Релігієзнавство_лекції

До дворянського періоду історіографії перш за все необхідно віднести працю В.Н.Татіщева "История Российская" в якій він використовує багато джерел, які не дійшли до наших часів, що безперечно збільшує її цінність. Для Татіщева були характерними антицерковні настрої, тому що він писав свою "історію" в епоху Петра 1 якій характерними були антицерковні настрої43.

В російській буржуазній історіографії ми вже зустрічаємо більш лояльне відношення до церкви. Це пояснюється тим, що історики які досліджували цю проблему були вихідцями з духовенства - С.М.Соловйов, В.О.Ключевський, Макарій та ін.[42,17,20]. В деякій мірі завищена оцінка ролі церкви в історії Київської Русі в працях В.О.Ключевського. В його курсі лекцій "История сословий в России" він дав яскраве зображення стану церкви в історії Київської Русі [42 ].

Широку відомість в історії вивчення давньоруської церкви в дореволюційній університетській науці одержала праця М. Д. Приселкова "Очерки по церковно - политической истории Киевской Руси 10-12 в. в. " Вчений розробив концепцію давньоруського літописання відносно церковно - політичної історії Русі на основі стародавніх літописів31,с.36. З боку церковних істориків того періоду серйозним дослідженням були праці митрополита Філарета 49, а також митрополита Макарія(Булгакова) 20. Описуючи дореволюційну історіографію цієї теми неможливо не згадати такого видатного вченого того часу як А. А. Шахматов. Йому належить робота про Корсунське хрещення Володимира 53. Традиції університетської буржуазної науки продовжував розробляти по даній темі Г. В. Вернадський 5. Значний внесок в дослідження даної проблеми вніс видатний український історик Михайло Грушевський.

Радянськими істориками, які першими вивчали історію церкви були М. Н. Покровський та Н. М. Нікольський. На нашу думку вони недостатньо широко в своїх працях відкрили історію впровадження християнства на Русі. Нікольський тісно поєднує розвиток християнства на Русі з поширенням княжої влади. В своїй праці він відмічає, що церква "была слабее княжества и в хозяйственном и в организационном отношении" 23,с.36.

До другого етапу історії марксистської і радянської історіографії необхідно віднести праці істориків 1930-1950-х років. В цих працях, як того вимагала комуністична ідеологія, було втілено виключно класовий підхід до розвитку церкви. Характерною ознакою цих праць є розгляд історії давньоруської церкви в тісному зв`язку з соціальним та політичним розвитком країни, як частини громадянської історії. До таких робіт належать праця С. В. Бахрушина, як спеціально призначена цій проблемі 1,с.16, роботи Б. Д. Грекова 11,с.392, М. Н. Тихомирова 1946 та 1959р. р. 46,47, розділи в роботах Сахарова А.Н 40.

Третій етап характерний значним розвитком і залученням нових джерел. Якщо в першому радянські історики базувалися на тій базі, яка була зібрана дореволюційною істориографією, а у другому були використані досягнення в соціально-економічній історії Русі, то тепер іс торики зайнялись вивченням нових джерел. В кінці 50-80-х роках з`являються нові дослідження присвячені церковним джерелам або зв`язаним з діяльністю церкви: літописних повістей 14, житій 7, посланій 7, списків ієрархів 60, новгородських і смоленських уставних грамот 60, князівських уставів 55, збірок церковного права.

Нарешті в 80-х роках історична наука вступила в новий, четвертий період. Він характерний появою загальних досліджень по історії давньоруської церкви, виконаних на основі джерелознавчих робіт. В цей період вчені вже починають розглядати хрещення Русі з погляду сучасної методології. Однак, необхідно відзначити те, що багато робіт по цій проблемі написано чисто з точки зору прокоммуністичної атеістичної пропаганди. Вони, безсумнівно носять чисто пропагандистський характер. Наприклад, Корзун М. С. в своїх працях по історії давньоруської церкви займався не стільки дослідницькою діяльністю, а цитуванням "классиків" марксизму і ленінізму та обгрунтовував марксистську теорію поділу суспільства на класи відносно Давньоруської держави 18.

У 1988 році в зв`язку зі святкуванням 1000 ліття хрещення Русі було видано безліч монографій, збірок статей, буклетів із серії "В помощь лектору", атеістичних книжечок, які носять чисто пізнавально-атеістичний характер, але наукової цінності не мають ніякої. Необхідно відзначити те, що до цієї дати видано і чимало серйозних наукових праць по історії церкви. Ось, наприклад, праця М. Ю. Брайчевського, яка дає нам серйозний аналіз джерел по прийняттю християнства на Русі 3, а також праця Рапова О.М. "Прийняття християнства на Русі. Руська церква в 10-12 ст. ", в якій він в легкодоступній формі узагальнює цей період історії Давньоруської церкви. Неможливо не згадати про такого видатного історика як Я. Н. Щапов. В своїй роботі він досліджує формування церковної адміністрації, а також приводить список митрополитів київських і всієї Русі з 988 по 1305 роки 33, одночасно у вступі до цієї роботи він непогано викладає історіографію Давньоруської церкви.

Наряду з вітчизняними істориками за кордоном ще з ХІХ ст. займаються вивченням історії запровадження християнства на Русі. Серед таких дослідників необхідно визнати перш за все відомого славіста і каноніста профессора Боннського університету Л. К. Гьотца. Він написав ряд праць про Кирила та Мефодія, Києво-Печерський патерик та ін. Важливий внесок в обгрунтування початкового статусу давньоруської церкви профессора Тюбингенського університету Л. Мюллера. Найбільший вклад із сучасних зарубіжних істориків вніс у вивчення давньоруської церкви та її зв`язків з державною владою профессор Варшавського університету А. В. Полле. Його перу належить монографічне дослідження, спеціально присвячене державі та церкві на Русі в 11 ст. , та велика кількість статей, в яких він грунтовно досліджує дану проблему.

Метою данної роботи є необхідність грунтовного дослідження прийняття та утвердження християнства в Давньоруській державі з кінця Х до першої половини ХІІ століть. Як відбулося остаточне офіційне прийняття християнства як державної релігії в Давньокиївській державі. Як проходила боротьба між язичництвом та християнством? Яка була організація церкви в Київській Русі на ранньому етапі?

Про остаточне прийняття християнської релігії в Давньоруській державі писало багато істориків. Однак, більшість з них лише коментували та повторювали коротку згадку “Повісті времених літ” про ці події. Деякі дослідники, вивчаючи дану тему використовували також літературу житійного характеру, дані іноземних джерел.

Необхідно відзначити те, що на наш погляд грунтовно весь комплекс відомостей про прийняття Руссю християнства дослідженим не був, що можна пояснити перш за все лише надзвичайною заплутаністю джерел про хрещення Русі в кінці Xст. Таким чином, відповідаючи на питання коли відбулося офіційне хрещення Русі і коли відбулося остаточне утвердження християнства як державної релігії на наш погляд спочатку необхідно зробити невеликий відступ про проникнення християнства в Київську Русь до офіційного прийняття останнього.

Першим хрещенням Київської Русі вважають Андріївське хрещення, тобто той факт, коли на Русь прибув учень Христа апостол Андрій і проповідував тут серед місцевого населення. Про це у свій час писали і видатний історик церкви митрополит Макарій і історик візантійознавець В.Г.Василевський 4, та ін. Свої висновки вони брали з “Повісті времених літ ” 28, де згадується про поїздку апостола по Дніпру. Іншим хрещенням цього періоду вважається Корсуньська легенда про хрещення новгородського князя Бравліна з дружиною. Ця концепція хрещення Русі була серйозно проаналізована в роботах Н.Полонської 29,с.37 та А.Н.Сахарова 40,с.26. Існують і інші концепції доволодимирового хрещення Русі, але всі вони маловірогідні. Безперечно, відбувалося хрещення невеликих груп слов’ян, але ні в якому разі, недопустимо робити висновок що це було масове державне хрещення всієї країни . Однією з таких гіпотез про до Володимирове хрещення є концепція про хрещення київських князів Аскольда та Діра. Про це згадує “Никонівський літопис”, а також “Хронограф” 1512р.: “Роди же, нарицаемии Руси, иже и Кумане живяху в Ексинопонте, и начата пленовати страну Римлянскую и хотяху и поити и в Константинъ град, но возбрани им вышний промысел, наче же приключися им гнев божий, и тогда возвратишася тщем князи их Аскольд и Дир” 15,Т.9,с.12. Далі літопис описує про те, як візантійці змогли вберегтися від розгрому, і навіть похрестити завойовників. На пропозицію прийняти християнство руси поставили умову: “Аще не видим знамение чудно от тебе, не хощем быти хрестияне”15,Т.9,с.14. Далі розповідається про “чудо” з незгораючим Євангелієм, після чого руси були охрещені. Безсумнівно, що на ці літописи не можна опиратися, тому що вони написані набагато пізніше і матеріал в них був скомпільований людьми, які не були сучасниками хрещення і мали погане уявлення про дійсний хід подій, а також мали тенденційні погляди, тому що розмноженням літописів в той час займалися переважно монахи.

Видатному вченому Б.А.Рибакову вдалось довести, що один з походів київських князів Аскольда та Діра на Візантію, відбувся у 874 році. Очевидно, що цей похід потерпів поразку 37,с.169. У Никонівському літописі про це записано: “Възвратишася Аскольд и Дир Царяграда в мале дружине и бысть в Киеве плачь великий. Того же лета бысть в Киеве глад великий“15,с.9. З цих фактів Б.А.Рибаков зробив висновок, що після цього походу був укладений мир між Давньоруською державою та Візантією, після чого на Русі з’явився грецький архієпископ і відбулося хрещення русів .

Цієї ж думки дотримується і О.М.Рапов, він пише: “Военная неудача, а также голод, охвативший жителей Киевской земли, могли и должны были сыграть решающую роль в дискриминации языческих богов в глазах полянского населения. Искусная пропаганда греческого архиепископа также вероятно сильно подействовала на киевских язычников. Результатом было принятие христианской религии между 874 и 877 годами”33,с.27.

А.И.Сахаров з цього приводу пише: “Византия в свою очередь стремилась, как и в отношениях с другими государствами, чтобы крещение Руси стало политическим срелством воздействия на своего нового союзника. Однако, следы этого крещения быстро затерялись на дорогах истории. Аскольд и Дир, которым русская летопись приписывает руководство походом на Константинополь, были впоследствии убиты князем Олегом. Язычество торжествовало победу”40,с.32. Розглядаючи дані факти, можна зробити висновок, що можливо, деяка частина слов’ян після походу князів Діра та Аскольда була похрещена. Вбивство їх Олегом було протидією експансивній колонізаторській політиці Візантії у Давньоруськіи державі, яка прикривалась впровадженням християнства.

Розглядаючи подальший розвиток християнства в Давньокиївській державі, необхідно відзначити, що розвиток історичного процесу на Русі необхідно розглядати як боротьбу християнства та язичництва.

Ряд князів, які в той час керували Давньокиївською державою були язичниками. Це і Олег, і Ігор, і Святослав, а також Ярополк. Виключенням в цьому списку є лише княгиня Ольга, яка була християнкою. Отже, необхідно відзначити, що ні про яке хрещення з середини IХ століття і до приходу до влади Володимира не може бути й мови. Про це свідчать всі історичні дані. Безперечно, в цей час в Києві існувала невелика християнська община, кількість членів якої залежала від відношення до християн і християнства вищої князівської влади.

Офіційним, останнім і головним хрещенням вважається хрещення князя Володимира Святославовича. Як свідчить літопис Іакова Мніха, Володимир Святославович вступив до Києва 11 червня 978 року27,с.231. “Повесть временных лет” датує цю подію 980 роком 28,55.

З приходом до влади Володимир створює свій пантеон язичницьких богів. Це було обумовлено тим, що язичництво користувалося великою популярністю в Давньокиївській державі і цим князь хотів зміцнити свою владу. На цей крок його штовхнуло ще й те, що свою владу в Києві він здобув мечами варязької дружини, яка була на той час язичницькою, а подальше проведення прохристиянської політики, яку вів його попередник Ярополк могло привести до загострення відносин між варягами та князем. Затвердившись на Київському столі, Володимир починає об’єднавчий процес держави. Він наносить поразку польському князю Мешко і відбирає у поляків важливі міста - Перемишль , Червень та інші, згодом підкорює в’ятичів 28,с.58. У 982 році, як стверджує В.Н.Татіщев, Володимир Святославович “иде в поле и покорил землю Польскую и град Суздаль утвердил”43,с.57.

У 983 році Володимир “победил ятвягов и взя землю их”28,с.58. У 984 році Володимир з дружиною підкорює повсталих радимичів 28,с.59. У 985 році Володимир і його дядько Добриня ходили в похід на дунайських болгар та сербів 19,с.302. У 986 році Володимир Святославович наносить поразку Візантії у Болгарії, а згодом після цього йде на хозар, як свідчить Іаков Мніх: “И на козары мёд победы и дань на них положи” 27,с.230. Об’єднавши таким чином територію Київської Русі, Володимир Святославович і боярська знать усвідомлюють, що державі потрібна нова, більш сучасна віра, яка б відповідала вимогам нового часу. Язичництво не відповідало їх потребам по слідуючим причинам:

1. Язичницька ідеологія наштовхувала народ на боротьбу за політичні та економічні свободи . Це ми бачимо з повстань вятичів , радимичів , древлян та ін.

2. Язичництво погано відображалось на міжнародних зв’язках тому що, через різні релігійні переконання не було можливості створювати династичні шлюби та союзи.

3. В епоху “військової демократії” жреці у стародавніх слов’ян мали більшу владу і авторитет ніж князі.

4. Не задовольняло правлячу верхівку знищення на погребальних вогнищах матеріальних цінностей та людських ресурсів.

5. Язичництво погано сприяло розвитку торгівлі Русі з християнськими країнами .

6. Молодій Давньокиївській державі потрібні були іноземні спеціалісти-будівельники, зброярі, ювеліри, гончарі та інші, але їх поява на Русі не могла не зустріти опору з боку волхвів, які вороже ставились до християн.

Таким чином, язичництво на той час було головним гальмом розвитку нового, більш прогресивного, хоча і жорстокого феодального ладу.

Офіційному запровадженню нової релігії на Русі передувало прийняття християнства князем Володимиром. “Повесть временных лет” розповідає про хрещення Володимира і введення християнства в 986-988 роки. Під роком 986 тут розповідається про змагання вір: до Володимира приходять місіонери магометанського, католицького та іудейського віросповідань і кожний пропонує прийняти свою віру. Князь залишився не переконаний на користь того чи іншого віровчення і тому розсилає послів у різні країни, і дочекавшись їх повернення і порадившись з боярами лише після цього вирішив хреститися 28,с.59.

Переважна більшість дослідників критично ставиться до цієї оповіді Нестора. Наприклад, історик церкви Є.Є.Голубінський вважає літописну повість пізнішим вимислом, при тому навіть не руським, а грецьким 8,с.105.

Слід зазначити, що більшість вчених це змагання вір сприймає як легенду. Наприклад, М.Д.Приселков вважав, що Володимир Святославович прийняв хрещення не від Візантії, а від Болгарії після болгарського походу. На його думку, руська православна церква попала в залежність від Орхідської архієпископії розташованої на території Західно-Болгарського царства. На жаль дослідник не обгрунтував дану гіпотезу 31,с.21. А.А.Шахматов вважав цю легенду більш пізньою вставкою, зробленою для того, щоб зв’язати проміжок у літописі між двома оповіданнями: бесідою грецького філософа з Володимиром, розміщеною під 986 роком, і розповіддю про похід Володимира на Корсунь, розміщеною в літописі під 988 роком 53,с.131. Проте частина дослідників розглядають легенду про “змагання вір” як відбиття реальних подій, її приймає на віру О.М.Рапов 33,с.65. Відомий історик Новосельцев вдається до свідчень східних джерел і наводить два іх повідомлення про посольство Володимира до Хорезма і спроби навернення русів у мусульманство. Він вважає, що це були посольства в пошуках Володимиром віри для Русі. Але, занепад мусульманських держав, їх незначна військова сила і малий політичний вплив спонукали київського князя піддати сумніву здатність Ісламу зміцнити центральну владу на Русі 26,с.38.

Будь якого вибору віри Володимиром і боярською знаттю не було і не могло бути: вони керувались не власними уподобаннями, а соціальною і політичною необхідністю.Б.Д.Греков влучно висловився щодо цілеспрямованості дій давньоруського уряду по введенню нової релігії :

“ Якщо християнство все ж таки зробилось пануючою релігією , то це значить , що пануючий клас був досить сильним і чисельним , що в нього в руках була міцна влада . Якби були зацікавлені лише одиниці , тоді запровадження християнства в загальнодержавному масштабі зробилось би неможливим ” 11,с.477.

Під кінець 80-х років 10 століття влада Володимира Святославовича на Русі настільки закріпилась, що він вже не потребував підтримки з боку язичницького населення. Аналіз візантійських , арабських та руських джерел дозволяє відновити хід подій, в результаті яких Русь прийняла хрещення від Візантії.

Починаючи з 985 року у Візантії з’являються серйозні проблеми . Спочатку у Болгарії спалахує повстання . У 986 році повстало грецьке місто Веррея . 15 серпня 987 року у Вірменії проти імператорів Василя та Констянтина підняв повстання їх полководець Вард Фока , який об’явив себе василевсом . В цьому ж році араби захопили Італійську провінцію Візантії Калабрію.

Під кінець 987 року Василій і Констянтин звернулись за допомогою до князя Володимира . Князь висунув умову, що за військову допомогу василевси повинні видати заміж за нього свою сестру Анну . Василевси погодилися при умові хрещення Володимира . Шлюб з візантійською принцесою повністю урівнював давньоруського князя в правах з візантійськими василевсами по відношенню до православної християнської церкви . Ці свідчення привів історик Василевський , аналізуючи арабські і візантійські джерела 4.

Давньоруський народ вперто противився запровадженню нової релiгiї, що несла йому посилення залежностi вiд князiв i бояр, проте слiд пiдкреслити, що в порiвняннi з iншими європейськими країнами, де також вводилось християнство, на Русi було пролито не так вже й багато кровi 49,с.59. Такої ж думки притримується значна кiлькiсть iсторикiв церкви. Необхiдно вiдзначити, що насильницьке хрещення жителiв Києва було першим,досить незначним кроком що до поширення християнства на Русi. Язичництво i християнство на Русi ворогувало здавна, а з офіцiйним введенням нової релiгiї ця ворожнеча на мiй погляд переросла в громадянську вiйну. На жаль, лiтописи не зберегли свiдчення про виступи народних мас проти нової релiгiї у Києвi при хрещеннi. А, ось як це відбувалося у Новгородi. Володимир дуже добре розумiв значення христианiазацiї Новгорода, тому що у Київськiй Русi склалася тенденцiя, що новгородський князь язичник при мiжусобицi з київським князем iз новгородським вiйськом, як правило, перемагав київського князя i затверджувався на Київському столi. Влiтку 990р. Володимир вiдправляє до Новгорода мiсiонерiв з вiйськом на чолi з Добринею та Путятою.Цей "хрестовий" похiд вiдображено у складi Iоакимiвського лiтопису 59,с.39. В Новгородi Добриня з Путятою зустрiли жорстокий опiр. Їх загони спочатку зайняли лише торгову сторону. Далi вони не змогли пройти, тому що мiщани розвалили мiст через Волхов i почали вiдбиватися з допомогою метальних машин. З Iоакимiвського лiтопису видно, що повстання очолили верховний жрець Богомил-Соловей та новгородський тисяцький Угоняй. Обхiдним маневром Путята увiйшов у мiсто, а Добриня щоб вiдволiкти сили повсталих запалив Новгород з Людина кiнця. Повстання було подавлене. Згодом Добриня попалив язичницькi "требища" i почав заставляти людей приймати хрещення. "Идоши мнози, а нехотящих креститися воини влачаху, и крещаху мужи выше моста, а жёны ниже моста" 43,с.39. Недаром в Новгородi пiсля хрещення склався зовсiм не метафоричний вислiв:"Путята крести мечем, а Добриня огнем".9,с.64 Через 80 рокiв пiсля початку хрещення знову почалося повстання волхвiвпроти єпископа. По словам лiтописця єпископ для заспокоєння по- всталих сказав:"Иже хощет веру яти волхву, то идеть за нь; аще ли верует кто, то ко кресту идеть". До єпископа приєднались лише князь та дружина, а до повсталих усе населення мiста. На думку А.В.Горського лише вкiнцi ХI та на початку ХIIcт християнство закрiпило свої позицiї в Новгородськiй землi 9,с.113.

Якщо дослiджувати боротьбу мiж язичництвом та християнством, то неможливо обминути запровадження християнства в Ростово-Суздальськi землi. Тут проживало угро-фiнське населення, яке займалось землеробством та скотарством i прикривало схiдний рубiж Київської Русi. В цій місцевості було дуже мало мiст, люди жили невеликими розкиданими поселеннями. Ось чому, щоб затвердити тут християнство потрiбно було створити у цих поселеннях постiйно дiючi церкви, а також мати достатню кiлькiсть священнослужбовцiв. Коли ж i яким чином проходила христианiзацiя Ростово-Суздальської землi? Стан джерелознавчої бази досить сильно ускладнює вiдповiдi на поставленi питання. Точно вiдомо, що у 1024 р. у Суздальськiй землi спалахнуло народне повстання, про яке Нестор розповiдає: "Въсташа по дьяволю наущенью и беснованью, глаголюще, яко си держать гобино. Бе мятежь велики голод по всей той стране" 28,с.99. Безсумнiвно, що повстання мало як класовий характер, так i було протидiєю христианiзацiї, на що вказує факт очолення його волхвами. Свiтська влада Київської Русi вiдстоювала нову вiру, бачачи в нiй могутнього союзника у колонiзацiї общинних земель i закабаленнi общинникiв. Слiдом за хрещенням вводилась церковна десятина, що додатковим тягарем лягла на плечi русичiв 47,с.76.

Невдовзi свiтська влада суворо покарала ватажків повстання. На чолi каральної експедицiї став сам київський князь: "Слышав же Ярослав волхвы, приде Суздалю; изъимав волхвы, расточи, а другия показни" 28,с.100 О.М.Рапов провiв серйозне дослiдження з приводу утвердження християнства в Ростовi. Вiн проаналiзував ряд джерел i лiтературу "життiйного" характеру i прийшов до висновку, що населення Ростова було хрещено князем Володимиром i митрополiтом Михайлом 15 липня 992 року у п'ятницю 33,с.310. П'ятниця на Русiбула базарним днем i свiтська влада намагалась проводити хрещення по п'ятницях.

Дослiджуючи затвердження християнства на окраїнах Київської Русi не можливо не згадати про хрещення Муромської землi. До нашого часу дiйшло "Житiє князя Констянтина Муромського" створене, як вважають дослiдники, у XVI столiттi 46,с.430. В життiї розказується, що князь Глiб Володимирович одержавши наказ вiд свого батька Володимира "поиде...ко граду Мурому и став под градом, и в Муроме граде неверные люди многие исполчашася и укрепишася, и стояв под градом Муромом и отиде. И невернии людие князю Глебу не здашася, и благоверный князь Глеб тех неверных людей не одолев, от града Мурома отиде 12 поприщ и жит ту... в пределах муромских два лета" 41,с.101 Далi в життiї розказується, що пiсля смертi Володимира Святославовича, а також Бориса та Глiба "невдале рода того же великого князя Владимира ине по мнозех летах благоверный князь Константин Святославичь и с ним сынове его князь Михаил и князь Фёдор, поиде из Киева ко граду Мурому, и прииде под град Муром, и во граде Муроме невернии людии исполчишася со многими людьми, и бысть у них сеча велика под градом Муромом и убиша у благовернаго князя Константина сына его большаго благовернаго князя Михаила. И приде на них страх господень и ужас и милостию божею благоверный князь Константин с сыном своим князем Фёдором град Муром взял и неверных людей во граде Муроме укрепил и утвердил бесстрашно, и воздвиг собором святым в старом городищи первоначальный храм Благовещения пречистей Богородицы и сына своего благовернаго князя Михаила у Благовещения пречистыя Богородицы положил..." 41,с.102. Пiсля його смертi боротьба мiж язичництвом та християнством в Муромськiй землi продовжувалась: "По представлении же благоверного великого князя Константина многим летом минувшим и по запустении града Мурома от неверных людей прииде в Муром град благоверный князь Георгий Ярославичь и постави двор себе в Муроме, такоже и бояри его и вси купци муромстии, и церкви обновив и очистив..."41,с.104 Цiкаво знати, що дало християнство мiсцевому населенню. Е.И.Горюнова вiдзначила, що мурома як народ в XIст. швидко асимiлювався з боку слов'янського населення i втрачає свiй "столь привлекательный для археологов, живописный, богатый металлическими украшениями костюм" 10,с.204 Вiдносно поширення християнства в iнших руських землях свiдчення письмових джерел дуже заплутанi та обмеженi. Ось чому бiльшiсть iсторикiв при вивченнi даної проблеми звертаються до матерiалiв археологiв. Це пояснюється тим, що християнська церква вводила свiй обряд поховання. Для схiдних слов'ян Х-XIII столiть археологи видiляють шість областей по особливостям поховальних обрядiв. Тут було три види поховань - в пiдкурганних ямах, пiдкурганнi на горизонтi та безкурганнi. В даний перiод на Київщинi i Захiднiй Волинi переважав перший обряд, на Житомирщинi, Схiднiй та Пiвнiчнiй Ровенщинi та в Пiвденнiй Бiлорусiї - другий, у Верхньому Поднiстров'ї - третiй 44,с.123. При цьому приймається до уваги, що обряд поховання в ямах пiд невисокими курганними насипами, з захiдною орiєнтацiєю похованих майже вiдповiдає потребам християнської релiгiї, хоча по своєму походженню - мiсцевий язичницький. Виходячи з вищезгаданного є можливiсть допустити, що його розповсюдження проходило пiд впливом полян - "у вiдомiй мiрi провiдникiв та розповсюджувачiв центральної влади". По Днiпру, в околицях Києва та Переяслава,по Деснi, бiля Чернiгова та вище, а також на Сулi цей обряд розповсюджується у X-XIIст. На захiд вiд цiєї областi в XI-XIIст., на пiвднi вiд неї в X-XI ст. цей обряд використовували разом з пiдкурганними трупоположеннями на горизонтi, а до XІІ ст. зовсiм їх витискує. Iнакше кажучи, "полянський обряд поховання у дру-гiй половинi XІ, на початку XІІ ст. з'явився у землях сусiдiв полян i найбiльше розповсюдження одержав в межах Київської, Чернiгiвської та Переяславської земель - в основному вздовж великих рiк. При цьому в землi древлян такi поховання майже не зустрiчаються, в центральних областях землi радимичiв та у сіверян їх небагато, набагато бiльше їх у землi дреговичiв. В центрi Новгородської землi подiбнi поховання датуються XІ ст., а на її околицях язичницькi поховання в основi кругану були до XІV ст.35,с.24. На Захiднiй Волинi обряд трупоположення в пiдкурганних ямах набув розвитку в X ст. i мав мiсце до XІІІ ст. Але, для цiєї областi даний обряд є лише археолого - етнiчною ознакою волинян. В процесi христианізацiї мiсцевого населення, перш за все знатi, поховання вже не супроводжувались багатим iнвентарем 44,с.88. В землi кривичiв частина поховань в пiдкурганних ямах яка зберегла слiди язичниьких ритуальних спалювань, значно збiльшилась у XІІ ст. При цьому раннi поховання мали явно не християнську меридiональну орiентацiю 12,с.39.