2. Трудові пісні

Вчені давно помітили зв'язок між мисленням, мовою і музикою. Лінгвісти і психологи прийшли до висновку, що всі ці явища розвиваються за єдиними законами логіки. Мелодія, так, як і мова має певний ритм. Епоха становлення простого речення в мові сягає глибин раннього палеоліту. Саме в цей час, на думку вчених, виникають перші трудові і сигнальні пісні, які ритмічно узгоджуються з процесами праці. Найдовше трудові пісні можуть зберігатися там, де ще існують архаїчні форми колективної праці, пов'язані з підійманням великих тягарів, які вимагають певних «команд» для одночасного зусилля всього колективу (при будівництві, лісосплаві тощо). Тут пісня виконує командно-організуючу роль. Пауза означає зміну положення рук. Трудові пісні настільки архаїчне явище, що в Україні майже не збереглися в первісному вигляді. Вони існували ще в середині XX ст. на Поволжі та Єнісеї, де застосовувалася важка фізична праця. Це пісні типу «Ой, раз да ще» (Анатолій Іваницький).

В Україні ж існує ряд пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Вони виконуються не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють психологічний настрій, спрямований на успішне виконання праці в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів — гоєкання — якими перемовляються пастухи, що пасуть отари на різних гірських схилах

3. Пісні-игри

Здавна мандрівники й дослідники, письменники та громадські діячі сусідніх народів та держав відзначали як одну з найтиповіших рис характеру українців їх невичерпний гумор. Ця риса стала ледве не головною і визначальною при характеристиці українського народу, як пісенного та такого що може розважатися, сміятися та веселитись.

Стихія смішного в українській народній творчості найбільше виявляє себе в гумористичних, жартівливих творах-іграх.

Серед гумористично-сатиричних жанрів української народної творчості провідне місце належить жартівливій пісні. В ній переливають всі барви й відтінки народного гумору, всі нюанси сміху – від ледь вловимої посмішки одними очами до бурхливого, масового нестихаючого реготу. Жартівливі пісні в основному розробляють гумористично сімейно-побутові теми. А вже виходячи на громадську арену, сміх, як правило, набирає сатиричної спрямованості.

Родинно–побутова тематика жартівливих пісень надзвичайно різноманітна і колоритна. Спостережливі і дотепні творці народного гумору змогли підгледіти всі тіньові сторони свого повсякденного життя, освітили їх сміхом, що розливається в піснях то легким жартом, то глумом і глузуванням, то соромливим натяком, то гострим гротеском, то ледь вловимою усмішкою, то злою іронією або їдким дотепом.

8. Українські народні свята та обряди.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи,що об`єднують окремих людей в один народ,в одну націю. Звичаї, як і мова,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких поту гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року?

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників...

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Народні свята літнього циклу.

Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями травня. Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубіж для весняної сівби ярих. За іншими прикметами, початок літа пов'язували з періодом, коли на дубах з'являлося листя. Якщо до дня Теодора (29 травня) дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним.

З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями — неділею і наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, абоЗіслання Святого Духа. Ще називали її П'ятидесятницею — п'ятдесятий день після Великодня. Після неї -— понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називалиЗеленим, Клечальним, або Русальним. Звідси і четвер на цьому тижні мав таку ж назву. за восьмим тижнем та його четвертим днем закріпилася назва Троїцький.

Період від Зеленого до Троїцького четверга називали в народі Зеленими святами. До всіх його днів приурочено багато різноманітних обрядових дійств, які мають дуже давнє походження.

Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством єкупальське свято, або Івана Купала. У давнину купальські розваги займали у часі тривалий період. Про це свідчать купальські пісні, яких співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра і Павла (12 липня). Але кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння.

За період християнізації наших предків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Натомість ритуальна частина і час її виконання дійшли до нас здеформованими.

збереглася народна основа купальських обрядів: звичай запалювати купальські вогні, влаштовувати дівочі ворожіння, збирати цілющі трави. Найбільш стійкими на всій території України були народні вірування в цілющу силу купальського зілля. Тому під час купальських торжеств скрізь було поширено збирання різноманітних лікарських рослин. Одночасно до цих раціональних чинників долучалися й фантастичні.

Заключними акордами літнього обрядового циклу були звичаї, приурочені до церковних святих Петра і Павла (12 липня), Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня) та ін. Серед них важливим у народній і церковній інтерпретації було свято апостолів Петра і Павла. До цього дня колись майже по всій Україні починали зажинати жито — справляти «зажинки». Часом до Петра вже пекли перший хліб з нового врожаю. У більшості випадків з цим днем пов'язували закінчення літньої пори. Недаремно в народі казали: «Як по Петрі, то й по теплі».

Закінчувався літній цикл днем пророка Ілії, в народі — Іллі, який, згідно з повір'ями, відав громами і блискавками.

після Іллі вже заборонялося купатися в річках і ставках, бо «святий Ілля літо кінчає». У народних повір'ях пророк Ілля в процесі християнізації замінив колись грізне божество язичників — Перуна. У цих рештках обрядових дійств, розпорошених по так званих «громових святах», годі дійти первісної суті давніх офіційних святкувань наших предків. І лише в Зелених святах і купальському торжестві збережено ядро прадавньої обрядовості літнього цикл.

Характеристика народних традицій свят та обрядів. Народні свята весняного циклу.

Весняний цикл календарних обрядів українців дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії і триває аж до Вознесіння.

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день СТРІТЕННЯ (15 ЛЮТОГО).

До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою.

Ще відчутніші весняні мотиви у день ВІДНАЙДЕННЯ ГОЛОВИ ІОАНА ХРЕСТИТЕЛЯ, ОБРЕТІННЯ (9 БЕРЕЗНЯ). За народними повір'ями, з цього для перелітні птахи починають «повертати голови додому». Недаремно казали: «Діти - від хліба, птахи - до гнізда, а селяни - до плуга». Оскільки першими прилітали жайворонки, часом і до дня Обретіння, за їх польотом визначали врожай: якщо цей день жайворонки летіли високо над землею — на врожай, низько — на недорід.

Але за народним календарем весна починалася від дняПРЕПОДОБНОЇ МУЧЕНИЦІ ЄВДОКІЇ (14 БЕРЕЗНЯ), абоЯВДОХИ. Цей день шанували в народі: не прали, не працювали кіньми і волами. На нього припадало багато прикмет про майбутній достаток: теплий сонячний день віщував урожай на пшеницю, льон і коноплі, похмурий — на гречку і просо.

Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня СОРОКА СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ (22 БЕРЕЗНЯ).

У східних районах України у цей день молодь «розпочинала вулицю» — своєрідне весняне дозвілля, яке тривало доСЕМЕНА (14 ВЕРЕСНЯ).

За традицією, з цього дня зачинали співати веснянки. У західних районах, де вплив церкви був значно сильнішим, веснянки виконували від Благовіщення, але найчастіше вони долучалися безпосередньо до молодіжних розваг на Великдень. Але чи не найважливішим обрядовим дійством цього дня була урочиста зустріч птахів, які повертали з вирію. У цей день пекли до сорока коржиків — «жайворонків». Їх роздавали не лише дітям («щоб птиця велася»), а й усім членам родини.

У такій урочистій зустрічі птахів найважливішим у давнину, очевидно, був мотив ушанування предків. А вже згодом на нього нашарувалися інші — те, що ми називаємо «проводами зими», «зустріччю весни» чи «закликанням весни». У цьому можемо переконатись на прикладі обрядових дійств у весняному циклі, які не мають точно визначеної за сучасним календарем дати.

Це, передусім, стосується неділі, яку називали М'ЯСОПУСНОЮ.Вона залежала від того, скільки тижнів м'ясниць -— пори зимових весіль — випадало того чи іншого року.

Після неї наступав тиждень, за яким починався ВЕЛИКИЙ ПІСТ, що тривав сім тижнів — аж до Великодня.

З наступного дня починався СИРНИЙ ТИЖДЕНЬ, абоМАСЛЯНА

Потім сім тижнів тривав Великий піст. У церковній інтерпретації він мав завжди велике значення як період спокути, покаяння в гріхах чи негідних людських вчинках. В українців він сприймався як один з найважливіших засобів духовного очищення і підготовки до величного свята всіх християн — Воскресіння Ісуса.

Кожен з цих семи тижнів мав свою назву і свої звичаї.

Шостий тиждень — ВЕРБНИЙ, ШУТКОВИЙ, КВІТНИЙ. У неділю, яку називали«Вербною», «Квітною», «Бечковою», «Шутковою», в церквах святили вербові гілки — «шутку», «вербу», «бечку». Повернувшись зі свяченими гілками додому, вдаряли ними усіх, примовляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень Великдень.

Освячені гілки зберігали за образами до наступної Вербної неділі, а подекуди — і по декілька років. їх ніколи не викидали, а спалювали в печі, коли пекли великодні паски. Ними виганяли вперше на пасовисько худобу, вживали як лікувальний засіб чи для відвернення грози

Сьомий тиждень, яким закінчувався Великий піст, називали в народі ЧИСТИМ, БІЛИМ, СТРАСНИМ або ЖИВИМ.

Так само називали і четвер на цьому тижні, з яким пов'язано найбільше звичаїв, характерних для весняної обрядовості українців. Чистий четвер був своєрідним прологом до Великодніх свят, які разом з Благовіщенням є кульмінацією весняного святкового циклу.

До цього дня усі основні підготовчі до свята роботи мали бути закінченими — у хаті побілено, прибрано, помито. Вважалося, що до цього дня слід засіяти ниву яровими — збіжжя і городина буде врожайною і без бур'янів.. Взагалі у цей четвер уникали важких робіт по господарству.

важливого значення у Чистий четвер надавалося й воді. Готуючись до свята, за звичаєм, купали дітей, вмивалися самі.

Різними дійствами супроводжували у ці дні приготування великодніх страв, в тому числі випікання пасок, виготовлення писанок і крашанок — неодмінних атрибутів Великодня. Ним розговлялися на Великдень, у Провідну неділю чи до Вознесіння. Писанками і крашанками обмінювалися при зустрічі. Вони ж були основним об'єктом великодніх ігор та розваг.

На ВЕЛИКДЕНЬ раненько, з укладеними ще в суботу до кошиків припасами, поспішали до церкви. Після «благовісту» відбувалося урочисте посвячення пасок.

У передвеликодню ніч майже не спали, заборонялося спати і після урочистого сніданку. Вважалося, що хто засне у перший день Великодня, той проспить своє щастя.

Найпоширенішими забавами у великодні дні були дівочі хороводи у супроводі весняних обрядових пісень.

Давніше починали їх співати від так званої Збірної неділі, чи Благовіщення. Виконання їх припадало на період Великого посту, коли заборонялося влаштовувати громадські ігрища. Тому й веснянкові танки, хороводи «пристосовувалися» до святкових великодніх днів. Переважна більшість веснянок і гаївок нагадували драматизовану гру, своєрідний театралізований хоровий діалог.  

Слід згадати і цілий ряд поминальних мотивів, які мають місце у Великодні свята. Майже повсюдними в Україні були«ГРОБКИ»

Залежно від місцевих традицій, у якийсь з великодніх днів організованою процесією після церковного богослужіння люди зі священиком на чолі йшли на цвинтар. Сім'ями розміщувались навколо могил своїх кревних. Після парастасу, панахиди на могилах справляли своєрідні трапези, розговлялися спільно зі своїми покійними родичами. По всій Україні на цвинтарях відбувалися такі спільні обіди, в яких брало участь і місцеве духовенство. Тут же залишали частини свячених страв чи великоднє яйце — для пташок. Наділяли крашанками і паскою калік та жебраків.

Практично весь цей тиждень був сповнений поминальних молитов. За важливістю, звичайно, на першому місці булаПРОВІДНА НЕДІЛЯ, або «ПРОВОДИ». Вже сама її назва мала б означати, що народ проводжав Великодні свята.

У цей день, як і на Великдень, сідали до святкового столу, на якому обов'язковими були посвячені на Великдень страви, зокрема яйця і паска. Але цим ще не завершувався Весняний обрядовий цикл.

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом — ВОЗНЕСІННЯМ. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер.

Народні свята осінньо-зимового циклу

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою.

Одним з важливих осінніх свят день пам'яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).

Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних.

28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».

Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення.

Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в'язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину».

Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка.

Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня).. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.

Великим святом був день Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня). У народі його називали Другою Пречистою, чи Другою Маткою. До нього колись пекли калачі, готували різні страви, влаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам'ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.

З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою. На день смерті апостола Пилипа(27 листопада)