3. 3. Забезпечення гармонізації вітчизняного законодавства про господарські товариства згідно зі світовими стандартами

Складність і численність питань, пов’язаних із вдосконаленням законодавства про господарські товариства за змістом, не дозволяє ґрунтовно зупинитися на кожному з них та відповідно – проаналізувати з позиції доцільності запровадження у вітчизняне законодавство кожного з нових правових механізмів, спрямованих на поліпшення регулювання корпоративних відносин. Відтак, доведеться обмежити коло питань лише тими, вирішення яких, на наш погляд, дозволяє оптимізувати систему інтересів у господарському товаристві, запобігти виникненню корпоративних конфліктів або забезпечити їх розв’язання з найменшими втратами для учасників конфліктної ситуації.

Насамперед, слід зупинитися на проблеми уніфікації вимог до суб’єк­тів господарювання та їх організаційно-правових форм, що в умовах України є актуальною з огляду на її прагнення інтегруватися в Європейське співтовариство та світову економіку у ролі повноправної держави-учасниці [586; 587; 601; 925; 1157; 1191].

Цей процес вимагає врахування Україною основних тенденцій правового врегулювання відносин у сфері економіки та відповідного корегування національного законодавства про господарські товариства. Своєю чергою цей процес зумовлює обмеження самостійності та свободи суб’єктів господарювання не лише на користь економічної системи країни, споживачів, інших учасників господарських відносин, але й з врахуванням інтересів міжнародної спільноти. Проте зазначені суб’єкти не лише змушені, але й зацікавлені діяти за певними, заздалегідь встановленими правилами, що забезпечує їм і визначеність їх правового становища, і захист прав та законних інтересів у разі порушення останніх з боку інших учасників ринкових відносин. Це означає, що встановлення господарського порядку має відповідати інтересам усіх учасників ринкових відносин – принаймні тих, хто має намір (бажає) діяти добросовісно. Але ефективність економіки (і відповідно – функціонуючих в ній суб’єктів) в умовах такого порядку можливі лише за умови, якщо встановлені державою правила будуть не лише стабільними, продуманими, зваженими, а й чіткими і зрозумілими для всіх суб’єктів господарювання, їх засновників, учасників тощо.

Безпосередньо пов’язана з вдосконаленням законодавства про господарські товариства проблема уніфікації вимог до суб’єктів господарювання та їх організаційно-правових форм. В більшості країн традиційно розвинених ринкових відносин коло організаційно-правових форм господарювання цілком обгрунтовано, на нашу думку, обмежено господарськими/торговими товариствами та виробничими кооперативами [275; 290; 715, с. 302-326] (якщо не брати до уваги публічні корпорації, що виконують подвійні функції – координація/організація від імені держави господарської діяльності інших державних суб’єктів господарювання та безпосереднє здійснення господарської діяльностіі, та казенні підприємства [531 – С. 171-176]). Вищезгадана численність організаційно-правових форм господарювання та правових режимів майна підприємства (три основних – право власності, право господарського відання та право оперативного управління, а також додатковий – право користування чужим майном на договірних засадах [14 – Ч. 2 ст. 10; 91 – Ч. 1 ст. 133, ч. 2 ст. 135]) дозволяють несумлінним підприємцям, засновникам, учасникам та посадовим особам підприємницьких структур маніпулювати складнощами правового регулювання, малозрозумілого широким верствам громадян, змушених (через неможливість працевлаштуватися за спеціальністю) займатися підприємницькою діяльністю як рятівною соломинкою.

Дерегулювання (вірніше, оптимізація регулювання) підприємництва, про яке йдеться в низці президентських указів [107; 109; 110; 118] та Законі України від 19.10.2000 р. «Про державну підтримку малого підприємництва» [71], на нашу думку, має стосуватися саме уніфікації організаційно-правових форм підприємництва з врахуванням світового досвіду і відповідно – визнання основними організаційно-правовими формами господарювання в сфері приватно-колективної власності – господарських товариств та виробничих кооперативів як власників майна, що забезпечує і значний рівень самостійності і гарантує кредиторам задоволення їх інтересів за рахунок цього майна. Якщо в новому Цивільному кодексі України кількість можливих організаційно-правових форм безпосереднього здійснення підприємницької діяльності обмежується господарськими товариствами та виробничими кооперативами (без врахування специфіки гоподарювання в публічних – державному та комунальному – секторах економіки) [92 – Ч. 2 ст. 83, ст. 84, статті 113-166], то в Господарському кодексі закріплена інша крайність – можливість створення не лише безпосередньо врегульованих цим Кодексом і досить-таки численних [91 – Статті 62-117] організаційно-правових форм господарювання, а й інших видів підприємств, що “передбачені законом” [91 – Ч. 1 ст. 63]. Проблеми, породжені специфікою правового регулювання підприємництва в умовах перехідного періоду – від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання (включаючи й надмірну численність організаційно-правових форм підприємництва), потребують окремого дослідження, хоча навіть побіжний аналіз свідчить про небезпеку подібного явища та доцільності вирішення цих проблем з врахуванням світового досвіду¹ і насамперед, Європейського Союзу [89].

Забезпечення прозорості ринкових відносин як однієї з ознак їх цивілізованості повинно здійснюватися шляхом запровадження принципів публічності відомостей державної реєстрації, результатів фінансово-господарської діяльності та основних питань функціонування господарських організацій (крім тих, що становлять комерційну таємницю, конфіденційну інформацію та інші види закритої інформації). Це може бути здійснено кількома шляхами: традиційним (опублікування зазначених відомостей у єдиному офіційному загальнодержавному органі преси, яким може стати спеціальний додаток до «Урядового кур’єра», та місцевому, що має визначатися на засіданні відповідної ради народних депутатів, та новітньому – шляхом відкриття спеціального Web-сайту в Інтернеті, інформація в якому постійно буде оновлюватися.

Перший шлях у вітчизняних умовах господарювання є більш доступним для більшості учасників господарської системи країни через не досить високий рівень розвитку комп’ютерних мереж та можливостей доступу до них для більшості громадян, а другий – більш оперативний, у зв’язку з чим пропонується державою підприємствам – емітентам акцій та облігацій для оприлюднення річних звітів [213]. Поєднання першого і другого дозволить вирішити питання і доступності, і оперативності такої інформації, але вимагає відповідного закріплення в Господарському кодексі, для чого доцільно в окремій статті (замість надміру лаконічної ч. 10 ст. 56 ГК) закріпити такі положення:

«Стаття ХХХ. Забезпечення публічності відомостей державної реєстрації.

1. Відомості державної реєстрації суб’єкта господарювання, внесення змін до них, а також оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягають обов’язковому опублікуванню в спеціальному додатку до «Урядового кур’єра» та офіційних органах преси за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб’єкта господарювання, внесення змін до відомостей державної реєстрації чи скасування останньої, прийняття рішення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця. Зазначені відомості за бажанням заявника вміщуються на спеціальний Web-сайт в Інтернеті.

Відомості державної реєстрації, а також зміни до них набувають силу для третіх осіб з моменту публікації в заначених у цій статті офіційних органах преси.

2. Опублікування інших відомостей про суб’єкта господарювання, що згідно із законодавством підлягають оприлюдненню, здійснюється у порядку, визначеному частиною першою цієї статті.

3. Місцевий офіційний орган преси, в якому публікуються відомості державної реєстрації, визначається Кабінетом Міністрів Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування області, міст Києва та Севастополя».

Потребує врегулювання у формі окремого закону правове становище господарських товариств, що функціонують на базі виключно публічних форм власності – державної та комунальної. Прийнятий ще 07.02.1991 р. (на початковому етапі запровадження в економіку України ринкових форм господарювання) Закон «Про власність» (ст. 20) визнає господарські товариства лише суб’єктами права колективної власності, орієнтуючись при цьому лише на класичний варіант товариства, що створюється кількома засновниками і діє у складі кількох (багатьох) учасників. Однак, у разі створення господарського товариства (об’єднання капіталів) однією особою, яка і залишається його єдиним учасником, колективна власність не створюється, хоча суб’єкт права власності на внесене засновником (як вклад) майно змінюється: право власності на останнє переходить до товариства. Відтак форма власності товариства буде похідною від форми власності, на базі якої функціонує або суб’єктом якої є його єдиний засновник і учасник.

В Україні, як вже зазначалося, легалізовано створення товариств одним засновником лише в процесі корпоратизації та приватизації державних підприємств, тобто в спеціальному порядку. В новому Цивільному і Господарському кодексах передбачена можливість створення таких товариств, хоча і на принципово різних засадах: першим з названих кодексів [92 – Ч. 1 ст. 140, частини 1, 4 ст. 151, ч. 4 ст. 153] така можливість закріплюється як загальне правило (товариства, що належать до об’єднань капіталів, можуть створюватися кількома особами або однією особою та діяти у складі однієї особи; другий (Господарський) кодекс пов’язує таку можливість лише з визначеними ним випадками [91 – Ч. 1 ст. 79], про які, на жаль, в інших положеннях ГК, включаючи й норми щодо корпоративних прав держави [91 – Статті 168-172], не згадується).

Товариства (зазвичай акціонерні), що створюються в процесі корпоратизації та приватизації державних підприємств (умовно назвемо їх «товариства публічної форми власності») мають цілий комплекс особливих рис (створюються в особливому порядку однією особою – уповноваженим органом держави або територіальної громади; функції загальних зборів товариства виконує засновник; формування виборних органів товариства здійснюється в спеціальному порядку; прибуток таких товариств після формування фондів та сплати податків, інших обов’язкових платежів надходить до відповідного бюджету [78 – Ч. 3 ст. 9; 90 – П. 15 ст. 2]. Ці та інші особливості товариств публічних форм власності регулюються цілою низкою спеціальних нормативно-правових актів [24 – Частини 1-3 ст. 7, статті 15, 17, частини 1-2 ст. 18, ст. 25; 47 – П. 30 ст. 25; 69 – Розділи ІІІ, ІУ; 81; 95-97; 99; 101; 104; 111; 123; 135; 136; 137; 152; 154-157; 162; 176; 188; 234-240], а їх створення шляхом заснування здійснюється зазвичай на підставі відповідного акту (рішення) індивідуального характеру (щодо певного товариства) Президента, Уряду, іншого органу, уповноваженого виконувати функції власника державного чи комунального майна [47 – П. 30 ст. 25; 102; 138; 143-145; 151; 159-161; 164; 169; 187; 673]. Розпорошеність згаданих положень в численних нормативно-правових актах різного рівня не забезпечує належним чином чіткість правового регулювання, якого можна досягти шляхом прийняття спеціального закону (в Угорщині це кілька законів [303-305]), що визначав би особливості правового статусу таких товариств [436/2 – С. 209; 446 – С. 257-258; 467 – С. 153-154; 513; 684-685; 1006; 1277], або включенням у загальний закон (“Про господарські товариства” чи “Про акціонерні товариства”) розділу, присвяченого таким товариствам (як це має місце, наприклад, у Китаї [300 – Гл. 3]).

Уніфікація організаційно-правових форм господарювання, (включаючи визначення в окремому законі специфіки правового становища товариств публічних форм власності) та забезпечення публічності діяльності суб’єктів господарювання сприятиме оптимізації економічної системи країни та її елементів, серед яких чильне місце належить господарським товариствам.