Птахи – символи та обереги

Лелека – наш оберіг, птах, що приносить щастя.

Ще з доби трипільців існує староукраїнське повір'я про святість лелеки. Вбивство птаха прирівнювали до вбивства людини. Нині в Україні є прикмета, якщо біля хати звив гніздо лелека, то в оселі поселилось щастя.

Про ластівок складено прислів'я та приповідки, пісні та вірші. Загальнопоширеним було повір'я про те, де ластівка покладе собі кубельце, там буде щастя. Побачивши першу ластівку, вмиваються, щоб не мати на обличчі веснянок.. У народних уявленнях ластівка має різноманітну символіку. Як правило, ластівка була вісником щастя, надії, відродження, весни, сходу, домашнього тепла. У численних веснянках і колядках саме ластівка приносить весну, день. А ще ластівка – символ матері.

Зозуля– добрий вісник, пророчиця. Вона – один з найстародавніших персонажів української міфології. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих – то де їм місце? У раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно, з цих двох слів утворилося "вирій". А ключі від вирію Бог доручив зозулі, – говориться в легенді. Зозуля першою летить у вирій і останньою повертається, бо вона – ключниця вирію. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкладає яйця у чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. Зозуля в нашого народу – символ добра, добрий вісник, пророчиця, правдоносець. Дівчата випрошували в зозулі щастя, ворожили на долю. Народні прикмети кажуть: "Як хто, вперше почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме їх цілий день/місяць".

11. Методика ознайомлення дітей з родиною, родоводом. Сімейні традиції, обряди, свята, ознайомлення з ними дітей

Сім’я і її традиції. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово­звичаєва сфера ­ це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково­звичаєва спадщина, а також мова ­ це ті найміцніші елементи, що обєднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю. Традиція (від лат. traditio ­ передача, оповідання, переказ) ­ це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообовязкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. Звичай ­ загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай ­ це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх звязку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать. Обряд ­ це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно ­ образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі ­ безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у звязку з памятними подіями в житті суспільства, колективу, сімї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління. Першоосновою життя на землі є сім'я. Сім'я — це об'­єднання людей, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості, пов'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. Сім'я в Україні завжди розглядалась як святиня. «Без сім'ї нема щастя на землі»,— мовить­ся у народному прислів'ї. Шанобливе ставлення народної педагогіки до сім'ї оспіване у піснях, де члени сім'ї, сімейна трійця образно порівнюються з красним сонцем, ясним місяцем та зі­рочками на небі. Як без небесних світил неможливе життя на Землі, так неможливе воно і без сім'ї. Високо оцінював сім'ю як осередок суспільного ви­ховання В. О. Сухомлинський: «У сім'ї шліфуються найтонкіші грані людини — громадянина, людини — трудів­ника, людини — культурної особистості. Із сім'ї починається суспільне виховання. У сім'ї, об­разно кажучи, закладаються коріння, з якого вироста­ ють потім і гілки, і квітки, і плоди. «Сім'я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої дер­ жави». Ідеальна сім'я створюється на основі кохання двох людей протилежної статі. Подружня пара — це вісь сім'ї. Вона започатковує виникнення нового життя, про­довження роду, дітей. Хороша сім'я, коли чоловік ти жінка живуть у мирі та злагоді. Про це йдеться й у багатьох прислів'ях. На батьків покладений обов'язок виховувати дітей. По сім'ї судять і про дітей: «який батько, такий син», «яка мама, така сама», «які самі, такі й сини». Отож, майбутнє нашої країни в руках «батьківської педагогі­ки», як образно назвав її В. Сухомлинський. «Без бать­ківської мудрості немає виховуючої сили сім'ї,— писав він.— Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обо­в'язку, відповідальності, мудрій любовній й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величною вихо­вуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них ­ її коріння й джерело». Сподвижницька любов матері до дітей, як зазначає М. Г. Стельмахович, стала вершиною гуманності в на­родній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках — святою. Усе це так, проте материнська любов, як і любов батька, не повинна бути сліпою. Дитину потрібно не тільки любити, а й виховувати, поважаючи її особис­тість. Добре, коли батьки користуються авторитетом серед дітей. Справжній авторитет батьків визначається не тільки їхнім ставленням до дітей, а насамперед сто­сунками між жінкою та чоловіком, їхнім ставленням один до одного таї до своїх громадських обов'язків, до праці, до сусідів, до друзів. Традиційна дошкільна педагогіка зазначає, що бать­ківський авторитет залежить від єдності вимог батька й матері до дітей та від уміння вдало використовувати свою батьківську владу. Батьківський авторитет має свій зворотний бік: як батьки ставляться до дітей, так і діти будуть ставитись до своїх батьків. У дітей свій обов'язок — любити й шанувати бать­ків. Народ заклав ці невмирущі сентенції у прислів'ях: «Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько», «Як батька покинеш, то й сам загинеш». Невдячність дітей до батьків суворо засуджується у моральному ко­дексі народної педагогіки. Шанобливе ставлення дітей до батьків та прояви їхньої невдячності з наступним осудом описано в бага­тьох творах художньої літератури (В. Осєєвої «Сини». В. Сухомлинського «Сьома дочка» та ін.). Кожна сім'я має свої традиції, звичаї, обряди. І, коли дитина приходить в садок , вона починає ними ділитися. Від кожного ­ набереться ціла низка: щось спільне, щось нове, а щось відмінне. Розділ III : Використання елементів народо

12. Ознайомлення дітей з рідним краєм.

Неможливо говорити про виховання любові до Батьківщини без повідомлення дітям певних знань про неї. Зміст занять також можливо визначити в декількох напрямках.

Дитина старшого дошкільного віку може і повинна знати, як називається країна, в якій вона живе, її головне місто, столицю, своє рідне місто чи село, які в ньому є найголовніші визначні місця, яка природа рідного краю та країни, де дитина живе, які люди за національністю, за особистими якостями населяють її країну, чим прославили вони рідну країну і увесь світ, що являє собою мистецтво, традиції, звичаї її країни.

У дошкільників поступово формується „образ власного дому” з його укладом, традиціями, спілкуванням, стилем взаємодії. Дитина приймає свій дім таким, яким він є, і любить його. Це почуття „батьківського дому” лягає в основу любові до Батьківщини, Вітчизни.

Завдання педагога разом з батьками формувати любов, приязнь до рідного дому, бажання берегти його, робити кращим. Важливо, щоб у дитини в сім’ї були свої обов’язки, щоб її не звільняли через малі роки від спільної праці, - це сприяє зміцненню „почуття сім’ї”.

Життя дітей у дитячому садку повинне забезпечити їм емоційний комфорт. Дошкільний заклад повинен стати другим рідним домом, в якому б дитина себе добре почувала. Як показує практика, це відбувається далеко не завжди.

Для того, щоб дошкільний заклад допомагав вихованню патріотичних почуттів, життя дітей в ньому повинно бути насиченим, цікавим, таким, щоб запам’яталося надовго, стало системою радісних дитячих спогадів.

Дуже важливо, щоб дитина полюбила свій дитячий садок. Відбувається це тоді, коли вихователі з повагою ставляться до кожної дитини, знають її найкращі риси і сприяють їх розвитку у процесі ігор, свят, цікавих занять.

У дошкільному закладі, в групі, на майданчику в кожної дитини, як правило, є своє улюблене місце для гри, для усамітнення.

Вихователю необхідно дуже обережно ставитися до цього і, навіть, підтримувати „право дитини на свою територію” (також необхідно поважати право дитини на власність). Важливо створити максимально можливі умови для „індивідуального освітнього предметно-розвивального середовища” (О.Л. Кононко). Якщо вихователям вдається зробити дошкільний заклад другим домом дитини, то почуття приязні закріплюється і з роками переходить в сферу приємних і дорогих спогадів.

Діти також повинні знати на якій вулиці знаходиться їх дитячий садок, як і чому вона так називається, що знаходиться поряд із дитячим садком. Знання збагачують почуття дітей, надають їм певність і смисл.

Почуття і ставлення стають міцними, якщо діти вкладають свою працю (беруть участь в озелененні ділянки, в оформленні приміщення до свят).

Двір, вулиця, на якій живе дитина, також можуть сприяти зміцненню приязні та відчуття власності (мій двір, моя вулиця). Тут першорядне значення має як батьки формують у дітей такі почуття.

Разом із тим тут також постає питання про необхідність повідомлення дітям інформації про їх вулицю: її назва, що на ній розташовано, який ходить транспорт, як зв’язана ця вулиця з тією, на якій знаходиться дитячий садок, - можна пройти пішки чи треба їхати.

Добре, якщо батьки або вихователі зроблять фотографії дітей на вулиці, або зроблять кінозйомку прогулянки, а потім в групі подивляться фільм і розкажуть про цю вулицю.

Наступний етап – виховання любові та приязного ставлення до свого рідного міста. Ця частина роботи потребує більше опиратися на когнітивну сферу, на уяву дитини та її пам’ять.

Для дитини місто конкретизується вулицею, тобто вона усвідомлює себе перш за все жителем своєї вулиці. Щоб діти „відчули” своє місто, їм необхідно про нього розказувати та показувати його. Разом із батьками діти їздять по місту. Інколи екскурсію вдається організувати також дитячому садку.

Діти старшого дошкільного віку можуть і повинні знати назву свого міста, його головні вулиці, визначні місця, музей, театри та ін. Докладніше про роботу у цьому напрямку розкриємо нижче в змісті даного матеріалу.

Виховання ставлення до своєї країни ґрунтується на когнітивному компоненті: дітям повідомляють інформацію, яку вони повинні і можуть засвоїти. Особливістю є те, що знання повинні бути емоційними і спонукати дитину до активної діяльності.

Назву країни можна закріпити з дітьми в іграх („Хто більше назве країн”, „З якої країни гості”, „Чия це казка”, „З якої країни ця іграшка”), у вправах типу „Із різних назв країн визнач нашу країну”, „Пошукаємо нашу країну на карті, глобусі”, „Як написати адресу на конверті” тощо.

Діти повинні знати назву столиці нашої Батьківщини, її визначні місця.

Розгляд ілюстрацій, слайдів, відеофільмів, художні твори, розповіді дорослих, фотографії, екскурсії, малювання, ігри-подорожі – все це допомагає вирішувати поставлене завдання. Дітей знайомлять із символікою країни, розповідають, що у кожної країни є свій прапор, герб, гімн. Розповідають де і коли вони можуть їх побачити.

При ознайомленні з природою рідної країни акцент робиться на її красі, розмаїтті, багатстві, на її особливостях. Діти повинні отримати уявлення про те, які тварини живуть в наших лісах, які ростуть дерева, за яким деревом можна відразу визначити Україну („Без верби і калини нема України”), які квіти цвітуть на українських полях і луках (кульбабки, волошки, маки).

Головна мета цих занять - пробудити в дитячих серцях любов до рідної країни з її багатою та різноманітною природою. Для її реалізації необхідно використовувати спостереження, екскурсії, нескладні досліди, працю на ділянках, бесіди за картинами, читання та інсценізацію творів художньої літератури, прогулянки "екологічною стежиною", відпочинок "на веселій галявині" з проведенням цікавих ігор. Дошкільнята залюбки долучаються до природоохоронної діяльності. Малюкам про природу розповідають їхні улюблені казкові персонажі - Озивайко, Добрик, Джмелик із журналу "Джміль", хлопчик Помагай, Травознай та інші.

Засобом патріотичного виховання є мистецтво: музика, художні твори, образотворче мистецтво, народне декоративно-прикладне мистецтво. Необхідно, щоб твори мистецтва, які використовуються у роботі з дітьми були високохудожніми.

Важливим напрямком роботи по вихованню любові до Батьківщини є формування у дітей уявлень про людей рідної країни. Перш за все необхідно згадати тих людей, які прославили нашу країну - художників, композиторів, письменників, винахідників, вчених, мандрівників, філософів, лікарів (вибір залежить від вихователя). Необхідно на конкретних прикладах, через конкретних людей познайомити дітей з „характером” українського народу (творчі здібності, вмілість, пісенність, гостинність, доброзичливість, чутливість, вміння захищати свою Батьківщину). Вихователь намагається познайомити дошкільнят з людьми, яким притаманні якісь певні якості чи вміння, залучити дітей до їх діяльності. [3]

У народі кажуть: добрий приклад - кращий за сто слів. Втілюючи цей мудрий педагогічний прийом у життя, педагогам необхідно запрошувати до дитсадка відомих людей, фахівців, чиї справи гідні наслідування та популяризації і можуть стати прикладом для малят. Діти бачать, що звичайні люди, які їх оточують, пишуть гарні вірші, випікають смачні хліби, керують складними машинами та механізмами, виборюють нагороди у спортивних змаганнях тощо. Тож і наші малюки, коли виростуть, стануть особистостями. Цікавими і повчальними є заняття, спрямовані на прищеплення шанобливого ставлення до різних професій та власне праці, зокрема екскурсії на сільськогосподарське виробництво. Малюки, спостерігаючи, як вирощується хліб, і переконуються, як багато терпіння, енергії та вміння докладають люди, аби на столі з'явилися смачні булочки. Наочними та вельми цікавими для дітей є заняття з теми "Праця твоїх батьків". На них ведеться щира й цікава розмова про батьківську роботу, яка дуже корисна для суспільства. Провідною у цих бесідах є думка про працьовитість українців як їхня національна риса.

Неабияке значення для виховання свідомого громадянина є прищеплення шанобливого ставлення до героїв війни, ветеранів, до пам'яті про тих, хто загинув, захищаючи Вітчизну; поваги до воїнів - захисників, кордонів Батьківщини. Діти з щирою вдячністю йдуть разом із батьками та вихователями до обеліска Слави, покладають квіти. Дуже великий вплив мають бесіди, зустрічі з ветеранами, екскурсії, використання пісень, віршів, наочного матеріалу. Добре коли після кожного заходу малята беруть у руки олівці та фарби й відтворюють свої враження в образотворчій діяльності.

Доцільно запропонувати дітям розпитати й розповісти про цікаву роботу батьків або якогось родича, а потім провести конкурс на кращу розповідь. Для зміцнення пам'яті роду велике значення має виховання (і в дорослих, і в дітей) поваги до поховань предків. Діти повинні знати, де поховані їхні дідусі, бабусі, допомагати дорослим доглядати могили рідних людей: садити квіти, поливати їх, прибирати тощо.

У старших дошкільнят мають скластися поняття сім'ї, родини, роду. Вони повинні знати всіх своїх хоча б дво- і троюрідних братів та сестер.

Шести-семирічні діти вже можуть дати відповідь на запитання: "Чим відрізняється традиційне житло українців - хата (в т.ч. і сучасний варіант) від житлових будівель інших народів?"

Відповідь має сформуватися у результаті власних спостережень сучасного села або за матеріалами хоча б телепередач: охайність, доглянутість, привітність, чистота. Отже, національна риса - відчуття краси.

Відповідь на запитання "Як традиційно зверталися українці до батька-матері, дідуся-бабусі?" - "На Ви" - свідчить про шанобливе ставлення українців до старших людей.

Шести-семирічні діти можуть і повинні знати і вміти співати хоча б один десяток українських народних пісень. Заслуговують на увагу такі заходи, які є традиційними у багатьох дошкільних закладах - дитячі ранки: "Мамина пісня", "Бабусина казка", "У мого батька золоті руки", „Свято української мови”, „Ярмарок”, „Свято української пісні”, обрядові свята, тощо.

Краєзнавство та батьківщинознавство.

13. Методика ознайомлення дітей молодшого та середнього дошкільного віку з рідним краєм Ознайомлення дітей старшої групи з рідним краєм. Ознайомлення дітей з рідним краєм на сьомому році життя..

Відтоді, як наша держава проголосила свою незалежність і обрала шлях самостійного розвитку, перед вітчизняною системою освіти постало завдання надзвичайної ваги: домогтися того, щоб діти зростали не лише здоровими і освіченими людьми, Але й свідомими, творчими особистостями і патріотам України.

Саме в період дошкільного дитинства відбувається формування культурно – ціннісних орієнтацій духовно – етичної основи особистості дитини, розвиток її емоцій, відчуття мислення, механізмів соціальної адаптації в суспільстві, починається процес національно-культурної самоідентифікації, усвідомлення себе в навколишньому світі. Дошкільний навчальний заклад виконує важливу роль у вихованні дітей, формуванні в них любові до рідного краю, історичної пам’яті, духовності, національного характеру. Адже все, що закладається дитині в період навчання і виховання в дитячому садку визначає в подальшому успіх процесу формування особистості, її світогляду і загального розвитку. Всім нам хочеться заглянути в майбутнє, щоб хоч одним оком побачити своїх дітей щасливими, розумними, добрими, шанованими людьми - справжніми патріотами своєї Батьківщини, почути з вуст маленької дитини з гордістю сказані слова: "Я - українець! Я пишаюся своєю країною!" Вдумайтеся, чи часто ми чуємо ці фрази? Тому головною метою нашої роботи є виховання патріотичних почуттів у дитини старшого дошкільного віку, виховання любові до Батьківщини, до рідного міста, до своєї сім’ї. Патріотичне почуття за своєю природою є інтегральним. Оскільки об’єднує в одне ціле усі сторони розвитку особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну. Воно формується поступово під впливом навколишнього середовища та інших виховних чинників. Бути патріотом – це означає любити материнську мову, свою рідну хату, рідний край, шанувати працю людей, любити природу рідного краю, звичаї, традиції народу. Не варто думати, що високі поняття недоступні дитині. З дітьми треба говорити про Батьківщину, її неповторну красу.

Любов до Вітчизни починається з любові до рідного краю – місця, де людина народилася і провела дитячі роки свого життя. Рідне місто слід розглядати як соціокультурний, філософський та психолого-педагогічний феномен, який містить потенціал для розвитку особистості та соціалізації дитини в дошкільні роки. Ще з давніх часів українці навчали дітей любити і берегти свою землю. Адже людина – це дзеркало свого народу, середовища, в якому вона проживає. Так і зараз, треба виховувати у дітей почуття любові до рідного міста, оспівуючи всю його красу: багатство і родючість землі, красу природи, людей – трудівників. Щоб правильно сприймати сьогодення, діти повинні знати історію свого краю, його народу. Зв’язок минулого з сучасним і з мрією дитини вирости в щасливому майбутньому, допоможе зрозуміти і полюбити рідний край.

Рідне місто постає в ознайомленні дошкільників як культурна цінність, середовище життєдіяльності дитини, її саморозвитку; простір пізнавання світу і його модель; виховне середовище і простір громадянської, екологічної та художньо – творчої активності. Любов до рідного міста є визначальним елементом соціальної активності, громадянської позиції та позиції дитини. Поняття любові інтегрує увагу й повагу до міста, потребу цінувати його як середовище власного розвитку, уміння знаходити в ньому красу, берегти й примножувати її, виявляти морально – естетичне ставлення до архітектурних форм, бажання відтворювати їх у власній творчості. Успішний розвиток дошкільнят при ознайомленні з рідним містом можливий лише за умови їх активної взаємодії з оточуючим світом емоційно-практичним шляхом, тобто через гру, предметну діяльність, спілкування, працю, навчання, різні види діяльності, властиві дошкільному віку.

Питання патріотичного виховання дошкільників, ознайомлення дітей з рідним краєм розглядали багато науковців: А. Богуш, А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський.

Так, К. Ушинський відзначав, що під час ознайомлення дітей з рідним краєм слід пристосовувати до горизонту кожної місцевості, враховуючи «інстинкт місцевості», який проявляється в любові дитини до краю, де народилася вона і зросла [9, 26]. У краєзнавстві він вбачав передусім могутній засіб вивчення рідного краю, його природних ресурсів. Природа, на думку К. Ушинського, має вивчатися від знайомого – до загального, від близького – до далекого. Він наголошував на необхідності розвитку у дітей розуміння взаємозумовленості природних процесів, уміння бачити місцевість у цілому, з усіма особливостями її природи, життя населення, розвитку господарства. В кожному районі, зазначав учений, «зосереджена маса відомостей – історичних, географічних, етнографічних, статистичних, які педагог повинен уміло використовувати, закладаючи надійні основи моральних почуттів, гуманізму, милосердя» [9, 27]. Визначаючи головні аспекти виховання дітей, К. Ушинський вважав, що справжня любов до Батьківщини повинна поєднуватися із знанням мови, мистецтва, кращих традицій і звичаїв народу. На його думку, виховувати патріотів – означає прищеплювати дітям почуття обов’язку перед Батьківщиною, відповідальності, громадянськості, високої гідності.

Принципове значення має сьогодні праця С. Русової «Націоналізація дошкільного виховання». В ній наголошується, що найголовніше – «...аби навчання дітей з самого початку було збудоване на тому рідному ґрунті, на якому зростає дитина, щоб воно було міцно зв’язане тими враженнями, що їх заклала в багату душу дитини сім’я, рідна хата» [7, 44]. С. Русова дала конкретний перелік засобів, за допомогою яких вихователь зумів би захопити розум і душу дитини, розвинути в ній прекрасне і світле почуття любові до рідного краю і його людей.

Провідною ідеєю виховання у педагогічній спадщині В. Сухомлинського є синівська вірність Вітчизні, землі, народу. Видатний педагог постійно підкреслював, що справжнє народження дитини як громадянина, мислячої, натхненної благородними ідеями особистості, трудівника, борця за торжество правди і щастя, відбувається тоді, коли дитина відчуває себе часткою народу, і в ній, як сонячний промінь у краплі води, відображається багатовікова історія цього народу, його велич і слава, його любов і надія. Він вважав, що джерелом, яке живить могутнє почуття любові до Батьківщини є любов до матері, батька, рідного куточка землі, захоплення величчю своєю Батьківщини, її минулим і нелегким сьогоденням. На думку В. Сухомлинського формування особистості включає в себе пізнання, розуміння дитиною своєї Батьківщини, становлення в душі патріотичної серцевини.

Про доцільність регіонального підходу в ознайомленні з рідним краєм зазначає А. Богуш: «Патріотизм, патріотичне виховання у широкому розумінні – це любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви і подвиги» [3].

Аналіз наукової літератури показує, що виховання любові до рідного краю починається ще у дошкільному віці і є складовою частиною патріотичного виховання. Патріотичне виховання – процес виховання у дітей патріотизму (любові до Батьківщини, відданість їй і своєму народові) [3]. Без любові до Батьківщини, готовності приумножувати її багатства, оберігати честь і славу, людина не може бути громадянином.

У працях Л. Артемової, А. Богуш, Г. Ващенко, Т. Кузь, Т. Поніманської, С. Русової, В. Сухомлинського та інших показано, що цілеспрямоване патріотичне виховання повинно поєднувати любов до найближчих людей з формуванням такого ж ставлення і до певних феноменів суспільного буття. З цією метою факти життя країни, з якими ознайомлюють дошкільнят, ілюструють прикладами з діяльності близьких їм дорослих, батьків залучають до оцінки суспільних явищ, спільної участі з дітьми у громадських справах.

Одним із основних напрямів патріотичного виховання є краєзнавство. Краєзнавство як педагогічна категорія включає в себе поняття «рідний край». Для дитячого садка край – це мікрорайон, у межах якого знаходиться дошкільний заклад. Тут проводяться спостереження, прогулянки, екскурсії, подорожі, здійснюється науково-дослідницька та природоохоронна діяльність.

Рідний край – це рідний дім, дорогий і близький серцю кожної людини. Цікавитися історією і сьогоденням рідного краю, повинні перш за все дорослі – вихователі, вчителі, батьки – і передавати свої знання в доступній формі дітям.

Діти старшого дошкільного віку вже мають певний обсяг знань про своє місто, рідний край. Коло інтересів та уявлень значно ширший, а тому, керуючись Базовим компонентом дошкільної освіти, де особлива увага зосереджується на доцільності свідомого засвоєння дітьми об’єктів оточуючого середовища, пізнавальний матеріал для ознайомлення з рідним містом слід відбирати так, щоб він в більшій мірі сприяв вихованню патріотичних почуттів.

Дітям слід надавати можливість самостійно аналізувати, порівнювати ті явища з якими їх знайомлять, розвиваючи таким чином пізнавальну активність, допитливість.

Ознайомлюючи дітей з містом матеріал слід систематизувати за тематичним принципом:

1. Історичне минуле та пам’ятні місця міста.

2. Подорож по районам міста.

3. Хто прославляє місто

4. Героїчні сторінки міста.

Знання старших дошкільників про рідне місто мають нести не лише інформативну функції. Вихователю необхідно вміло поєднувати минуле і сучасність, давати дітям спробу самостійно оцінювати соціальні явища, тим самим формувати в них початки громадських та патріотичних почуттів. Таким чином, особливостями ознайомлення дітей з рідним краєм є універсальність і необмежена варіантність. У старшому дошкільному віці виникають реальні можливості для опосередкованого засвоєння дітьми знань, які виходять за межі їхнього життєвого досвіду і безпосереднього сприймання. Це створює сприятливі умови для ознайомлення дітей з історією та сьогоденням рідного краю. Причому, вихователь користується різними методами і формами організації ознайомлення дітей-дошкільників з рідним краєм.

Морально-патріотичне виховання дошкільнят на краєзнавчому матеріалі, необхідно здійснювати за такими принципами:

1. Включати ознайомлення дітей з рідним містом у цілісний навчально-виховний процес.

2. Вводити новий матеріал у роботу з дітьми за принципом поступового переходу від того, що ближче дитині, є для неї особистісно значущим, до загальнішого – культурно-історичних фактів.

3. Створити умови активного залучення дітей до навколишньої дійсності, підвищення в них особистісної причетності до того, що відбувається навкруги.

4. Створити в дошкільному навчальному закладі краєзнавчий музей, активно задіючи дітей і дорослих, що дасть можливість показати вихованцям зв’язок культурної спадщини минулого із сьогоденням.

5. Зацікавлюючи дітей історією, культурою, природою рідного міста, робити акценти на діяльнісному підході, надаючи дітям можливість самим обирати вид діяльності, в якому вони хотіли б передати свої почуття, уявлення про побачене та почуте (творча гра, придумування розповідей, виготовлення поробок, аплікація, ліплення, малювання, екскурсії по рідному краю, участь у благоустрої міста).

6. Брати участь у міських святах для занурення в атмосферу загальної радості, що дасть можливість дітям відчути себе рівноправними мешканцями міста.

7. Надавати дітям можливість брати участь у виборі форм і методів ознайомлення з містом, що сприятиме підвищенню пізнавальної та емоційної активності вихованців.

8. Створення відповідного розвивального середовища в групі та дошкільному закладі, яке б сприяло розвитку особистості дитини на основі народної культури з опорою на краєзнавчий матеріал (міні-музей народного побуту, предмети народного ужиткового мистецтва, фольклор, музика тощо), і яке б дозволило забезпечити потребу в пізнанні його за законами добра та краси.

9. Робота з батьками під девізом: їх знання та любов до рідного міста повинні передаватися дітям.

Заняття з ознайомлення дітей з містом слід проводити один раз на тиждень. При повторному зверненні до матеріалу, краєзнавчий зміст поступово збагачується новими поняттями, цінностями, ставленням.

Для ознайомлення дітей з рідним містом доцільно використовувати такі теми: «Історія міста», «Праця дорослих», «Відпочинок в рідному місті», «Природа», «Культура поведінки в місті», «Захисники міста», «Визначні пам’ятки міста».

Під час ознайомлення дітей з історією та визначними пам’ятками міста для досягнення оптимального результату слід дотримуватись таких правил:

1. В розповіді про рідне місто обов’язково включати демонстрацію наочності: фотографій, репродукцій, слайдів, схем, малюнків.

2. У процесі розповіді вести з дітьми активний діалог.

3. Використовувати доступну дітям лексику, одразу пояснювати значення незнайомих слів, назв; не вживаючи при цьому складної термінології і не перезавантажувати розповідь складними граматичними конструкціями.

Методи та форми організації ознайомлення дітей дошкільного віку з рідним краєм

До ефективних методів і форм організації роботи по ознайомленню старших дошкільників з рідним краєм належать: екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам’яток, визначних місць; екскурсії до парку; розповіді вихователя; бесіди з цікавими людьми, узагальнюючі бесіди; розгляд ілюстративних матеріалів; читання та інсценування творів художньої літератури; запрошення членів родини у дитячий садок; зустрічі з батьками за межами дошкільному закладу за місцем роботи [9].

Диференціації понять «рідна земля», «батьківщина», «рідний край», знаходженню відмінних риси та схожості сприяють спостереження на прогулянках та екскурсіях, на яких кожне поняття вихователь повинен мотивувати. Адже саме від цього залежить якість і конкретність поставлених завдань. Спостерігаючи, вихователь звертає увагу на яскраві і динамічні об’єкти (будується будинок, школа, хто будує, як зводяться стіни і т. ін.).

Увага на шостому році життя характеризується довільністю, тому вихователь може попередньо ставити перед дітьми завдання: звернути увагу на те, що нового з’явилося на твоїй вулиці? В місті?

Логіка спостережень кожного разу буде залежати від мети і тих завдань, які конкретно намітив собі педагог, від рівня обізнаності з місцевістю. Так, ознайомлюючи з містом, вихователь називає, на березі якої річки воно розташоване, а спостереження за нею відводить окреме заняття у формі краєзнавчої комплексної екскурсії.

У вечірні години слід організовувати «Вечір загадок» про воду, річку, водяних рослин і тварин та розгляд ілюстрацій в альбомі «Річки України».

Високий пізнавальний рівень педагог забезпечить тоді, коли під час екскурсії буде активно використовувати прийом порівняння. При цьому підтримує позитивні емоції і переживання дітей, використовує для читання твори фольклору та авторські загадки, прислів’я, приказки, прикмети. На екскурсіях вихователь дає дітям можливість самостійно уважно все розглянути, одержати певні враження про навколишнє, зорієнтуватися у ньому, під час спостереження послідовно ставить запитання різного характеру (репродуктивного, пошукового, узагальнюючого).

Діти 6-го року життя вже мають певний обсяг знань про своє рідне місто, рідний край. Коло інтересів та уявлень старших дошкільників значно ширше, а тому, керуючись Базовим компонентом дошкільної освіти, де особлива увага зосереджується на доцільності свідомого засвоєння дітьми об’єктівоточуючого середовища, пізнавальний матеріал для ознайомлення з рідним містом, слід підбирати так, щоб він в більшій мірі сприяв вихованню патріотичних почуттів.

Ознайомленню дітей з історичним минулим та пам’ятними місцями відводиться декілька занять, які відрізняються один від одного методами, прийомами та засобами досягнення мети. Одні заняття проводяться у формі екскурсії, другі – бесіди, інші проводяться у формі складання «Путівника», «Усного журналу» і таке інше.

Враховуючи вимоги Базового компоненту дошкільної освіти вихователь повинен сформувати у дітей «емоційно-ціннісне ставлення до рукотворного світу». Тому ряд занять відводиться ознайомленню старших дошкільників з працею дорослих на підприємствах міста. Діти дізнаються про те, які продукти харчування виготовляються в нашому місті. Ці знання діти матимуть змогу реалізувати в сюжетно-рольових іграх, в малюнках, в побуті. Слід приділяти увагу участі та ролі батьків у соціальному процесі, що підвищує інтерес дітей до об’єктів та явищ навколишнього світу .

У старшій групі дитячого садка ознайомлення дітей з рідним краєм набуває особливого змісту і варіантності. Краєзнавчі уявлення наповнюються історичними та географічними аспектами, що мають надзвичайно важливе значення як для розумового, так і для морального виховання. Ознайомлення дітей з рідним містом педагог значно розширює, збільшуючи не лише обсяг інформації, а й її тематичну спрямованість. Наприклад, ознайомлюючи з слід розпочинати з пояснення назви і тих символічних знаків, які історично в них закладені. Так, обов’язковим атрибутом міста як населеного пункту в традиціях минулого були герб і прапор. Кожен з них мав своє символічне і традиційне значення.

В цій віковій групі діти дізнаються від педагога про заслуги відомих людей у такому обсязі, щоб зрозуміти, чим вони видатні перед народом і країною. Робота вихователя над цією темою передбачає проведення з дітьми цільових прогулянок, екскурсій, зустрічей і бесід з кращими людьми краю.

Різноманітні методи – наочні, практичні, словесні – можуть застосовуватися під час різноманітних форм організації роботи по ознайомленню дошкільників з рідним краєм. Такими формами є заняття, екскурсії як особливий вид занять, цільові і повсякденні прогулянки.

Заняття розглядаються як важлива форма роботи по ознайомленню дошкільників з рідним краєм. Це зумовлено тим, що заняття дають змогу формувати знання у всіх дітей одночасно, у певній послідовності з урахуванням можливостей дітей і природного оточення. Під керівництвом вихователя відповідно до програми у дітей формуються системі знання, розвиваються пізнавальні процеси, здібності, формується правильне ставлення до природи рідного міста.

Таким чином, вивчення та аналіз робіт науковців дозволяє визначити, що:

1. У дошкільній педагогіці визначено завдання ознайомлення дошкільників з рідним краєм. Ознайомлення дітей з рідним краєм здійснюється як комплексне розв’язання пізнавальних, навчальних, виховних та мовленнєвих завдань:

- розвивати пізнавальну активність дітей, прагнення якомога глибше пізнати свій народ, свої національні корені;

- формувати стійкий інтерес до народознавчого матеріалу, бажання пізнати його глибше, навчити використовувати свої знання у побуті, власному дитячому житті, запам’ятовувати вірші, прислів’я, приказки;

- прищеплювати дітям елементарні трудові навички, пов’язані з народними ремеслами.

2. Серед методів ознайомлення дітей-дошкільників з рідним краєм визначено:

- організоване спостереження за навколишньою дійсністю, вміло поєднане з читанням художніх творів, слуханням музики, малюванням, розглядом картин;

- систематичне проведення екскурсій по найвидатнішим місцям рідного краю, відвідування музеїв, виставочних залів;

- співбесіда із застосуванням методичних прийомів (запитання, порівняння, індивідуальні завдання, звернення до досвіду дітей);

- безпосередня участь дітей в благоустрої та охороні природи;

- прилучення дітей до участі в народних традиційних святах;

- широке використання фольклору в усіх його жанрах (казки, загадки, прислів’я, приказки, міфи, легенди), народної пісенної творчості (колискові, народні пісні і танці, хороводні ігри);

- ознайомлення дітей з народним декоративно-прикладним мистецтвом, побутом, одягом.

3. Формами організації дітей у дитячому садку під час ознайомлення дітей з рідним краєм є: всі заходи, які проводяться в межах дитячого садка (бесіди про життя рідного краю, зустрічі з відомими людьми, заняття, ігри, виставки, вікторини, конкурси, свята, дозвілля), а також туристські – всі заходи поза межами дитячого садка (цільові прогулянки, екскурсії, спостереження, походи).

Висновки. Організація роботи по ознайомленню дошкільників з рідним краєм здійснюється відповідно до завдань Базового компонента дошкільної освіти в Україні та ореалізується у комплексному поєднанні пізнавальних, навчальних, виховних та мовленнєвих завдань. Організовуючи роботу по ознайомленню з рідним краєм вихователь використовує широке коло організаційних форм (заняття, бесіди, зустрічі, ігри, виставки, конкурси, свята, розваги, цільові прогулянки, екскурсії, походи та ін.), методів (наочні, словесні, практичні та ігрові та ін.) та прийомів (сюрпризний момент, ігрові прийоми, використання фольклору, розглядання, розповідь та ін.) роботи з дітьми.

Рекомендації педагогам щодо формування патріотичної свідомості у дітей дошкільного віку:

1. Ознайомлення дітей з рідним краєм у дошкільному навчальному закладі являє собою цілісну систему різноманітної роботи. Тут тісно переплітаються спеціально організовані заняття з дітьми (ознайомлення з оточуючим, музичні, ознайомлення з природою, ознайомлення з творами мистецтва тощо), читання художньої літератури, бесіди, екскурсії та заочні подорожі, цільові прогулянки та багато інших форм роботи з дошкільниками. Розпочинати роботу потрібно з молодшого дошкільного віку. Прості знання в цьому віці є інтелектуальною основою для формування у дітей четвертого року життя найдоступнішої сукупності уявлень про рідний край, об’єднаних існуючими зв’язками і залежностями між географічним розташуванням і природою населеного пункту, де живе дитина, природою й особливостями праці дорослих, засобів зв’язку тощо.

2. Починаючи з четвертого року життя значно розширюється кругозір дитини, розвиваються пізнавальні інтереси. Обсяг інформації, яку дитина одержує з різних джерел, інтенсивно формує допитливість і спостережливість. Завдання вихователя полягає в тому, щоб систематично і послідовно стимулювати й підтримувати ці процеси, поглиблювати і розвивати їх. Особливістю краєзнавчих уявлень є універсальність і необмежена варіативність використання, починаючи з ІІ молодшої групи.

3. До роботи по ознайомленню дітей з рідним краєм необхідно залучати батьків та найближчих родичів дитини. Робота вихователя з дітьми та їхніми батьками особливо впливає на творчу атмосферу перед заняттями, святами, справляє глибокі враження, бентежить душі дітей і дорослих таємністю оберегів та їхньою магічною силою, привносить відчуття радості за дотримання народних традицій у їх повному обсязі. Дошкільники збагачуються знаннями народних традицій, у них формується повага до предків, їх життя, історична пам’ять.

4. Бажано обладнати в кожній групі спеціальний куточок, де будуть і ляльки, одягнені в національні костюми, і народні українські іграшки, фотографії пам’яток рідного міста та столиці, державні символи України, український посуд і т.ін.

Вихованців доцільно залучати до участі у святкуванні Святого Миколая, Різдва, виготовленні писанок на Великдень. Участь дітей у святах, на яких вони вдягнені у народний одяг формує у дошкільників почуття належності українському народові, гордість за свою державу, за її традиції та повагу до народних традицій інших націй.

Знання та враження дошкільників необхідно постійно збагачувати та розширювати, підтримувати інтерес дитини до пізнання історії та сьогодення рідного краю у різних видах діяльності.

14. Народні промисли та ремесла України.

Серед народних промислів чільне місце займають різьбярство, кушнірство, мосяжництво, гончарство та плетіння. Різьба по дереву, різьбярство розповсюджені переважно на Гуцульщині.

У гірських районах Карпат, багатих на ліси з різни­ми породами дерев, різьба по дереву та художнє випа­лювання успішно застосовувались для оздоблення бу­динків, предметів побутового та мисливського призна­чення, знарядь праці та предметів господарського інвен­таря. Різьбили на всіх породах дерев, але основним ма­теріалом, який використовували для створення різьбле­них предметів, було дерево явора.

Його основні властивості відповідали вимогам різь­бярів. Також використовували такі породи дерев, як клен, слива, горіх, груша, вільха, тис, кедр. Вони мають гарний природний колір і легко піддаються обробці.

Столи, ліжка, мисники, посуд прикрашали візерунка­ми. Вирізали їх спеціальними різцями, тому і називали таку^ прикрасу різьбою. Відібране для роботи дерево роз­різали на куски, а потім кілька років сушили. Виго­товлення речі починалося з попередньої обробки сухої деревини. Уже готову виточену посудину починали різь­бити.

Різьба є двох видів: суха, або струнка, та інкрусто­вана. При сухій різьбі орнамент створюється ритмічним чергуванням заглибин і неторканих ділянок полірованої поверхні дерева. Малюнок нагадує гру світлотіней. Ті­ні—це різноманітні за формою заглибини, а світло — неторкана поверхня. Оскільки найдавніший спосіб при­крашання дерев’яних виробів був нескладний — контур­не різьблення, тобто суха різьба, то й набір різьбярських інструментів був невеликий, складався передусім з долот. Вони відрізнялися формою і шириною вістря і на: основі цього мали відповідні назви: «рівняк», «скосак», «фасулька», «фоджак», «городничок».

З кінця XIX ст. з появою інкрустації як виду деко­рування виробів, тобто викладання кусочками різноко­лірного дерева, перламутру, а також металом та бісе­ром, майстри створили відповідні знаряддя: «писарик», «очкарик», «гребінчик», «втискач», «ямничок». Орна­менти, якими прикрашали вироби, складалися з геомет­ричних фігур: круга, ромба, трикутника, які між собою симетрично розміщувались.

Як природний процес вічного розвитку й оновлення передається естафета поколінь. У дітей свій тембр і свої інтонації голосу, хоч інколи вони нагадують батьківські і навіть дідівські.

Спадковість і водночас розквіт художніх індивіду­альностей спостерігається у славній династії Шкрібляків. їхні дерев’яні вироби оздоблені віртуозною в’яззю орнаменту, котрий виявляє й підкреслює природну кра­су дерева, пластику самої форми.

Поширений в Україні й такий вид народних ремесел, як художнє випалювання по дереву.

Найчастіше випалюванням прикрашали бондарські вироби, які виготовляли зі смереки, сосни, ялини чи бе­рези. Ці породи дерев мають у собі смоляні складники. Під дією розпечених на вогні металевих песаків смоля­ні складники скипаються й не дають повного обвуглю­вання деревини, малюнок набуває темного соковитого тону. Скипаючись, складники одночасно фіксуються, тобто закріплюють випалений малюнок, обмежують руй­нівну дію вологи, отже, роблять дерев’яний виріб довго­вічним.

Випалені зображення на побутових виробах не по­кривають ніякими лаками. Орнаментальне опалення на­носять на чисту нефарбовану поверхню дерев’яних ви­робів. Білосніжна чи золотиста фактура дерева чудово контрастує із випаленим чорно-коричневим соковитим малюнком і будується на гармонійному поєднанні чор­но-білих контрастів, посилюючи декоративну виразність виробу.

Останнім часом художнє випалювання застосовуєть­ся у настінних плакетках. Це невеликі за розміром до­щечки різної форми, на яких зображено орнаментальні і сюжетні композиції. Вони використовуються для при­крашання сучасних інтер’єрів.

Питання про місце, зміст та організацію роботи ви­хователя з різьбярством розробляється в дошкільній педагогіці, і на сьогоднішній день воно максимально на­ближене до занять з аплікації та ручної праці. Апліка­цію можна аналізувати з різних точок зору, в тому чис­лі і з погляду значення її як підготовчої діяльності до пізнання народного ремесла: елементи, колір, просторо­ве відношення структур, регіональні особливості різь­би тощо.

Зміст різьбярства, його задум і технологія виконан­ня ретельно розглядаються і пояснюються дітям під час розгляду дерев’яних виробів побутового вжитку та деко­ративного призначення (одяг, таці, шкатулки, браслети тощо). Дітям пропонуються різні варіанти розгляду різьблених речей і наочно-ілюстративного матеріалу.

В одних випадках наочно-ілюстративний матеріал (листівки, фотографії, замальовки) є ніби ілюстрацією перед розглядом складних орнаментів на готових виро­бах, в інших—допоміжним матеріалом для демонстра­ції варіантних ускладень того чи іншого орнаменту, не­доступного для безпосереднього сприймання й аналізу,»

Через те дуже важливо, щоб в орнаментальних ком­позиціях були елементи, доступні і легкі для виконання, які діти могли б самі компонувати, викладати на пло­щині, змінювати їх за формою і кольором, наклеювати. Бажано, щоб готові елементи відповідали найулюблені­шим виробам дітей, які викликають у них постійний ін­терес. Іноді в аплікації на теми, пов’язані з різьбою, ді­ти відтворюють враження від кількох сприйнятих візе­рунків. Зрозуміло, що вони у своїх роботах надають пере­вагу тим виробам, які привертають їхню увагу красою і неповторністю. Але не завжди вони доступні для ана­лізу і виконання. В таких випадках бажання часто зга­сає, тому від вихователя значною мірою залежить, як перетворити огляд і аналіз у діяльність. У різьбярстві, як і у вишивці, вихователь максимально створює умови і допомагає оволодіти певними навичками тим, хто до цього тяжіє.

Зважаючи на те, що техніка оздоблення виробів із дерева різьбою можлива почасти лише в підготовчій до школи групі, починаючи з старшої групи педагог пла­нує ознайомлення дітей з різьбярством, яке типове в да­ному регіоні або особливо актуальне своєю неповтор­ністю в якомусь одному регіоні України, наприклад на Гуцульщині. У старшій групі вихователь планує такі за­вдання:

é формувати уявлення дітей про різьбярство як народ­ний промисел в Україні, ознайомити з історією його ви­никнення і розвитку в краї;

é вчити дітей розрізняти види народного мистецтва, ви­діляти різьбу, порівнювати та аналізувати її;

é знати вироби окремих майстрів-різьбярів;

é уміти добирати характерні візерунки розпису народ­них умільців;

é вчити розташовувати візерунок на площині залежно від форми виробу.

У підготовчій групі обсяг завдань помітно збільшує­ться й ускладнюється, тому вихователю вже із старшої групи необхідно ретельно працювати над цими завдан­нями.

Ознайомлення з різьбленими виробами вихователь починає в повсякденному житті, звертає увагу дітей на предмети, які є в груповій кімнаті, в дитячому садку пропонує розглянути їх, розповідає сам і спонукає дітей до висловлювання вражень, думок про предмети, навчає аналізувати і порівнювати їх. Найраціональніше перші предмети вводити в сприймання дітей за такою схемою: місце виготовлення предмета; вид мистецтва чи його різ­новид; матеріал, з якого виготовлений предмет; харак­терні риси, які визначають його призначення в житті людини; що в ньому приваблює і є художньою цінністю.

Розглядання зразків супроводжується запитаннями до дітей, їхніми висловлюваннями, розповіддю вихова­теля. Нехай малі розкажуть, які вироби народних май­стрів є в них удома, як вони використовуються в побуті.

У подальших бесідах з дітьми вихователь розповідає про майстрів різьби по дереву, називає їх і нагадує, що готові вироби стають окрасою приміщень або подарунками-сувенірами. Нижче подано конспект заняття з аплі­кації з використанням гуцульських інструкцій ¹.

Тема: «Таця».

Завдання: Продовжувати вчити оздоблювати предмети вжитку, використовуючи рослинні та геомет­ричні елементи на крузі за мотивами різьби по дереву майстрів Гуцульщини. Продовжувати вчити дітей скла­дати смужку паперу гармошкою і виконувати заокруг­лення на кутах. Формувати чуття колірного поєднання (синього і голубого, характерного для гуцульських мо­тивів). Виховувати повагу до традицій орнаментальності у роботі гуцульських умільців

Підготовча робота: Розповідь-бесіда про на­родних майстрів Гуцульщини. Наклеювання на основу червоного круга (діаметром 18,5 см), жовтого круга (діаметром 17 см), вирізування червоних кружечків за трафаретом (діаметром 1,5 см).

Матеріал (на одну дитину): наклеєна основа, дві смужки голубого кольору (6X9 см), дві смужки синього кольору (4X6 см), квадрат червоного кольору (2,5Х2,5 см), вісім кружечків червоного кольору.

Послідовність заняття: Розглядання таці-зразка. Частковий показ складання смужки паперу гар­мошкою; заокруглення кутів. Складання візерунка.

Кушнірство. Багатовікові традиції та досвід поколінь дозволили майстрам винайти багато способів художньо­го оздоблення шкіряних виробів. Проте найбільшого по­ширення серед населення набула техніка гарячого та холодного тиснення. Крім того, народні умільці засто­совували гравірування по шкірі, ажурне вирізування, аплікацію кольоровими шкірами, художнє плетцво з тон­ких барвистих стрічок. В оздобі своїх виробів майстри користувалися прикрасами з металу та іншими деталя­ми у вигляді геометричних фігур.

Найбільшими центрами мистецької роботи з оброб­ки шкіри є на Гуцульщині села Косівського, Верховин­ського та Яремчанського районів. Особливо вирізнялись з-поміж них косівські, пістинські та кутські майстри, що шили кептарі.

Художня обробка шкіри тісно пов’язана з обробкою металів та вишивкою, оскільки побутові речі із шкіри — сідла, ремені, упряж — прикрашалися металевими бляш­ками, застібками тощо. Речі з костюмного комплексу також оздоблювалися різноманітними металевими дета­лями.

Мистецький хист кушнірів яскраво виявлявся в оздобленні кожухів і кептарів. Давні прості, «шиті в ру­бець» кожушки були неорнаментовані. Певну художню виразність виробам такого типу надавали лінії швів, рів­номірно накладені стібки на лицьових швах, обшиття хутром чи вузькою смужкою шкіри.

Однією з основних і найдавніших технік була аплі­кація кольоровим сап’яном або сукном; вирізані прикра­си не просто прикріплювались до виробу, а по їх краях обов’язково вдали кольорову нитку і пришивали все ра­зом.

У XX ст. набуває більшого поширення вишивка. Тут характерним стало вишивання рослинним орнаментом — «уміртовий зір». Його вишивали на окремій смужці шкі­ри, яку згодом пришивали до виробу.

Оздоблення кептарів, кожухів: нитки, шнури, вовня­ні гудзики. Орнамент, незалежно від характеру, творив­ся з безлічі простих елементів, які в минулому висту­пали як певні символи: переважали стилізовані геомет­ричні узори, в основі яких були трикутники, півкруги різного геометричного трактування.

Техніка в оздобленні шкіри:

é тиснення (рельєфне, тоноване);

é підкладка (тональна і контрастна);

é розпис по шкірі;

é аплікація металом;

é аплікація шкірою в поєднанні з гаптуванням кольо­ровим металом;

é плетення шкіряною стрічкою;

é різьба по шкірі.

Вироби із шкіри: торбинки, табівки, череси, паски, обкладинки, футляри, кожушки, кептарі.

У дитячому садку дітей знайомлять з різними регіо­нальними шкіряними виробами, проводять заняття з виготовлення виробів із шкіри. Наводимо для прикладу послідовність роботи із шкіряними виробами з дітьми старшого дошкільного віку: ознайомлення з виробами із шкіри; ознайомлення із шкірою як матеріалом; ознайом­лення з інструментами, які потрібні для роботи зі шкі­рою; виготовлення простого шкіряного кулона, звичай­ної табівки, святкової табівки, гаманця, гуцульських по­столів, череса.

Заняття на тему: «Виготовлення із шкіри гаман­ця».

Завдання: Продовжувати вчити дітей користу­ватися в роботі із шкірою дориками — вибивати візеру­нок, скріплювати готові частини шнурівкою. Виховувати естетичний смак.

Матеріал: шкіряні гаманці, шкіра, інструменти.

Хід заняття: Вихователь: «Наближається свято мами. І я знаю, що кожен з вас хотів би подарувати ма­мі щось незвичайне. А давайте сьогодні на занятті спро­буємо зробити в дарунок гаманець із шкіри». Діти роз­глядають шкіряні гаманці народних умільців. По цьому вихователь пояснює послідовність виконання роботи, «У кожного з вас є шматок шкіри прямокутної форми ї шкіряна шнурівка. Із шматка шкіри складаємо гама­нець. Шматок шкіри треба перегнути так, щоб вийшла кишенька, яка зверху прикривається. (Показує.) Щоб скріпити сторони гаманця, робимо дориком дірочки і через них просовуємо шнурівку (шов через край)». На передній частині гаманця за допомогою дорика кожна дитина за своїм бажанням вибиває візерунок.

Мосяжництво. Художня обробка металу (мідь, брон­за, латунь, нейзильбер) на Гуцульщині — один з най­старіших і найпоширеніших народних промислів. Гуцули називали його мосяжництвом, а майстрів-зброярів — мосяжниками.

Вживання металу для оздоблення одягу, зброї, зна­рядь праці колись на Гуцульщині мало велике значення. Найпоширенішими матеріалами для цього були латунь, мідь, срібло, мосяжна бляха, дріт. З бляхи гуцули ви­робляли всілякі прикраси для одягу, кінської збруї, по­суд, мисливське знаряддя, з дроту виготовляли ланцюж­ки, а також оздоблювали ним дерев’яні вироби — топо­рища для металевих барток, жіночі палиці, порохівниці, ложа для рушниць та колодки для ножів.

Основними традиційними центрами художніх про­мислів з кольорових металів на Гуцульщині були села Косівського та Верховинського районів. Тут народні майстри виготовляли з кольорових металів предмети по­бутово-господарського вжитку, прикраси та інші вироби, здебільшого технікою литва за допомогою глиняної фор­ми і дерев’яної моделі. Порубану на куски мідь розтоп­лювали на вогні і розтоплений метал виливали у випа­лені глиняні форми. Коли метал застигав, форму роз­бивали, і гарячий готовий виріб опускали у воду, щоб той загартувався. Після загартування поверхню вигла­джували різцем та напилком. Після шліфування присту­пали до гравірування спеціальними інструментами — пунсонами — орнаменту на металевому виробі.

Пунсони — це крупно- і дрібнозернисті напилки та рашпілі різних профілів — круглі, напівкруглі, тригран­ні, прямокутні. Використовують для обробки металу та­кож шліфувальний папір, молоток, пласкогубці, щипці, дриль.

Пунсони виготовляють самі мосяжники, і кожний пунсон має своє призначення в орнаментальному деко­руванні предмета.

Орнаментика гуцульських виробів з металу переваж­но геометрична, але багата, насичена стилізованими мо­тивами з навколишньої природи. Орнаментальні мотиви надзвичайно різноманітні. Є багато назв, що перегуку­ються з назвами орнаментів різьби по дереву: «зубці», «кривульки», «підківки», «павучок», «оленячі ріжки», «драбинка».

Орнамент гуцульського мосяжництва тісно пов’яза­ний з трудовим життям гуцулів, їх побутом, уявленнями про тваринний і рослинний світ.

Орнамент виступає в двох видах — геометричному і стилізованому, рослинному. Багатство мотивів геомет­ричного орнаменту величезне, проте в основі вони скла­даються з таких самих елементів: ламаних ліній, трикут­ників, квадратів, кіл, зигзагів, смужок, спіралей. Поєд­нання окремих орнаментальних мотивів дає нові, складніші геометричні фігури.

Уживані рослинні мотиви — це листочки, квіточки, трава, колоски. Орнамент на металевих виробах строгий, його мотиви відображають закінчену творчу думку, від­діляють одні мотиви від інших, підпорядковуючи їх єди­ному композиційному задуму. Орнамент цей розвивався переважно на ґрунті геометричних мотивів. Його краса полягає у вмілій побудові, у майстерному оволодінні спо­собами використання окремих мотивів, чим гуцульські мосяжники досягли великого багатства форм.

Мосяжництво на Гуцульщині було спадковим і пере­давалося від покоління до покоління. Можна назвати багато імен майстрів одного роду, які зустрічаємо про­тягом багатьох поколінь.

У дитячому садку влаштовують виставку металевих виробів, ознайомлюють з ними дітей, розповідають про майстрів-мосяжників.

Українська вишивка.

Украї́нська ви́шивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення натканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія[ред. • ред. код]

Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в II ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ-ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Українітієї ж доби. Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха — Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники XVI-XIX ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Призначення[ред. • ред. код]

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин.

Традиційні орнаменти, стилі[ред. • ред. код]

Українська сім'я у вишитих сорочках.

Запис програми «Різдво у долі Івана Франка»

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена наГуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. . Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса довкілля, її мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.

Способи вишивання[ред. • ред. код]

Найбільш поширинеми способами вишивання були такі:

• Мережка — витягування ниток.

• Вирізування, яке поєднували з настилуванням.

• Настилування (гладь)

• Спеціальне настилування, яке було поширене в козацькій добі, тобто вишивання шовком одної барви з додаванням золотої нитки. Барви були зелені або червоні, іноді чорна.

• Низь — вишивання чорними або червоними нитками з додаванням інших кольорів.

• Хрестик — поширився в кін. 19 ст, на поч 20 ст.

Дерев’яні, металеві, шкіряні, керамічні та плетені вироби народних умільців.

Писанкарство.

З сивої давнини бере свій початок писанкарство. Під час розкопок археологи знаходять глиняні писанки, історія яких вимірюється тисячоліттями. Пізніше почали виготовляти писанки на яйцях, і то не курячих, а лелечих, бо вірили, що лелека приносить в дім радість, то й писанка на такому яйці буде оберігати оселю від злих духів. Саме ж слово писанка походить від «писати» і власне перші символи на писанці нагадують східні ієрогліфи, а це дає підставу твердити, що зародки писемності в українців починалися на яйці. Ми ніколи не дізнаємося, хто вперше розписав яйце, як залишаться невідомими для нас імена тих, хто перший створив вишивку на полотні, виліпив з глини перший глечик чи розписав древню печеру. Одне відомо достовірно – це були люди, які глибоко і тонко відчували навколишній світ, чутливою душею реагували на прекрасне і були його творцями. В давньому мистецтві живе незнищенність людського духу, і саме тому воно хвилює нас сьогодні. Висока духовність, небуденний талант, природний розум нашого народу, можливо найбільше розкрилися в писанкарстві, недаремно українські переселенці поставили пам’ятник писанці аж у Канаді. Маленьке яйце ховає в собі велике мистецтво! Деякі необізнані люди вважають, що писанки походять від християнської релігії. Але це помилкова думка. Християнство, яке офіційно було прийняте київською державою лише у Х ст., увібрало в себе багато місцевих звичаїв та народних традицій. Тому поруч з «поганським» святом Івана Купала, новорічними щедрівками і колядками залишилася також стародавня народна традиція – навесні розмальовувати писанки. За технікою виконання писанки поділяють на «крашанки» - яйця пофарбовані у різні кольори природними барвниками; «крапанки» - яйця, на які воском наносять крапочки і занурюють у барвник. Потім віск знімають гарячою водою; «шкрябанки» - це, коли яйця фарбують, а потім голкою вишкрябують візерунок; «писанки» - яйця розмальовані спеціальним інструментом – писачком, за допомогою якого наносять орнамент, а потім яйце фарбують. Віск знімають за допомогою гарячої води; «мальованки» - розмальовані пензлем. У Карпатах запевняють: «Допоки пишуть писанки, доти буде світ, а коли перестануть, тоді світ скінчиться».  Писанки приховують у собі тисячолітні символи небесного світила – Сонця як іпостасі Божої і вічного життя, є оберегами від багатьох хвороб, від лиха, напасті, пожеж, блискавки, бо мають магічну силу. Майже у всіх народів яйце вважалося джерелом життя, символом сонця, початку світу. Жреці в Єгипті ніколи не їли яєць, бо знищення зародку життя мали за непростимий гріх. Існує дуже багато цікавих легенд про походження писанок. Одна з них пов’язана з християнством. За вишуканістю і витонченістю виконання писанки не поступаються всесвітньовідомим шедеврам іранських, індійських, китайських та японських мініатюр. Весняні писанки на Україні завжди вважалися зразками вищого прояву художнього смаку. Можна сподіватися, що подальше вивчення розписів українських писанок відкриє не тільки безліч загадок праісторії східнослов’янських народів, а й дозволить краще зрозуміти джерела сучасного декоративного мистецтва України.

15. Елементи народної математики в дошкільному закладі. Народні засоби лічби.

Упродовж століть десятки і сотні майстрів, народних учителів, умільців різних поколінь створювали різні ре­чі, накопичували знання, необхідні людям у житті. І для того щоб оцінити, відчути і зрозуміти справжню їх вар­тість, кожному з нас потрібно знати, як народжувався той чи інший народний скарб.

До загальної народної скарбниці належить і народ­на математика. Вивчення народної математики, ознайом­лення зі способами лічби, народними мірами, народним математичним письмом є складовою частиною дослід­ження історії народу.

Вивчення еволюції мір і ваги має велике значення для дослідження економічного й культурного розвитку народу. Знайомство з мірами і способами вимірювань дає можливість дізнатися про просторові уявлення на­роду, про його відомості з геометрії, лічби і таким чи­ном дослідити еволюцію математичних знань.

Простежити за всім багатством так званої народної математичної думки, а отже, й математики в її етногра­фічній давності, ознайомити дітей з окремими своєрід­ними способами лічби і вимірів у минулому в зв’язку з усією історією народу цікаво і потрібно вихователю ди­тячого садка.

Є чимало своєрідного і самобутнього в розумовому розвитку кожного народу. Щоправда, творці народних способів лічби, математичного письма, відмінностей у методах вимірів здебільшого невідомі в історії науки. Але те, про що пощастило довідатися з уст народу, го­ворить про його творчу енергію, живу ініціативу, могут­ню діяльність допитливої думки.

Історія розвитку математичних знань українського народу мало досліджена не тільки істориками матема­тики, а й етнографами. Проте ця галузь дає цінний ма­теріал для вивчення розвитку культури українського на­роду, який на своєму довгому історичному шляху був у постійних стосунках зі своїми сусідами і здобув певну кількість власних емпіричних і запозичених математич­них знань.

Народні способи лічби та вимірів, а також геометрич­ні відомості з різних видів промислів і будівництва на­були значного розвитку ще за часів Київської Русі в IX— XII ст. Цілком природно, що в народній математиці росі­ян, українців і білорусів багато спільного. Математична культура цих народів протягом усієї їхньої історії розвивалась у тісному взаємозв’язку, оскільки вони тво­рили спільну культуру. У щоденній практичній діяль­ності людям доводилося проводити лічильні операції у виробництві й обміні, виконувати землемірні роботи, бу­дувати житла тощо. Спочатку система лічби була дуже простою, а прилади для виміру — досить примітивни­ми. Проте, за свідченням археологічних знахідок й літо­писів, народні математичні знання як за часів Київської Русі, так і в наступний період невпинно розвивалися.

З лічбою український народ був обізнаний давно, але засоби обчислення в нього були дуже своєрідні. Щоб звільнитись від запам’ятовування різних чисел, а також для того, щоб сповістити про результати лічби іншу лю­дину, у старовину використовували камінці, горошинки, хлібні зернятка, лічильні дерев’яні палички тощо.

З розвитком інтелекту людина набула здібність аб­страгуватися від конкретної лічби. Поступово протягом дуже довгого часу формувалося поняття числа. Десять пальців — це та стандартна множина, з якою порівнюва­ла первісна людина будь-яку іншу множину, поки в неї у свідомості не утворилась певна нова множина у вигляді ряду натуральних чисел, пише педагог І. Я. Депман.

На зорі цивілізації люди задовольнялися так званою малою лічбою, а саме трьома числами: один, два, бага­то. Отже, спочатку людина рахувала до двох. Через де­який час вона стала рахувати до п’яти, шести, а потім і до десяти.

І в наших слов’янських предків число сім було сим­волом невизначеної множини. Це стверджують приказ­ки та прислів’я: «Семеро на одного не чекають», «За од­ного письменного сім неписьменних дають», вираз «за сімома печатками» тощо. Тут число сім вживається в розумінні «багато».

Пройшло чимало часу, і таким символом повноти («багато»), стало число дванадцять. Засвоївши цей чис­ловий ряд, людина стала вважати наступне число три­надцять зайвим і через те «нечестивим» чи нещасливим. Як пережиток це дійшло і до наших днів. Правда, сто­сується воно більше західноєвропейських народів. У нас ще з часів Київської Русі число тринадцять було поши­рене поряд з іншими числами і ніяких містичних власти­востей йому не приписувалося.

Основною системою числення в українців була де­сяткова. У деяких народів зустрічається п’ятирічна і двадцятирічна системи. Десяткова система виникла з пальцевого рахунку.

Археологічні пам’ятки свідчать, що вже в IX—X ст,. східні слов’яни застосовували прості математичні при­йоми лічби і вимірювання. У XVIII—XIX ст. математичні знання народу поступово набули дальшого розвитку. Але деякі засоби лічби та практичних вимірів, що ви­никли в давнину, подекуди залишалися ще навіть до по­чатку XX ст. і були у вжитку серед населення України, про що свідчать матеріали досліджень.

Проблеми народної математики давно цікавили вче­них. Так, на VII з’їзді природознавців та лікарів у Оде­сі (1883 р.) В. В. Бобинін запропонував включити до програми роботи Географічного товариства збирання па­м’яток народної математики.

Сам В. В. Бобинін був одним із перших збирачів па­м’яток народної математики, багата колекція яких, на жаль, не збереглася. Деякі зібрані твори він вмістив у своїх працях.

У «Програмі для збирання відомостей з етнографії» О. Русова та Ф. К. Валкова, виданій у 1873 р. Півден­но-західним відділенням Географічного товариства і перевиданій у 1875 р., окремий параграф присвячене народним знанням. До цієї програми входило кілька пи­тань про народні прийоми лічби та вимірювань.

У 1876 р. відомий український етнограф М. Драгоманов зібрав і упорядкував цікаві народні задачі.

К. М. Щербина вказує на роль народних задач, при­йомів лічби і вимірювання у програмі початкових кла­сів школи, подає для використання в шкільній практиці матеріали, зібрані вчителями в різних областях Ук­раїни. Він закінчує свій виклад так: «Збирання й уваж­не вивчення «народних» математичних знань має вели­чезне значення не лише для етнографів та істориків, а й для вчителів, оскільки ці «народні» знання дають дуже цікаві дидактичні, а іноді й методичні вказівки для їх шкільної роботи» ^[109].

Проте найгрунтовніше дослідження з історії розвит­ку народної математики в Україні провела Л. М. Граціанська^[110]. Ознайомлюючи нас із способами лічби та вимірювання, народними мірами українців на різних ета­пах історичного розвитку, відкриваючи цікавий світ ево­люції поняття числа та його властивостей, а також про­цес формування просторових уявлень і знань у галузі геометрії, автор дозволяє нам проникнути в глибини на­родної мудрості. Дослідниця узагальнила матеріал, зі­браний у містах і селах України (1925—1968 рр.) за пропозицією К. М. Щербини.

Розглянемо специфіку народного математичного пи­сьма та обчислення в Україні.

У сиву давнину в наших предків засобом «запису» чисел були бирки, тобто дерев’яні дощечки чи палички, на яких ножем, сокирою або шилом робилися риски, хрестики, інші позначки, якими відмічали число голів худоби, кількість здобичі на полюванні тощо. Сама на­зва «бирка» вказує на її східне походження з пастушого побуту (біри, бирки — значить вівці). Записи на палич­ках називалися «черти», «різи», «мітки». Нарізки, заруб­ки, що використовувалися в господарстві, робилися на будь-якому предметі: на стінах, одвірках, стелі, на зрубах криниць, на ціпках пастухів, на дощечках, паличках та

інших предметах. Часто зустрічалися числові знаки, на­писані крейдою або вуглиною на одвірках млинів і віт­ряків.

На бирках результати лічби записувалися майже скрізь однаково:

Цією нумерацією широко користувалися збирачі по­датків, які зобов’язані були вести записи в податних зо­шитах. Оскільки вони мали справу з грошима, то використовували такі знаки:

Щоб не можна було зробити ніяких додаткових по­значень, усі знаки окреслювали навколо прямими лінія­ми. Записувати потрібно було не тільки кількість гро­шей, а й інші предмети. У гуцулів у XVIII—XIX ст. кіль­кість овець, наприклад, передавали так:

Цією нумерацією широко користувались збирачі податків, які зобов’язані були вести записи в податних зошитах. Оскільки вони мали справу з грошима, то використовували такі знаки:

Щоб не можна було зробити ніяких додаткових позначень, усі знаки окреслювали навколо прямим лініями. Записувати потрібно було не тільки кількість грошей, а й інші предмети. У гуцулів XVIII – XIX ст. кількість овець, наприклад, передавали так:

Натрапляємо в Україні і на свої місцеві записи.

У давні часи в Україні неписьменні люди не кори­стувалися записами, але, щоб не тримати в пам’яті по­трібні числа і не витрачати час на перелік удруге, фік­сували лічбу здебільшого квасолинками, картоплинами, паличками або колосками. Цим користувалися при ліч­бі порівняно невеликої кількості предметів, а коли лічи­ли копи на полях, дерева в лісі, мішки із зерном, тоді користувалися бирками.

Бирки використовували також і в різних позичках,, при цьому на них зазначалась величина боргу. Одна по­ловина бирки залишалась у боржника, друга — у пози­кодавця. Коли борг повертали, то після звірки зарубок обидві частини бирки знищувались. Між іншим, від «за­пису» на бирці ведеться звичай і в наш час не записува­ти числами кількість проданих предметів або виробле­них деталей, а позначати рисками чи іншими знаками для економії часу або для зручності. В Україні бирки називали ще «карбижі», що походить від слова «кар­бувати». З цим пов’язана і назва «карбованець».

Розглянемо метричні міри і способи вимірювання, якими користувався український народ у минулому. Ще для первісної людини, яка будувала собі житло, виго­товляла найпростіші знаряддя праці, ліпила примітив­ний посуд, застосування мір довжини, ваги та об’єму було необхідним.

З незапам’ятних часів людство використовувало за одиниці довжини розміри частин людського тіла. Це мі­ри, які завжди з нами. Значення цих мір полягає^ на­самперед у тому, що людина хмогла ними користуватись у будь-яких умовах. Крім того, великою перевагою цих мір було те, що розмір ліктів, долонь, пальців у дорос­лих людей приблизно однаковий. Невелика різниця в їх розмірах у різних людей не мала особливого значення у грубих вимірах.

Самі назви одиниць мір нагадують нам про їх поход­ження від назв частин людського тіла, їх руху: палець, долоня, стопа, лікоть, крок, розмах рук.

Лікоть — відстань від ліктьового суглоба до кінця середнього пальця. Палець — ширина вказівного або се­реднього пальця — найменша міра. Дюйм — ширина ве­ликого пальця. Довжина двох верхніх суглобів великого пальця — російський вершок. Внутрішній бік кисті ру­ки — долоня. Відстань між великим і вказівним паль­цями — п'ядь; п’ядь велика — відстань між великим пальцем і мізинцем, п’ядь мала — між великим і вказів­ним пальцями; п’ядь середня — віддаль від великого до середнього пальця. Застосовувалась ще п’ядь з «кувириком» — це коли до великої п’яді додається відстань від мізинця до великого пальця, підвернутого під руку.

Вся рука — теж одиниця, від неї походить аршин. Ознайомлюючи дітей з народною одиницею вимірюван­ня «аршин», можна використати таку билину: «Прийшов аршин на Русь разом із купцями з далеких східних кра­їн. Купці привозили небачені до того тканини. Вони при­возили в своїх тюках найцінніші витвори мистецтва, виготовлені руками народних умільців. Нині ці тканини і пошитий з них царський одяг зберігається в музеях. Торгуючи тканиною, її потрібно було відміря­ти. Як же це робилося? В наших крамницях користують­ся дерев’яними метрами. Купці обходились без метрів: тканину натягували на власну руку до плеча. Це й на­зивалося міряти аршинами. Міра хоча й була дуже зруч­ною, адже руки завжди при собі, однак мала істотну ваду: на жаль, довжина руки у всіх різна. Хитрі купці швидко зметикували, що потрібно шукати прикажчиків з короткими руками — той самий сувій, а аршинів біль­ше. Та якось цьому прийшов кінець. Продавати «на свій аршин» влада суворо заборонила. Користуватися дозво­лялося тільки «казенним аршином». Це була лінійка за­вдовжки з чиюсь руку. Щоб дерев’яний аршин не можна було вкоротити, його кінці обковували залізом і позна­чали казенною печаткою.

Десятки років ніхто вже не міряє аршинами. Але сло­во це не забули і до цього часу про надзвичайно; про­никливу людину кажуть: «Бачить на три аршини під зем­лю». Про людину, яка-судить про все тільки по собі,— «Міряє на свій аршин».

Дюйм — міра довжини, якою користуються в бага­тьох країнах уже протягом кількох віків. Це невелика довжина. Дівчинка зростом з дюйм — чарівна Дюймовочка з казки Андерсена — спала в лакованій шкара­лупі волоського горіха, вкривалася пелюсткою троянди і гребла веслами, зробленими з кінських волосин.

Походить дюйм від ширини великого пальця. І саме слово по-голландськи означає «великий палець». В Ан­глії його розмір встановили точніше — це довжина трьох сухих зерен ячменю, вийнятих із середньої частини ко­лоска.

На Русі була поширена інша міра — сажень, який становив 6 ліктів. Сажень — це відстань між кінцями витягнутих у сторони рук. От що розповідає про сажень «Тмутараканський камінь».

Багато століть тому на Таманському півострові було руське князівство. Головне місто його називалося Тмутаракань. Біля місця, де колись стояла Тмутаракань, двісті років тому знайшли камінь з вирізьбленим на ньому написом: в 1068 р. за розпорядженням Гліба, князя цього міста, була виміряна по льоду ширина Керчен­ської протоки. Вона виявилась рівною 14 000 сажням. Завдяки цьому повідомленню князя, що дійшло до нас через сотні років, і була вирахувана величина давнього сажня.

Є ще маховий сажень, його довжина визначається розмахом рук або дорівнює росту людини з піднятими вгору руками. Був ще косий сажень — відстань від лі­вого каблука до кінця пальців витягнутої вгору правої руки. Розмір косого сажня можна визначити й іншим способом: мотузку перекинути через зігнуту в лікті ру­ку так, щоб її кінці торкалися землі біля ступні. Довжи­на цієї мотузки і буде косим сажнем. У Київській Русі основною мірою був ще короткий сажень довжиною в три лікті.

Пучка — одна з мір, яка завжди в руці, в пальцях. Використовується ця міра тільки на кухні. Так міряють сіль, коли роблять тісто або варять манну кашу. Пуч­ка — це три пальці — великий, вказівний і середній, складені докупи.

Для визначення відстаней користувалися кроком. Ко­ристуються ним і тепер, коли не потрібна велика точ­ність, а відстані не такі вже й значні. Для вимірювання довжини поля або віддалі до іншого пункту крок був ду­же дрібною мірою. Тоді з’явилась інша — подвійний крок, або жердина.

За допомогою кроків діти можуть виміряти довжину групової кімнати, доріжки, яка веде на город чи в сад.

Великі віддалі багатьма народами вимірювалися пе­реходами. Шлях, який проходила людина за певний про­міжок часу (за добу, за місяць, від сходу до заходу сон­ця), теж застосовувався як міра довжини. Використову­валась міра, що визначалася дистанцією, на якій чути було голос людини чи рев тварини. Міра — поки чути ревіння вола — виникла за часів чумацьких походів.

На Полтавщині у XVIII—XIX ст. віддаль на землі мі­ряли досить оригінальною одиницею — «пригати». Чоло­вік брав довгу жердину розміром приблизно в людський зріст, стрибав, спершись на палицю, скільки міг. Ця від­даль дорівнювала приблизно одному сажню.

У давні часи на Буковині при вимірюванні землі за­стосовували такі міри довжини:

жердка — 5 м, або 20 шухів;

шух — 25 см, або 10 цалів;

цаль — 2 або 2,5 см (ширина великого пальця руки);

сажень — 3 великих лікті, 2 м;

крок —80 см;

миля — 7 км.

З розвитком обміну продуктів виникла потреба у їх вимірюванні за допомогою мір об’єму. Сипкі тіла та рі­дину міряли, наповнюючи ними посудини певної місткос­ті. Так з’явились одиниці вимірювання сипких тіл і рідин.

Сипкі речовини, зокрема зерно, вимірювали пудами, а в повсякденному вжитку «міркою» — посудиною на пуд або півпуда ваги, іноді лантухами (п’ять пудів). На Правобережжі зерно міряли так званим корцем, що вмі­щував вісім пудів. Іноді використовувалась і давньо­руська одиниця виміру зерна — «четверик» (24—26 л).

Вимолочений хліб міряли ще гелетками, демерліями, гарчиками. Між ними існує така залежність:

корець — 100 кг, 1 ц;

півкорця — 50 кг;

гелетка —25 кг;

демерлія — 16 кг (пуд);

мірка (гарчик) — 1,5 кг;

дека — 100 г.

Вагу м’ясних та рибних продуктів рахували на фун­ти (400 г), рідину — на око.

Урожай рахували копами (60 снопів) та возами, або фурами.

Рідину — воду, молоко, горілку — міряли кварта­ми (кварта — дві пляшки), гравцями (чотири кварти), відрами, фелею (2,5 л).

У ткацькій справі використовували одиниці загально­слов’янського походження:

чисниця — три нитки;

пасмо — 10 чисниць;

моток — 30 пасмом.

Овечу вовну міряли на руки (близько пуда) —в 25 пудах вовни було 24 руки.

Сукно з вовни скочували у сувої. Прядиво з конопель чи льону міряли жменями. Десять жмень називали повісьмом. Був ще кухіль — міра «доброго тіланого пряди­ва». У кухелі містилося два повісьми доброго прядива.

Тютюн міряли на папуші. Папуша листового тютю­ну — це скільки в руку візьмеш. На Буковині ж тютюн міряли на скжутки. Скжуток— 10 листів, а папуша, та­ким чином, мала ЗО—40 листків.

Дрова вимірювалися сажнем і латером. Сажень дров дорівнював двом складовим метрам, латер — 8 м³. Ла- тер використовувався для вимірювання дощок та інших будівельних матеріалів. Дошки міряли на цалі (дюй­ми): «дошка цалівка», або півторацальова (тепер «дош­ка тридцятка» або «п’ятдесятка»); 38 цалів — 1 м.

На Гуцульщині давні народні міри площі багато в чому залежать від мір об’єму та місткості.

Термін, що вживається на означення найбільшої на­родної міри місткості,— «кобелчи» («кобел»). Розмір цієї одиниці місткості не скрізь однаковий. Під впливом метричної системи кобел навіть представниками старшо­го покоління досить часто ототожнюється за величиною з центнером.

Кобел поділяється на чотири менші одиниці — фер- ділі, фирділі. Майже скрізь по селах Гуцульщини ще збереглася посудина — ферділь і на базарах на цю міру продають картоплю, кукурудзу, яблука тощо Об’єм ферділя відповідає 32 л, або 25 кг зерна. На ферділі міряли двояко: якщо насипали посудину рівно по вінця і лишок згортали дощечкою, то це був рівний ферділь, якщо ж насипали повно з горою — така міра називалася вершний ферділь. Подібний спосіб міряння сипких тіл був відомий у Псковських, Новгородських, Московських та інших землях у XV—XVII ст.

Ферділь поділявся на чотири патралиці. Патрали- ця — це приблизно 8 л. Склалася така народна система мір об’єму та місткості: 1 кобел = 4 ферділі = 16 патра- лиць.

Відома була і староруська міра «мисель», або «си- мель». Мисель — поняття «як око», що є видозміненою формою давнього слов’янського терміна «оковч», що вживається як назва міри рідин. Назва походить від то­го, що була це, власне, окована залізом діжечка або від­ро. Місткість ока рівнялася приблизно одному відру. У гуцулів на полонинах оком вважали камінь, вага яко­го становила 2,5 фунта. Найбільшою вагою на полони­нах був камінь, вага якого становила 30 фунтів, тобто12 ок. Казали, наприклад: «камінь вовни», «камінь лою».

Існували спеціальні міри, що вживалися у вівчарстві. У зв’язку з тим що випас овець у весняний та літній пе­ріоди на полонинах проводиться не кожним господарем, а доручається чабанам, які за встановленою чергою ви­дають господарям належну їм кількість молока, тут здавна виникла потреба в досить чіткій системі¹моло­чарських мір. Молоко міряли літрами, півлітрами, деця- ми — дві деці і одна деця (двісті і сто грамів). Була по­ширена і така міра, як гелета, гелетка — дерев’яна по­судина у вигляді діжечки місткістю 6—12 л.

Для виміру рідких і сипучих речовин користувалися також різними міртуками, або мірками. Одна з таких мір — джобулів (низька посудина з діркою збоку).

Горілку міряли квартирками, що дорівнювали 250 г (150 г), кілішками — 25 г, порціями—100 г.

Назви мір площі щодо походження і давності можна поділити на три групи:

1) власне народні (неофіційні) назви: день орання, день сінокосу;

2) державні дометричні: гольд;

3) державні метричні: гектар.

Назви давніх народних мір площі (землі) характе­ризуються тим, що взяті вони або від кількості затрачу­ваного на обробіток часу, або від кількості висіяного насіння, або від кількості зібраного на даній площі вро­жаю. Перші два типи назв вживалися стосовно оброб­люваної землі, третій — найчастіше стосовно сінокосів. Усі три названих способи міряння площ дуже давні. В межах цих видів виділяються міри, взяті від кількості затраченого на обробіток землі або косіння сіна часу, від назви виконавця роботи, від назви використовувано­го знаряддя праці, наприклад: «на один день косіння», «на одного косаря», «па одну косу». Кажуть «день зем­лі», тобто на її обробіток плугом потрібен день. День орання — морг — 0,58 га. Це частина землі, оброблюва­на зранку до вечора парою волів.

Назви мір площі, дані за кількістю витраченого на обробіток часу (день орання, день сінокосу), слід роз­цінювати як найдавніші.

Вони сягають ще в часи докласового суспільства, ко­ли не було власності па землю і коли якийсь інший, до­кладніший спосіб міряння орної та іншої землі був зай­вим.

Проаналізувавши термінологію народної метрології гуцулів, можна зробити висновок, що абсолютна біль­шість термінів, що вживалися на означення міри,— сло­в’янського походження. Все це свідчить про відносно ви­сокий ступінь розвитку виробництва і культури їх носі­їв у минулому.

Навчання вимірюванню слід розглядати не як само­ціль, а як засіб розвитку математичних уявлень. Процес вимірювання дозволяє познайомити дітей з функціональ­ною залежністю мір і величин.

Засоби математичного письма та обчислення в україні. Використання елементів народної математики в роботі з дошкільниками.

бесіди такі, як: ознайомлення з історією математики; розкриття зв’язків математики з дійсністю, походження математичних понять; місця практичної діяльності в розвитку математики; розкриття прикладного значення математики; використання відомостей з народної математики в господарській діяльності дошкільників; значення логічних міркувань у науці, особливо математиці, для пізнання реальної дійсності; встановлення міжпредметних зв’язків тощо. Усе це повинно переплітатись, доповнюватись, знаходити відобра­ження в різних формах роботи вихователя як на заняттях, так і в повсякденній практиці. Серед них проведення бесід та підкріплення їх практичною діяльність. Наведемо окремі приклади: бесіди «Билина про аршин», «Стародавні міри довжини», дидактичні ігри за народознавчими мотивами, вимірювання народними мірами тощо. Після ознайомлення з історичними відомостями, встановлення зв’язків між математичними поняттями, твердженнями необхідно дати можливість дітям поглянути на науку в практичній діяльності, побачити математику в розвитку і тим самим підвести їх до узагальнень світоглядного характеру. Досвід показує, що для ефективності проведених бесід з дошкільниками, їх слід підкріплювати практичною діяльністю. Отож зміст курсу математики, ілюстративні вправи, завдання потрібно пред­ставити таким чином, щоб формувати світогляд. Короткі бесіди, заува­ження, довідки, коментарі, до­ цільно поєднувати та підкріплювати цікавими практичними завданнями та іграми. Відтак науковий світогляд у свідомості дітей стане складовою частиною математичного знання. Така робота проводиться на заняттях, екскурсіях, прогулянках, господарській діяльності, де діти навчаються спостерігати предмети і явища навколишнього світу, встановлю­вати зв’язки між різними явищами, узагальнювати спостереження. Курс логіко­математичного розвитку дошкільників закладає практичну основу для подальшого вивчення математики. Так, формування понять про натуральне число, арифметичні дії організовується за допомогою широкого використання наочних і практичних методів, на ос­нові виконання дошкільниками різних дій із реальними предметами. Уже в дошкільному віці у вихованців виробляються певні погляди й переконання. Поняття числа в курсі математики є одним з основних. Його формування розпочинається в дошкіллі та продовжується в школі. Поняття числа первісне. Виникає як результат лічби навколишніх предметів, яка створювалась тисячоліттями, і є результатом практичної діяль­ності людини, її розуму. Упродовж навчання поняття числа збагачується новим змістом. Мотивування його послідовного розширення в різних вікових групах прийма­є різні форми відповідно до вікових особливостей дітей. На прикладах розвитку лічби й виникнення натурального числа слід пояснювати дітям, що людство створює математичні поняття для пізнан­ня світу, а необхідніть у лічбі і вимірюванні привела до виникнення й розширення поняття числа. Цікавими для дітей є історичні відомості про розвиток математи­ки. Особливе місце в бесідах педагога з дітьми займає ознайомлення їх із стародавньою геометрією та народними мірами для вимірювання величин. Скажімо такі бесіди, як: – Походження геометрії (Перші відомості з геометрії виникли в Єгипті, Вавілоні, Китаї й були пов’язані з розвитком землеробства, потребами архітектури. Слово геометрія грецького походження. Воно означає землемірство);– Відомост про геометричні фігури (скажімо про коло як одну з найважливіших геометричних фігур, найпростіша з кривих ліній. Форму кола люди з давніх­давен спостерігали в при­роді – її має обрис сонця, хвилі, як­ що у спокійну воду кинути камінь. Людина з зав’язаними очима не може йти по прямій лінії, а збивається на коловий рух. Є багато прикладів, коли людина, що заблукала, рухається по колу і повертається у вихідне місце. Виявляється, що для того, щоб зберегти прямоліній­ний рух, не контролюючи його очима, тіло повинно бути точно симе­тричним. Однак таке в живій природі неможливе. Поняття «лінія» у перекладі з латинської мови означає – льон, льняна нитка, шнур) [9];– Ознайомлюючи дітей з на­родними мірами, водночас й ознайомлення їх з історією наших дідів і прадідів, з їхніми звичаями, традиціями, культурою, розвиваючи мис­лення, пам’ять, мовлення. Оскільки вимірювання – склад ний вид математичної діяльності, отож для поглиблення знань дітей про той чи інший спосіб вимі­рювання, для зацікавлення їх, наближення до історії, тра­дицій свого народу, в на­вчально­виховному процесі використовуємо елементи народної математики. Так, після ознайомлення дітей з вимірюванням довжини предметів за допомогою умов­ної мірки пропонуємо малюкам виміряти ту саму довжину, однак уже іншою міркою – народною. З назвами народних мате­матичних мір діти з

16. Ознайомлення дітей з національним мистецтвом.

Що таке мистецтво? Відповідь знаходимо у популярній дитячий енциклопедії “Світ мистецтва”, Х., 2001, ст..3 – 4: “Мистецтво – одна з форм відображення людського життя. В основі мистецтва лежить художньо – образне відображення дійсності. Мистецтво допомагає пізнавати світ, формує духовний склад людей, їх почуття і думки, їх світогляд, виховує людину, розширює її кругозір, будить творчі здібності... Кожний справжній витвір мистецтва є унікальним.” Які ви знаєте види мистецтва? (Відповіді) Так, ви вірно відмітили, це живопис, скульптура, архітектура, графіка, декоративно – прикладне мистецтво. Але це ще не все. Доповнення знаходимо у енциклопедії, що зазначена вище: “Як правило, види мистецтва поділяються на просторові і тимчасові. До просторових видів мистецтва відносяться архітектура, декоративно – прикладне мистецтво і образотворче (скульптура, живопис, графіка) мистецтво... До тимчасових видів мистецтва відносять музику, театр, кіно, телебачення, літературу. Всі види мистецтва розкривають сутність життя, високі естетичні ідеали, але кожен з видів виражає це по різному. Один вид мистецтва від іншого відрізняється за змістом, за засобами вираження, за матеріалом тощо”. 2. Характеристика просторових видів мистецтва. Коротко охарактеризуємо кожен вид просторового мистецтва. Архітектура – це мистецтво проектувати та будувати різноманітні споруди, будівлі та їх комплекси. Архітектура створює з геометричних об’ємів замкнуте просторове середовище у вигляді різних споруд (житлових, суспільних, промислових, господарських та інших, які необхідні для життя, праці і відпочинку людини), архітектурних ансамблів і міст. Будь – яка архітектурна споруда створюється з урахуванням трьох основних сторін: функціональної, конструктивної і художньої. Іншими словами “міцність, користь, краса” являються складовими частинами справжнього витвору архітектури. Навіть найрозкішніший палац створюється для того, щоб у ньому жити. Просторове природне середовище, яке оживлено архітектурними будівлями, завжди приваблювала увагу власною виразністю, оскільки створений руками людей упорядкований простір відрізняється не лише утилітарним призначенням, - він відображає устрій життя суспільства, рівень його матеріального і духовного розвитку. Архітектурні форми створюються за принципом вдоволення тих чи інших суспільних потреб людини. Стародавні архітектори вміли на диво вдало “вписувати” свої витвори в навколишню природу. Прикладом того є Софіївський собор та Будинок з химерами у Києві, Костьол Босих Кармелітів у Бердичеві, Софіївський парк в Умані та інші чудові архітектурні споруди. Гармонійно організований міський простір благодійно впливає на людину. І навпаки, одноманітність житлових кварталів, невиразні, схожі один на одного, багатоповерхові будинки, побудовані з стандартних блоків, негативно впливають на психіку, примушують людину відчувати себе самотньо. Архітектура має свою неповторну художню мову. Конструкції, форма і простір, пропорції і ритм, світло і колір утворюють єдність характерних ознак розвитку архітектури – стиль. Стиль архітектури – це, з одного боку, зовнішня форма, художній образ, а з іншого – відбиття уявлень певної епохи. Коли і як ознайомлювати дошкільників з творами архітектури? Це можна зробити під час екскурсій по місту до історичних архітектурних шедеврів, запросивши екскурсовода, який в цікавій та доступній формі розповість про архітектора і історію будівництва даної споруди, а потім запропонувати дітям на заняттях з конструювання та ручної праці відобразити це у своїх роботах.  Декоративно – прикладне мистецтво за своїм походженням – мистецтво народне: народ створює речі, народ знаходить для них потрібну форму і вираз, народ зберігає знайдену в них красу і всі власні досягнення передає нам у спадщину. Специфіка декоративно – прикладного мистецтва полягає в тому, що твори його в один і той же час мають бути корисні і красиві. Здавна існують на Україні народні художні промисли, з якими ми ознайомлюємо дошкільнят на заняттях з декоративного малювання, ліплення та аплікації, під час гурткової роботи та ручної праці.  Українська народна кераміка дуже різноманітна за своїм зовнішнім виглядом, формами виробів і кольоровою гамою. Основними осередками гончарного виробництва здавна відзначаються Київщина (васильківська кераміка, особливістю якої є крупний живописний багатоколірний мазок рослинного орнаменту з білим контуром та своєрідний пірчастий мазок, який має переходи кольору від більш темного до світлого), Полтавщина (кераміка Хомутца та Опішного), Чернігівщина (чорна, задимлена кераміка з лощеним лінійним декором), Поділля (кераміка Бубнівки та Крішенців небагатокольорова на темно – зеленому або коричневато – червоному тлі з невибагливою плямкою, зигзагом лінії, стрічкою, смужкою), Закарпаття (косівська кераміка, особливістю якої є гончарні вироби з гравірованим малюнком по побіленому черепку і розписом з поливою жовто – зеленою глазур’ю із додаванням невеликої кількості коричневої). Відомі на Україні і майстри художньої обробки дерева. Найпопулярнішим осередком Закарпаття, для якого, крім різьблення, характерним є випалювання і інкрустація по дереву з орнаментацією суворо геометричного характеру. Особливо відомі вироби Яворівських майстрів: меблі, посуд, дитячі іграшки – забавки, сундуки і ночви. Писанкарство розповсюджено в усіх регіонах України і відрізняється розписом: кольоровою гамою, орнаментами, технікою розпису. Килимарство найбільш відомо в Яворові та Коломиї – ліжники з геометричним крупним узором, найчастіше з червоними і зеленими ромбами по білому полю, особливістю ліжників є довгий пухнастий ворс, який ніби розмиває краї малюнка. Ворсові “коці” і без ворсові “килими”. Українські килими завжди відрізнялись чистою і ніжною гамою кольорів. Майстерність українських килимарок була дуже високою, тому цінилися не лише на Україні, але й за кордоном. Кожен регіон відрізнявся орнаментальним візерунком: стримані з геометричним узором та з пишним квітковим декором. Ткацтво і вишивка розповсюджені на Україні всюди. Ткали тканини для виготовлення одягу, білизни, для прикрашення хати. Ткали з вовни, льону та коноплі. Плахтові тканини мають масу варіантів, але їх об’єднує картатий ритм, невеликий розмір малюнка і багатоколірність. Унікальним промислом було виготовлення тканих і вишитих рушників. Причому вишивка кожного з регіонів відрізнялися кольоровими композиціями і своєрідністю декору. Майже повсюди рушники ткали з білої та червоної пряжі. В селах України до цього часу існує народний костюм з перевагою світлого колориту. Жінки носили сорочки, гарно вишиті, незшиті юпки – плахти, пане ви, а також фартухи і різноманітні, в залежності від віку жінки, головні убори. В багатьох регіонах України розписували хати, особливо в Хмельницькій, Одеській, Дніпропетровській, крім Полтавської, де хати не білили. Найбільше славилися майстрині з Петриківки: Г.Лебідь, Т.Пата, Н.Білокінь, Г.Собачко, Г.Павленко – Черніченко та інші. Світ українських художніх промислів продовжує залишатися цілісним, він має глибокі народні традиції та національну своєрідність. До образотворчих видів просторового мистецтва відносять скульптуру, живопис та графіку. Скульптура (ліплення, пластика) – це вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’ємну форму. Розрізняють круглу скульптуру (статуя, група, бюст) і рельєф. Скульптура одне з найдавніших мистецтв. Ви знаєте твори, які були створені тисячі років тому назад майстрами Єгипту, Індії, Греції, а також і на Україні (зокрема в Софіївському парку в Умані, кам’яні баби в Криму тощо). “Скульптури існують не в умовному, а в реальному просторі, тому так важлива їх взаємодія з ним. Майдани, набережні, парки, меморіальні комплекси, фасади будівель є сприятливим середовищем для скульптури великих форм – монументальної скульптури. Статуї охороняють місто, урочисто зустрічають гостей біля будинків, вінчають собою будівлі, танцюють біля фонтанів, скорботно схиляються над могилами. Ніби зростаючись з будівлею, вони перетворюються в колони (каріатиди, атланти). Станкова скульптура не розрахована на установку в певному місці, не залежить від оточення і частіше за все знаходиться в музейних залах. Її різновид – дрібна пластика: статуетки з порцеляни, теракоти, майоліки. Скульптуру виготовляють з різних матеріалів: каменю, мармуру, дерева, кістки, бронзи тощо”. Із скульптурою монументальною слід ознайомлювати дошкільників під час екскурсій до пам’ятників видатним людям (Т.Г.Шевченка), із станковою скульптурою та скульптурою малих форм (дрібною пластикою) ознайомлюємо дітей на заняттях з ліплення та під час гурткової роботи, де діти навчаються ліпити з незвичних матеріалів (тирси, снігу, піску, фольги, солоного тіста тощо). Живопис – це відображення всього багатства і різноманітності оточуючого світу в кольорі. Існує така легенда: одного разу грецький художник, на ім’я Апеллес, написав на картині гроно винограду. Він залишив картину на терасі, і раптом птахи почали злітатися до неї і клювати намальований виноград. Подібний випадок стався з одним художником, коли він працював писарем у пана. На одному з документів намалював від нудьги муху і заніс той папірець на підпис. Коли пан побачив муху, то став зганяти її з аркуша. Але що це?! Муха не летить! Як це так? Знов зганяє і знов той самий результат. Коли придивився, то побачив – муха намальована! Хто так пошуткував? Пан викликав писарчука і запитав: “Чи маєш ти ще малюнки?” “Так, маю”, - відповів він. “Принеси”, - коли малюнки принесли, то побачив пан, що талановитий хлопець. Організував він бенкет, на який запросив найбагатших людей міста, показав малюнки і сказав: “А чи не пора нам мати свого художника? Давайте зберемо гроші і пошлемо його навчатися у Петербург”. Всі з радістю погодилися. Так з’явився як художник Василь Суріков. Його картини “Ранок стрілецької страти”, “Бояриня Морозова” та інші – присвячені подіям минулих століть. Колір – головний зображувальний і виразний засіб живопису. Він має кольоровий тон, насиченість, світлість; він ніби поєднує в ціле все характерне в предметі: і те, що можна зобразити лінією, і те, що її недоступно. Живопис користується світлими і темними кольоровими лініями, мазками і плямами. Живопис розділяють на монументальний (це живопис великих розмірів, який тісно пов’язаний з архітектурою), декоративний (це живопис, який використовується для прикрашення споруд, інтер’єра у вигляді святкових панно, речей), театрально – декораційний (декорації, ескізи костюмів, гриму, бутафорії), мініатюрний (прикрашали рукописні книги та малювали акварельні портрети), станковий (невеликих розмірів, обрамлений рамою, самостійний твір, який розрізняється за жанрами). За технікою виконання живопис поділяється на олійний, темперний, фресковий, восковий, мозаїчний, вітражний, мозаїчний, акварельний, гуашевий, пастельний. Живопис допомагає людині побачити красу світу, яка захована в звичайних речах, виховує увагу до оточуючого, прагнення осягнути його сенс. Дошкільників можна ознайомлювати як з монументальним, так із станковим живописом. Це можна робити на заняттях з предметного та сюжетного малювання та під час екскурсій до картинних галерей, на виставки робіт місцевих художників, в гості до художників та художньої школи, під час гурткової роботи, де поглиблено можна вивчати акварельну і гуашеву техніки живопису та проводити бесіди про художників різних жанрів і різних художніх шкіл і напрямків. Доречно використовувати матеріали тематичних часописів “Великі художники”. Графіка – це вид образотворчого мистецтва, в якому зображення дається у вигляді малюнка, який наноситься на будь – яку площину в лінійних формах. Малюнок виконується олівцем, вуглиною або фарбою одного кольору. Малюнок є основою створення образу в інших видах мистецтва – живопису, скульптурі, архітектурі. За технікою виконання розрізняють малюнки оригінальні та друковані. Оригінальні виконуються художником в одному екземплярі. Друковані роблять з кліше відбитком на папері і називають естампами. Існує декілька різновидів естампу. Основними вважають гравюру (на дереві – ксилографія, на лінолеумі – ліногравюра, на металі – офорт) і літографію (відбиток з літографського каменю, на якому зроблений малюнок літографським олівцем і травленням кислотами). З графікою дошкільнята ознайомлюються на заняттях з малювання олівцем. В дитячому садку діти малюють за сприйняттям, з натури, за уявою, за задумом. Крім олівців дітям варто давати і інші графічні матеріали такі як фломастери, пастель, вуглину, сангіну, кольорові крейди. Це збагачує знання дітей про графіку та її види. З друкованою графікою можна знайомити дітей на заняттях з малювання та під час гурткової роботи. Діти із задоволенням виконують графічні роботи незвичними способами: граттаж (видряпування гострим предметом), монотипія (друкування на склі). 3. Розвиток культури – важлива складова особистісного зростання дошкільника. В змісті Базового компонента визначена сфера життєдіяльності “Культура”, яка має змістовну лінію “Світ мистецтва”. Саме в цьому розділі містяться програмні матеріали, які “спрямовані на розвиток у дитини естетичного ставлення до світу через ознайомлення з творами як просторових, так і тимчасових видів мистецтва (образотворчого, музичного, театрального, літературного). Кожен з них є важливим для становлення особистості дошкільника, його художньо – естетичного розвитку, виховання основ смаку. Головне завдання, яке вирішує вихователь під час ознайомлення дітей з мистецтвом України – розвинути у дитини сприйнятливість як базову особистісну якість, прищепити здатність “приймати”, “передавати”, “трансформувати”, тобто бути споживачем і творцем культури. А тому послідовність навчально – виховної роботи по ознайомленню дошкільників з мистецтвом має такий вигляд:

• Виховання емоційно – чуттєвої сфери

• Засвоєння елементарної інформації

• Оволодіння уміннями та навичками (технічними прийомами, засобами художньої виразності кожного виду мистецтва)

• Творча самореалізація дитини (образотворення у різних видах художньої діяльності, через різноманітні техніки, в роботі з різним матеріалом).

Отже, мистецьку діяльність дошкільників доцільно організовувати за принципом інтеграції (гармонійного поєднання на заняттях і в різних життєвих ситуаціях музичних, літературних фрагментів, живопису, поезії, виходом на образотворення в різних видах художньої діяльності – малювання, ліплення, аплікацію, музикування, мімічні та пантомімічні етюди). Проводячи роботу по ознайомленню дітей з творами образотворчого мистецтва, слід пам’ятати, що діти повинні не механічно, а свідомо уявляти особливості образотворчого мистецтва і відрізняти його від інших, знати спільні та відмінні риси основних видів образотворчого мистецтва, визначати основні жанри станкового живопису (портрет, натюрморт, пейзаж, побутовий жанр), вміти виражати настрій за допомогою лінії, кольору, композиції та ритму. Особливу роль у становленні образотворчої діяльності відіграє розвиток у дошкільників художнього сприймання при ознайомленні з творами живопису, графіки, скульптури, декоративно – прикладного мистецтва. Вважливо звертати увагу дітей на емоційний зміст картини, на засоби, за допомогою яких художник передає настрій героїв, стан природи. Надавати дітям можливість розглядати скульптуру з усіх сторін. Намагатися давати дітям в достатній кількості різних матеріалів, щоб вони мали змогу самим вибирати чим працювати, де виконувати роботу і на яку тему, щоб мали можливість проявити творчість, спираючись на власний досвід. Дошкільники ефективніше оволодіватимуть мистецтвом створення художнього образу, якщо вихователь буде інтегрувати різні види образотворчої діяльності. Щоб діти змогли це здійснити, потрібно для початку запропонувати варіанти інтеграції. В подальшому вони навчаться самостійно комбінувати різні способи зображення і матеріали, відчують інтерес і зацікавлення до такої роботи. Отже, головне – це базис особистісної культури дитини, який закладається образотворчим мистецтвом як одним з впливовіших на її свідомість і поведінку.

Види та жанри мистецтва.

Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри, і з´ясування їх особливостей хвилювала науковців з давніх часів. Перші спроби виділити види мистецтва, які здійснили Платон і Арістотель, не виходили за рамки вивчення специфіки окремих видів мистецтва. Цілісну класифікацію видів мистецтва запропонував І.Кант, але не в практичній, а в суто теоретичній площині. Вперше системного характеру викладу взаємозв´язку конкретних видів мистецтва (від скульптури до поезії) надав Г.Гегель в лекції "Система окремих мистецтв"; у фундамент цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г.Гегеля були створені різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких на сьогоднішній день не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виділяючи який-небудь вид мистецтва, приймають до уваги форму і матеріалпевного прояву мистецтва, що склався історично, його основніфункції тапредметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літературної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом, воно призначене для індивідуального причитування та сприйняття на основі уяви, а в якості її олениць постають його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більшузагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам´ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:

1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;

3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.

Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва.

Архітектураяк вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. Архітектура створює відмежований від природи утилітарно-художній світ, що протистоїть стихійному середовищу і дозволяє людям використовувати олюднений простір відповідно до їх матеріальних і духовних потреб. Архітектурний образ виражає не лише призначення будівлі (ми легко можемо відрізнити храм від звичайного житла), але й художню концепцію світу і особи, навіть сутність своєї епохи. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Проте архітектура як мистецтво зовсім не є обов´язковою для вирішення прагматичних завдань, наприклад, захисту людини від природних лих. В основі архітектурного образу лежать певні фундаментальні схеми людського впорядкування простору: відокремлення порядку від хаосу, вертикального виміру або напряму від горизонтального, запровадження ритмів та циклів певної розмірності, та ін. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут створюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв´язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічно виразних засобів. Архітектура – це яскраво історичне явище, тобто різні історичні епохи представлені тут у досить відмінних художньо-архітектурних формах і вирішеннях. Архітектура є водночас і мистецтво, і інженерія, і будівництво, що вимагає величезного зосередження колективних зусиль і матеріальних коштів, проте архітектурні пам´ятки переживають віка. Ще в давні часи архітектура вступала у взаємодію зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного оздоблення, перетворюючись на монументальне мистецтво.

Прикладне (ужиткове) мистецтво— це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність. Витвори прикладного мистецтва можуть підніматися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва історично набули характеру окремих видів мистецтва; маються на увазі конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, певні види керамічних виробів та ін. Існує точка зору, згідно якої те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім розвиненим пізніше напрямам мистецької діяльності. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближено до його виробничої діяльності, світоглядних та релігійних уявлень і побуту.

Декоративне мистецтво— естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.

Живопис— зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на  найбільш ефективному естетичному відчутті — відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольорових поєднань (колорит). Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, що досить часто не доступні прямому спостереженню (наприклад, батальні сцени, історичні події). Проте йому притаманна така риса, яку водночас можна розглядати як його і ваду, і перевагу: він фіксує дійсність у якусь мить, яка далі вже не змінюється. Ясно, що ця мить є досить умовною, оскільки в реальності все пливе і змінюється в часі. Живопис розділяють на монументальний і станковий. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д. Сучасний (або авангардний) живопис суттєво відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм дійсності, від її наочних виявлень. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають тою чи іншою мірою вміння підходити до дійсності концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.

Графіказаснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.

Скульптура— просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об´ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом ділиться на монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф, ліпка). За формою зображення розрізняють об´ємну трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф в свою чергу підрозділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.

Література— письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури відносять жанри романа, повісті, оповідання, нарису. До ліричних творів відносять віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматичних жанрів відносяться: драма, трагедія, комедія, фарс, трагікомедія та ін. У цих творах розкриття сюжету йде через діалоги і монологи. Основним виразним і образотворчим засобом літератури є слово. Слово володіє особливими виразними властивостями, зокрема, воно володіє надзвичайно високою пластичністю, тобто здатне передавати зміст дуже широкого спектру, при тому як явищ, що можуть бути спостережуваними, так і навпаки. Більше того, за допомогою слова можна передати щось невизначене або й не існуюче. Тому слово передбачає розвинену уяву та здатність абстрактного мислення. В цьому плані у порівнянні, наприклад, із кіно та живописом література постає мистецтвом не конкретним, оскільки кожний читач може уявляти собі героїв чи події літературних творів досить довільно. Саме тому література припускає великий ступінь індивідуальності її сприйняття. Окрім того, вона здатна передавати людині щось глибоко інтимне та індивідуальне, а оскільки читання літературних творів у більшості випадків є справою індивідуальною, то й передбачається внутрішня увага читача, його зосередженість не стільки на зовнішніх, скільки на внутрішніх явищах та рухах. Тому слову належить вирішальна роль у релігійному відношенні людини до Бога, а Бог саме словом творив світ. Отже, слово апелює до внутрішнього досвіду та внутрішнього світу людини, передбачає можливість фіксації фактично будь-якого змісту. Воно виконує роль провідної форми у фіксації історичного досвіду людства у будь-яких формах та сферах його здійснення. Проте слід не забувати, що мова є продуктом історичного розвитку певних етносів та народів, тому вона може бути цілком "закритою" для людини, що не знає цієї мови. Науці відома ціла низка мов давно зниклих народів або цивілізацій, які ще ніхто не зміг дешифрувати, а тому ї зміст, який ними занотований, залишається недоступним. Умовно кажучи, мова слова неоднорідна і умовна стосовно змісту, в той час як, наприклад, мова живопису, архітектури, скульптури або музики є відкритою і доступною всім.

Театр— вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існує ціла низка так званих "театралів", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, об´єднуючий зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю. Акторська майстерність вимагає особливого таланту — спостережливості, уваги, уміння відбирати і узагальнювати життєвий матеріал, фантазії, пам´яті, темпераменту, володіння засобами виразності (дикція, інтонаційна різноманітність, міміка, пластика, жест). У театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, при тому кожного разу унікально та неповторно, на відміну, наприклад, від книги чи фільму, які можна передивлятись та перечитувати знову; ця миттєвість надає театру особливої близькості до реалій життя.

Музикальне мистецтвоволодіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає.  Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію. Знакову, смислотворчу роль в музиці грають також гучність, тембр, темп, ритм і інші елементи. З цих знаків складається музична фраза, музичний образ, а їх система утворює музичний текст. Динамічна природа музики є найбільш адекватною психічним процесам людини, тому музика чинить надзвичайно сильний вплив на людину, і це частково пояснюється ще й тому, що в такому впливі окремо не виділяються воля, мислення, емоції та почуття: все це присутнє разом та в злитті. Відомо також, якою силою художнього впливу володіє поєднання музики та слова у піснях, опері, хоровому мистецтві, різних жанрах народного пісенного мистецтва. Музичний образ позбавлений безпосередньої видимості живопису і конкретності слова. Він не передає точних понять, не створює зорово відчутних картин, не переказує подій. Музика близька архітектурі і величезною значущістю в ній ритму, і формою, далекою від форм самого життя, а також високим ступенем художнього абстрагування від конкретного життєвого матеріалу і можливостями віддзеркалення не стільки окремих сторін і частковостей життя, скільки саме її серцевини і духу.

Хореографіяє водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а в подальшому він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, і в результаті виникла ціла система символічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Циркове мистецтвоналежить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку - це у певному сенсі мистецтво ювеліра. Цирковий артист також є ювеліром не тільки тому, що від нього потрібна така ж майстерність, така ж точність і філігранність в роботі, але і тому, що по самому своєму змісту і значенню його робота схожа з роботою людини, що шліфує алмаз, але в даному випадку мова йде про майстерність володіння такими здібностями, що виходять за межі звичайних здібностей людини. Дресирувальник підкоряє своїй волі царя звірів і тим самим розкриває необмежену владу людини над всім царством тварин. Той же принцип лежить і в роботі акробата, який своїм запаморочливим польотом розкриває вільне володіння людини простором, своїм тілом, відчуттям рівноваги. Клоун відверто глузує з приводу людських звичок, простої інерції життя, змушуючи нас подивитись на звичні речі відсторонено та із гумором.

Фотомистецтвобазується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.

Кіномистецтвоволодіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Саме цим в значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Історично кінематограф постає дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: з´явились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кінофільмів. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи, дозволяє суттєво розширювати горизонти наших уявлень про дійсність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності – на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.

Телебаченняпостає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично. Як мистецтво телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття. Цей відносно новий вид мистецтва забезпечує інтимність, домашню комфортність сприйняття, ефект присутності глядача (актуальність), хронікальність і документальність художньої інформації. Масштабами масовості телебачення сьогодні перевершило кіно. На землі зараз діють тисячі передавальних і ретранслюючих телестанцій. Телепередачі здійснюються із землі, з-під землі, з-під води, з повітря, з космосу. "Краще один раз побачити, чим сто разів почути", - ця старовинна приказка сьогодні несподівано розкриває переваги телевізора перед радіо і частково відповідає на питання, чому телебачення знайшло статус нового виду мистецтва.

Окрім названих існують ще й інші види мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрадне мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, паркове та садове мистецтво, красномовство, мистецтво написання ієрогліфів в Японії, та ін.

У сучасному мистецтві простежуються дві суперечливі тенденції: до синтезу різних видів мистецтва (наприклад, в масових дійствах) і збереження суверенності окремих видів мистецтва з їх поглибленням та деталізацією. Обидві тенденції плідні і сприяють розвитку мистецтва в цілому. На розвиток сучасного мистецтва відчутно впливають досягнення науково-технічного прогресу, поза яким було би неможливим кіно, голографія, світломузика, електронна музика, рок-опери, тощо.

Багатогранність мистецтва проявляється в його жанровому поділі та стилістичній різноманітності. Жанр (франц. genre - рід, вид) - історично сформований внутрішній поділ, що притаманний всім видам мистецтва; тип художнього твору в єдності специ­фічних властивостей його форми і змісту. Поняття жанр узагальнює риси, властиві певній групі творів якоїсь епохи, нації чи світового мистецтва взагалі. Пошлемося на конкретний приклад: в живопису жанри розрізняються насамперед за пред­метом зображення: зображення природи породилопейзаж, сукупності речей- натюрморт, людини -портрет, подій життя - сюжетно-тематичнакартина. Водночас жанр може мати свій внутрішній поділ абожанрові різновиди (їх інколи теж називають жанрами). Так,пейзаж може бутисільський, міський, індустріальний, натюрморт - квітковий, з побутовими речами; портрет -парадний, інтимний, груповий.Жанрові різновиди сюжетно-тематичноїкартини -історична, батальна, побутова, анімалістична, інтер´єр. Не рідкісними є явища, коли в одному творі поєднуються кілька жанрів (так, картина може поєдну­вати риси і пейзажу, і портрета, і натюрморта).

Особливості станкового живопису.

Станко́вий живо́пис— рідмалярства, твори якого мають самостійне значення і сприймаються незалежно від оточення. Буквально — живопис, створений на станку (мольберті).

Твір станкового живопису — картина— створюється на нестаціонарній (на відміну відмонументального живопису) і не утилітарній (на відміну віддекоративного живопису) основі (полотні,картоні, дошці,папері,шовкутощо) і передбачає самостійне і не обумовлене оточенням сприйняття.

Основні матеріали станкового живопису — олійні,темпернііакварельні фарби,гуаш,пастель,акрил. НаДалекому Сходіотримав переважне поширення живопис тушшю (в основному — монохромною), часто інтегруючийкаліграфію.

Творчість відомих художників україни.

Марія Оксентіївна Приймаченко, також Примаченко (12 січня 1909, село Болотня Іванківського району Київської області — †18 серпня 1997, Болотня) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко. Картини Примаченко експонувалися в Парижі й Варшаві, Софії і Монреалі

Катерина білокур

Методика ознайомлення дітей з живописом у дошкільному закладі.

 книжкою дитина знайомиться з молодшого дошкільного віку і завдання дорослого полягає в тому, щоб викликати в дітей інтерес до неї, до містяться в ній малюнків, бажання уважно їх розглядати - «читати малюнки», впізнавати знайомі образи, емоційно відгукуватися на них, відчуваючи радість і задоволення від зустрічі. При розгляданні малюнка треба спонукати дітей слухати текст і співвідносити його з певною картинкою; звертати увагу дітей на деякі засоби виразності - форму, будову, позу, жест, фактуру поверхні (пухнасті, кошлатий і т.д.) колір, положення в просторі; наслідувати голосам, поз, рухів знайомих дітям тварин птахів.  Починати знайомство можна показавши дітям «книжку з сюрпризом». Зазвичай ця книжка являє собою тверду обкладинку, при розкритті якої чекає елемент несподіванки: об'ємні іграшки, квіти, кошеня або цуценя, метелик і т.д. Це викликає подив дитини, радість, і він багато разів відкриває і закриває книжку, щоразу відчуваючи задоволення. (Наприклад, книжка «І кошеня, і щеня», віршіВ. Берестова, художник і автор конструкції Л. Майорова). Дорослий привертає увагу дітей до знайомих їмобразам, разом з дітьми розглядає їх, питаючи: «Які вони?» (Пухнасті, веселі, маленькі і т.д.); якщо є підписи, читає їх. Перед відкриттям кожної сторінки дорослий каже: «Що ж ще цікавого намалював художник?» - Викликаючи у дітей очікування. Коли книжка розглянута, дорослий каже: «Ось яка цікава книжка! Сподобалася вона вам? ».  У середній групі продовжуєтьсяроботаз розвитку в дітей інтересу до книжкової ілюстрації. Формується радість відспілкуванняз книгою, очікування зустрічі з нею, емоційний відгук на її утримання, настрій героїв, співпереживання їм, дбайливе ставлення до книги.  У цьому віці дітям потрібно пояснити, що основним засобом виразності в книжковій графіці є малюнок - просторова характеристика образу, передана через зображення зовнішності: форми, будови, пози, рухи, жесту, міміки, які розкривають внутрішню сутність, характер героя, йогоемоційний станза допомогою різноманітних виразних точок, ліній, штрихів. Діти знайомляться з кольором як засіб передачі емоційного стану героїв, настрої, сезонних і тимчасових змін у природі.Увагадітей залучається і до побудови зображення на сторінці книгу: де і як художник малює головного героя, як малюнок супроводжує текст, пояснюючи його. Діти знайомляться з роллю ілюстрацій до книги, з тим, хто створює їх; дізнаються про працю художника - ілюстратора. Вони висловлюють свої думки і оцінки, використовуючи емоційно-моральні та естетичні визначення. Ознайомлення дітей 4-5 років з творчістю художників-ілюстраторів повинна проходити за певною системою. Так, перше заняття можна присвятити ролі ілюстрації в дитячій книзі. Наступне заняття можна присвятити творчості одного з художників-ілюстраторів. На наступному занятті можна продовжити знайомити дітей з творчістю художника - ілюстратора, формуючи при цьому у дітей інтерес, емоційну чуйність і співпереживання художніх образів, бажання уважно розглядати ілюстрації, радіти і дивуватися цікавим і виразним малюнків художника, сюжетом картини. На цьому занятті дітям пропонується побути в ролі художника - ілюстратора. Після виконання роботи влаштовується виставка дитячих робіт з обговоренням у кого вийшло, як у художника - ілюстратора. Протягом навчального року дітей середнього віку можна познайомити з творчістю 2-3 художників-ілюстраторів.  У старшому дошкільному віці (5-7 років) продовжується формування у дітей стійкого інтересу до творчості художників - графіків, уважно і дбайливого ставлення до книги, бажання постійноспілкуватисяз нею. Увагадітей цього віку слід звернути на індивідуальну творчу манеру того чи іншого митця, особливості почерку. Діти вже можуть знати імена деяких ілюстраторів і ті твори, які вони оформляли. Будемо сприяти тому, щоб у дітей розвивалися сюжетні композиції. Роботу в старшій групі можна почати зі знайомства дітей з графікою як видом образотворчого мистецтва. Після цього заняття можна провести серію практичних заняття з формування у дітей знань і навичок використання засобів виразності рисунка, при цьому познайомити дітей з графічними образотворчимиматеріалами, можливостями їх використання у власній діяльності. Серія занять може бути присвячена ознайомленню дітей з роллю кольору в книжковій графіці. Можна провести декілька занять, метою яких буде ознайомлення дітей з творчою манерою художника. Тут нам допоможуть бесіди в порівнянні творів, створених на одну тему, але різнимихудожниками- ілюстраторами. 2-3 заняття можуть бути присвячені знайомству дітей з художниками, які ілюструютьказки (І. Я. Білібін, М. М. Кочергін, В. Г. Сутеев, В. В. Лебедєв, В. М. Конашевич, В. А. Милашевский , Є. М. Рачев, Ю. А. Васнецов, Л. В. Володимирський та ін.) Одно-два заняття можна присвятити знайомству дітей з творчістю ілюстраторів - анімалістів, які малюють тварин дорозповідей,повістей(Є.І. Н. Чарушина, М. Мітуричу, В. Курдів, Т. Капустіна, Я. Манухін, С.Купріянов, В. Горячева та ін).Вибірілюстрацій - важливий момент у підготовці до заняття. Про нерозривності тексту та ілюстрації в дитячій книзі одностайно заявляють іписьменники, іхудожники. К. Чуковський сформулював це так: «... нашівіршіповинні бути графічність, тобто в кожній строфі, а часом і в кожному двустишии повинен бути матеріал для митця, бо мислення молодших дітей властива абсолютна образність ... Вірші, друковані без малюнків, втрачають мало не половину своєї ефективності ».  Ціла плеяда художників присвятила свійталантмистецтву дитячої книги. Дітям буде корисно і цікаво побачити роботи хороших і різних ілюстраторів, різноманітність стилів, гру кольорів, своєрідну привабливість чорно-білої графіки.  Підбираючи малюнки, слід пам'ятати, що вони не тільки пояснюють текст, а й активізують фантазію, уяву, виховують естетичний смак.  Необхідно продумати, в який момент перегляду малюкам потрібна допомога педагога:  - Зосередити увагу на деталях, на кольорі, на особливостях зображення;  - Поставити запитання про зовнішній вигляд, характер, настрої героя;  - Приділити особливу увагу картинам природи (наприклад, поміркувати, якого кольору зима, і побачити не тільки білі, а й блакитні, рожеві, фіолетові, а часом і чорні фарби);  - З'єднати наочне і словесне зображення іграшки,тваринки, пейзажу.  На кожному наступному занятті ми повторюємо попереднє. Завдання повтору - закріпити матеріал, дати можливість дітямрозповістите, що їм запам'яталося, а педагогам - проаналізувати можливості і особливості сприйняття різних дітей.  Перша частина заняття - літературно-ігрова, друга (рівна за часом) - малювання. Той образ, який створили діти, слухаючи і розглядаючи книги, зображуючи літературних героїв, рухаючись і програючи ситуації, вони втілюють у малюнку.  Конкретна завдання другої частини кожного заняття, присвяченій малювання, - візуалізація літературного образу, явища, персонажа, з якими діти познайомилися в першій половині заняття. Дитина повинна стати ілюстратором запропонованого йому літературного матеріалу.  Дитина набуває деякі навички й уміння, поступово удосконалюючись у них. Ці навички допомагають йому реалізувати свої внутрішнівідчуттяі представлення і отримувати від занять задоволення.  Основна форма роботи в другій частині заняття - малювання. Крім цього, діти ліплять, займаються аплікацією та орігамі. Як сюжетних об'єктів зображення виступають предмети, персонажі прочитаних книг, явища і стану природи, пори року, продиктованілітературноючастиною.  Перед початком художньої частини заняття можна вимовити з дітьми заклички:  «Раз, два, три, чотири, п'ять -  Будемо казку малювати ».  Тим самим ми налаштовуємо дітей на щось надзвичайне, якесьчарівництво, коли на чистому аркуші раптом виникає якесь зображення. Діти сідають за столи. Перед ними - альбомний аркуш, на якому вони будуть малювати,акварельніфарби, пензлик, баночка з водою та листок-палітра - все як у справжніх митців. Щоб сконцентрувати увагу дітей, педагог дзвонить у дзвоник. Потім педагог робить короткий вступ, намагаючись зацікавити дітей, пробудити в них емоційний резонанс. Діти охоче відгукуються на питання педагога, направляючі їх до роздумів над тим, як намалювати той чи інший персонаж або предмет. Питаннями «На що це схоже? Якого кольору? У чому відмінність? У чому подібність? Який настрій? »- Педагог викликає живу реакцію дітей на зображуваний предмет. Наприклад, при зображенні курчати педагог запитує: «З чого народжується курча?»Відповідь: «З яйця». Яйце - це овал. Форма курчати схожа на овал. Малюємо кілька жовтих овальчіков. До овалу прірісуем дзьобики, ніжки. Вийшли курчата. Курча виріс - став куркою. Курка - теж овал, тільки великий. Прірісуем дзьоб, ніжки, гребінець, хвостик. При показі педагог широко користується словом, називаючи кожен рух, вибираючи доступні кожному віку прийоми, спираючись на бажання дітей наслідувати дорослому.

Роль педагога - бути путівником. У міру своїх сил дитина повторює за педагогом його малюнок, часто доповнюючи його своїми деталями і змінюючи за своїмбажаннямколір і композицію. Діти абсолютно вільні у своєму бажанні самостійно намалювати пропонований предмет або персонаж. Педагог дає тільки малюнок-схему, допомагаючи дитині у створенні свого власного образу, свого настрою. Це перша сходинка донавчання. З боку дітей спостерігається швидше не наслідування, а співтворчість, так як часто вони своїми малюнками підказують педагогу найбільш простий, узагальнений спосіб створення того чи іншого образу. Вже на перших етапах виникає творчаатмосферарадості від результатів роботи.  Метод, яким користується педагог, - це схвалення, похвала, тільки позитивна оцінка. Головне - надихнути, помітити гідність в малюнку, ні в якому разі не порівнювати ні з ким, тільки з самим собою, зі своїми досягненнями, створити доброзичливу атмосферу, щоб дитина пішла з занять з почуттям задоволення від зробленої роботи. У процесі занять виробляється ряд поступово ускладнюються прийомів, і на кожному занятті використовується накопичений раніше досвід, щоб дитина могла без праці повторити у своїй роботі.  Кожна вікова група займається за своєю програмою. Трирічні діти знайомляться з матеріалом, вчаться впізнавати фарби, розрізняти теплі і холодні кольори, опановують зображенням ліній, штрихів, простих форм (пляма, коло, овал, прямокутники), вчаться робити нескладні малюнки з допомогою цих форм. Діти часто доповнюють свої малюнки словами, в яких ще раз програють зображені образи.  У групі чотирьох років діти вчаться змішувати фарби, отримують поняття про спектр, навчаються закривати цілком фон, сприймати настрій кольору. Рухи руки стають більш навмисними. При розгляді предмета, що виконує роль натури, ми звертаємо увагу на розташування, колір і форму його частин, виділяємо загальні ознаки тахарактерніособливості. Поступово розвивається здатність помічати, порівнювати, розрізняти предмети. При цьому педагог продовжує нагадувати, як правильно тримати пензель, як користуватися фарбою. У процесі роботи педагог намагається підійти до кожної дитини та індивідуально допомогти, коли виникає в чому-небудь утруднення. Після того як малюнок закінчено, влаштовується виставка, на якій розглядаються всі роботи. Педагог в ігровій формі веде бесіду з кожною дитиною, уважно розглядаючи його малюнок, знаходячи для кожного слова схвалення.  Знайомлячись з безліччю книжок, проілюстрованих кращими художниками, дитина починає ставитися до книги як до естетичного об'єкту. Ілюстрації в книзі - це найчастіше перші твори образотворчого мистецтва, з якими знайомляться малюки. Гарні ілюстрації формують смак, сприяють художньому розвитку, спонукають до творчості.

17. Побут населення україни. Українська національна іграшка. Український національний одяг. Українська національна кухня. Інтер’єр українського житла.

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувавсявідкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи. Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка, переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.