98 Країни Центральної та Південно-Східної Європи у другій половині XX ст.

У результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова полі­тична ситуація.1. Разом з фашистами були вигнані і всі їхні прибічники, серед яких було багато підприємців, їхня власність була конфіскована і таким чином значно зріс державний сектор в економіці.2. У боротьбі за визволення своєї країни, за незалежність і демократичні свободи, виникли Народні фронти, де об´єдналися комуністичні, соціал-демократичні та ліберальні політичні сили. У більшості країн виникли також коаліційні уряди з партій, пред­ставлених у Народних фронтах.3.  Радянська армія, що знаходилася на території Східної Європи, істотним чином впливала на політичну ситуацію, забез­печуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парла­менті (Польща, Угорщина), вони завдяки радянському тиску контролювали найбільш важливі пости міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.Східноєвропейські комуністичні партії розглядали перспек­тиви розвитку своїх країн у напрямі побудови соціалістичного ладу особливим шляхом — шляхом так званої «народної демокра­тії». Під «народною демократією» вони розуміли такий шлях, який би забезпечив, минувши диктатуру пролетаріату, розвиток тради­ційних для Східної Європи політичних інститутів, економічної системи до соціалізму. Соціал-демократи, підтримуючи соціаліс­тичну орієнтацію, виступали за поступові еволюційні перетво­рення та збереження багатоукладної економіки.Однак під тиском СРСР у Східній Європі почався форсований перехід до соціалістичних перетворень. Відбувалася прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснюва­лися репресії проти партій — союзників комуністів по Народному фронтові. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі А. Жданова і Г. Маленкова зажа­дало від «братніх» партій здійснення повної націоналізації, лік У східноєвропейських країнах почалося форсоване здійснення індустріалізації та колективізації. Формувався культ власних «вождів» (В.Червенков, Е. Ходжа, К. Готвальд та ін.). Однак нав´я­зана радянською стороною сталінська модель не могла бути жит­тєздатною у цих країнах. До того ж у самому СРСР з 1953 р. розпо­чалися хрущовські реформи.Перша серйозна криза у Східній Європі виникла в 1956 р. в Угорщині. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулася масова демон­страція, учасники якої, переважно студенти, вимагали демокра­тичних перетворень у країні і протестували проти радянського диктату. Хоч демонстрація була придушена за допомогою радян­ських військ, вона призвела до політичної кризи в угорському керівництві. Був сформований новий уряд на чолі з І. Надем, при­хильником демократичних реформ. І. Надь дозволив відновити діяльність раніше існуючих політичних партій, а 1 листопада ого­лосив про вихід Угорщини з Організації Варшавського Договору і перетворення її на нейтральну країну.Радянський Союз, стурбований таким розвитком подій в Угор­щині, вирішив силою придушити демократичні перетворення. Радянські війська ввійшли до Будапешту та інших міст Угорщини. Уряд І. Надя був повалений. Одночасно було утворено так званий «революційний робітничо-селянський» уряд на чолі з Я. Кадаром. І. Надь, звинувачений у державній зраді, був страчений. І все ж в устрої більшості східноєвропейських країн існували деякі відмінності від СРСР. Наприклад, кооперативи тут створю­валися на основі економічних стимулів з урахуванням внесеного земельного паю. У Польщі та Югославії взагалі переважало інди­відуальне селянське господарство. Крім того, зберігалося дрібне приватне виробництво, торгівля і приватний сектор у сфері послуг. Державним підприємствам надавалася певна самостійність у вирішенні виробничих питань, робітники мали більшу матері­альну зацікавленість у результатах своєї праці.

99 процеси глобалізації у 21 ст

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні вона є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізації. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізація. На неї (почасти, справедливо) скеровується і вістря антиглобалізаційної критики. Проте, це лише одна сторона проблеми. Адже історичний досвід вказує на обов’язкову множинність реальних суб’єктів політики й альтернативність світового політичного процесу, на короткочасність відвертої домінації (за результатами аналізу авторитетного дослідника І.Валлерстайна, спроможність держави-гегемона безперешкодно нав’язувати свою волю іншим великим державам обмежуються 25-50 роками.). Ця думка, до речі, знаходить підтвердження у сучасній практиці. Так виникають і поступово набирають сили інші глобалізаційні центри. У даному випадку на першочергову увагу заслуговує КНР, яка в абсолютних вимірах ще знаходиться далеко позаду від світового лідера, але за темпами прогресу і масивом зростання ВВП (у середньому майже на 10% за рік) є потенційним лідером. Якщо пролонгувати цю тенденцію, то через 20 років, за прогнозом спеціалістів, ВНП КНР становитиме 20 трильйонів доларів, тоді як США - лише 13,5 трильйонів. "Великий Китай здатний кинути виклик Заходу", - до такої думки схиляється все більше дослідників. На перспективу гідною альтернативою глобалізації "по-американськи" має стати об’єднана Європа.