Семінарське заняття 3-4

Тема 2. Основні організаційні теорії та моделі

1.Організаційні теорії.

Теорія організаційної поведінки

Лауреат Нобелівської премії Герберт Саймон (1916-2001) вивчав процеси впливу встановлених цілей на раціональну поведінку в організаціях. На думку Г. Саймона, організації можуть спростити процес прийняття рішень шляхом обмеження цілей, на які спрямована їх діяльність. Цілі впливають на поведінку лише тоді, коли вони становлять частину рішення стосовно обрання моделі поведінки. В основі цілей лежать ціннісні передумови рішень. Ціннісні передумови – це припущення про те, які цілі є домінуючі й найбільш бажані. Чітко встановлені цілі дозволяють однозначно розрізняти прийнятні та неприйнятні варіанти рішень.

Цілі організації формують у такій послідовності - вибір загальної мсти, якої слід досягти, - пошук набору метолів досягнення обраної мети, - прийняття методів досягнення мсти як сукупності нових підрядних цілей і пошук детальних засобів для їх досягнення.

У такий спосіб установлюють ієрархію цілей, де кожний рівень можна вважати кінцевою метою стосовно нижчою рівня й засобом досягнення мсти стосовно вищого рівня. Поділ загальних цілей на специфічні підрядні завдання і наступний їх розподіл за організаційними підрозділами посилки можливість раціональної поведінки шляхом точного визначення ціннісних передумов.

Організації підтримують раціональне прийняття рішень не лише шляхом розподілу обов'язків між учасниками, але й шляхом надання їм необхідних засобів для їх виконання ресурсів, інформації, обладнання Інструкції та правила, інформаційні канали, програми навчання, стандартні робочі процедури усе це можна розглядати як механізми і для обмеження спектру рішень кожного учасника, і для надання допомоги учаснику в процесі прийняття рішень

Модель організаційної поведінки Г. Саймона підкреслює важливість ненав'язливого контролю учасників навчання й розподіл інформації відіграють більш значну роль у розробці раціональної поведінки, ніж накази чи санкції.

Теорія інститутів та інституціональних змін

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х pp американський учений Дуглас Норі (1920 р.н.) опублікував серію праць, що безпосередньо стосувалися обгрунтування ролі й принципів функціонування організацій. Згідно з підходом Д. Норта, ринок є складним і неоднозначним явищем. Ринок – це певна структура, що охоплює так звані інститути: закони, правила, кодекси поведінки, формальні та неформальні відносини і зв'язки.

Інституціональний розвиток економіки відбувається під впливом взаємодії між інститутами та організаціями, коли перші визначають правила гри, а інші виступають гравцями. Нові інститути, за Д. Нортом, з'являються, коли суспільство бачить можливість отримання доходу, який не може бути отриманий в умовах існуючої інституціональної системи Тобто якщо виробничі чинники створюють можливість збільшення доходу, а інституціональні перешкоджають цьому, то ймовірність виникнення нових інститутів зростає.

Д. Норт довів, що організаційні чинники відіграють більш важливу роль, ніж технічні, оскільки приводять до зміни інститутів, які істотно виливають на стан економіки Технічні зміни та інші чинники економічного розвитку він розглядав як недостатні. Ключем до економічного зростання є ефективна організація економіки

На думку Д. Норта, інститути створюють базові структури, за допомогою яких люди протягом усієї історії досягають порядку і в такий спосіб знижують ступінь своєї невпевненості в зовнішньому середовищі. Саме в цьому Д. Норт вбачав причину багатства одних країн і бідність інших.

Значні інституціональні зміни відбуваються повільно, оскільки інститути – це результат історичних змін, що формують індивідуальну поведінку Чим більша інституціональна невпевненість, тим складнішим є забезпечення економічного поступу. Саме тому в працях Д. Норта головними є питання про зв'язок економічних змін, технічного розвитку та інституціональних умов.

Принципове значення та актуальність зберігають висновки з теорії нової інституціональної економіки, що були сформульовані Д. Нортом. Основна серед них теза про те, що надто важко й недоцільно аналізувати перехід від планової економіки до ринкової без інституціонального підходу до проблем і подій. Сутність висновків можна звести до такого:

• якщо закони можуть бути змінені протягом короткого часу, то неформальні норми змінюються поступово. Саме такі норми створюють легітимну основу дії законів. Країни, що приймають закони, придатні для інших економічних умов, для інших неформальних норм і спонукальних мотивів, набувають зовсім іншого напряму розвитку, ніж в державах, звідки ці закони були запозичені,

• функціонування економіки значною мірою зумовлене державним устроєм, який формує економічні закони, створює й забезпечує ефективні права власності та впливає на політику розвитку. При цьому існує об'єктивна необхідність дотримання певних умов: політичні інститути зберігають стабільність, якщо мають підтримку з боку організацій, зацікавлених у їх незмінності; для вдалого здійснення реформ необхідна зміна інституціональної системи; модифікація норм поведінки, що підтримують і роблять легітимними нові закони, с тривалим процесом, за відсутності такого спонукального механізму державний устрій не може бути стабільний; у довгостроковій перспективі економічне зростання потребує розробки законів і правил; неформальні обмеження іноді в короткострокові періоди можуть забезпечити економічне зростання навіть за несприятливих і нестабільних законів;

• ефективні політико-економічні системи формують гнучкі інституціональні структури, які здатні переживати кризові ситуації й служать чинником успішного розвитку. Однак формування цих систем є результат тривалого процесу. Створення ж ефективних систем, розрахованих на короткострокову перспективу, вимагає в кожному випадку спеціальних досліджень та розробок.Популяційно-екологічна теорія

Прибічники популяційно-екологічної теорії стверджують, що зовнішнє середовище зумовлює ті ознаки організації, які найбільше підходять для неї, тобто організація розвивається так, щоб якнайкраще відповідати зовнішньому середовищу Саме тому популяційно-еволюційну теорію ще називають теорією еволюції або природного добору.

Життєвий цикл організації аналогічний життю людини та складається з етапів зародження, зростання, зрілості, занепаду і відмирання. Народження означає створення певної організаційної форми, яка отримує на вході ресурси та забезпечує одержання на виході очікуваних результатів. Після свого створення структура починає розвиватися й змінюватися. Найбільш імовірна зміна, на думку прихильників еволюційної теорії, – це смерть, відмирання. Причина такої зміни – нездатність організації знайти або створити власну нішу.

Виживають лише організації, які формують у себе такі характеристики, що відповідають умовам та викликам зовнішнього середовища, його критеріям добору.

Теорія природного добору грунтуешься на чотирьох принципах.

1. Варіація – заплановані або незаплановані зміни в організаційних формах.

2. Добір – природний добір форм, придатних для існування в зовнішньому середовищі.

3. Збереження – збереження, дублювання й відтворення форм, що пройшли добір.

4. Боротьба – боротьба за виживання.

Основні висновки популяційно-екологічної теорії такі:

• організація повинна мати такі характеристики, які складають результат пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища. їх формування слід починати не на стадії занепаду й відмирання, а під час народження організації;

• характеристики організації, що відповідають зовнішньому середовищу, формуються за рахунок безперервного вдосконалення системи управління;

• характеристики, що дозволяють забезпечити гнучкість організації її адаптивність до зовнішнього середовища, відточуються свідомо, на основі використання позитивного досвіду у тій чи іншій сфері. До таких характеристик можна віднести; наявність процесозорієнтованих підрозділів; централізацію стратегічних функцій і функцій загального управління; децентралізацію основних та обслуговуючих функцій управління; створення матричних ланок і проектних груп для досягнення цілей інноваційного розвитку тощо.

Метою будь-якої організації має стати розвиток власних характеристик, які б відповідали мінливим параметрам зовнішнього середовища.

Тектологія О. О. Богданова

Основи науки про універсальні типи й закономірності структурного перетворення будь-яких систем – теорії організації – заклав Олександр Олександрович Богданов (справжнє прізвище Маліновський) (1873-1928), якого можна вважати основоположником сучасної теорії систем. У 1911-1925 pp. О. Богданов опублікував свою працю під назвою "Загальна організаційна наука тектологія", у якій зазначив, що рівень організації тим вищий, чим більше властивості цілого відрізняються від звичайної суми властивостей його складових частин.

Тектологія – загальна теорія організації дезорганізації, наука про універсальні типи структурного перетворення систем. Початок тектології – це визнання необхідності підходу до вивчення будь- якого явища з погляду його організації. На думку О.О, Богданова, будь-яку систему слід вивчати під кутом зору як відносин між її частинами, так і взаємовідносин між системою як цілим і зовнішнім середовищем, тобто всіма зовнішніми системами. Саме Богданов звернув увагу на те, що закони організації систем єдині для всіх об'єктів, різнорідні явища об'єднані спільними структурними зв'язками й закономірностями, що дозволяє визначити тенденцію розвитку. Головним для тектології вчений вважав установлення об'єктивних закономірностей виникнення, функціонування й руйнації систем або організацій. На його думку, від способу поєднання будь-яких елементів системи залежить позитивне або негативне їх функціонування.

Організація, за О. Богдановим, – це процес постійних перетворень, що грунтуються на безперервній зміні станів рівноваги. Лише активне використання системою зовнішнього середовища може забезпечити її збереження. Богданов сформулював тезу про необхідність поєднання децентралізації і централізації, спеціалізації та інтеграції в організаціях.

Висновки тектології унікальні з огляду на те, що допускають можливість дезорганізованості організації як окремий випадок її функціонування. Богданов О.О. писав, що якщо суспільство, класи, групи руйнівно зіштовхуються, дезорганізуючи одне одного, то це відбувається лише через те, що вони намагаються організувати світ і себе на власний розсуд.

Організаційний процес мас справу з організаціями, для яких характерне здійснення змін. Розвиток організації як процес збереження можливий лише з урахуванням чинників зовнішнього і внутрішнього середовища.

Учений обгрунтував умови організованого й неорганізованого порядку в Системі за рахунок варіантів реакції самої системи на дію чинників зовнішнього середовища. При цьому будь-який вплив зовнішнього середовища на систему може зумовлювати три типи реакцій як у системі, так і в її елементах, зв'язках та відносинах: активну організованість, дезорганізованість і гармонізацію.

У своїх працях О. Богданов виклав принципи автономної поведінки, наблизившись до сучасних ідей синергетики. Він сформулював два основні закони, що визначають функціонування й розвиток організаційних систем.

1. Стійкість цілого залежить від найменших відносних опорів усіх його частин у певний момент часу.

2. Комплекси розрізняються між собою внаслідок первісної неоднорідності, відмінностей у стані середовища і впливу вихідних змін. Постійно існують протиріччя, протилежності, боротьба організацій, що приводить до заміни одного стану рівноваги іншим.

У роз'єднаному стані частини цілого володіють мізерно малою життєздатністю; вони не в змозі долати серйозні зовнішні перешкоди, що виключено в організованому цілому. Усі члени організації ("активності" за О.О. Богдановим) з більшим успіхом протистоять опору зовнішнього середовища, ніж кожен окремо, як мінімум, за рахунок взаємопідтримки.

В основі тектології лежать поняття формування і регулювання динамічних систем. О.О. Богданов вводить три типи систем:

– організовані;

– дезорганізовані;

– нейтральні.

При цьому він стверджує, що така типологія залежить від контексту і спостерігача, по суті формулюючи принцип відносності в теорії організації.

Ноосфера Вернадського В. I.

Зміст чення Вернадського Володимира Івановича (1863-1945) полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети. Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності приховує у собі небезпеки, які нам важко передбачити. Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму – так звану "ноосферу" ("noos" в перекладі з грецької – розум, дух), в якій людина стане основною геологічною силою.

Ноосфера – це етап розвитку біосфери, на якому людина, свідомо використовуючи свої знання, буде підтримувати існування біосфери та сприяти її розвитку. Вчення Вернадського про ноосферу включає. 4 основні положення:

1. Ноосфера – історично останній стан геологічної оболонки біосфери, що перетворюється діяльністю людини.

2. Ноосфера – сфера розуму і праці.

3. Зміни біосфери обумовлені як свідомою, так підсвідомою діяльністю людини.

4. Розвиток ноосфери пов'язаний з розвитком соціально- економічних чинників.

Однією із ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина не є самодостатньою живою істотою, яка живе за своїми особливими законами: вона співіснує усередині природи і є частиною її. Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність зумовлена насамперед функціональною відокремленістю людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є природним явищем й очевидно, що вплив біосфери відображається не лише на середовищі життя, але й на ході думок людини.

Але не лише природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбивало б лише фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводить той факт, що останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили. У "Філософських думках натураліста" Вернадський писав: "... ми все більше та яскравіше бачимо в дії навколишні геологічні сили... Різко змінюються грунти, води й повітря... Еволюція видів перетворюється на еволюцію біосфери" [3]. Геологічною силою є, власне, зовсім не Homo sapiens, а його розум, наукова думка соціального людства.

Вернадський бачив неминучість утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства. Він зазначав, що можливості людини з її розумом і технікою такі значні, що вона може втручатись в хід геолого-хімічних процесів Землі і навіть змінювати їх природний напрям. Людство мас усвідомити свою силу і роль у біосфері ї тоді настане новий етап її розвитку.

Науковець підкреслював, що протягом останніх 500 років воно освоїло нові форми енергії – парову, електричну, атомну, й навчилося використовувати майже всі хімічні елементи. Людство освоїло всю біосферу й одержало набагато більшу, порівняно з іншими організмами, незалежність від навколишнього середовища. Наукова думка й діяльність людини змінили структуру біосфери, незаймана природа швидко зникає, з'являються нові екосистеми та ландшафти-міста, культурні землі, для яких характерні простіші угрупування організмів.

З геніальною прозорливістю В. Вернадський передбачав науково-технічну революцію XX століття з усіма її наслідками для біосфери. Саме в пізнанні закономірностей розвитку біосфери ї лежить ключ до розумного природокористування, що може послужити основою фундаментальних досліджень екологічних проблем.

Володимир Іванович вірив, що Розум буде панувати на планеті і перетворюватиме її розумно, завбачливо, без нанесення збитку природі і людям. Він вірив у людину, у її добру волю. "Людство не може робити все, що йому забажається. Воно обмежене у своїх діях, тому що людська історія – не сукупність випадків. В основних своїх рисах вона закономірна і спрямована. У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення" [3].

"Біосфера переходить у новий еволюційний стан – у ноосферу, перетворюється науковою думкою соціального людства... Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках і ми його не упустимо!" [3].