КСПП / ЛК компл теор

4

Лекція на тему: Комплексні моделі соціальної роботи

Комплексні моделі соціальної роботи об’єднують концептуальні підходи кількох гуманітарних наук – соціології, психології, педагогіки, соціальної психіатрії тощо, що зумовлено комплексним характером типових ситуацій, які потребують вирішення шляхом надання соціальної допомоги клієнтові.

 Комплексні моделі соціальної роботи опираються на модель кризового втручання; модель, зосереджену на завданні; психосоціальну терапію, сімейну терапію та соціально-педагогічну модель.

 

Модель кризового втручання застосовують у випадках, коли до соціального працівника звертаються клієнти у стані глибокої психологічної кризи й ситуація вимагає оперативного втручання.

Існує два підходи до втручання у кризу: кризове консультування та інтенсивний догляд (опіка).

Кризове втручання – це оперативна дія соціального працівника по відношенню до клієнта за умови порушення чи відсутності у нього життєвого балансу через різні події: народження чи смерть когось із членів родини, раптову хворобу, дорослішання чи старіння, появу нових цінностей, пріоритетів життя, втрату сенсу життя тощо.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а комплексним підходом, що опирається на використання елементів психодинамічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, біхевіористських підходів, зокрема, теорії соціального научання, а також соціологічних підходів (теорія соціальних систем).

Важливими ознаками, які показують на необхідність кризового втручання з боку соціального працівника є: порушення нормального розвитку та виховання дитини, ризикована поведінка, бездомність, безпритульність, жорстоке ставлення, жебракування тощо.

Основу кризового втручання становлять техніки, запропоновані у 1960-х роках для превентивної психіатрії Джеральдом Капланом. Його ідеї щодо запобігання виникненню хвороб у людей, котрі перенесли важку втрату, підхопили британські соціальні працівники, котрі здійснювали роботу в спільноті. У 1970-х роках теорію кризового втручання розвинула американка Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації та психологічну роботу впродовж максимум восьми зустрічей із консультантом щодо коригування когнітивного сприйняття та розробки нової поведінки.

Кризове втручання як модель практики соціальної роботи характеризується:

1. Розумінням клієнта як людини, котра через надзвичайну подію тимчасово не здатна нормально функціонувати в суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, належній консультативно-корегувальній роботі та психотерапії може відновити свій життєвий потенціал;

2. Директивною позицією соціальних працівників, котрі в екстремальній ситуації беруть усю відповідальність на себе, змушують інших слухатись та підкорятись;

3. Терміновістю допомоги; оперативністю та доступністю безпосереднього надання послуг;

4. Наявністю плану дій з боку соціального працівника (але не з боку клієнта);

5. Орієнтацією на пом'якшення впливу стресової події на клієнта;

6. Мобілізацією всіх зусиль і можливостей клієнта для подолання кризи та проблеми.

Для успішного проведення кризового втручання соціальний працівник має керуватися такими принципами: співпраця з іншими спеціалістами і службами; активність дій, своєчасність і ефективність; концентрація на головному напрямі розв’язання проблеми.

Модель, зосереджена на завданні – це модель соціальної роботи, що передбачає комплексний підхід у роботі з клієнтом, основою якого є чітка послідовність процедур діагностування проблеми, складання послідовного плану дій щодо її подолання та дотримання з боку клієнта цього плану в процесі практичної роботи.

Модель, зосереджена на завданні опирається, у більшій мірі, на біхевіористську теорію, яка пов’язана з поведінковим втручанням. В той же час, таку соціальну роботу можна розпочати тільки за умови, коли клієнт та соціальний працівник спроможні сфокусувати увагу на конкретних проблемах, які клієнт визнає і погоджується працювати над їх вирішенням.

Етапи діяльності відповідно до моделі, зосередженої на завданні:

1. Вивчення проблеми (сканування проблеми, дослідження деталей, визначення пріоритетів);

2. Узгодження мети та часу роботи з клієнтом;

3. Формування завдань для виконання;

4. Виконання завдань (клієнт має опанувати нові види діяльності, змінити стиль мислення; соціальний працівник має використовувати позитивні підкріплення, спільно аналізувати невдачі та причини, що їх зумовили).

Дана модель соціальної роботи не передбачає тривалих відносин соціального працівника та клієнта, а весь процес втручання не повинен перевищувати 8-10 зустрічей-консультацій.

Психосоціальна терапія – комплексний підхід у соціальній роботі, який передбачає тривалий соціальний супровід клієнта соціальним працівником.

Психосоціальна терапія ґрунтується на індивідуальному та емпатичному підходах. Соціальний працівник разом з клієнтом прагне виокремити його проблеми із середовища, підсилити сильні особистісні якості, сформувати необхідні механізми та спрямувати їх на подолання наявних соціальних проблем.

Особливості роботи за даною моделлю: після з’ясування причин, сутності, взаємозв’язків проблем клієнта, соціальний працівник переходить до роботи з конкретним випадком, який охоплює такі ключові процеси:

1) психологічну допомогу (головне, щоб клієнт розібрався у власних емоціях і їх впливі на його стан);

2) модифікацію середовища (робота з оточенням клієнта).

Сімейна терапія – поле теоретичної і практичної діяльності соціальної роботи, спрямоване на нормалізацію сімейних відносин та зміну сімейної взаємодії для відновлення психологічного здоров’я членів сім’ї.

Сімейна терапія належить до інноваційних методів соціальної роботи і є одним із різновидів групової психотерапії, яку можуть проводити лише спеціально підготовленісоціальні працівники, психологи та психотерапевти.

Сімейна терапія виникла відносно недавно – на початку 1950-х років. Для неї притаманний надзвичайно гнучкий терапевтичний підхід, який застосовують для вирішення різноманітних проблем дорослих та дітей. У соціальній роботі використання сімейної терапії пов’язують з іменем американки В. Сатір, чия перша книга «Спільна сімейна терапія» побачила світ 1964 року. 

Процес сімейної терапіїохоплює такі етапи:

• планування (визначення осіб, членів сім’ї, яких доречно запросити на зустріч, з’ясування порядку та умов роботи);

• оцінювання (укладання угод, формування терапевтичного робочого альянсу, аналіз проблем сім’ї);

• втручання;

• розірвання або укладання повторної угоди.

Сімейна терапія передбачає зміну дисфункціонального гомеостазу сім’ї, для чого необхідно ретельно вивчати стереотипи поведінки та переконання, а не почуття та емоції. Відповідно, фахівець допомагає клієнтам змінити їх сприйняття проблеми і характер реакції на неї. Виклик, який кидає психотерапевт родині, може бути прямим і непрямим, відкритим і прихованим, простим і парадоксальним. Головна мета роботи – змінити чи переформулювати уяву сім’ї про проблему і підштовхнути її членів до пошуків альтернативної поведінки та альтернативних реакцій.

Соціальна педагогічна модель: модель практики, яка опирається на ідею надання соціальної допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда або соціальної групи, який здійснюється через систему соціальних інститутів: сім’ю, школу, позашкільні заклади, які мають коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до суспільно значущих цінностей, обмежувати або активізувати вплив тих чи інших факторів.

Базовою категорієюсоціально-педагогічної моделі є соціалізація, яка відбувається у взаємодії дітей та молоді за різних умов, які більш чи менш активно впливають на їхній розвиток.

Основними психолого-соціальними механізмами соціалізації є:

•          імпринтинг – фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівні особливостей об’єктів, що впливають на неї;

•          наслідування – копіювання певних зразків діяльності у поведінці;

•          ідентифікація – ототожнення людини  з іншою людиною, групою, спільнотою;

•          рефлексія – оцінка особистістю різних проявів свого «я»;

•          інтеріоризація – перенесення суспільних уявлень у свідомість окремої людини;

•          екстеріоризація – процес , в результаті якого внутрішнє психічне життя людини отримує зовні виражену (знакову і соціальну) форму свого існування.

 

До числа основних понять соціально-педагогічної моделі можна також віднести і поняття «соціальне виховання», яке здійснюється: через освіту, набуття людиною соціального досвіду, надання їй індивідуальної допомоги, тощо.

Соціальне виховання – створення умов, проведення заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування соціально-позитивних ціннісних орієнтацій.

Соціальне виховання забезпечується з боку суспільства та держави організаціями, які спеціально створені для виконання цієї функції (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також тими, де виховання не є визначальною функцією (армія, виробництво, громадські об’єднання).

Криза – ситуація або подія, коли людина стикається з перешкодою на шляху здійснення важливих життєвих цілей, яку певний час не можна подолати за допомогою існуючих методів розв`язання проблем. Далі настає період дезорганізації і вибуху, впродовж якого людина намагається розв’язати проблему.

Кризове консультування – консультування, спрямоване на полегшення сильної негативної емоції; налагодження спілкування; досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів; демонстрацію турботи та емпатії, підвищення самооцінки; підтримку поведінки, спрямованої на подолання проблем.

Інтенсивний догляд (опіка) – стратегія втручання, яка передбачає: перенесення відповідальності на професіоналів, котрі здійснюють супровід; організацію вирішення невідкладних завдань; вилучення клієнта з стресогеного оточення; зниження рівня збудження і стресу; встановлення відповідних стосунків; вираження турботи, теплого ставлення; пожвавлення надії.

Сім’я – об’єднання людей, що ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості і здійснює спільну життєдіяльність на основі соціального побуту, матеріальної і морально-психологічної взаємодопомоги

Сімейна терапія – особливий вид спілкування, спрямований на корекцію міжособистісних відносин і певних емоційних розладів у сім’ї, які можуть виникати на різних етапах функціонування сім’ї.

Соціальна педагогіка – розділ педагогіки, що вивчає особливості організації соціального виховання, виховні можливості соціального середовища та оптимальні умови соціалізації особистості.

Соціалізація – процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її як особистості, включення у суспільне життя як активної і дієвої сили; двобічний процес засвоєння індивідом соціального досвіду (цінностей, норм, зразків поведінки) того суспільства, до якого він належить, і активного відтворення і збагачення системи соціальних зв’язків і відносин, в яких він розвивається.