2. Спадкування за заповітом.

За часом без сумніву спадкування за законом з’явилося раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що було переважною формою спадкування. До цього періоду на розвалинах сімейної власності утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домовладика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці. також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, не­залежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відно­сини від договірних.

При заповіті немає співпадаючого дво­стороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців.

Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в дого­вірних відносинах. Це також вказує на односторонній ха­рактер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до за­повіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні за­повіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможли­во.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, йога по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним.

У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів), віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом

Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні.

При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи.

Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками.

В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і розуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним

Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли за­писувати висловлену волю, проте для дійсності заповіту це

не мало ніякого значення.

Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність вчи­нення заповіту утримували спадкоємців від можливості ско­ристатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів.

Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї запо­відача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послаб­ленням суворості моральних норм та інших факторів свобо­да заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, об­ходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскіль­ки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам.

Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту.

Спочатку це зводилося до того, що заповідач, ого­лошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'я­заний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвлад­них. При цьому він міг позбавити їх спадщи­ни, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спад­щини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не на­смілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утри­мати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спад­щини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним.

Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічува­ти найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. Їх виробила практика судів, в ком­петенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті пев­ну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обій­деним спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'язків.

Преторська прак­тика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту Крім безпосередньо підвладних до цього кола відносили і емансипованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених рід батьківської влади).

У класичний період право на обо­в'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безу­мовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.

Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної част­ки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'яз­кової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'яз­кова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.

У разі поважних причин (посягання на життя заповідача. дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) запо­відач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову част­ку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в за­повіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спад­коємців обов'язків виконати певні дії.

Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або запо­відальні відкази).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.

Висновок по питанню:

Таким чином, заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевиявлення.