клад, інвалідів, дітей, хворих тощо).

Проте, як зазначається в літературі, в некласичній картині є свої недоліки.

1)Насамперед, визнання соціально-економічних і колектив­них домагань в якості юридичних прав спровокувало поляризацію єдиної системи прав людини, створило думку про існування "справ­жніх" та "уявних" прав.

2) Крім того, з'являється небезпека висування на перший план колективних прав, а пріоритет і ставка на них здатні обернутися поглинанням індивідуальності.

3) Існує ще один негатив­ний момент. Надмірна турбота держави про благополуччя своїх громадян може мати непередбачувані результати - загострення па­терналізму, утриманство, ескалацію інших вимог до держави, яка не готова витримати цей пресинг.

4 Питання.

Постнекласична картина відбиває не стільки розвиток у реаль­ності інституту прав людини, скільки зміну суспільної та наукової свідомості їх сприйняття. Як зазначає Р. Тарнас, "пост" у даному контексті означає не продовження напрацювань із прав людини, а тільки їх включення до іншої інтелектуальної програми. В цій про­грамі попередні напрацювання не заперечуються, вони отримують тільки нову інтерпретацію. Методологічний підхід при цьому уявля­ється у технології синтезу різнопредметних знань про права, у засто­суванні міждисциплінарного аналізу.

Ця картина розглядає права людини як складну систему зв'язків, в якій відбувається безперервно поява нових аспектів.

Л.І. Глухарева справедливо вважає, що модернізація підходу до вивчення прав людини при такому підході виявляється у наступно­му:

По-перше, постнекласична теорія розширяє поле можливих значень прав людини: вони уявляються як багатоаспектна сутність. Так, якщо класична традиція характеризувала права людини пере­важно у політико-юридичному плані, то постнекласична теорія завдає їм і інші значення: диференціює та об'єднує філософсько-гуманістичний, етично-моральний, політичний, економічний, юри­дичний, конкретно-історичний, соціокультурний зміст прав, трактує їх як органічний елемент процесу глобалізації і становлення єдиної людської спільноти, співвідносить їх з проблемами інформаційного, і ноосферного суспільства, становлення нової сучасної цивілізації. При такому підході єдиний за своєю сутністю феномен прав людини засвоюється у різних формах: у формі загальних прав (права як універсальні властивості людини, які належать кожній людині як представникові людського роду); в цивілізаційних модифікаціях (права у відбитку соціокультурної специфіки народів і регіонів); у формі національно-державних систем прав.

Змістовна різноманітність прав людини виявляється і в їх родовидовому поділі. Система прав людини диференційована (перше, друге, третє і в стадії визначення четверте покоління прав), за суб'єктами-носіями (індивідуальні і колективні права) за способами реалізації (позитивні і негативні), за формами закріплення (природні і позитивні), за зв'язком із державою (права людини і права громадянина) і т.д.

По-друге, постнекласична картина використовує методику синтезу, узагальнення, інтеграції у засвоєнні прав людини. Вона знаходить об'єднуючі точки для поєднання протилежних начал - свободи і рівності, індивідуалізму і солідарності, прав і обов'язків, громадянина і влади, природно-правових принципів і формальної юридичності, людини і соціоприродного комплексу. При такому підході права гармонічно поєднуються з обов'язками і відповідальністю.

Усі права ув'язуються в сис­тему, в якій вони визнаються неподільними, рівнозначними і одна­ково необхідними для забезпечення повноти людського існування. В сфері дій прав постнекласична теорія висуває нестандартний список суб'єктів. Окрім індивіда, держави, народів, недержавних організа­цій до списку носіїв прав віднесені і наддержавні об'єднання, людсь­ка спільнота у цілому, майбутні покоління. Заслуговує на увагу і аспект безсуб'єктності "прав" як вимога захисту будь-якого життя, всіх її форм.

По-третє, з точки зору постнекласицизму права розу­міються як індивідуальні можливості, що мають виключно соціальне призначення і морально-етичний зміст. В них балансуються інтере­си індивідів, колективів, держави і світової спільноти.

Як бачимо, становлення й розвиток теорії прав людини детер­міновані суперечкою прихильників природно-правової теорії та юридичного позитивізму. Дані підходи в теоретичному правознавс­тві протистоять один одному. Є й інші підходи, що намагаються згладжувати суперечності, наприклад, в юридичній антропології.