3.5. Доцільність та основні засади запровадження в Україні господарського товариства однієї особи

Розвиток ринкових відносин, як вже зазначалося, супроводжувався пристосуванням старих організаційно-правових форм господарювання (повних і командитних товариств, кооперації) до ринку і віднайденням нових форм, більш адекватних ринковим відносинам,– акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, можливість створення яких в останні деятиліття пов’язується не лише з угодою кількох осіб – засновників товариства, а й з волевиявленням однієї особи як єдиного засновника та учасника товариства. Це так звані «товариства однієї особи» («one man compamy» – в США, «la societe unipersonelle» – у Франції, «Einmanngesellschadt» – у ФРН) [623 – C. 50; 768 – C. 18].

Подібні товариства можуть належати лише до об’єднань капіталів (акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю). Саме в цих видах товариств забезпечується обмеженість ризику, а в певних випадках – відповідальності учасників за результати діяльності товариства. Персональне товариство (повне або командитне) у складі однієї особи або взагалі є неможливим (в командитному товаристві обов’язкова наявність двох категорій учасників – повних товаришів і вкладників), або в його створенні немає сенсу (обсяг відповідальності єдиного учасника повного товариства за зобов’язаннями останнього був би аналогічним відповідальності індивідуального підприємця за результати здійснення ним підприємницької діяльності – усім своїм майном).

Ставлення до товариства однієї особи неоднозначне як у законодавця, так і у науковців. Рівночасно загальною тенденцією у більшості країн світу є визнання такого товариства, що відбувається одним з трьох способів: прямим (закріпленням у законі можливості створення товариства однієї особи¹), непрямим (створення такого товариства формально забороняється, однак зосередження у одного учасника усіх паїв (часток, акцій) не вважається підставою для припинення товариства²), фактичним (у разі зосередження більшості часток участі у однієї особи, що дозволяють їй повністю контролювати товариство, не зважаючи на решту учасників) [768 – С. 19-20]. Правомірність існування такого різновиду товариств однієї особи, як державне акціонерне товариство (компанія), що широко і успішно застосовується як організаційно-правова форма державних підприємств [530 – C. 199-200; 531 – C. 173-174; 1203 – С. 52] в країнах розвинених ринкових відносин навіть не викликає сумніву [768 – C. 21]. Загальна тенденція схвалення компанії однієї особи знайшла відображення в дванадцятій директиві Європейського співтовариства про визнання державами-учасницями ЄС створеного однією особою товариства з обмеженою відповідальністю [269; 890 – C. 52].

Підкреслюючи, що компанія однієї особи не узгоджується з внутрішньою організацією товариства, яка служить інструментом погодження інтересів усіх учасників і гарантом захисту окремих їх груп [768 – C. 21], західні юристи все ж таки обгрунтовують можливість існування такої компанії, використовуючи для цього теорію фікції або її різновиду – теорії персоніфікованого майна [768 – C. 24; 497 – С. 94-95; 742 – С. 3], наявності якого досить для створення на його базі юридичної особи.

В Україні, як і в інших державах, що утворилися на теренах колишнього СРСР, також постає проблема визнання товариства однієї особи, однак її послідовне вирішення наштовхується на вже легалізовану форму унітарного, в т. ч. приватного підприємства, за яким майно на розсуд його власника і засновника може закріплюватися на одному з правових титулів майна, передбачених чинним законодавством для підприємства,– праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління. Більшість представників господарського права вважає, що такі підприємства (включаючи і підприємства-невласники) слід зберегти не лише в сфері публічної (державної і комунальної) власності, як це передбачено Цивільним кодексом РФ [272 – Статті 50, 113-115], а й в приватно-колективному секторі економіки [1024 – С. 95; 787 – С. 55; 844 – С. 21]¹.

Різні підходи до вирішення проблеми організаційно-правових форм господарювання, в т. ч. господарського товариства однієї особи і приватного підприємства, зумовлені низкою чинників, серед яких значне місце посідають умови, в яких відбувалося становлення ринкових відносин і відповідно – адекватних їм форм господарювання. Якщо в країнах Заходу розвиток цих відносин зазвичай відбувався еволюційним шляхом, то на теренах колишнього СРСР – у формі своєрідної революції, результатом якої стало запровадження згори (за рішенням урядів новостворених держав – колишніх радянських республік) ринкових форм господарювання і відповідно – перехід від планово-розподільчої до ринкової економіки. При цьому ідея соціальної орієнтації останньої Основним законом держави була закріплена лише згодом [1 – Ч. 4 ст. 1], коли «саморегулівні» функ­ції ринку призвели до численних зловживань несумлінних підприємців з метою «первісного нагромадження капіталу» і відповідно – зубожіння більшої частини населення.

Підхід до легалізації організаційно-правових форм господарювання, що мали застосовуватися в нових економічних умовах, був різний: країни, в яких ще зберігалися деякі традиції ринкового господарювання і відповідно були живі носії цих традицій (Прибалтика), значною мірою відновили колишній (що існував до їхнього включення до складу СРСР) господарський порядок і відповідні організаційно-правові форми підприємництва. При цьому законодавець керувався принципом, згідно з яким суб’єкти підприємницької діяльності повинні мати спроможність відповідати перед кредиторами за своїми зобов’язаннями (як зазначав свого часу І. Кант, сплата боргу – це повага до права іншого), і тому законодавчо були визнані (принаймні в приватно-колективному секторі економіки) лише ті організаційно-правові форми підприємництва, що забезпечували їх суб’єктам право власності на закріплене за ними майно (насамперед це стосувалося господарських товариств).

Решта країн (до яких належить і Україна) пішла іншим шляхом: запровадивши традиційні для ринкових форм господарювання організаційно-правові форми, зберегла й ті, що використовувалися в умовах планово-розподільчої економіки – унітарні підприємства, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання або праві оперативного управління. Інакше кажучи, в сфері господарювання і далі функціонують підприємства, що не мають власного майна (це досить зручно для їх засновників і власників майна, що у такий спосіб сподіваються не лише обмежити підприємницький ризик, а й уникнути відповідальності за зобов’язаннями створених ними підприємств). Не дивно, що саме форма унітарного підприємства-невласника є однією з найбільш розповсюджених організаційно-правових форм в Україні [1351 – С. 24-25], що навряд чи сприяє цивілізованому розвитку ринкових відносин.

У зв’язку з цим доцільно згадати про основні засади регулювання відповідальності підприємців у такій соціалістичній країні, як КНР, що досить успішно використовує ринкові форми господарювання. Хоча китайське законодавство передбачає значну кількість різноманітних форм підприємництва (як і вітчизняне законодавство), однак основним правовим титулом майна приватного підприємства визнається право власності і при цьому закріплюється принцип необмеженої майнової відповідальності його засновника за зобов’язаннями такого підприємства [301 – Статті 2, 7].

Зрозуміти певною мірою позицію прибічників унітарних підприємств-невласників можна, лише зробивши невеличкий екскурс в історію становлення радянської економічної системи та правового забезпечення її функціонування.

У дореволюційній Росії основними організаційно-правовими формами підприємництва були торгові (господарські) товариства (за винятком товариства з обмеженою відповідальністю, до якого у дореволюційних російських юристів було негативне ставлення¹) і артілі (виробничі кооперативи), правове становище яких регулювалося Торговим уложенням (статті 55-93) і статті 2126-2198 Звода Законів Цивільних Російської імперії [253; 254]). У зв’язку із скасуванням приватної власності на засоби виробництва після Жовтневої революції торгові товариства як суб’єкти такої форми права власності опинилися поза законом. Виняток було зроблено кооперації, яка згодом набула непритаманних їй рис, зокрема зазнавала керівництва (часом навіть у формі брутального втручання у справи колгоспу чи виробничої артілі) з боку органів державного управління та партійних структур, а значна кількість кооперативів поступово в примусово-добровільному порядку була перетворена у державні підприємства/радгоспи.

Націоналізація основних засобів виробництва та іншого майна, що належали акціонерним та іншим торговим товариствам, створила значний за розмірами фонд державної власності. У зв’язку з цим постала проблема забезпечення ефективного управління і використання державного майна, але в умовах зруйнованого революцією та громадянської війною народного господарства радянська держава за допомогою адміністративних методів не змогла цього досягти і змушена була запровадити нову економічну політику з відповідним відродженням ринкових форм господарювання, включаючи й торгові товариства. В Цивільних кодексах радянських республік 1922 р.² вже були врегульовані питання їх правового становища. При цьому легалізовано було і товариство з обмеженою відповідальністю. У формі торгових (переважно акціонерних) товариств функціонувало також і чимало змішаних товариств за участю держави та приватного капіталу.

Забезпечивши завдяки непу відродження народного господарства, радянська держава більш активно зайнялася проблемою пошуку форм реалізації права державної власності, включаючи й управління єдиним її фондом, який складався з величезної кількості об’єктів (цілісних майнових комплексів підприємств тощо), кожен з яких потребував врахування своєї специфіки. Для цього була створена ціла система державних господарських органів, підвищенню ефективності якої мав сприяти пошук найбільш оптимальної схеми управління народним господарством (триланкової чи дволанкової) і організаційно-правових форм низової ланки народного господарства – відносно самостійних підприємств та трестів¹, які володіли закріпленими за ними частками державного майна на праві оперативного управління (останнє передбачало цільове використання майна відповідно до директив вищестоящого органу [426 – С. 338-344]).

При цьому відповідальність такого підприємства (треста) і держави як власника майна відмежовувалися: державні підприємства (трести) не відповідали за зобов’язаннями держави, а остання – не відпо- відала за їхніми зобов’язаннями, хоча і повністю контролювала ці підприємства (трести). Виключалася субсидіарна відповідальність держави в особі відповідних наркоматів (а згодом –господарських міністерств/ відомств), що здійснювали управління такими підприємствами і призначали/звільняли їх одноособових керівників.

Відомі на той час і апробовані ще в дореволюційний період форми державного підприємництва – державне та змішане (за участю держави і приватного капіталу) акціонерне товариство і казенне підприємство стали обтяжливими для радянської держави у зв’язку з величезною кількістю об’єктів права державної власності (насамперед цілісних майнових комплексів підприємств) і проблемами, які виникали в процесі функціонування таких організацій. Так, тогочасна форма казенного підприємства, яка й досі використовується в країнах традиційно розвинених ринкових відносин [531 – С. 176], не передбачала для нього ні фінансової, ні юридичної самостійності (в т. ч. і статусу юридичної особи)¹, що викликало необхідність управління таким підприємством безпосередньо відповідним державним органом господарського керівництва, на який покладався тягар повної майнової відповідальності за зобов’язаннями підприємства.

Державне акціонерне товариство (ДАТ) вимагало призначення компетентним органом державної виконавчої влади складу органів такого товариства – виконавчого (правління) і контрольних (спостережної ради і ревізійної комісії), а також визнання за ДАТ значного рівня самостійності, що зумовлювалося правовим титулом його майна – правом власності. Це так само було ризиковано і обтяжливо для держави, як і безпосередня повна майнова відповідальність за зобов’язаннями казенних підприємств.

Уже в 20-і роки починає формуватися, а згодом блискуче обґрунтовується А. В. Венедиктовим ідея «єдиного фонду державної власності» та «єдиного суб’єкта права державної власності» [426– 313, 314, 320 та ін.], яка відповідно виключала можливість використання на практиці теорії «розщеплення права власності» (розподілення повноважень власника між кількома особами¹). Зазначена теорія досить успішно «працює» в країнах традиційно розвинених ринкових відносин (і навіть в КНР), в яких функціонують державні і муніципальні акціонерні товариства та/або товариства (компанії) з обмеженою відповідальністю, за якими державне (або муніципальне) майно закріплюється на праві власності¹.

Основним аргументами противників таких товариств у вітчизняній економіці є: по-перше, відомий з часів римського права постулат, згідно з яким один об’єкт може мати лише одного суб’єкта права власності, з відповідним запереченням конструкції розщеплення права власності як чужорідного для континентальної правової традиції інституту англо-саксонського права [858/2 – C. 316]; по-друге, теза про нібито реально існуючу загрозу використання такими товариствами закріпленого за ними майна всупереч інтересам держави, оскільки воно розцінюється вже як «приватизоване» [791 – C. 17; 792 – С. 25; 844].

Однак, можна навести цілу низку контраргументів. Насамперед, римському праву була відома не лише елементарна («спрощена») модель права власності відповідно до формули: одна річ – одне право власності, але й низка складноструктурних моделей права власності – суперфіцій, емфітевзис (обгрунтовано кваліфікованих акад. А. В. Венедиктовим як реальні приклади розщепленої власності [426 – C. 76]), описані в Інституціях Гая та Дігестах Юстініана divisionem dominum або duplex dominum (один з учасників відносин був власником за цивільним правом, а другий – безпосереднім володільцем цього майна) properitas, dominium, ususfructus¹, а також відомий ще в римському праві класичної доби і закріплений в сучасному законодавстві (чинному чи перспективному) низки країн (Німеччини [287/1 – Параграф 226], РФ [272 – Ст. 10], України [92 – Ч. 3 ст. 13]) принцип заборони зловживання правом, що взаємно має захищати учасників відносин права власності з розщепленими повноваженнями на один об’єкт [1056 – С. 21].

Конструкція розщеплення права власності не є чужою для права країн констинентальної Європи (як про це свідчать результати досліджень римського права, права феодальної доби і епохи промислового капіталізму [426 – С. 41, 60–65, 107,155–156; 822/2 - С. 8]). В сучасний період ця конструкція все більше знаходить своє застосування в країнах ринкової економіки (як загального права, так і континентальної традиції [386 – C. 20-22]), що дозволяє юридично оформити та теоретично обґрунтувати збільшення обмежень права власності, а також для притаманного ринковій формі господарювання відособлення функції виробничого використання капіталу від власності на капітал [1108 – C. 215]. Це має місце, зокрема, в холдинговій групі за участю дочірніх підприємств корпоративного типу, які є формальними власниками майна (однак значними повноваженнями щодо управління їх майном володіє холдингова компанія), навіть будь-яке господарське товариство, що належить до об’єднань капіталів, оскільки повноваження щодо управління майном також розподіляються між органами товариства, частина з яких формується з учасників (загальні збори, спостережна рада, ревізійна комісія), а виконавчий може складатися майже виключно з найманих працівників-менеджерів; за наявності в товаристві учасника, який володіє контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в статутному фонді/капіталі товариства, важелі щодо управління майном товариства фактично переходять до такого учасника. При визначенні особливості правового становища зазначених осіб принагідною буде згадка про точку зору А. В. Венедиктова [426 – C. 122], який у відносинах розщепленої (двоїстої) власності розрізняв власників двох категорій, що діють в різних сферах і відповідно – на різних рівнях: один (в нашому випадку – товариство) – у відносинах з третіми особами, а другі (учасники, менеджери) – щодо першого (тобто у внутрішніх відносинах з товариством)¹.

Викликаний трансформаційними змінами в економіці інтерес до теоретичного переосмислення юридичної конструкції права власності (включаючи й складноструктурні з елементами розщепленої власності), на жаль, не отримав адекватного теоретико-правового забезпечення і як результат – закріплення в законодавстві країн перехідної економіки елементарної («спрощеної») моделі права власності [12 – Статті 2-4; 272 – Ст. 209]², під яку не підпадає значна кількість сучасних складних майнових відносин. Спроби законсервувати в межах елементарної моделі права власності багатоманітність сучасних економічних відносин, що постійно ускладнюються, призводить до негативних результатів – неадекватного сучасним реаліям правового регулювання [1056 – C. 23], а відтак – до юридичних конфліктів, питома вага серед яких належить корпоративним конфліктам.

Як контраргументи згаданої позиції опонентів запровадження товариства однієї особи, які вбачають в цьому загрозу неконтрольованої приватизації та зловживань з боку керівників товариства, можна навести такі міркування: (а) відповідно до українського законодавства (на відміну від російського¹) само по собі перетворення державного підприємства на акціонерне товариство не розцінюється як приватизація (остання матиме місце лише у разі затвердження органом приватизації плану продажу акцій такого товариства з наступною його реалізацією [24 – Ст. 1, ч. 3 ст. 8, 11, 14, ч. 1 ст. 15, 16 та ін.; 69 – П. 9 та ін.]); (б) право повного господарського відання право та оперативного управління як основні титули майна державного і казенного підприємства не є 100-відсотковою гарантією від можливих зловживань майнового характеру з боку їх керівників, про що свідчить більш ніж багатий минулий досвід (як радянського періоду, так і перехідного).

І нарешті, в країнах розвинених ринкових відносин державні (або муніципальні) акціонерні товариства відповідно до теорії «розщеплення права власності» можна розцінювати як власників другого (нижчого) рівня. Щодо таких товариств (як суб’єктів права публічної власності) застосовується теорія ultra vires [685 – C. 14], відповідно до якої вони наділяються (на відміну від товариств, що функціонують на базі приватно-колективної власності¹) спеціальною правосуб’єктністю, про що учасники господарського життя інформуються шляхом публікації відомостей державної реєстрації. Це дає підстави вимагати в установленному порядку визнання угод, укладених державним (муніціпальним) товариством всупереч його статуту (затвердженого власником вищого рівня в особі органу державної/муніципальної виконавчої влади), недійсними.

Отже, державне господарське товариство (акціонерне чи з обмеженою відповідальністю) як товариство однієї особи – одна із можливих організаційно-правових форм господарювання на базі державного майна й її доцільно застосовувати щодо тих державних господарських організацій, які діють з метою отримання прибутку, або здійснення управління (опосередкованого через володіння контрольними пакетами акцій) дочірніми підприємствами корпоративного типу, об’єднаних системою холдингу.

У сучасній українській економіці вже функціонує чимало державних або національних акціонерних товариств і холдингових компаній, які були створені в процесі корпоратизації державних підприємств [99; 101; 104; 124], і виконують функції не лише підприємств та інших господарських організацій низової ланки економіки (підприємства, страхові компанії та ін. [138; ]), а й діють як своєрідна форма господарського об’єднання (державні холдингові компанії [102; 143-145; 160 та ін.]) і навіть як некомерційні організації (Державне акціонерне товариство «Національна мережа аукціонних центрів» [151], Національний депозитарій [52 – Ч. 2 ст. 2]).

На відміну від унітарного державного підприємства-невласника з його одноособовим керівником таке товариство має ряд переваг:

– корпоративний характер управління, який передбачає наявність системи відповідних (зазвичай колегіальних) органів, що забезпечує при прийнятті важливих для підприємства рішень врахування думки різних фахівців (як членів таких органів) і відповідно – значний рівень обгрунтованості таких рішень;

– можливість участі (у разі необхідності) в ньому різних державних організацій (наприклад, Пенсійного фонду, Державної страхової компанії) за умови закріплення в законодавстві відповідних положень; таке товариство залишеться державним, але за участю кількох осіб, як це має місце в Національному депозитарії з двома акціонерами – ДКЦПФР та Нацбанком України [1360];

– значний рівень самостійності, що поєднується з державним контролем через володіння 100-відсотковим або контрольним пакетом акцій;

– можливість залучення інвестицій шляхом продажу певної кількості акцій усім бажаючим або окремому інвестору, що визначається на конкурентних засадах, із залишенням в державній власності контрольного пакету акцій для забезпечення контролю над товариством з боку держави.

Специфіка правового становища ДАТ, зокрема порядок їх створення (за рішенням компетентного органу держави, що затверджує статут АТ, формує на першому етапі його виконавчий орган, контролює ефективність використання закріпленого за товариством майна тощо) та функціонування (відсутність необхідності оголошувати про скликання загальних зборів, спеціальний порядок формування спостережної ради і відкликання та призначення нею членів правління тощо) [1119 – C. 84-92; 1036; 459 – С. 242-246; 478 – С. 163-168] викликають необхідність врегулювання правового становища таких товариств спеціальним законом або спеціальним розділом загального закону, як це має місце, наприклад, в китайському законодавстві щодо державних компаній з обмеженою відповідальністю [300 – Статті 64-72].

Витіснення унітарного підприємства (насамперед тих з них, за якими майно закріплюється на похідному від права власності правовому титулі – праві повного господарського відання або праві оперативного управління¹) з приватно-колективного сектора (Російська Федерація, наприклад) або взагалі з системи господарювання і заміна їх господарським товариством однієї особи в багатьох країнах перехідної економіки зумовлено рядом важливих чинників. Зазначені господарські організації мають ту головну перевагу перед унітарним підприємством-невлас­ником, що основним правовим титулом їх майна є право власності [443]. Це зазвичай їм забезпечує, по-перше, необхідний рівень самостійності у здійсненні підприємницької діяльності¹, а, по-друге, є значною гарантією для їх кредиторів щодо можливості задовольнити свої вимоги за рахунок майна такого товариства-боржника.

Унітарні (в т. ч. дочірні) підприємства в приватно-колективному секторі економіки часто-густо створюються засновником з метою зменшення або уникнення відповідальності за зобов’язаннями такого підприємства. Мають місце випадки, коли майно за подібним підприємством закріплюється на праві користування. Узвичаїлась практика створення на базі відокремлених підрозділів акціонерного товариства дочірніх підприємств унітарного типу. Так, останнім часом непоодиноким явищем стало перетворення житлово-комунальних управлінь (відділів) великих підприємств на дочірні підприємства унітарного типу². Подібні підрозділи, як правило, є планово-збитковими і для забезпечення своєї фінансово-господарської діяльності постійно отримують від підприємства відповідні кошти, використання яких здійснюється згідно з вказівками підприємства. Вирішальним чинником перетворення таких підрозділів в дочірні підприємства-невласники¹ для материнського підприємства є відокремлення відповідальності дочірніх підприємств (як окремих юридичних осіб) і відповідно – уникнення обов’язку платити за їхні борги, зберігаючи при цьому можливість використовувати дочірні підприємства у власних цілях, в т. ч. без врахування інтересів і самих дочірніх підприємств, і кредиторів останніх². У разі створення дочірнього підприємства у формі товариства однієї особи у кредиторів збільшуються шанси на захист своїх інтересів у відносинах з таким підприємством, оскільки останнє матиме власне майно, розмір якого повинен відповідати встановленим законом вимогам.

Товариство однієї особи має переваги навіть перед приватним підприємством-власником. Засновник такого підприємства, передаючи право власності на майно створеному ним підприємству, втрачає на нього майнові права і не отримує того комплексу зобов’язальних прав, яких набувають засновники господарського товариства. Чи не єдиним легальним способом для засновника приватного підприємства зберегти над останнім контроль є призначення себе самого його виконавчим органом (директором) з фіксацією відповідних положень у статуті підприємства. Для кредиторів відносини з таким підприємство все ж таки залишаються досить ризикованими: закон не визначає вимог до розміру його капіталу (статутного і резервного фондів), що на практиці може означати відсутність у підприємства будь-якого майна, на яке можуть розраховувати його кредитори.

Створення конструкції підприємства-невласника об’єктивно було зумовлено монополізмом державної власності за планово-розподільчої економіки. Такі підприємства майже не мали конкурентів і питання майнової відповідальності, що виникали між ними, в будь-якому випадку вирішувалися на користь єдиного власника – держави. Похідні від права власності правові титули майна (право оперативного управління та право повного господарського відання) стали основним гарантом захисту прав власника-держави, який через великий обсяг неподільного фонду своєї власності потребував додаткових гарантій порівняно з традиційними: адміністративними, кримінальними, цивільними (віндикаційним і негаторними позовами, щодо майнової відповідальності, позовної давності тощо [427]). Пов’язана із запровадженням ринкових елементів в економіку країни зміна складу суб’єктів господарювання, які функціонують на різних формах власності, знімає актуальність питання збереження цих додаткових гарантій (в т. ч. з метою уникнення відповідальності) для власників майна, що не можуть чи не бажають самостійно його використовувати і створюють для цього відповідну господарську організацію.

На користь господарського товариства однієї особи свідчать їх переваги перед унітарним підприємством, а саме:

– обов’язкова наявність у товариства статутного і резервного фондів, мінімальний розмір і порядок формування яких встановлено законом: це гарантує інтереси кредиторів та споживачів товариства щодо задоволення їх законних вимог за рахунок майна товариства-боржника;

– єдиний засновник (а згодом – учасник), передавши товариству право власності на внесені до статутного фонду товариства, як вклад, майно, грошові кошти тощо, отримує право на свої частку у цьому фонді (100%) і пов’язані з цим права, що дозволяє йому здійснювати контроль за діяльністю товариства, затверджуючи його статут, формуючи виконавчий та контрольний органи товариства, а також вирішувати питання щодо порядку використання прибутку товариства, укладення майнових угод на значні суми, притягнення посадових осіб органів товариства до майнової відповідальності та інших питань, які належать до компетенції загальних зборів товариства;

– можливість поповнення складу учасників (і відповідно – майнової бази товариства за рахунок їх вкладів) без проведення необхідної в такому випадку для унітарного підприємства реорганізації; при цьому для товариства досить внести відповідні зміни до установчих документів (статуту) і відомостей державної реєстрації (перереєстрація ж, як відомо, здійснюється у разі зміни назви господарської організації, її організаційно-правової форми або форми власності [146 – Пункти 23, 24]).

Товариства однієї особи є залежними від єдиного засновника і учасника, у зв’язку з чим актуалізується проблема відносин між ними, включаючи і відповідальність єдиного учасника за спричинені з його вини збитки товариству, неплатоспроможність або банкрутство останнього. Шляхи вирішення цього питання давно відомі (покладення субсидіарної, а в окремих випадках – солідарної відповідальності на єдиного учасника товариства)¹, що закріплено законодавством різних країн (ФРН [288 – Параграфи 15-17, 291-337], Франції [768 – С. 27, 173-177], Російської Федерації [272 – Ст. 105] та ін.) і певною мірою враховується в ст. 126 Господарського кодексу України [91]².

Товариства однієї особи успішно функціонують у багатьох країнах, в яких давно склалися або запроваджуються ринкові елементи господарювання. І хоча на думку одних авторів це свідчить про виродження інституту і самого поняття юридичної особи як колективного утворення [881 – C. 61; 886 – С. 49; 1157 – С. 6; 1210 – С. 29], а за оцінкою інших – через «штучність конструкції» такого товариства його можуть не зрозуміти деякі верства населення [787 – C. 55], однак, як слушно зауважує Д. Пятков [1036 – C. 90-91], юридична термінологія не позбавлена умовності, що треба враховувати в законотворчій і правозастосовчій практиці, а «не орієнтуватися на побутове слововикористання».

На наш погляд, товариство однієї особи заслуговує на послідовне визнання вітчизняним законодавцем, оскільки його конструкція (а) універсальна (може застосовуватися в будь-якому секторі економіки – державному, комунальному, колективно-приватному), (б) за своєю суттю мало чим відрізняється від традиційного (у складі кількох учасників), але залежного товариства (в якому контрольний пакет акцій або відповідна частка у статутному фонді належить одній особі, що забезпечує останній здійснення вирішального впливу на товариство); (в) досить повно враховує інтереси і самого засновника (він не втрачає контролю над товариством, передавши йому своє майно як вклад), і кредиторів, які можуть розраховувати на власне майно товариства, за рахунок якого задовольнятимуться їх обгрунтовані вимоги, і держави, що заінтересована в ефективній діяльності суб’єктів господарювання і дотримання ними господарського порядку, одним з елементів якого є сплата боргів кредиторам. Не останню роль відіграє і необхідність економії правових форм¹ та уніфікації господарського законодавства України та держав, з якими вона має тісні економічні зв’язки.

Прийняття нових кодексів (ГК та ЦК) забезпечує легалізацію товариства однієї особи. Проте якщо Господарський кодекс передбачає можливість функціонування товариства однієї особи у визначених цим Кодексом випадках [91 – Ч. 1 ст.79] (тобто як виняток), то Цивільний кодекс закріплює можливість і створення, і функціонування товариства однієї особи [92 – Ч. 1 ст. 140, ч. 4 ст. 153] - як загальне правило, що, на нашу думку, більш повно відзеркалює практику створення державних/національних акціонерних товариств (яка вже фактично склалася), відповідає законодавству ЄС і сучасним цілям вітчизняного законодавця [89]). Відтак, останнє речення ч. 1 ст. 79 ГК України пропонується викласти в такій редакції:

“Господарські товариства, що належать до об’єднань капіталів (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю) можуть створюватися та діяти у складі однієї особи”.

Звичайно, визнання товариств однієї особи передбачає подальше вдосконалення господарського законодавства, зокрема закріплення механізмів врахування і захисту інтересів цих товариств (як залежних суб’єктів господарювання) та їх кредиторів шляхом встановлення відповідних правових механізмів, яким варто спеціально приділити увагу в окремому підрозділі (див.: підрозділ 3.7).