В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Сте- пана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечли- вий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеоло- гічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує чита- чеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійсності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан відчував себе чужим у місті. Навіть у книж- ках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати май- бутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гнідих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не від- чуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті).

Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан відчуває себе вже части- ною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).

Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки — це немовби етапи внутрішньої еволю- ції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, «вона була від села, що зблякло в ньому». А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас — це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала: «Жінки для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті його жертва... жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя... Для чоловіків це пошук само- ствердження, а не кохання».

6. Підбиття підсумку уроку

• Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?

• Які особливості сюжетної лінії в романі?

• Чому роман «Місто» — психологічний твір?

• Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які

почуття переживає Степан до кожної з жінок?

7. Домашнє завдання

1. Ґрунтовно проаналізувати роман в. Підмогильного «Місто».

2. Дати характеристику образів-персонажів.

82

Урок № 21 ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ. «МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ» - ГУМОРИСТИЧНА РОЗПОВІДЬ ПИСЬМЕННИКА ПРО СВІЙ ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Мета: ознайомити учнів із життям і творчою спадщиною письменника-

гумориста; розвивати почуття комічного; виховувати любов до спадщини Остапа Вишні, прагнення поглибити знання шля- хом самостійного читання творів та літератури про творчість письменника і його життя.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет Остапа Вишні, виставка творів письменника, мульти- медійний додаток «Життя і творчість Остапа Вишні», схема аналізу епічного твору, план-зразок характеристики худож- нього образу-персонажа.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

1. Організація класу

2. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми й мети уроку

3. Актуалізація опорних знань. Ланцюжок думок

Що спільного у Валер’яна Підмогильного з А. Франсом, Оноре де Баль- заком, Гі де Мопассаном?

4. Перевірка домашнього завдання

5. Сприйняття й засвоєння нового матеріалу

1. Слово вчителя

Остап Вишня... Під таким ім’ям увійшов у літературу незрівнянний смі- хотворедь Павло Михайлович Губенко, видатний майстер слова й великий громадянин. «Читаючи Остапа Вишню, народ і усміхався, і повнився радістю, і печалився, і обурювався — багатьох і багатьох струн його душі торкалося вишнівське людяне, мудре, гостре й ніжне слово».

2. Вивчення життєвого й творчого шляху Остапа Вишні

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім’ї.

Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургіч- ному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письмен- ник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського універ- ситету; однак скоро залишив навчання й присвятив себе журналістській і літературній праці.

1919 р.П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, потрапляє до Кам’янця-Подільського, весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його заарештовують. Утім, не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в’язниці у квітні наступного року.

П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — і відповідаль- ним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» увперше з’явився підпис «Остап Вишня».

Журналістська діяльність стала своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирикові не бракувало життєвих спостережень, коміч- них барв і жаги творчості — саме тому він мало не щодня міг виступати

Учитель:

Клас:

Дата:

83

на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходять одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки коо- перативні», «Вихпневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги й численні перевидання) з’явилося близько ста книжок вишнівської сатири й гумору, твори гумориста друку- ються в перекладах російською та іншими мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той час, колосальної цифри...

25. грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДНУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбу- вав ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, у редак- ції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», У своїй «захалявній» книжечці гуморист із гіркотою писав: «Сиджу я й працюю в редакції «Сев [ерный] гор [няк]». Переписую лагкорівські замітки — готую їх до друку».

Для формування й становлення письменницького таланту Остапа Вишні неабияке значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувалися любов і шана до славетних земляків класиків І. II. Котляревського й М.В. Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався вже в шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, у якій часто озивалася дотепність народного гумору.

Робота в пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні, громадянської зрілості, цієї щоденної ШКОЛИ життя, що її сумлінний і спо- стережливий літератор проходив зі справді винятковою невтомністю. Моло- дому журналістові й письменнику Остапові Вишні вистачало життєвих спо- стережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю.

1934 р. видатний гуморист був незаконно репресований і зміг повернутися до літературної праці лише в 1944 р. Першим твором, що знаменував повер- нення письменника, стала «Зенітка», опублікована в газеті «Радянська Укра- їна» 26 лютого 1944 р.,— вона обійшла всі фронти, часто читалася по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і раніше, Остап Вишня всім серцем сприй- має турботи й клопоти народні — економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують його книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ вою- вати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.

Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово'Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.

Остап Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяль- ності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом із В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому ж журналі, коли 1927 р. було поновлено його видання. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до ство- рення республіканської та союзної письменницьких організацій.

84