не менш гучних репресивних процесів. Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогиль- ному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках. Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Без- перечно. Не просто розумів. «...Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати»,— говорить один із персонажів оповідання «З життя Будинку». Самих цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали передусім людей найобдарованіших. В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матері та сестри. У листах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маша», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне. Як Довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати.

Повідомлення X

В. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працю- вати)...» — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 р. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців...».

Народжуються задуми. З’являються перші твори, написані там. З’яв- ляються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.

Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 р. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вва- жали (така була офіційна версія), що Валер’ян Підмогильвий помер 1941 року. Насправді це трапилось на чотири роки раніше. У той час політичні справи переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його справи. Зовсім недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В. Підмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.

Висновок

У невеликій автобіографічній замітці Валер’ян Підмогильний так під- сумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печа- лями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пере- жите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у пер- шому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру й особливостях світобачення митця.

Твори В. Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному й жорстокому світі. Письменник тонко відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології. Своєю творчістю він допомагав людині пізнати саму себе, свою малість і силу, а це не збігалося з морально-етичними принципами тоталітарного режиму, який і розправився з В. Підмогильним особливо жорстоко: арешт 1934 р., одиночка на Соловках, розстріл 1937 р.

4. Підсумок уроку

5. Домашнє завдання

1. Прочитати роман «Місто».

2. Підготувати усне повідомлення на тему: «Внесок в. Підмогильного в ук- раїнську літературу XX століття».

78

Уроки № 19-20

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ. «МІСТО».

СВІТОВИЙ МОТИВ ПІДКОРЕННЯ ЛЮДИНОЮ МІСТА,

САМОУТВЕРДЖЕННЯ, ІНТЕРПРЕТОВАНІ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ

МАТЕРІАЛІ, ЗОБРАЖЕННЯ «ЦІЛІСНОЇ» ЛЮДИНИ

Мета: проаналізувати роман Валер’яна Підмогильного «Місто» з пози-

цій екзистенціалізму, учити учнів розуміти вплив цивілізаційних процесів на людину, психологічну мотивацію вчинків Степана Радченка та інших дійових осіб; характеризувати маргінальний образ українського інтелігента; розвивати вміння аналізувати світоглядну й психологічну еволюцію характеру головного героя роману, пояснювати роль жіночих образів; учити вислов- лювати власну думку про способи самоствердження людини. Обладнання: словник літературних термінів.

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ I. Організаційний момент

2. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми, мети уроку НІ. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Теорія літератури

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французь- кій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположни- ком є датський філософ Серена К’єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сфор- мувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локальних кон- фліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929-1933 рр. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднайдення себе в екстремальних ситуаціях. Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; немає людини, у чиїх сокровенних надрах не приховувалася б якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідом- лювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити й загострити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою інди- відуальність, своє «я», свою екзистенцію.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широкого поши- рення-не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині. Після утвердження радянської влади й створення Радянського Союзу контакти українських письменників із Заходом були обмежені, тому екзистенціалізм у творчість українських письменників не міг потрапити із західноєвропейських філософ- ських трактатів. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості укра- їнських письменників на межі ХІХ-ХХ ст. у п’єсах Лесі Українки та Воло- димира Винниченка, новелах Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника, а в середині XX ст.—- у романах Івана Багряного та Василя Барки. Але коли ми говоримо про екзистенціалізм, то перше ім’я, яка спадає на думку,— це Валер’ян Підмогильний.

Маргінальність — характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал зазвичай —• виходець а нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від 0. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В. Підмогильного «Місто» — уже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Учитель:

Клас:

Дата:

79

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми й мотивацію вчинків, пока- зати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літе- ратуру в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму він набув популярності. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко.

Іронія — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше викорис- товується в сатирі.

В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, ІО. Андрухович, О. Ірванець.

2. Аналіз роману «Місто»

Жанр: урбаністичний роман.

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягну- лася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX ст., бо автор орієнтувався на європейський роман XIX — початку XX ст., засвоївши тра- дицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опу- блікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелі- генції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у гро- мадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографіч- ним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмо- гильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзис- тенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка скла- дається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, ста- тевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкри- вається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається речен-

80

ням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і про- стягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний». Проте... Саме тут місто йде в наступ: «Він озир- нувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі... на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпре- сіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супрово- джується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Всі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойову- вати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого серед- овища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засі- дателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «огля- дини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — склад- ним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу.

81