З грамоти вессекського короля Іне Вінчестерському єпископству (707 р.)

“Я, Іне … повертаю Вінчестерській церкві … деяку частину селища у 40 дворів у місці, що зветься Алресфорд … Нехай перебуває вищеназване селище вільним від тягаря усіх земних служб, за виключенням трьох: участі в ополченні та відновленні мостів і фортець ”

Соціальне розшарування. Знать, дружина, селяни. Якщо узагальнити, то попри дрібні локальні розбіжності англосаксонське суспільство складалося з трьох верств: знаті (елдорменів), вільних общинників (керлів) та рабів (сервів). Останні – це кельти та захоплені в полон люди з інших королівств.

В перебігу соціального розшарування зростав майновий і статусний розрив між елдорменами і керлами: якщо бл. 600 р. вергельд керла рівнявся половині вергельду знатної людини, то через сто років він вже дорівнював одній третині або навіть одній шостій (у Вессексі). Якщо конкретизувати розміри вергельду, то за убивство керла накладався вергельд у 200 шилінгів. Вергельди фактично виплачувалися худобою, причому за 3 шилінги віддавали одну корову. Таким чином, за убитого керла платили 66 корів; за убивство елдормена - 400 шилінгів, а з кінця VII ст. уже більше—600 шилінгів; за королівського дружинника, що володіє землею, - 1200 шилінгів, а за дружинника, що не володіє землею, - 600 шилінгів. Крім вільних селян-общинників англосаксонського походження - керлів, були селяни кельтського походження – лети або уїли (wealan). Вони перебували в залежному стані і за них платили від 40 до 80 шилінгів. За вбивство раба платили не вергельд, а штраф, що надходив не родичам, а його господарю. За убитого уїла вергельд йшов пану і родовому союзу (клану), до якого належав уїл. Вергельд же за вільного поділяли між батьківським і материнським родом. Оскільки родові зв'язки під час завоювання виявилися порушеними, вільні утворювали союзи (гільдії) для спільного захисту. Члени гільдії у разі убивства побратима виступали як позивачі.

Попри розбіжності у вергельді, у VII-VIII ст. керли володіли усіма правами вільної людини. Вони відвідували народні збори, виконували військові обов’язки, отримували компенсацію за скоєні проти них злочини, могли мати рабів та інших залежних, вільні залишати свою дільницю землі та переходити на інше місце. До обов’язків керлів відносилися сплата податей королю (якщо керл мав садибу на королівській землі) або іншому власнику землі, а також церковної десятини. Керли служили в ополченні і складали основну частину пішого війська. Крім того вони брали участь у затриманні злочинців, виступали в суді в якості позивача та свідка, вели торгівлю, як місцеву, так і міжнародну. Таким чином, у VII-ІХ ст. керли складали основу суспільства.

Однак чисельність гайд, що виставляли воїнів-керлів, невдовзі перестала задовольняти королів, і почав утворюватись прошарок професійних вояків – тенів та гезітів, які підпорядковувались родовій знаті – елдорменам - і королю.

Тен, так само як і глафорд, отримував від короля жалувану грамоту (бок) на отримання бокленду. І якщо керли ще брали участь у значних військових конфліктах, то у звичайний час воювали передовсім тени. Виникнення суто військового умовного утримання позначало новий етап феодалізації суспільства. Водночас, не можна стверджувати, що соціальна мобільність була суто односпрямованою в бік зростання розбіжностей між тенами і керлами. Траплялися випадки, коли керл міг отримати статус тена: коли мав у користуванні п’ять гайд (дорівнювався до тена за розміром вергельду); коли володів такою ділянкою у третьому поколінні (отримував статус спадкового тена); аналогічно, коли як купець тричі з’їздив “за море”. Але ці виключення все таки лише підтверджують загальну тенденцію збільшення соціальної диференціації (розшарування).

З плином часу чисельність населення зростала і площа окремого селянського наділу скоротилася, в результаті суспільна роль глафордів та тенів та залежність від них збіднілих керлів зростали. З VII ст. виникає практика патронату: матеріальна незабезпеченість, нездатність сплатити борг чи штраф призводили до особистої залежності перед тим вільного общинника від людини, яка надавала йому підтримку.

Адміністрація і королівська влада. Англосаксонський король був оточений постійними радниками (ministri), службовцями, знатними вояками, після прийняття християнства – ще й церковними службовцями та ієрархами. Керував своїм королівством король через накази (writs), які виходили з його волі або постанов очоленого ним Вітенагемоту, який включав довірених співробітників короля, вищу родову знать (елдорменов), церковних ієрархів. Слабкість римських традицій в Британії позначилася на тому, що королівські накази та закони писалися не латиною, а англосаксонською мовою. Компетенція Ради не була точно визначеною, і вона збиралася принаймні раз на рік за наявності королівської потреби. Цей орган був залежним від короля і звичайно не представляв якоїсь опозиції його владі. Аналогічні установи були і в інших германських народів, зокрема у франків.

Влада короля стала спадковою у англів та саксів скоріше за все ще до завоювання Британії. Однак її необов’язково переймав старший син: наступником міг стати будь-який з синів, брат короля чи племінник. Часто король ще за життя призначав собі наступника. Ймовірно, що цей звичай був залишком родових уявлень: королівська влада вважалася прерогативою цілого роду. Звичайно, що заплутаність питання успадкування корони не додавала стабільності англосаксонським королівствам. У VII-VIII ст. коло обов’язків і мірило недоторканості королівської особи були дещо меншими, ніж у наступні часи. Вітенагемот міг позбавити короля влади за “неправедні вчинки”, якщо той порушував певні загальновизнані норми. Різниця між знатним вільним та королем у вергельді визначалася подвоєнням суми у порівнянні з елдорменом на підставі “королівської гідності”. Згодом статус короля вже перестає бути порівнянним із статусом якоїсь іншої, навіть знатної людини. Король не потребує свідків, не присягає в суді. Вергельд за вбивство короля заміняється стратою винного. Церква підтримувала королівську владу, і з сер. VIII ст., починаючи з мерсійського короля Оффи, впроваджується церемонія помазання на царство і вручення відповідних владних атрибутів.

Основою влади короля, крім цивільної адміністрації та суду було постійне (на відміну від загальнонародного ополчення) військо. Воно складалося з професійних вояків – молодших дружинників (гезітів), що служили у королівських бургах, та старших (тенів), які володіли боклендом і мали свої маєтки. Статус тена був спадковим, і поступово ця служива знать набирає все більшого впливу на управління країною. Військова служба стає престижною і належною для кожної знатної людини.

Якщо говорити про королівські прибутки, то вони були, власне кажучи, доходами приватного земельного магната (податі від селян, судові штрафи, прибутки від господарств маєтків). Тільки пізніше, у ІХ ст. до цих доходів додалися постійні податки.

Найдрібнішим органом влади були збори сільської громади на чолі зі старостою. Декілька громад складали сотню (hundred), а сотні відповідно складали шайри (shires, які з ХІ ст. почали називатися “графства”, county). На чолі сотні стояли найвпливовіші в окрузі тени, а на чолі шайра – елдормен; пізніше його замінив державний службовець шериф (shire reev), а елдормен (як представник родової знаті) почав контролювати декілька шайрів. Головним органом місцевого самоврядування була Рада шайру (фолкмот), яка була повинна збиратися не рідше двох разів на рік для ведення судових справ. Найвищими ж посадовцями королівства були найзнатніші елдормени, - вітани (мудрі), які збиралися у Вітенагемоті.

Скотти. Королівство Дал Ріада. Певний час стабільний, етнічний склад Шотландії у V-VI ст. зазнав суттєвих змін, так само, як і в Англії. Наприкінці V ст. розпочалася міграція з північної Ірландії племен скоттів (scotts, гельська гілка кельтів), які почали оселятися у західній Шотландії (територія графства Арґайл із навколишніми островами). Пікти та бритти майже не опиралися цьому наступу. З цього часу Ірландія та Шотландія стали тісніше пов’язані в етнічному та культурному сенсі.

Для того, щоб охарактеризувати суспільство скоттів, які згодом дали назву усій країні, треба описати їх лад в Ірландії. Там у цю добу існувало декілька королівств, утворених на основі союзів племен. Центральна влада належала королю, якого разом із наступником обирали військові вожді. Кожне королівство поділялося на територіальні одиниці – туати, які певно збігалися з межами кланів. Кожний клан складався із родів – септів. Септ об’єднував великі родини – фіни. Усі члени септа вели походження від спільного предка і мали одне родове ім’я. Власність на землю була громадська, соціальне розшарування – невиразним. Можна сказати, що суспільство скоттів було вельми консервативне, у ньому інститути родового ладу вкрай повільно змінювались на користь державних структур територіального характеру.

Місцем, звідки почалась міграція до західної Шотландії, став один з туатів (яких взагалі по Ірландії нараховувалось бл. 150) королівства Улад – Дал Ріада. Учасниками цього переселення стали три роди, що походили від спільного предка Фергуса Мора Мак (сина) Ерка. На середину VII ст. рід Енґуса Мора захопив острів Айлі, рід Ґабрайна – район Кінтайр та узбережжя затоки Ферт-оф-Клайд, рід Лорн – північний Арґайл та сусідні острови. Короткі відомості про ранню історію шотландських завоювань скоттів містяться у гельській пам’ятці VII ст. “Історія народу Альби¹”, ірландських та шотландських джерелах ХІІ-XV ст.

На кінець VII ст. шотландська Дал Ріада представляла собою вже союз семи родових союзів. Терен, зайнятий кожною групою, утворював окремий туат із народними зборами та виборним вождем, посада якого успадковувалась в межах роду по чоловічій лінії. Основною соціальною одиницею було об’єднання декількох патріархальних родин на чолі із родовою знаттю. Існувало оподаткування у натуральній формі (гроші ще не використовували). Скотти займалися переважно пасовищним скотарством та плужним землеробством. Поступово опановуючи нові терени, вони просувалися на схід, в бік бриттського королівства Стретклайд та англської Нортумбрії.