3.6. Розв’язання проблем, пов’язаних із закритими акціонерними товариствами

Одним з актуальних питань, яке має бути вирішено в процесі вдосконалення законодавства про господарські товариства, є розв’язання проблем щодо закритого акціонерного товариства: збереження чи відмови від нього на користь відкритого акціонерного товариства, а у разі позитивного вирішення питання – вдосконалення правового становища з врахуванням інтересів засновників товариства, що свідомо й одностайно обрали цю організаційно-правову форму господарювання.

Українське законодавство [18 – Ст. 25; 91 – Ст. 81] розрізняє два види акціонерних товариств – відкрите (далі ВАТ) і закрите (далі ЗАТ), що відповідає світовій практиці акціонерної справи. Однак останнім часом посилюються тенденції, спрямовані на відмову від ЗАТ як організаційно-правової форми господарювання¹, хоча ці товариства становлять 2/3 всіх акціонерних товариств в Україні [1351 – C. 24; 1007]. Ці тенденції знайшли відображення в новому Цивільному кодексі України (статті 152–162 ЦК України [92]) і певною мірою в Законі України від 23.12.1997 р. «Про внесення змін до Закону України «Про господарські товариства» [54].

Противники організаційно-правової форми ЗАТ, відстоюючи свою точку зору, використовують кілька аргументів: 1) посилання на досвід країн з традиційно розвиненими ринковими відносинами, законодавство яких нібито визнає лише ВАТ; 2) порушення законних інтересів засновників і акціонерів вітчизняних ЗАТ на вільне розпорядження акціями, що їм належать; 3) подібність ЗАТ до ТОВ, які з успіхом можуть замінити перші (хоча від ототожнення цих товариств [270 – Ст. 11] з прийняттям в 1994 р. Цивільного кодексу відмовилася Російська Федерація, враховуючи наявність специфіки у кожного з цих товариств поряд зі спільними – родовими рисами об’єд­нань капіталів [441; 446 – С. 188-195; 459 – С. 147-156; 478 – С. 38-43; 951].

Для з’ясування ступеня обґрунтованості позиції опонентів ЗАТ слід звернутися до вітчизняного і зарубіжного досвіду регулювання акціонерної справи, а також розглянути систему інтересів, що лежить в основі створення та функціонуванні ЗАТ.

Насамперед необхідно вказати на основні відмінності ЗАТ від ВАТ, які полягають у: (1) порядку створення товариства (заснування ВАТ відбувається з використанням відкритої підписки на акції, а ЗАТ – шляхом розподілу акцій між засновниками, тобто закритої підписки); (2) колі осіб, які беруть участь у підписці акцій наступних емісій (акції ВАТ зазвичай розміщуються шляхом відкритої підписки, в якій можуть брати участь, крім акціонерів товариства, будь-які особи, що володіють необхідною для цього правосуб’єктністю; акції ж ЗАТ розміщуються серед заздалегідь визначеного кола осіб, зазвичай, серед акціонерів товариства); (3) ступені свободи акціонерів щодо відчуження належних їм акцій (у ВАТ вона, як правило, не обмежується за умови дотримання звичайних для таких операцій вимог; відчуження акцій ЗАТ може обмежуватися статутом товариства, а за законодавством деяких країн – також і законом).

Названі відмінності ВАТ і ЗАТ є типовими, однак акціонерне право таких держав, як Німеччина, Російська Федерація та інші, не розрізняє акціонерні товариства за способом їх заснування, передбачаючи єдиний порядок створення акціонерного товариства – шляхом розподілу акцій між засновниками [288 – Параграфи 28, 29; 274 – Статті 9, 10, ч. 1 ст. 36]. Американське законодавство відносить на локальний рівень – угоду про підписку, визначення умов останньої, в т. ч. щодо кола осіб, які беруть участь у підписці на акції при створенні підприємницької корпорації – аналога акціонерного товариства за континентальним правом, в т. ч. можливості встановлення обмежень [299 – Cт. 6.20]).

Хоча акціонерне законодавство більшості країн світу не містить спеціальних положень щодо поділу акціонерних товариств на закриті та відкриті, однак передбачє можливість створення та функціонування акціонерних товариств з ознаками того чи іншого виду. При цьому форма ВАТ визнається переважаючою, якщо статутом товариства не передбачені ознаки, притаманні ЗАТ. Так, вищезгаданий Модельний закон США «Про підприємницьку корпорацію» [299 – Cт. 6.27] й аналогічні закони більшості штатів містять норму, що дозволяє встановлювати обмеження на передачу акцій корпорації з фіксацією відповідних положень у статуті, внутрішньому статуті корпорації або угоді між корпорацією та акціонером¹. Згідно з параграфом 55, ч. 2 параграфа 180 Акціонерного закону ФРН від 6.09.1965 р. [288], статутом акціонерного товариства на акціонера може бути покладений обов’язок отримати згоду товариства на передачу акцій іншій особі, а підрозділ другий розділу 1 частини 6 цього закону (параграфи 192-201) передбачає можливість закритої підписки на акції, що розповсюджуються серед заздалегідь визначеного кола осіб.

Закон Франції № 66-537 від 24.06.1966 р. «Про торгові товариства» [291] розрізняє акціонерні товариства, що створюються шляхом публічної підписки і без застосування останньої, встановлюючи для них різні вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу (статті 71, 72, 74-83, 84-88), передбачає два способи збільшення акціонерного капіталу – шляхом збільшення номінальної вартості акцій (капітал збільшується лише за рахунок додаткових внесків акціонерів) і за рахунок нової емісії акцій (ст. 178).

Законодавство країн Центральної Європи (Угорщини, Чехії, Словаччини, Болгарії) також розрізняє акціонерні товариства за способом їх створення і відповідно – різними вимогами до мінімального розміру статутного капіталу) [302 – Параграфи 252-259, 260; 306 – Параграфи 164-172; 307 – Статті 160, 163-169], закріплює можливість встановлення статутом товариства обмежень щодо відчуження акцій [302 – Параграф 261; 306 – Ч. 3 параграфа 156; 307 – Ч. 2 ст. 185] та передбачає два види підписки на акції другої та наступних емісій – відкриту та закриту [302 – Параграф 303; 306 – Параграфи 203, 205; 307 – Ст. 195].

Закон Російської Федерації «Про акціонерні товариства» [274] містить положення про види цих товариств – закриті й відкриті, їх основні відмінності (статті 7, 26), в т. ч. щодо: (а) порядку відчуження акцій, встановлюючи для акціонерів ЗАТ і навіть за певних умов – для самого товариства переважне право на придбання акцій, що відчужуються іншими акціонерами; (б) виду додаткових емісій акцій (для ВАТ – з використанням відкритої підписки й обмеження застосування закритої підписки, яка є єдино можливою для ЗАТ); (в) мінімального розміру статутного фонду (для ВАТ він має становити щонайменше тисячократну суму мінімальних розмірів оплати праці, для ЗАТ – стократну) та чисельності акціонерів, яка в ЗАТ, на відміну від ВАТ, обмежується 50 особами¹.

Розрізняючи два види акціонерних товариств – відкрите і закрите, Закон України «Про господарські товариства» [18 – Cтатті 25, 29] (що з деякими змінами відбилося в ГК [91 – Ст. 81]) визначає їх характерні риси, що дозволяють відрізнити ВАТ від ЗАТ. Це стосується: (1) порядку створення (заснування ВАТ відбувається з використанням відкритої підписки, ЗАТ – шляхом розподілу акцій між засновниками); (2) обігу акцій (акції ВАТ розповсюджуються шляхом відкритої підписки і вільно обертаються на відміну від акцій ЗАТ, що не можуть продаватися та купуватися на фондовій біржі, а акції другої і наступних емісій також розподіляються між засновниками); (3) ступені публічності діяльності товариства (для ВАТ вона більш значна, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь не визначеного кола осіб, зумовлюючи, своєю чергою, необхідність оприлюднення шляхом публікації у визначених законом органах преси повідомлення про підписку на акції відповідно до встановлених вимог [16 – Ч. 2 ст. 22, ч. 1 ст. 23; 203 – Пункти 17-22]); (4) частки статутного фонду, що має бути сплачена до скликання установчих зборів (при створенні ВАТ – щонайменше 30%, а ЗАТ – 50% [18 – Ч. 7 ст. 30, ст. 31]) та деякі інші відмінності, пов’язані з основними ознаками того чи іншого виду АТ [441; 446 – С. 188-195; 459 – С. 147-156; 475; 478 – С. 38-43; 951].

До введення в дію Закону України от 23.12.1997 р. «Про внесення змін до Закону України «Про господарські товариства» [54] ч. 2 ст. 28 останнього з названих законів передбачалася можливість встановлення в статуті товариства обмежень руху акцій незалежно від виду АТ. Замість того, щоб обумовити використання такої можливості лише в ЗАТ, законодавець її скасував і тим самим дозволив акціонерам – незалежно від виду АТ – на власний розсуд розпоряджатися акціями, що їм належать, незважаючи при цьому на інтереси товариства та інших його акціонерів.

До введення в дію згаданого Закону України від 23.12.1997 р. [54] засновники не лише ЗАТ широко використовували надану законом можливість передбачати в статуті товариства обмеження на відчуження акцій, забороняючи акціонерам укладати відповідні угоди щодо акцій на користь третіх осіб або закріплюючи переважне право на придбання акцій, що продаються акціонером ЗАТ, за іншими акціонерами або самим товариством¹. Подібні обмеження встановлювалися за згодою (а, отже, в інтересах) усіх засновників з відповідною фіксацією в установчому договорі товариства (який має підписуватися усіма його сторонами – засновниками), а згодом закріплювалися в статуті ЗАТ, що затверджувався на установчих зборах.

Питання доцільності встановлення подібних обмежень особливо гостро постало в ЗАТ, утворених у процесі приватизації майна державних підприємств, реформування соціальної сфери¹, якщо статутом товариства припинення трудових відносин з товариством визнавалося підставою для припинення членства у товаристві, що пов’язувалося з покладенням на акціонера, який припинив трудові відносини з товариством, обов’язку продати належні йому акції за їх номінальною вартістю самому товариству або його акціонерам, що зберігали з товариством трудові відносини (на думку О. Шерстюка, подібний підхід був пов’язаний з ототожненням на практиці відносин участі в товаристві з трудовими відносинами [1269 – C. 24]).

Подібні положення установчих документів ЗАТ, створених на базі майна державних підприємств у процесі їх приватизації, викликали незадоволення тих акціонерів, які бажали зберегти членство в товаристві після припинення з ним трудових відносин або продати акції на власний розсуд.

При цьому в теоретичних працях, що захищали позицію таких акціонерів, акцент робився на порушенні їх законних інтересів щодо вільного розпорядження належними їм акціями. Вітчизняний законодавець досить своєрідно відреагував на критику. По-перше, в новій редакції (від 19 лютого 1997 р.) Закону «Про приватизацію державного майна» [24] було заборонено створювати на базі майна державного підприємства в процесі його приватизації колективне підприємство або господарське товариство будь-якого виду, крім ВАТ (ч. 2 ст.15), що мало забезпечити участь усіх громадян України в приватизації великих і середніх дер­жавних підприємств і переваги для їх працівників (на пільгове придбання акцій, що після повної оплати могли вільно відчужуватися за їх ринковою вартістю будь-яким особам).

Якщо згадана новація була виправдана, то зайвим, на наш погляд, було вилучення з ч. 2 ст. 28 Закону «Про господарські товариства» положення щодо можливості обмеження статутом акціонерного товариства вільного відчуження акціонером належних йому акцій, замість включення застереження щодо використання таких обмежень лише в ЗАТ. Відтак контроль за складом акціонерів ЗАТ тепер можна здійснити лише на стадії його заснування та додаткових емісій акцій, тоді час як обіг повністю оплачених акцій товариством не контролюється, що нівелює саму ідею «закритості» товариства і порушує законні інтереси засновників щодо здійснення контролю за складом акціонерів [445/2; 475].

У своїй спробі поліпшити правове регулювання обігу акцій за допомогою згаданого Закону від 23.12.1997 р., вітчизняний законодавець не врахував ні зарубіжного досвіду, ні інтересів засновників ЗАТ, які на етапі заснування товариства добровільно погоджувалися на певні обмеження і додаткові обов’язки¹ задля успіху спільної справи. У зв’язку з цим протягом 1998–2002 років мали місце численні перетворення ЗАТ в товариства з обмеженою відповідальністю [1380-1389], що створює на практиці нові проблеми і для таких товариств, і для їх учасників.

Не слід також забувати, що позбавлення ЗАТ такої важливої риси, як обмеження відчуження акцій, істотно порушило законні інтереси іноземних інвесторів, які часто-густо при вкладенні інвестицій обирали форму ЗАТ¹ як своєрідну гарантію захисту своїх інтересів від неконтрольованого перерозподілу часток участі та/або від включення до кола учасників (акціонерів) товариства небажаних осіб. Непоодинокими були випадки, коли засновники-резиденти на стадії заснування ЗАТ або акціонери-резиденти діючого ЗАТ погоджувалися на будь-які умови іноземних інвесторів щодо їх майнової участі в товаристві, а згодом, коли вкладені інвестиції дозволили успішно започаткувати товариство та/або поліпшити стан його справ, намагалися змінити на свою користь співвідношення часток участі в статутному фонді товариства, ігноруючи положення установчих документів щодо порядку відчуження акцій. Подібний конфлікт, набувши широкого розголосу, став предметом судового розгляду у справі за позовом компанії «Ренд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк» до СП АТЗТ «Борщагівський хіміко-фарма­цевтичний завод» та до НВЦ ТОВ «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод» про визнання недійсними доповнень до статуту і договору купівлі-продажу акцій [1330].

Серйозні проблеми на практиці породжувало положення ч. 1 ст. 25 Закону України «Про господарські товариства», відповідно до якого акції ЗАТ розповсюджуються лише серед його засновників – як на етапі створення товариства, так і в процесі збільшення статутного фонду шляхом додаткової емісії акцій. Однак акціонерами ЗАТ можуть бути не лише його засновники, а й особи, які придбали у них акції. Не будучи засновниками, такі акціонери відповідно до вищезгаданої норми не мають права на придбання акцій додаткових емісій. Своєрідний вихід з подібного становища віднайшла Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка в своєму рішенні № 18 (протокол від 24.06.1997 р. № 11) [204] передбачила, що перехід прав власності на акції ЗАТ має супроводжуватися внесенням відповідних змін до установчих документів товариства щодо складу засновників (і ця рекомендація досить широко використовується на практиці, свідченням чого є численні випадки включення до порядку денного загальних зборів вирішення питання про зміну складу засновників і внесення відповідних змін в установчі документи закритих акціонерних товариств [1390-1396]). Прийняття нового акціонера у склад засновників не лише складно здійснити на практиці (а) цього має бажати переважна більшість акціонерів; б) для прийняття такого рішення слід скликати загальні збори товариства; в) за прийняття відповідних рішень має бути отримана кваліфікована більшість голосів), але й це суперечить поняттю засновників як осіб, що уклали договір, спрямований на створення АТ.

Склад засновників товариства після державної реєстрації останнього не може бути змінений, оскільки вже досягнута передбачена установчим договором мета засновників – створення товариства. Відтак особи, що придбали акції ЗАТ на вторинному ринку і відповідно набули статусу акціонера такого товариства, не можуть бути його засновниками. Крім того, для внесення змін до статуту необхідні голоси кваліфікованої більшості – 3/4 голосів акціонерів, що прибули для участі в загальних зборах, а внесення змін до установчого договору можливе лише за одностайної згоди усіх його сторін (включаючи і відсутніх на таких зборах засновників). На практиці досягти цього не завжди вдавалося, що спричиняло для нового акціонера товариства відповідні наслідки: позбавлення його права придбати акції наступних емісій [520].

Відсутність контролю за складом акціонерів ЗАТ може спричинити негативні для нього наслідки, зокрема концентрацію контрольного пакета акцій у конкурента з власними (не виключено – з протилежними) інтересами. Подібна загроза виникла для ЗАТ «Оболонь», більшістю акцій якого через посередника мав намір (частково вже реалізований) придбати інший виробник пива – ЗАТ «Сармат». В результаті цього виникла загроза монополізації (через економічну концентрацію) ринку пива, що змусило антимонопольні органи вжити відповідних заходів [1005].

З метою збереження контролю за відчуженням акціонерами ЗАТ акцій третім особам на практиці використовують досить своєрідні механізми. Так, для збереження контролю працівників над створеним в процесі приватизації товариством і (або) попередження його поглинання конкурентом деякі ЗАТ («Новокраматорський машинобудівний завод» [916], «Оболонь» ін.) знайшли своєрідний вихід, що пропонувався в іноземних (російських, зокрема) джерелах [718 – С. 54]: заснування товариства з обмеженою відповідальністю за участю працівників ЗАТ, які в рахунок своїх вкладів мають внести належні їм акції ЗАТ. Відтак, акції, за рахунок яких формуватиметься статутний фонд ТОВ, стають важкодоступним для третіх осіб, оскільки навіть вихід учасника з ТОВ не гарантуватиме йому повернення в натуральній формі (акціями) сплаченого вкладу за відсутності згоди на це ТОВ [18 – Ст. 54].

Хоча подібний варіант збереження закритості ЗАТ досить оригінальний і як такий вартий уваги, але складний і небездоганний, якщо враховувати витрати на заснування нового товариства, утримання його посадових осіб та персоналу. Більш раціональне розв’язання порушеної тут проблеми бачиться в уточненні поняття ЗАТ на зразок положення ч. 3 ст. 7 Закону РФ «Про акціонерні товариства», відповідно до якого ЗАТ визнається товариство, акції якого розповсюджуються лише між його засновниками або в іншому, заздалегідь визначеному колі осіб. У зв’язку з цим досить вдалою є редакція чаcтин 1-3 ст. 81 Господарського кодексу України [91], які закріплюють згадані відмінності між цими товариствами щодо: порядку заснування; принципу розміщення акцій додаткових емісій (шляхом проведення відкритої підписки чи розміщення серед заздалегідь визначеного кола осіб); відсутності чи наявності обмежень обігу акцій на вторинному ринку. Відсутність у новому Цивільному кодексі [92] подібних положень (а відтак, неналежне врахування його розробниками світового досвіду регулювання акціонерних відносин) ще є додатковим аргументом для визнання пріоритету відповідних положень Господарського кодексу [91] (як спеціального закону [635/2]) перед нормами Цивільного кодексу України [92].

ЗАТ – не плід творчості вітчизняного законодавця, а добре апробована, адекватна ринку, організаційно-правова форма господарювання, що є проміжною між ВАТ і товариством з обмеженою відповідальністю. Використання форми ЗАТ не порушує законних інтересів її засновників і акціонерів, оскільки їх участь у такому товаристві та/або його заснуванні зазвичай здійснюється на добровільних засадах.

Можливість розподілу акцій ЗАТ серед заздалегідь визначеного кола осіб дозволяє на стадії заснування ЗАТ обмежити коло майбутніх власників акцій лише засновниками, а в подальшому – зазвичай акціонерами товариства.

Загалом поділ акціонерних товариств на відкриті та закриті з відповідним законодавчим закріпленням дозволяє враховувати дещо відмінні інтереси засновників цих товариств:

– якщо засновники ЗАТ бажають обмежити коло майбутніх учасників товариства, беручи на себе тягар оплати усіх акцій товариства, зафіксувавши відповідні положення в укладеному між ними договорі про створення акціонерного товариства (а останній, як відомо, підписується всіма засновниками), то законодавець має надати їм таку можливість;

– рівночасно інтерес засновників ВАТ спрямований на якнайширше залучення інших осіб у підписну кампанію, аби зменшити свій тягар щодо оплати акцій; у зв’язку з чим законодавець повинен ретельно регулювати процедуру підписки на акції (з метою захисту інтересів передплатників), а також покладати на засновників обов’язок бути держателем значної кількості акцій протягом більш-менш значного терміну (згідно із ч. 1 ст. 30 Закону «Про господарські товариства» – протягом двох років) з метою підтвердження серйозності намірів засновників щодо створеного ними акціонерного товариства.

Одним з основних аргументів при введенні тих чи інших новацій в українське законодавство є, як правило, посилання на позитивний зарубіжний досвід. На додаток до вищенаведених прикладів, що свідчать про використання двох видів акціонерних товариств, слід згадати ще про один: у такій класичній «ринковій» країні, як США, досить розповсюджені акціонерні товариства (за термінологією американського законодавця – підприємницькі корпорації), на яких запроваджується модель ESOP (Employees Stock Ownership Plan)¹: акції таких АТ перебувають у власності їх працівників і не відчужуються третім особам; у разі припинення трудових відносин з працівником його акції викупаються товариством. Подібні АТ функціонують у Великій Британії, інших країнах Західної Європи і (з деякими особливостями) в Японії [1004; 1037 – С. 7-22]. Як спосіб приватизації модель ESOP використовувалася в країнах Центральної Європи (Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині). У Російській Федерації своєрідною модифікацією ESOP є народні підприємства – акціонерні товариства працівників [278; 796] (усі акціонери такого товариства мають водночас бути членами його трудового колективу, а їх звільнення як найманих працівників обов’язково має супроводжуватися позбавленням такого працівника статусу акціонера з компенсацією йому вартості акцій протягом певного, визначеного законом та/або установчими документами товариства, періоду). Пропозиції щодо прийняття в Україні аналогічного за змістом закону, підкріплені проектом останнього, поданого на розгляд Верховній Раді України народним депутатом В. В. Сіренком.

Прийняття подібного закону (чи врахування в загальному законі специфіки правового становища таких АТ) зумовлено не лише станом економічних процесів в Україні (переходом від планово-розподільчої економіки до змішаної, в якій ринкові елементи господарювання відіграють значну роль), але й залученням найманих працівників до нових форм їх участі в управлінні підприємством. Це відповідатиме як приватним (особистим і колективним-груповим) інтересам таких працівників, так і публічним інтересам шляхом забезпечення у такий спосіб однієї з ланок такого складного процесу, як забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України. У зв’язку з цим підтримується вищезгадана пропозиція щодо законодавчого врегулювання в Україні (шляхом прийняття спеціального Закону «Про акціонерні товариства працівників» або включенням у загальний Закон «Про акціонерні товариства» спеціальної глави), в якій визначалися б особливості правового становища таких підприємств.

При цьому, насамперед, необхідно критеріями віднесення підприємства до акціонерного товариства найманих працівників визначити домінуючу (понад 50%) участь останніх в складі акціонерів та у формуванні статутного капіталу товариства, а також передбачити можливість створення таких товарист: (а) у процесі приватизації на базі орендних підприємств, працівники якого викупили усі акції акціонерного товариства, створеного на базі орендованого майнового комплексу державного підприємства; (б) шляхом викупу у процесі приватизації працівниками акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства, що приватизується, усіх акцій товариства; (в) за умови прийняття рішення про надання акціонерному товариству статусу товариства працівників загальними зборами акціонерів товариства більшістю у 3/4 голосів присутніх на зборах акціонерів, а також визначенням критеріїв віднесення підприємства до категорії акціонерного товариства працівників.

Спроби вдосконалення правового становища акціонерних товариств (в т. ч. закритих) у формі проектів Закону «Про акціонерні товариства», що вносилися на розгляд Верховної Ради в кінці 2000-2001 роках Урядом [1016], депутатами Д. Б. Костржевським та С. О. Москвіним [1017], хоча і не завершилися прийняттям відповідного закону, але засвідчили спроби їх авторів значною мірою враховувати світовий досвід, зокрема щодо специфіки правового становища ЗАТ (застосування лише закритої підписки при розміщенні акцій; обмеження переходу права власності на акції від акціонерів до третіх осіб; менші вимоги – порівняно з ВАТ – до мінімального розміру статутного капіталу ЗАТ; встановлення вимог щодо максимальної кількості акціонерів – 100 осіб та ін. [1016, статті 8, 9)].

Хоча більшість положень урядового законопроекту (2000 р.) щодо ЗАТ є слушними, однак у ньому неналежним чином враховані та захищені інтереси акціонерів-працівників закритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації до набуття чинності Законом України «Про приватизацію державного майна» в редакції Закону від 19.02.1997 р. [24], що передбачив (як загальне правило) перетворення державних підприємств у процесі їх приватизації лише у ВАТ. Норма ч. 6 ст. 8 урядового проекту Закону «Про акціонерні товариства» обмежує кількість акціонерів ЗАТ 100 особами і хоча ч. 9 ст. 92 не поширює дію цих положень на ЗАТ, кількість акціонерів-власників простих акцій яких не перевищує 500 осіб, однак ч. 10 цієї ж статті передбачає необхідність приведення кількості акціонерів у відповідність до положень Закону або зміну типу товариства протягом дворічного терміну.

Зазначені положення навіть не прийнятого в першому читанні законопроекту дали привід посадовим особам деяких ЗАТ вимагати у акціонерів-працівників продажу їм (посадовим особам) акцій, залякуючи примусовим перетворенням ЗАТ у ВАТ. В результаті відбувається таке негативне явище, котре в світовій практиці акціонерної справи іменується «виморожуванням» [943 – C. 28-29] рядових акціонерів-працівників з метою зменшення їх впливу на товариство. Відтак, доцільним уявляється положення про непоширення обмежень щодо кількості акціонерів ЗАТ, створених в процесі приватизації, а також на акціонерні товариства найманих працівників [476, с. 194, 195].