1.2. Глибинний смисл тексту

„Умовою розуміння тексту є розмежування змісту і смислу. Під змістом розуміється твердження про дійсний стан речей, описаних у тексті; під смислом передбачаються команди, алгоритми дії, які кожен одержувач виводить з тексту” (7, Брандес, 1988).

Проблема розходження категорій значення і смислу являється основоположною в розумінні тексту.

На думку Л.С. Виготського, значення – нерухомий, незмінний пункт, який залишається сталим при всіх змінах сенсу слова: „Значення слова являє собою сукупність всіх психологічних фактів, які виникають у свідомості завдяки слову. Значення – це нерухомий, незмінний пункт, який залишається сталим при будь-яких змінах смислу слова в різному контексті. Слово, взяте окремо у лексиконі, має лише одне значення, але це значення є не більше ніж потенцією, реалізованою в живому мовленні, в якій це значення є тільки камінням в споруді смислу” (Виготський, 1984: 169).

Даний постулат знаходить підтвердження в працях О.Р. Лурії, на думку якого, значення – об’єктивне відображення системних зв’язків і відношень, відносин, сенс ж - привнесення «суб'єктивних аспектів значення: «Значення» є стійка система узагальнень, що стоїть за словом, однакова для всіх людей, причому ця система може мати тільки різну глибину, різну узагальненість, різну широту охоплення позначаються їм предметів, але вона обов'язково зберігає незмінне «ядро» - певний набір зв'язків. Під змістом, на відміну від значення, ми розуміємо індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих зв'язків, які мають відношення до даного моменту і до даної ситуації. Таким чином, якщо значення слова є об'єктивним відображенням системи зв'язків і відносин, то «смисл» - це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно даного моменту і ситуації» (Лурія, 1979: 53).

Через власне термін «розуміння» визначають такі терміни, як «імпліцитність» та «експліцитність» мовлення.

Раніше приділяли увагу експліцитним смислам тексту, ставлячи акцент на поверхневому, відкритому аналізі. Саме на цій частині змісту висловлювання, на експліцитності, на їх думку, і мала б зосереджуватись свідомість адресата. Вона усвідомлюється адресатом як думка, заради якої і вжито це висловлювання.

Під час дослідження проблеми тлумачення експліцитності всі дослідники стали сходитись на тому, що власне експліцитна інформація ще не є смислом висловлювання. Крім смислу явного, існує смисл неявний, тобто прихований. Вони зрозуміли, що на ньому слід зупинитися більш детальніше і розглянути його природу, специфіку і виявлення у мовознавстві.

„Крім експліцитної інформації, практично будь-яке висловлювання містить імпліцитну інформацію, яка характеризується зниженою комунікативною значимістю і побічним кодуванням. Ця інформація теж передається адресату, але на відміну від експліцитної вона меншою мірою контролюється його свідомістю, зосередженою на експліцитній інформації”[9;].

Спочатку на поняття звертають увагу філософи і практики, а вже тільки потім воно стає об’єктом для дослідження в науковій теорії. Так, існують всі підстави стверджувати, що уявлення про „глибинну семантику тексту” були з давніх часів. Ще в давньоіндійських трактатах мова йшла про зовнішню і внутрішню складову художнього тексту [6Ларин -цитаты;…]. Імпліцитна семантика має довгу історію вивчення, і своїм корінням йде до традиції тлумачення сакральних текстів в герменевтиці. Приховані смисли вивчались ще в античності під час дослідження класичних і релігійних текстів.

У великому лінгвістичному словнику за редакцією В.Н. Ярцевої не розглядається явище імпліцитності в мові, але дається поняття про «приховані категорії мови» - «це семантичні та синтаксичні ознаки слів чи словосполучень, що не знаходять явного (експліцитного) морфологічного вираження, але істотні для побудови та розуміння висловлювання, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність даного слова з іншими словами в реченні» [16;]. У цьому розумінні термін «приховані категорії» був запропонований Уорфом Бенджаміном Лі.

У тлумачному словнику “Le Petit Robert” термін „імпліцитний” (іmplicite) пояснюється як значення, „яке імовірно міститься у реченні, факті, не будучи формально вираженим. Вивести імпліцитне значення можна методом дедукції, індукції чи наслідку” [17; 968].

О.В. Селіванова виокремлює таке тлумачення:

„Імплікація – альтернативний вербальному невербальний спосіб передачі інформації, який ґрунтується на інтеграції вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їх комунікативною компетенцією та сприяє оптимізації комунікативної взаємодії, взаєморозумінню. Імплікацію пов’язують із тенденцією мовної економії, називають потужним засобом компресії повідомлення тексту...” [18; 179].

Ф.С. Бацевич визначає підхід до імпліцитного смислу як змісту «не вираженого, а впізнаваного» неточним, надаючи аргумент, що „якщо якийсь зміст у тексті нічим не виражений, то він у цьому разі просто відсутній”.[19;157].Тому, наголошує Бацевич, „імпліцитний смисл – зміст виражений, але виражений особливим чином” [19;157]

Найчастіше серед праць дослідників щодо прихованого смислу використовувались поняття : імплікації, імпліцитного смислу. Крім того, це явище пов’язувалось із такими визначеннями, як семантичне ускладнення, мовленнєвий смисл, тіньове висловлювання, смислова загадка і інші [Безуглая].

Той факт, що значення речення ще не є сенс висловлювання, поставило на обговорення проблему підтексту, тобто імпліцитного смислу мовлення як явища, властивого не тільки деяким жанрам і напрямам художньої літератури, але і мовної діяльності в цілому. У першу чергу дослідам піддавалась природа імпліцитного смислу, механізм його виникнення і способи функціонування в вербальній комунікації в межах однієї мови.

У загальнофілологічній традиції - передусім у літературознавстві - імпліцитна частина тексту і мовної поведінки часто називається «підтекстом»У дослідників існують безліч підходів до проблеми трактування підтексту.

Так, В.А. Кухаренко інтерпретує підтекст як складову частину художнього методу автора: „Підтекст - це свідомо обрана автором манера художнього висвітлення явищ, яка має об'єктивне вираження у мові творів» анналист21. Кухаренко 1974: 79].

Долінін розкриває значення поняття «підтекст» так:

„Підтекст, або імпліцитний вміст вислову - вміст, який прямо не втілений в узуальних лексичних і граматичних значеннях мовних одиниць, які складають вислів, але здобувається або може бути здобутим при його сприйнятті”21 Долинин 1983, с.40).

Кожина у своїй праці „Співвідношення стилістики і лінгвістики тексту” тлумачить підтекст як : „…той дійсний (авторський, глибинний) сенс вислову (тексту), який повністю не виражений в "тканині" тексту, але який є в нім, може бути розкритий і зрозумілий при зверненні до конкретного аналізу і до всієї ситуації спілкування, структури спілкування” (21.Кожина 1975, с.63).

У всіх наведених визначеннях підтекст розглядається як імпліцитна інформація і терміни «сенс», «смисл», «вміст» в даному випадку виступають як синоніми, але є і точка зору щодо розмежовування даних понять: «Смисл тексту - узагальнення, це узагальнений зміст тексту, сутність тексту, його основна ідея, те, заради чого він створений. Зміст тексту - прояв цієї сутності в її конкретному референціальному вигляді, в вигляді його мовного вираження» 21Реферовская 1989, 157).

Дещо по-іншому тлумачиться підтекст в концепції Гальперіна, яка стала однією із найпопулярніших концепцій у вітчизняній лінгвістиці. Дослідник вводить поняття «змістово-підтекстової» інформації і протиставляє його поняттям «змістово-фактуальної» і «змістово- концептуальної» інформації. Змістово-фактуальна інформація, говорить І.Р. Гальперін, - „опис фактів, подій, місця дії, часу протікання цієї дії, роздуми автора, рух сюжету…змістово-концептуальна інформація – вираження світогляду автора, основної ідеї твору…”, а „підтекст – свого роду «діалог» між змістово-фактуальною та змістово-концептуальною інформацією; два потоки повідомлення, які йдуть паралельно – один, виражений мовними знаками, інший, створений поліфонією цих знаків – в деяких точках зближуються, доповнюють один одного, іноді вступають в протиріччя”(21 Гальперин 1981, с.48).

Щодо альтернативних концепцій підтексту, то виділяються дві :

Т.І. Сильман в своїй статті «Підтекст як лінгвістичне явище» розглядає підтекст як «…розосереджений, дистанційонований повтор,… в основі всілякого підтекстового значення завжди лежить вже одного разу минуле і в тій чи іншій формі відтворене заново»[21].

У своїй праці "Типи і засоби вираження імплікації в англійському художньому мовленні (на матеріалі прози Е. Хемінгуея)" В.О. Кухаренко дає таке визначення підтексту: «Підтекст - це свідомо обрана автором манера художнього висвітлення явищ, яка має об'єктивне вираження у мові творів» (21. Кухаренко 1974, с.72).

Підсумовуючи розгляд різних концепцій підтексту, можна зробити деякі узагальнення.

Підтекст, на думку більшості вчених, розглядається як імпліцитна інформація, яка існує в тексті. Винятком тут є концепція Гальперіна, який розрізняє власне імпліцитну інформацію і підтекст як частину семантичної структури тексту, в якому вона міститься. Підтекст не є категорією тексту. Таким чином, розуміння підтексту можна звести до наступного визначення [21 Гальперин]: підтекст – це свідомо чи несвідомо створювана мовцем частина семантичної структури тексту, доступна для сприйняття в результаті особливої операції, що включає в себе сприймання експліцитної інформації і на основі неї витягнення додаткової інформації.

Підтекст (він міг би іменуватися як алюзивний текст або алюзив) розкривається за допомогою матеріальних мовних індикаторів, що містяться у тексті. Саме вони відкривають доступ до прихованої інформації. Індикатори можуть ставитися до різних мовних рівнів:

а) слів і словосполучень, коли за цими вказівниками рецептор додумується про прихований зміст, про сенс алюзива;

б) речення або частини тексту, коли виражене повідомлення викликає у читача або слухача сприйняття вираженої інформації;

в) твору в цілому, коли весь текст асоціюється з вторинним імпліцитним змістом або текстом.

Взаємозв’язки рівнів значення і розуміння тексту можна виразити схемою: 22(Покровская Евгения Васильевна. Понимание современного газетного текста и его языковые характеристики : Дис. д-ра филол. наук : 10.02.01 : М., 2004 277 c. РГБ ОД, 71:05-10/157).

Рівні значення тексту	Рівні розуміння тексту
1. поверхневе	сприймання форми; розуміння прямого значення
2. глибинне	розуміння непрямого значення; додаткових смислів, підтекстів
3. смисл	Розуміння смислу; сприймання тексту

Так, сприймання підтексту, як видно з даної схеми, становить другий рівень розуміння тексту.

Підтекст – інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план. До таких засобів належать:

- лексичні засоби(метафора, метонімія, перифраз, порівняння тощо)

- ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані)

- асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв’язки, які виникають між

тим, про що йде мова, і досвідом автора або реципієнта).

Спільним для цієї сукупності є те, що всі вони можуть розглядатися як додаткові, необов’язкові елементи тексту, лише надбудовуються над "комунікативним мінімумом" тексту, тобто засобами, що забезпечують передачу основної, експліцитної інформації.

Це природно, оскільки наявність в тексті імпліцитної інформації потребує додаткового маркування і не може бути позначено засобами, що входять в "комунікативний мінімум". Але це останнє твердження має потребу в деякому уточненні. Фактично всі засоби вираження експліцитної інформації можуть бути використані для вираження підтекстової інформації, проте для цього вони повинні бути додатково марковані. Це – порушення, що ведуть до руйнування певних текстових структур; відповідно вони характерні для маркованих синтаксичних (в широкому сенсі слова) засобів вираження. Інша група порушень - використання окремих одиниць тексту в нестандартних позиціях - більш типово для лексичних (порушення сполучуваності слів).

Даний опис засобів вираження підтексту не може претендувати на звання вичерпного. Однак воно представляється зручним варіантом впорядкування тієї накопиченої інформації про маркери підтексту, яка міститься в лінгвістичних, літературознавчих, театрознавчих та психологічних дослідженнях.23 [vtv.ucoz.org (annalyst.podtxt]

Підтекст може також призвести до надмірності тексту, до зменшення його інформативності через "перестраховки" автора, його перебільшеного бажання бути максимально зрозумілим для читача, коли один і той же зміст виражається і в підтексті, і прямо, словами.

У своїй роботі Г.Грауштайн виділяє наступні параметри текстуальності:

- когезія - засоби зв'язку між компонентами в текстовому відрізку;

- когерентність - смислову єдність тексту;

- прагматична установка;

- сприйняття тексту реципієнтом;

- інформативність - ступінь несподіванки або новизни інформації в тексті;

- ситуативність;

- міжтекстуальність - зв'язок, обумовлений ​​фоновими знаннями та знайомством з іншими аналогічними текстами.(Параметры текстуальности взяты из книги: Л.И. Зильберман, 1988:27.) [22 евгения васильевна]

Інформативність вважається взагалі однією з текстових категорій. У різних ситуаціях одне й те ж висловлювання може виражати надлишкову чи недостатню інформацію, в залежності від ситуації, про яку йдеться у тексті. Тому, категорія інформативності представляє одну із особливих текстових ознак і може виявлятися у різних її формах – від нульової, де повторюється вже відоме, до концептуальної – щоб її виявити, необхідно піддати текст більш детальному аналізу. Між цими формами існує різна за ступенем інформативності інформація.

Мірою та умовами інформативності повідомлення являються його новизна, актуальність; опора на засвоєне раніше; адекватність сприймання тексту на рівні слова, речення, складного синтаксичного цілого, всього контексту; відповідність потребам і інтересам аудиторії (адресату); значимість повідомлення для аудиторії.[ 24. Понимание в коммуникации. 2007. Язык. Человек. Концепция. Текст: Тезисы докладов Международной научной конференции (28 февраля – 1 марта 2007 г.). – М.: НИВЦ МГУ, 2007. – 150 с.]

Міра інформативних якостей тексту може знижуватися або зростати. Так, інформативність (з точки зору прагматики тексту) знижується, якщо інформація повторюється, і, навпаки, вона підвищується, якщо текст несе максимально нову інформацію.

У зв'язку з цим істотною виявляється проблема авторського наміру і читацького сприймання повідомлення, тобто кодування і декодування тексту, виявлення у ньому імпліцитних смислів, підтекстів.

Автори текстів художніх, газетних, науково-популярних зазвичай орієнтуються на так званого середнього читача (умовно – того, хто опанував програму середньої школи). Але саме поняття середнього читача може змінюватися. Наприклад, автор наукової статті орієнтується на фахівця даної галузі знання. І для даного автора це теж буде «середній читач». Тому при визначенні міри корисності інформації в тексті краще орієнтуватися на відповідність чи невідповідність рівня читача інформаційним якостям тексту і, отже, рівню автора.

Крім тезаурусу, важливим компонентом для сприймання підтексту є фонові знання, тезаурус та ін.

У вітчизняному мовознавстві питання про фонові знання вперше детально розглядалося в книзі E.M. Верещагіна і В.Г. Костомарова «Мова і культура». У ній фонові знання визначаються як «спільні для учасників комунікативного акту знання». Іншими словами, це та спільна для комунікантів інформація, яка забезпечує взаєморозуміння при спілкуванні. У наступних філологічних працях це визначення видозмінювалося, але суть залишалася незмінною. Фонові знання неоднорідні. За ступенем їх поширеності виділяються три види: Загальнолюдські фонові знання, регіональні та країнознавчі. Класифікація ця, як зауважують самі автори, не зовсім повна. У ній пропущені соціально-групові знання, властиві певним соціальним спільнотам людей, лікарям, педагогам, шоферам і т. п.

Зміст фонової інформації охоплює насамперед специфічні факти історії та державного устрою національної спільності, особливості її географічного середовища, характерні предмети матеріальної культури минулого і сьогодення, етнографічні та фольклорні поняття і т. п. - тобто. Все те, що в теорії перекладу зазвичай іменують реаліями. Правда, термінологічна невпорядкованість, характерна для багатьох розділів сучасної філології, торкнулася і цього терміна. Під реаліями розуміють не тільки самі факти, явища і предмети, але також їх назви, слова та словосполучення, І це не випадково, тому що знання фіксуються у поняттях, у яких одна форма існування - словесна.

Більшість понять є загальнолюдськими, хоч і втіленими в різну вербальну форму. Однак ті поняття, які відображають реалії, носять національний характер і матеріалізуються у так званій безеквівалентній лексиці (термін не дуже-то вдалий, тому що при перекладі подібні слова знаходять ті чи інші еквіваленти).

Крім звичайних реалій, маркується безеквівалентною лексикою, фонову інформацію містять в собі реалії особливого виду, які можна назвати асоціативними. Ці реалії пов'язані з самими різними національними історико-культурними явищами і вельми своєрідно втілені в мові. Асоціативні реалії не знайшли свого відображення в спеціальних словах, в безеквівалентній лексиці, а «закріпилися» в словах самих звичайних.

Вони знаходять своє матеріалізоване вираження у компонентах значень слів, у відтінках слів, в емоційно-експресивних обертони, по внутрішньої словесній формі і т. п., виявляючи інформаційні розбіжності понятійно-подібних слів у порівнюваних мовах. 26. [Имплицитность в общей системе категоризации семантики // Эксплицитность/ имплицитность выражения смыслов. Калининград; Светлогорск, 2006. С. 24.]

Запропоновані визначення і класифікації фонових знань цілком переконливі. Проте їм може відповідати і інша термінологія. Вона пов'язана з інформатикою, в якій оперують терміном тезаурус. Він означає набір даних про будь-яку галузь знань, який дозволяє правильно орієнтуватися в ній. Тому під тезаурусом можна розуміти різні обсяги знань взагалі. Він може бути глобальним, інтернаціональним, регіональним, національним, груповим і індивідуальним. Глобальний включає всі знання, здобуті й освоєні людиною в процесі його історичного розвитку. Це найбільша скарбниця світової культури. Регіональні та національні тезауруси визначаються історично сформованим обсягом знань, характерним для даної геосоціальної зони або для даної нації. Групові та індивідуальні займають нижчу ступінь в цьому розподілі. Їх обсяги мізерно малі в порівнянні з іншими. [Имплицитность в общей системе категоризации семантики // Эксплицитность/ имплицитность выражения смыслов. Калининград; Светлогорск, 2006. С. 24.]

У всіх цих тезаурусах виявляється певний обсяг знань, який освоєний у всіх регіонах і всіма розвиненими націями. Це і є загальнолюдський (інтернаціональний) тезаурус. Якоюсь частиною його володіє кожен індивідуум.

Автори текстів художніх, газетних, науково-популярних зазвичай орієнтуються на так званого середнього читача (умовно - усвоившего програму середньої школи). Але саме поняття середнього читача може змінюватися. Тому при визначенні міри корисності інформації в тексті краще орієнтуватися на відповідність чи невідповідність рівня читача інформаційним якостям тексту і, отже, рівню автора (тезаурусу).

З цієї точки зору читачі складають три групи:

1. Відповідні авторській орієнтації, тобто статусу середнього читача;

2. Не досягли рівня знань середнього читача;

3. Читачі, тезаурус яких перевищує тезаурус автора.