Основні засади історичної науки, про які слід знати студенту

Як і будь-яка наука, історія досліджує закономірності розвитку суспільства. Специфіка історії полягає у тому, що ця суспільна наука досліджує закономірності розвитку суспільства у конкретних формах, у певному просторі та минулому часі. Отже, історія, зокрема етнополітичні історія України, складається не тільки з теоретичних суджень, а насамперед з конкретних подій та соціально-політичних портретів осіб, які уособлюють інтереси різних соціальних верств і устремління певних політичних сил. У студентів формується уявлення про закономірності суспільного розвитку, адже вони дізнаються у ході вивчення вузівського курсу, як ті чи інші історичні особи діяли у відповідності з вимогами свого часу і потребами суспільства.

Подібно до кожної науки, історія має свої фундаментальні принципи. Такими в історії є принципи історизму і об’єктивності. Завдання, що стоять перед студентами, - навчитися оцінювати будь-які події минулого, керуючись цими принципами. Згадаємо судження видатного російського історика М.М.Карамзіна з приводу жорстокої помсти княгині Ольги древлянам за смерть свого чоловіка. Ся мила жіночка підступно відправила на той світ більш як 5 тис. громадян, а потім ще й спалила їх місто, але це не завадило нащадкам наректи Ольгу мудрою й святою. Адже, заявляє Карамзін, «ми мусимо міркувати про Героїв історії за звичаями і мораллю їх часу». Не буде зайвим відверто сказати, що дехто із сучасних публіцистів та істориків не хоче розуміти принцип історизму, який сформулював Карамзін. Один із напрямків сучасної фальсифікації вітчизняної історії пов'язаний саме з порушенням принципу історизму. Це стосується оцінки багатьох історичних постатей – як далекого, так і недавнього минулого.

Принцип об’єктивності вимагає від історика аналізу усієї сукупності явищ у їх взаємозв’язку, попереджає проти будь-яких поверхових суджень на підставі окремих, навіть найдостовірніших фактів. У цьому зв’язку можна навести кумедний випадок, про який розповідає письменник В.В.Вересаєв. Під час літературного диспуту про творчість О.С.Пушкіна один молодий критик почав із найсерйознішим виглядом доводити, нібито Пушкін був предтечею… більшовизму. При цьому він наводив масу відповідних цитат з пушкінських поезій, явно висмикуючи їх із контексту. Такий спосіб аргументації, звичайно, викликав страшне обурення у всіх присутніх. Становище розрядила їдка іронія одного із письменників: «Чому Ви, шановний добродію,- мовив той,- не хочете погодитися з дотепними доказами нашого молодого колеги, адже всі його цитування вірні. Я тільки не розумію, чому він не використав найголовнішу цитату. Пам’ятаєте, Олександр Сергійович ще задовго до Жовтневої революції передрікав: «Октябрь уж наступил!». На жаль, є чимало прикладів, як дехто, нехтуючи принципом об’єктивності, робить псевдонаукові висновки на підставі окремих фактів. Фактів, хоча і достовірних самих по собі, але які відображають лише якесь одне випадкове явище.

У свій час найголовнішим принципом історичної науки вважався принцип партійності. Нібито правдиве віддзеркалення дійсності притаманне лише прогресивним класам. Стверджувалося: оскільки сьогодні, безумовно, таким класом є робітничий клас, а КПРС є його авангардом, погляд партії (малося на увазі її вождів) є єдино вірним. Насміхаючись над цією очевидною дурницею, ми не можемо ігнорувати очевидну істину: яким би чесним не був суспільствознавець, зокрема історик, він є людиною, що має певні політичні погляди, пристрасті й інтереси, а тому він завжди буде хоча б трішки суб’єктивним. Отже, те чи інше судження або інтерпретацію історика (політолога, публіциста, журналіста, політика тощо) слід розглядати крізь призму партійності у широкому розумінні цього поняття.

Очевидно, студенти технічного вузу не зможуть запам’ятати у подробицях про усі події, що відбувалися в Україні протягом багатьох віків. Але навчитися науково-історичному ставленню не тільки до минувшини, але й до сьогодення – найголовніше завдання для тих, хто вивчає курс історії України у вищій школі.