3. Поняття і види володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (рossessio) мало двояке значення:

1. самостійний правовий інститут, незалежний від права власності,

2. одна з правомочностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна.

Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.

Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотворчості Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, основане на праві.

Припускають, що володіння, як фактичне панування над річчю, походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної власності на землю.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обпадання річчю може бути основане не тільки на прaвi власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне панування над річчю — просто факт.

Отже, володіння як фактичне панування над річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне панування над річчю, поєднане з наміром вважати її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним пануванням не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи:

1) об'єктивний — соrpus possessionis — володіння, тобто фактична наявність речі,

2) суб'єктивний — animus possessionis — вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

З багатої казуїстики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (аnimus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля володільця була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає. що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне панування над річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому панування над річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному випадку володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридичне значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману.

Отже, володіння — це фактичне обпадання річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне панування над річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, володілець речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити, (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю. тобто показувати, що річ його.

Види володіння.

Залежно від правової підстави фактичного володіння річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володілець чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне панування над чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателей до володіння.

Законний володілець має право на володіння річчю —jus рossidendi. Володілець, який фактично тримає річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде не­добросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.

Висновок по питанню:

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (рossessio) мало двояке значення:

1. самостійний правовий інститут, незалежний від права власності,

2. одна з правомочностей власника.

Залежно від правової підстави фактичного тримання речі володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.