2 Питання.

Історично першою склалася класична картина прав людини. Ця картина асоціюється з ідеєю індивідуалізму, природно-правових по­стулатів і лібералізму. Зокрема, класичне знання пояснює права як такі, що належить людині - індивіду, яка має самостійне, поза суспі­льством, існування. Прихильники природно-правової теорії (Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін.) ви­сували на перше місце незалежність людини від держави, її автоно­мію. Так, Г. Гроцій свободу особи і рівність у правах називає приро­дним правом, яке відповідає самій природі людської особи ("мати природного права є сама природа людини"). Право це не міг би ска­сувати навіть Бог.

У цей же період у межах природно-правової доктрини склада­ється індивідуалізм як вчення, що проголосило права людини най­вищою цінністю. Вважалось, що ці права стоять вище законів, засно­ваних державою. При цьому основна функція природних прав вба­чалась у захисті індивіда від зазіхань з боку держави. Ця ідея прослідковується у поглядах майже всіх мислителів природно-правового напрямку. Але тільки у Джона Локка вона отримала логі­чне обґрунтування. Англійський мислитель сформулював, зокрема правовий принцип індивідуальної свободи: "Свобода людей, які зна­ходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне пра­вило для життя, загальне для кожного у цьому суспільстві та вста­новлене законодавчою владою... Це - свобода йти за власним моїм бажанням у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійної невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини". Саме така свобода дає людині можливість займати самостійну позицію щодо органів держави, забезпечити особисту автономію. Тому права в цій моделі розуміються як можливості ін­дивіда, що випливають з його самодіяльності.

Відповідним чином каталог класичних прав людини обмежений системою переважно особистих і політичних свобод, котрі мають яскраво виражене індивідуалістичне забарвлення. Вони дозволяють індивіду "захиститися" від інших людей у "відпущеній" йому мірі свободи. В силу цього, як вважає Л.І. Глухарьова, у класичному розу­мінні права людини передбачаються природними, невідчужуваними і священними, вони існують об'єктивно як наслідок факту наро­дження людини, відбивають її конституційні ознаки і соціоприродні умови буття. Вважається, що законодавча фіксація прав створює тільки систему гарантій і забезпечує безперешкодну дію прав. Усе, що не заборонено законом, те дозволено.

У цьому контексті можна погодитись із розповсюдженою в сучасній літературі думкою про те, що класична система уявлень об­межує діапазон дії прав відносинами влади та індивіда і не розпо­всюджує їх на соціальні зв'язки останнього з іншими суб'єктами. У цьому значенні права людини стали своєрідним бар'єром владним проявам держави, захищають життєвий простір людей від зовніш­нього втручання і примусу. Позитивним моментом тут є те, що зако­нодавче визнання державою прав людини сприяло згортанню тра­диційного суспільства і становленню суспільства громадянського, в якому державна влада була вимушена впорядкувати свої відносини з громадянами на правовій основі. Негатив же полягає в тому, що захищаючи громадянина від держави, права людини протиставили цих суб'єктів один одному, посилили їх взаємне відчуження.

Між цим випускається з поля зору, що сьогодні на соціальній арені з'явилися суб'єкти не менш небезпечні для людини, її життя, свободи і прав. Наприклад, пересічний громадянин демократичного суспільства, використовуючи сучасні технології, може стати набагато небезпечнішим у своїй злочинній поведінці для оточуючих, або терористичні угрупування.

Класична теорія визнає "справжніми", "істинними" тільки гро­мадянські і політичні права, виявляючи тільки в їх генетичній при­роді правові якості. Інші ж "права" нею іменуються привілеями.

Водночас слід підкреслити, що класичний підхід до прав люди­ни і сьогодні не вичерпав себе. Достатньо сказати, що в сучасній Україні саме цей підхід асоціюється з тим, що є правами людини, саме ця теорія прийнята за зразок, по ній проводять різні співстав­лення (особливо це стосується фахівців з філософії права), вона пропагується найчастіше засобами масової інформації. І, як нам ви­дається, для цього є всі підстави.

Післявоєнний час (Друга світова війна) відродив ідею природ­ного права. У прийнятій в 1948 р. Загальній декларації прав людини міжнародне співтовариство заявило і визнало ідею про право люд­ської істоти бути захищеною у сфері своєї свободи. Тим самим між­народне право утвердило принцип самостійності людини в якості детермінанти її свободи у взаємодії із суспільними структурами і державою. Це означає тріумф тієї ідеї, яку сформулювала теорія природного права, і яка в останні десятиріччя XX ст. набула нової концептуальної побудови. Сучасні природно-правові теорії ствер­джують про існування ідеального порядку відносин між людьми, які називають природним правом. Згідно з таким розумінням закони держави є чинними і легітимними лише у тому випадку, коли вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне бачення природного права відрізняється від попередніх трактувань. Насамперед змінився погляд на людину як носій приро­дних прав. Якщо в минулому вона розглядалась ізольовано, то тепер - як учасник багатоманітних зв'язків. У цілому природне право не розглядається як сукупність непорушних, установлених розумом приписів. З'явилася ідея "природного права із змістом, що змінюєть­ся". Інакше кажучи, сучасні природно-правові погляди поєднуються з історичним і соціальним вивченням правових ідеалів. Такий підхід отримає назву "відродженого природного права", під яким розуміло­ся відродження на новій методологічній основі традицій раціоналіс­тичного обґрунтування права, перерваних у середині XIX ст. юриди­чним позитивізмом і формально-догматичною юриспруденцією.

Найбільш відомим розробником теорії природного права у XX ст., справедливо вважають французького філософа Жака Маритена. Його концепція побудована на ідеях неотомізму, поєднанні тради­ційних для релігійної філософії уявлень про божественне походження держави і права з положеннями сучасної науки, принципами історизму, ідеями соціальне зумовленої політики. Ж. Маритен називає права людини "зводом практичних істин". Він спонукував до заснування нового, "соціального" суспільства, яке прийде на зміну буржуазному капіталізму. Таке суспільство, на його думку, покликане забезпечити свободу, яка уможливить реалізацію, подібно до тієї, що її мають люди, котрі поєднуються з Господом у пориві "блаженного осяяння". Таке суспільство повинно бути плюралістичним і демократичним, гарантувати особисту свободу та право на працю й і об'єднувати всіх християн і нехристиян у братську спільноту. Зазначимо, що вчення Ж. Маритена сприяло розробці славетної Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН у 1948 р.

Однак помітні і негативні моменти класичного підходу до прав людини, обмеженість його бачення для розуміння сучасної ситуації. В літературі у першу чергу вказують на лінійне пояснення класичною теорією причин появи прав людини, з якого випливає твердження про недоцільність запозичення цього інституту незахідними країнами, оскільки у тих відсутній досвід персоноцентристської організації суспільства. Між тим сучасний незахідний світ демонструє високий інтерес до прав людини і робить спроби їх практичного використання.

По-друге, класичний погляд на права людини відмовляється від створення каталогу обов'язків і відповідальності, аналогічного каталогу прав, піддаючи сумніву те, що права й обов'язки можуть співіснувати як правообов'язки.

По-третє, класичне бачення скептичне і до можливості створення універсальної синтезованої концепції прав людини, вважаючи, що в якості такої може виступати лише західна модель (позиція євроцентризму).

Нарешті, по-четверте, класична теорія негативно висловлюється з приводу можливості формування соціокультурних модифікацій прав людини. Цілком зрозуміло, що такі і подібні до них міркування серйозно стримують потенціал цієї наукової картини, замикають її у межах вже пройдених людською спільнотою.