3. Реформування аграрного сектору економіки в Україні.

Аграрні відносини тісно пов’язані з власністю на землю. В Україні для реалізації інтересу селян до землі обрано особливий шлях.

Для цього на першому етапі здійснюється розпаювання землі, приватизація її, селянину видається сертифікат на право власності на земельну частку (пай).

На другому етапі відбувається самовизначення селян щодо форм господарювання на землі, господарського розпорядження приватизованою ним землі.

В Україні на першому етапі взяли участь 5 млн селян – власників земельних ділянок.

Можливі два шляхи і способи розпорядження селянами – власниками земельних угідь – своїми земельними паями:

Перший – вилучити їх у натуральній формі та заснувати фермерське господарство;

Другий – передати в оренду іншим фізичним чи юридичним особам для господарського використання за оренду плату. Землю можна здати в оренду колективному господарству. При цьому селянин стає не тільки членом кооперативу, а і його справжнім співвласником. Такий спосіб приватизації землі покликаний відновити дух господаря, створити справжню зацікавленість у кращому використанні земельних угідь.

В Україні практично завершено перший етап земельної реформи – роздержавлення земель. У власність сільськогосподарських підприємств передано безоплатно 25,2 млн га (60 %) сільськогосподарських угідь.

Нині в Україні у зв’язку з тим, що з’явилось багато приватних власників земельних паїв, виникає проблема земельного ринку. Є загроза масового продажу земельних ділянок за низькими цінами пенсіонерами і тими, хто знаходиться у скрутному становищі в кризових умовах економіки України. Цією ситуацією можуть скористатися так звані нові українці, серед яких згодом можуть з’явитися великі землевласники, що самі не працюють на землі. Є загроза купівлі землі зарубіжними ділянками через підставних осіб не для ведення сільського господарства.

У вирішенні цієї проблеми надзвичайно важлива роль держави. Вона має регулювати земельні відносини, встановлювати певні обмеження щодо землекористування тощо. Купівля – продаж землі, здавання її в оренду мають регулюватися законодавством, яке потребує подальшого розвитку й уточнення.

Частина земель взагалі не повинна підлягати купівлі-продажу. Серед них землі загального користування населених пунктів (пасовища, сінокоси тощо); землі природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їхніх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів тощо.

Держава має право припинити права користування землею, зокрема у разі нераціонального використання земельної ділянки; використання її способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їхнього хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням; невикористання впродовж одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва.

У процесі реформування аграрного сектора економіки України одночасно відбувалися зміни економічних відносин і відносин власності та утворення різноманітних форм господарювання, і як результат, це обумовило розвиток аграрного ринку на її тернах. Перехід від планової економіки до ринкових умов не був стихійним, оскільки значною мірою використовувався набутий досвід високо розвинутих країн із ринковою економікою. Але нетактовним було б стверджувати, що їхній досвід міг бути вільно накладеним на інші умови й успішно втіленим у реальність економічного життя. Основними причинами стали відсутність визначених орієнтирів і недостатня обізнаність сільських жителів з питань запровадження ринкової економіки, наявність характерних і притаманних лише селянам України властивостей, зокрема, невпевненості та настороженості у сприйнятті нового. З іншого боку, інтенсивному впровадженню відносин ринкового типу завадила наявна інертна сільськогосподарських виробників, в яких у минулому були надійні та гарантовані державою способи реалізації їх продукції та, безперечно, відсутність відповідної інфраструктури ринкового типу. Більше того, продовольчий ринок розвивався з порушенням дій ринкового механізму, внаслідок чого виникав дисбаланс співвідношення між попитом і пропозицією. Цей процес також характеризувався наявністю протиріч у підходах влади та підприємств до розуміння ролі й значення і специфіки функціонування структур ринкового типу в аграрному секторі, через що його становлення значно відстало від динаміки політичних та соціально-економічних обставин розвитку суспільства. Як результат, економіка України пройшла свій шлях формування і становлення ринкових відносин в аграрному секторі, в еволюції якого можна виділити окремі етапи, які характеризуються певними рисами, особливостями та специфічними результатами.

Розвиток вітчизняного аграрного ринку висвітлено в працях багатьох вчених-науковців. Різноманітні автори приділяли значну увагу як теоретичному обґрунтуванню його розвитку, так і практичній реалізації розроблених рекомендацій. Дискусії по цих та інших принципових питаннях аграрного ринку мають ключове значення в стратегії й тактиці подальшого цього розвитку. Проте окремі праці деяких авторів з питань розвитку аграрного ринку мають характер теоретизму, що підкріплюється політичними амбіціями. Внаслідок чого поза увагою залишається бажання сільськогосподарських товаровиробників зайняти нішу достатньо обґрунтованого режиму ефективної реалізації продукції в ринкових умовах і бути впевненим у своєму майбутньому.

Щоб виявити, які з існуючих способів реалізації продукції сільськогосподарськими товаровиробниками найбільше були властивими окремим етапам становлення аграрного ринку, необхідно проаналізувати еволюцію його розвитку з виділенням характерних рис і особливостей, які мали місце.

Реформування аграрного сектору економіки України привело до радикальних змін форм власності на майно і землю, й поряд з іншими чинниками, зокрема суспільним поділо праці, правом товаровиробників вирішувати що, скільки і як виробляти, вільним обміном ресурсами, який забезпечує вільне ціноутворення та ефективне господарювання, стали основними передумовами виникнення і функціонування аграрного ринку в Україні.

Історичний підхід до вивчення суті й механізму аграрного ринку свідчить, що перші прояви ринкових відносин в аграрному секторі спостерігалися в стародавні часи, коли відбувався обмін результатами праці, як надлишку виробника над його потребами, між землеробським і скотарським племенами. В такий спосіб інтерес забезпечувався в міру й у межах можливостей як одного, так і іншого учасника обміну. Це був найпростіший обмін та найпростіша форма ринкових відносин, коли вироблені продукти передавалися, переважно, з перших рук і безпосередньо в руки споживача. Цей обмін продуктами відбувався на основі вартості як втілених затрат праці на їхнє добування чи виробництво, а відображав доцільність обміну обсягами товарів для задоволення потреб споживача, на основі їх цінності в рівній мірі для учасників обміну й мав випадковий, бартерний характер.

З розвитком людства відбулося поглиблення суспільного поділу праці, яке спонукало до виникнення товарного виробництва і спричинило необхідність не випадкового, а регулярного обміну надлишків продукції на ринку як товару. Економічні засади такого ринку знаходили відображення в еквівалентному обміні результатами затрат праці між виробниками різного роду сільськогосподарської продукції.

Функціонування ринку можливе лише на засадах дії економічних законів, основним з яких є закон вартості, відповідно до якого продукція реалізовується з урахуванням витрат, понесених на її виробництво, але за тією вартістю, в яку споживач оцінить задоволення своїх відповідних потреб. Іншим важливим законом є закон економії ресурсів, який передбачає постійне удосконалення якості продукції з одночасним зниженням витрат на виробництво. Порушення вимог цього закону робить неможливою повноцінну дію закону вартості, оскільки продукція може бути неконкурентоспроможною.

Функціонування ринку, начебто, можна було звести до примітивної взаємодії попиту і пропозиції, коли при недостатній пропозиції ціни зростають і забезпечують виробнику рентабельне виробництво. Тоді як пожвавлення виробництва збільшує обсяги пропозиції, внаслідок чого ціни на товар знижуються. Цінність регулюючої функції ринку обумовлюється до якого при рівних умовах обсяг для продажу на ринку урівноважується платоспроможністю покупців.

Ринки були життєво необхідні для забезпечення потреб жителів міст у різних продуктах харчування. Саме ринковий механізм установлює загальну рівновагу цін і розв’язує основні проблеми організації економіки – що і скільки виробляти за опосередковую участю споживачів, що пов’язано з безпосередніми їхніми доходами.

Із розвитком спеціалізації та збільшенням масштабів виробництва, виникла необхідність більше часу приділяти виробникам його технології і процесам, у результаті чого залишилось обмаль часу на реалізацію виробленої ними продукції, що призвело до зміни статусу набутої традиційної форми ринку, який зводив безпосередньо виробника – продавця з покупцем – споживачем. Обмін товарами стали брати на себе різні посередники й одночасно стали розв’язуватися питання своєчасного і безперебійного постачання продукції на ринки міст. Посередники, які були агентами ринків, могли закуповувати у селян їхню продукцію на місцях або в момент її доставки до місця продажу. В таких умовах встановлювалися домовленості виробників із посередниками щодо закупівельних цін на продукцію. В процесі еволюції ринку засобами обміну стають крамниці, що безпосередньо забезпечують товарами споживачів, створюються ярмарки, біржі тощо,які для своїх потреб використовуються сховища, склади, комори і здатні працювати в оптовому режимі обміну. Це засвідчує, що еволюційні процеси становлення ринку в окремих суспільних формаціях відтворювалися майже в одній і тій же послідовності й за аналогічною схемою дії учасників, але рівень розвитку структур і відносин між учасниками ринку з кожною наступною фазою був на щабель вищим.

Розвиток ринкових відносин в Україні характеризується здійсненням глибоких інституційних змін, наявністю та боротьбою протилежностей економічних механізмів планової і ринкової економіки, нестабільністю законодавчої бази, неузгодженістю урядових рішень щодо функціонування ринку. Рівень оснащеності виробників технічними засобами і оборотними коштами був недостатній і водночас обмежувався доступ сільських товаровиробників до банківських кредитів через високі процентні ставки. «Допікали» товаровиробникам високий рівень податків і низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. За таких умов низькими були ділова активність і пряв комерційної ініціативи з боку виробників, внаслідок чого знизилися обсяги виробництва і реалізації продукції (таб. 1-2).

Таб. 1 Динаміка реалізації продукції рослинництва в Україні, тис. т.

Продукція	1990р.	1995р.	2000р.	2005р.	2006р.
Зернові культури	18499	13109	10726	19458	17814
Олійні культури	2200	1403	2284	2612	4086
Цукрові буряки	43283	27942	10971	10956	16431
Картопля	1641	185	85	117	117
Овочі	4224	1074	536	398	413
Плоди та ягоди	1149	261	209	169	124

Продовження таб. 1

Таб.2 Динаміка реалізації тваринництва в Україні.

Продукція	1990 р.	1995 р.	2000 р.	2005 р.	2006 р.
Худоба та птиця (у живій масі), тис т	4422	1896	969	902	1087
Молоко та молочні продукти (у перерахунку на молоко)тис. т	18023	6766	2684	2121	2017
Яйця, млн. шт.	8688	3642	2644	5700	6674
Вовна, т.	27107	7804	1388	547	528

Основними причинами, що стримували розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України, насамперед, був брак умов саморегулювання економічних процесів широкої підприємницької діяльності, відсутність активної держави у створенні ринкової інфраструктури та недостатнє забезпечення сільськогосподарських виробників ресурсами промислового походження з недотриманням паритету цін, порушення партнерських зв’язків з переробними, обслуговуючими, заготівельними та торговельними підприємствами тощо. І як наслідок, аграрний ринок України в перехідний період не зміг забезпечити в достатній мірі виконання притаманних йому функцій.