Релігієзнавство_лекції

Як свiдчать археологiчнi знахідки в Пiдмосков'ї у XII - першiй половинi XIII ст. проходило лише " первоначальное соприкосновение с вводимой религией" 2.с.96, не дивлячись на те, що ще Володимир, якщо вiрити Никоновському лiтопису, " ходи... въ Суздальскую землю и тамо крести всех"15,с.64.

Якщо розглядати боротьбу християнства та язичництва в Давньоруськiй державi, то необхiдно вiдзначити, що свiтська влада при христианiзацiї русичiв використовувала не тiльки силу. Князь Володимир Святославович при впровадженнi нової вiри проводив цiлий комплекс заходiв що до популяризацiї християнства у Давньокиївськiй державi. Очевидно, що одним з головних заходiв було створення християнських храмiв в мiстах та селах на мiсцях зруйнованих язичницьких капищ. Це будiвництво вiдмiчав i Iаков Мнiх і " Повiсть временних лiт", i бiльш пiзнi лiтописи. Князь i його оточення чудово розумiли, що закрiплення в головах вчорашнiх язичникiв нової вiри неможливо без новозбудованих церков, де священники змогли б вести постiйну пропаганду християнства. Церкви на Русi пiд час княжiння Володимира, згiдно джерел, будуються в багатьох мiсцях. Причому це будiвництво велось досить високими темпами. За свiдченням нiмецького хронiста Тiтмара Мерзебурського, тiльки в Києвi у 1018 р. нараховуалось бiльш як 400 християнських храмiв 34,с.66. Це число знаходить часткове пiдтвердження в Никонiвському лiтописi, де говориться, що в Києвi пiд час пожежi 1017 р. згорiло до700 церков. 15,c.75 Тим самим виходить, що до 1018 р.ще не всi згорiвшi церкви були вiдбудованi киянами. Такi данi по київських церках, наведенi незалнжними один вiд одного джерелами, не повиннi викликати недовiри. Вже на початку ХI ст. Київ є одним з великих мiських центрiв Європи, де жила дуже велика кiлькiсть людей 34,с.66. В столицi Русi була також велика кiлькiсть княжих та боярських палацiв, до яких в середньовiччi примикали домашнi храми. Крiм того, на кожнiй з київських вулиць, звичайно, також було по кiлька церков. Iншим важливим заходом Володимира Святославича було створення руських нацiональних кадрiв священникiв. Нестор писав: " Послав, нача поимати у нарочитые чади дети, и даяти нача на ученье кнмижное. Матере же чад сих плакахуся по них, еще бо не бяху ся утвердили верою, но акы по мертвеци плакахася"28,с.81. Бiльш докладно про це розповiдається в працi В.Н.Татiщева: " Митрополит же Михаил советовал Владимиру устроить училища на утверждение веры и собрать дети в научение. И тако Владимир повелел брать детей знатных, средних и убогих, раздая по церквам свясченникам со причетники в научение книжное. Матери же чад своих плакали о том вельми, аки по мертвых, зане не утвердилися в вере и не ведали пользы учения, что тем ум их просвещается и на всякое дело благоугодны творить и искали безумнии дарами откупаться" 43,с.63 Порiвнюючи цi два уривки, ми бачимо, що вони мають походження з одного джерела. В лiтописi розповiдь коротша, а також там нема посилок на пораду митрополита. В " Повiстi временних лiт" вiдсутнiй матерiал про притягнення до навчання "средних и убогих", а також викинуто i свiдоцтво про хабарi батькiв з тим, щоб їх дiтей не брали вчитися на священникiв.

Створення нацiональних кадрiв священникiв, рекрутованих з рiзних верств населення Русi, повинно було вирiшити проблему всiєї христианiзацiї жителiв давньоруської держави. Щоб послабити недовольство русичiв, викликане насильним хрещенням, Володимир Святославович намагався задобрити людей. Вiн робить великi свята в мiстах якi супроводжуються бенкетами i роздачею багатств з великокняжої казни. Так, пiсля вiдкриття в Києвi Десятинної церкви Володимир " створи праздник велик в тъ день боляром и старцем градским, и убогим раздая именье много" 28,с.85. В тому ж 996 р. Володимир будує церкву Преображення в мiстi Василевi. " ... Постави церьковь, и створи праздник велик, варя 300 повар меду. И съзываше боляры своя, и посадникы, cтарешины по всем градом, и люди многы, и раз-дая убогым 300 гривен. Праздновав князь дний 8, и възвращашеться Кыеву на Успенье святыя богородица, и ту покы сотворяше празник велик, сзывая бесчисленное множество народа... И тако по вся лета творяше...повеле всякому нищему и убогому приходити на двор княжь и взимати всяку потребу, питье и еденье, и от скотьниць кунами. Устрои же и се, рек яко. " Немощнии и больнии не могуть долести двора моего", повеле пристроити кола, и въскладше хлебы, мяса, рыбы, овощъ разноличный, мед в бчелках, а в других квас, возити по городу, въпрашающим: " Кде больнии и нищь, не могы ходити?" Тем раздаваху на потребу. Се же пакы творяше людям своим: по вся неделя устави на дворе в гридьнице пир творити и приходити боляром, и гридем, и съцьскым, и десяцьскым, и нарочитым мужем,при князи и без князя. Бываше множество от мяс, от скота и от зверины, бяше поизобилью от всего". Така полiтика не могла не мати успiху. Вона в якiйсь мiрi примирила народ з князем Русi i його новою релiгiйною полiтикою. До того ж часу вiдносяться лiтописнi згадки про значне збiльшення розбоїв в державi.  Словом "розбiй" в старовину називали не тiльки збройний напад " лихих людей" на мирних жителiв з метою пограбування. "Розбоєм" називали i всякий виступ народу проти свiтської влади. Збiльшення числа " розбоїв" в перiод хрещення населення Русi є закономiрнiстю. Не бажаючi хреститися люди втiкали в лiси та iншi незаселенi мiсця. Їм, звичайно, приходилось вiдчувати на собi рiзнi труднощi. У своїх бiдах вони могли винити лише князя та християнське духовенство, яке на їхню думку своїми проповiдями штовхнуло Володимира на зраду язичництву. Вбивство та пограбування християнських священникiв, а також людей, що зрадили язичництво i прийняли хрещення, на їх погляд, було боговгодним дiлом. По свiдоцтву джерел, Володимир спочатку вiдмовлявся страчувати розбiйникiв, очевидно надiючись мяким звертанням схилити їх до християнства. Але, проти цього повстало руське духовенство. Єпископи почали вимагати вiд князя самих жорстоких мiр покарання для розбiйникiв. Тодi князь Володимир змiнив свою полiтику по вiдношеннi до цих людей: " отверг виры, нача казнити разбойникы..." 28,с.85. Таким чином, київський князь використовував рiзнi заходи для знищення "опозицiї" та утвердження нового курсу своєї нової релiгiйної полiтики.

Розглядаючи подальший етап христианiзацiї давньоруської держави необхiдновiдзначити те, щохристиянство поступово починає зливатися з язичництвом. Це ми бачимо з знахiдок археологiв. Предмети прикладного мистецтва ХII-ХIII ст.(особливо жiночi прикраси) були насиченi язичницькою символiкою 39,с.17. Особливо яскраво видно це злиття на амулетах змiйовиках, на яких з одного боку зображено християнського святого, а з iншого язичницькi зображення. Православна церква боролася з язичництвом не лише насильством, вона прагнула перемогти його, пристосувавшись до цiєї живучої прадавньої релiгiї слов'ян. Зовсiм не випадково, новi християнськi святi нагадували язичницьких богiв. Громовержець Перун був замiнений Iллею - пророком з тими самими функцiями. Показовим для намагання служителiв християнства використати язичницькi традицiї у справi охрещення давньоруського народу є те, що першою церквою в Києвi став храм св. Iллi 28.с.81. Надзвичайно поширений серед простого люду язичницький бог Волос одержав християнського двiйника святого Василiя Севастiйського, що як i його попередник, був покровителем худоби. На попереднiй ритуальнiй основi стверджувались новi християнськi свята та обряди. Свято народження Христа поступово злилося з слов'янським зимовим святом святок, трiйця - з семиком, який святкувався пiсля закiнчення весняних посiвiв, вербна недiля - з очищувальними святами, народження Iоанна Предтечi - з лiтнiм святом Iвана Купали 25,с.80. Злиття попереднiх та нових свят сприяло закрiпленню православ'я, зросту його впливу та авторитету.

В кiнцевому результатi в процесi розвитку створилась специфiчна форма вiровчення. Звичайно перемогло християнство. Але, воно набуло помiтний нацiональний колорит i в своєму стилi виявилось не схоже на вiзантiйське християнство, особливо в святково-обрядовiй сферi.

Православна церква прийшла на Русь порiвняно пiздно, коли державнi структури вже були створенi. Невдовзi, пiсля офiцiйного хрещення Русi тут була створена митрополiя православної церкви з пiдкоренням константинопольському патрiарху. На жаль, точних вiдомостей про створення митрополiї немає, вiдомо лише, що в 990-995/6 р.р. у Києвi була збудована Кам'яна Десятинна церква на тому мiсцi, де ранiше була кафедральна церква 36,с.11. Цiкавi думки iсторикiв про характер та час створення митрополiї. Церковний iсторик Е. Голубiнський вважає, що Володимир помiстив митрополита в окремiй резиденцiї в Переяславi 18,с.28. В цьому сумнiваються радянськi дослiдники - Щапов Я. Н. 54,55 та iн. А. А. Шахматов повязує створення митрополiї з створенням першого київського митропо-личого iзводу 1039р. 53,сю44. Приселков М. Д. пропонує свою концепцiю про входження Русi спочатку до складу не Константинопольської, а Орхiдської кафедри та про знищення всiх свiдотцтв цього першим митрополитом Феопемтом 31,с.84. Перший київський митрополит Феопемт вперше згадується в "Повiстi временних лiт" у 1039 р.28,с.151 і, якщо прийняти до уваги ствердження Нiкольського Н. М. Про те, що руська церква на той час для Константинопольського патрiарха була колонiєю, куди вiдправлялись всi клерикали 23,с.31, тодi виникає питання, а що ж було до Феопемта? Про те, що ще до Феопемта при Володимирi був митрополит згадує ще Iаков Мнiх 13,с.70. На наш погляд митрополiя була на Русi набагато ранiше, тому що перед побудовою у 1037 р. собору Св. Софiї, в Києвi ранiше була дерев'яна кафедральна церква, яка в 1017р. Згорiла 15,с.142.

Польський iсторик Поппе стверджує, що до Феопемта на Русi були митрополити Феофiлакт 988 - 1018р.р., та Iоанн I 1018 - 1030р.р.54,с.192. Спочатку київськi митрополити пiдкорялись константинопольському патрiарху, який призначав митрополитiв, а iнодi i єпископiв. Безсумнiвно, питання про кандидатуру митрополита обговорювалося з київським князем. Церковне управлiння на мiсцях було в руках єпископiв, якi пiдкорялись митрополиту. На бiльш нижчому щаблi стояли священники. Характерною рисою органiзацiї Руської православної церкви на ранньому етапi було те, що всi першi єпископи, священники i навiть монахи були греками 23,с.31. Були створенi єпископiї в Бiлгородi, Новгородi, Чернiговi, Туровi, а в 30-40 роках ХIст., пiсля створення Ярославом лiнiї укрiплень на рiчцi Рось були створенi єпископськi кафедри i в Юрьєвi, а потiм в Ростовi та iн. Пiд час удiльного княжiння кожний князь хотiв мати свою єпископську кафедру i тому виникало багато нових кафедр. В ХIст. виникають митрополiї у Чернiговi та Переяславi. Про митрополiю в Переяславi згадується в Несторовому Житiї Феодосiя Печерського в Успенськiй збiрцi ХII ст. в розповiдi про Єфрема скопця, де розказується, що пiсля повернення його на Русь з Константинополя вiн " поставлен бисть митрополитом в городе Переяславли" 48,с.86. Про iснування митрополiї в Чернiговi свiдчить Житiє Феодосiя Печерського. Тут серед учасникiв Вишгородського церковного свята 1072 р. згадується митрополит Чернiгiвський Неофiт 48,с.62. Неохiдно вiдзначити те, що київська митрополiя в порiвняннi з iншими була безправною перед Константинополем. Патрiарх призначав iнодi митрополитiв не радячись з князем, а iнколи призначав i єпископiв без згоди києвського митрополита. За всю iсторiю Київської Русi митрополитами русичами були лише Iларiон у 1051р. при Ярославовi i Клим при Iзяславi. У Новгородськiй республiцi єпiскопи у ХII-ХIII ст. носили титул архiєпископiв. Вони вибирались вiчем, пiдкорялись київському митрополиту i вважались першими серед єпископiв, а також мали великi полiтичнi права. Появу титула архiєпископ зв'язують з єпископом Iоаном Поп'яном (1120-тi роки), хоча в ХII ст. його носили не всi новгородськi єпископи, а давався вiн згiдно спецiальному рiшенню київських князiв та митрополитiв 58,с.54. До середини ХIV ст. на Русi було вже 16 єпархiй, в значнiй мiрi вiдповiдаючих великим руським князiвствам.

Дослiджуючи початкову органiзацiю та структуру руської православної церкви необхiдно вiдзначити матерiальне забезпечення церкви. Безсумнiвно, спочатку вона iснувала повнiстю на дотацiях князя. Окремо необхiдно сказати про десятину. Згiдно даним " Повiстi временних лiт" Володимир пiсля побудови Десятинної церкви сказав "... даю церкви сей святой Богородицы от именья моего и от град моих десятую часть... и вдасть десятину Настасу Корсунянину..." (6504/996) 15,с.124. Десятина на той час була вiдрахуванням на користь церкви вiд прибуткiв князя. Поступово, через деякий час, з розвитком християнства церква починає одержувати десятину з торгiвлi, а також прибутки вiд судiбних штрафiв, та земельної власностi. Порiвняння церковної структури на Русi з Вiзантiйською показує, що умови Русi не дозволили слiпо копiювати iноземнi зразки, а примушували формувати структуру згідно з мiсцевими потребами. Перш за все на Русi була принципово iнша, нiж у Вiзантiї структура церкви, яка вiдповiдала не вiзантiйським принципам адмiнiстративного подiлу патрiархiї, а руськiй державнiй структурi, яка склалася в ХI-ХIIст. Необхiдно вiдзначити, що якщо роздiл однiєї митрополiї на кiлька єпархiй залежав вiд рiшення Константинополя, то видiлення нових єпископiй було в компетенцiї князiв та митрополита. Iнiцiаторами у цьому випадку були як київськi, так i мiсцевi князi.

Дослiджуючи iсторiю руського православ'я на початковому етапi необхiдно зупинится на судiбнiй владi церкви над деякими групами русичiв. Тут перш за все потрiбно вiдзначити, що церковна юрисдикцiя мала судiбну владу над всiма християнами Русi, але лише по деяких справах, якi не пiдлягали княжому суду, а також над церковними людьми, окрiм цього над населенням церковних земель. Факти свідчать, що церковна юрисдикцiя розширювалась не лише на сiмейно шлюбнi справи. З часом коло справ сфери юрисдикцiї церкви зростає. Cпочатку це справи про двожонство, нецерковнi форми шлюбу, згвалтування та кровозмiшення. Цi справи не були вiдображенi в короткiй редакцiї Руської Правди - свiтськiм державним кримiнальнім кодексi ХI-ХIIcт. Еволюцiю в об'ємi "церковних судiв" першої сфери юрисдикцiї церкви можна побачити по Смоленському та Володимирському уставах, якi включають в себе новi справи про душогубство, бiйки мiж жiнками, бiйки в сiм'ї та iн. Склад нових "справ" свiдчить про подальший роздiл судiбної влади князя та церкви. Церква швидко заповнює тi пробiли, якi залишила їй княжа судiбна адмiнiсрацiя. З часом, як апарат самої церкви, так i кiлькiсть залежних вiд неї людей зростає. Це поповичi, дяки, пономарi, прикладники, задушнi люди та прощеники. C.В.Юшков вважав, що вiдпущеним по заповiту холопам необхiдно було шукати захисту у церкви, яка поступово перетворювала їх у залежних людей i використовувала в якостi робочої сили в своїх селах 57,с.119. Б.Д.Греков в задушних людях бачив холопiв, вiдпущених на волю по духовному заповiту, вiдданих в монастир i якi стали залежними монастирськими селянами 11,с.255. Л.В.Черепнiн роздiляє погляди Б.Д.Грекова по даному питанню 51,с.256. Вiдносно прощеникiв, Греков вважає їх феодально-залежними селянами, близькими по стану до iзгоїв 11,с.257 Черепнiн вважає прощеникiв "особой категорией закупов, находившихся не во временной, а в последовательной зависимости от феодалов" 51,с.256. Вiдносно походження групи прикладникiв iснують рiзнi думки, чи вони вийшли з "рабiв"17,с.256, чи можливо ми маємо справу з вiльними селянами, якiдобровiльно стали залежними вiд церкви 57,с.118. Виходячи з вищезгаданих прикладiв, можна побачити, що церква в ХI - ХII ст. комплектує робiтникiв з самих рiзноманiтних виробничих верств ранньо-феодального суспiльства.

Слiдуючою сферою церковного суду були церковна земельна власнiсть. Тут церква виступає як органiзацiя, що несе ряд загальнодержавних функцiй, не обмежених територiально вiд залежних вiд неї земель. Юрисдикцiї церкви належить право контролю купiвлi та продажу землi. Статистика новгородських єпископських печатiй показує значне збiльшення дiяльностi канцелярiї владики, вона могла обхвачувати не тiльки земельнi справи, а й зовнiшньополiтичну сферу дiяльностi Новгородської республiки - участь владик у зовнiшньоторгових зносинах 56,с.175.

Дослiджуючи iсторiю церковної юрисдикцiї на ранньому етапi ми бачимо, що вона виникла в першiй половинi ХI ст. в умовах, коли давньоруське право вже iснувало i належало княжiй владi, общинi або сiм'ї. Зїткнувшись з нормами звичайного права церква прибирає до своїх рук судiбне право общини та сiм'ї. Вона сприяє видiленню малої сiм'ї, закрiпленню моногамiї та приватної власностi, та разом з тим церква намагається зберегти деякi традицiйнi форми давньоруського права. Злочинами, якi переслiдувала церква, були випадковi вбивства (пiд час обря-дiв та турнiрiв), самовбивства, вiдмова вiд шлюбу та iн. Цiкаво те, що давньоруське церковне право на вiдмiну вiд канонiчного вимагало вiд винного грошових штрафiв на користь єпископа. Пiд кiнець ХII ст. вiдбулося подальше розширення впливу церковної юрисдикцiї. Серед нових справ з'явились злочини проти церкви. Це крадiжки з церкви та iн. Одночасно з економiчним та полiтичним розвитком давньоруських земель ХII ст., еволюцiєю органiв влади, управлiння та суду з'являється конкуренцiя церковного та свiтського судiв в справах спадщини та в кримiнальних справах. Спочатку справи про спадщину вирiшувались судом князя, але з часом, деякi справи про спадщину починають передавати церковним судам. А.Є.Преснняков в княжому службовцевi визнавав роль третейського суддi, тимсамим вiдносив фактичне вирiшення цих справ до свiтської влади, а в статтях устава Володимира бачив швидше показ зазiхань духовенства, нiж кодифiкацiю норм дiйсного права 30,с.117. В цьому фактi, можна побачити "propagtio fori" - право вибору людьми, що судяться звернутися до того, чи iншого судiбного вiдомства. Вивчення спiввiдношення юрисдикцiї свiтських та церковних вiдомств у ХII столiттi показує, що в процесi розвитку суспiльного та державного ладу i укрiплення церковної органiзацiї продовжували розширятися кордони церковної юрисдикцiї. Розширяючи свою судiбну владу по країнi слiдом за княжою владою, давньоруська церква наклала свою руку на нову велику групу iнститутiв ранньокласового суспiльства майже не зустрiвши при цьому протидiї. Цим вона допомагала державнiй владi в укрiпленнi феодального ладу. Разом з тим розширення церковної юрисдикцiї приходило в зiткнення з княжою владою. Результатом були вимушенi компромiси, якi були вираженi в утвердженнi змiшаного суду.

Значне розширення функцiй церкви в давньоруському мiстi, збiльшення числа духовенства та церков привело до появи нових органiзацiй духовенства - монастирiв. По свiдоцтву видного дореволюцiйного iсторика Голубiнського пiд кiнець ХIIст. монастирi були майже в кожному мiстi i були складовою частиною мiської структури управлiння 8,с.566. Наявнiсть монастирiв у Києвi вперше згадується в першiй половинi ХI ст. Iларiон в своїй похвалi Володимиру згадує, що при ньому з'явились монастирi: "...монастыреве на горах сташа, черноризьцы явишася"21,с.93. Наявнiсть монастирiв при Володимирi показує також "Память и похвала" монаха Iакова 13,с.70 Бiльше згадок про iснування монастирiв залишилось з часiв Ярослава Мудрого. Тiльки тодi з'явились першi свiдчення про будiвництво княжих монастирiв. "Повiсть временних лiт" стверджує, що в 1037 роцi Ярослав заклав в Києвi мiськi стiни з золотими воротами та церквою на них, Софiйський собор, "по семь святаго Георгия монастырь и святыя Орины" 15.с.139.

По прикладу свого батька Ярослава всi його сини засновують в Києвi свої монастирi, якi стали родовими. Старший син Ярослава - Iзяслав перед 1062 роком засновує монастир св.Дмитра. Його старший син Ярополк будує в цьому монастирi церкву св.Петра 15,с.198. Необхiдно вiдзначити, що майже всi потомки Ярослава внесли свiй вклад в розвиток Печерського монастиря iнодi заповiдаючи йому пiсля своєї смертi все своє майно. Другий син Ярослава, Святослав-Симеон Ярославович, заснував монастир св.Симеона в Києвi в Копировi кiнцi. Пiд час нашестя Батия на Русь i спаленнi Києва, цей монастир був зруйнований. Внук Ярослава - Всеволод збудував за межами Києва Кирилiв монастир 15,с.544. Третiй син Ярослава -Всеволод-Андрiй збудував в Києвi два монастиря. Перший Андрiївський з Андрiiївською церквою був закладений недалеко вiд Десятинної церкви в 1086 р. 15,с.544. Другим монастирем, закладеним князем у 1070 р. у Видубичах був Михайлiвський 15,293. Володимир Мономах своїм родовим монастирем зробив Спаський монастир, в Берестовому, де побудував кам'яну церкву. Нащадок Мономаха Мстислав-Федiр Великий у 1128 р. заснував у Києвi Федорiвський монастир, який пережив усi бiди монголо-татарського ярма, але згодом, всеж таки був зруйнований. Пiд Володимиром Волинським знаходився монастир, який називався Святою Горою, а потiм Зимiнським, вперше згаданий у 1060-1070-х роках, безсумнiвно вiн також був княжим. Князь Всеволод Велике Гнiздо засновує у Володимирi Рождественський монастир. В Полоцьку у 1116 р. вдовою князя Романа Всеславича був закладений жiночий монастир. Вiдносно Новгорода, то тут першим княжим монастирем вважається Юр'їв монастир, вперше згадааний у 1119 р. В.Н.Татiщев вважав, що монастир Юр'їв збудовано за часiв Ярослава Великого 43,с.261. Був також у Новгородi i жiночий монастир, який заснувала княгиня жiнка Ярослава пiсля смертi її двох синiв Iзяслава та Ростислава.

Печерський монастир в Києвi не був княжим, але був самим вiдомим i самим багатим у всiй Давньоруськiй державi. Визначаючи мiсце монастирiв в соцiальнiй структурi Русi ХI-ХII ст. необхiдно вiдзначити, що вони були формою соцiальної органiзацiї людей, якi слiдуючи християнським iдеалам вiдмовились вiд свiтського життя. Цi колективи вирiшували рiзнi завдання: вiд пiдготовки своїх членiв до загробного життя до створення зразкових господарств, якi забезпечували їх продуктами. Тiсно пiдтриманi свiтською владою монастирi були центрами iдеологiчного життя Русi. Тут були величезнi бiблiотеки, тут писались лiтописи i розмножувались книги. Безсумнiвно, монастирi на той час були центрами як науки так i культури в Давньоруськiй державi.

Узагальнюючи вище приведені факти можна сказати, що спочатку органiзацiя церкви, як i сама церква в Давньокиївськiй державi була дуже слабкою, але в результатi матерiальної та моральної пiдтримки з боку княжої влади вона мiцнiє i розширяється. Руська церква з часом все бiльше отримує самостiйнiсть вiд вiзантiйського патрiарха. Iнодi митрополитами стають навiть русичi. В зв'язку з тим, що церква приходить на Русь у порiвняно пiзднiй перiод, то вона увiбравши в себе духовну спадщину Вiзантiйського християнства зливається з Руссю i набуває самобутнього характеру. З часом, в Давньокиївськiй державi виникає церковна юрисдикцiя, що на нашу думку було прогресивним явищем, тому що людина мала право вибору мiж свiтським судом i церковним. Появу монастирiв необхiдно зв'язувати з укрiпленням церкви, створенням бази пiдготовки священникiв i без сумнiву їх просвiтницькою i тому прогресивною на той час дiяльнiстю.

В результаті аналізу джерел та узагальнення наукових праць попередникiв в дослiдженнi проблеми прийняття християнства на Русi можна прийти до слідуючих висновків. В 988 р. князем Володимиром було проведено офiцiйне хрещення Русi в загальнодержавному масштабi. Хрещення Русi, якi були до цього, безсумнiвно мали мiсце, але це були хрещення окремих групп населення, а не загальнодержавне. Хрещення Русi ознаменувало собою перехiд Давньокиївської держави вiд епохи військової демократiї до епохи раннього феодалiзму.

Необхiдно вiдзначити, що хрещення киян можна вважати лише початком процесу христианiзацiї Русi, який розтягнувся на декiлька столiть. На думку автора на той час в країнi могла мати мiсце громадянська вiйна мiж язичниками та християнами. Надзвичайно жорстоко з боєм було охрещено Новгород. Вiд цього хрещення навiть збереглося прислiв'я що ``Добриня крести огнем, а Путята - мечем''. Дружина князя та мiсiонери знищують капища старих богiв i насильно хрестять людей у нову вiру. Повсюди в країнi спалахують одне за одним повстання як протидiя жорсто-костi уряду князя, якi жорстоко придушуються. Раз за разом проходять виступи волхвiв та народних мас. Спочатку князь жалiє i не хоче страчувати повсталих, але на вимогу священникiв вiн розпочинає страти волхвiв. Язичництво йде у пiдпiлля. Як свiдчать археологiчнi знахiдки процес христианiзацiї розтягується на кiлька столiть. Поступово проходить злиття язичництва з християнством. Це видно з археологiчних знахiдок. Наприклад з медальонiв-змiйовикiв, на яких з одного боку зображено розп'яття - символ християнської вiри, а з iншого змiї - символ язичництва. З часом, в результатi переслiдувань, язичництво все бiльше втрачає свої позицiї i християнство стає панiвною релiгiєю на Русi. Спочатку, оголосивши прохристианiзацiю на Русi Володимир ставить на чолi церкви митрополiта грека, але з часом стають митрополитами i русичi.

Спочатку церква була дуже слабкою органiзацiєю, але в результатi пiдтримки княжої влади вона багатiє i збiльшується, у неї з'являється земельна власнiсть, а також право вершити свiй церковний суд. Крiм цього, церква займається полiтикою, як зовнiшньою, так i внутрiшньою, а також торгiвлею. Монастирi, якi виникли на пожертвування князiв стають осередками соцiально економiчного життя держави. Вони проводять як освiдчення русичiв, так i науковi роботи, а також роботу по накопиченню багатств i бiблiотек. Можна сказати, що монастирi на той час стають центрами культури Київської Русi.

Література.

1. Бахрушин С.В. Религия и церьковь в истории России. - М., - 1962 г.

2. Беленькая Д.А. Кресты и иконы из курганов Подмосковья. // СА - 1976 г., - N4.

3. Брайчевський Н.М. Утвердження християнства на Русi. - К., - 1989 р.

4. Васильевский В.Г. Труды. - Т.II., - Вып. I., - СПб., - 1909 г.

5. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. - Прага, - 1927 г.

6. Воронин Н.Н. Андрей Боголюбский и Лука Хризоверг. // Византийский временник., - Т. 21., - М., -1962 г.

7. Воронин Н.Н. Анонимное сказание о Борисе и Глебе, его время, стиль и автор. - Л., - 1957 г.

8. Голубинский Е. История русской церкви - М., - 1901 г.

9. Горский А.В. История русской церкви. // Журнал Московской Патриархии. - 1976 г., - N1.

10. Горюнова Е.И. Этническая история Волго-Окского междуречья. // Материалы и исследования по археологии СССР. - М., -Вып. 94., - 1961г.

11. Греков Б.Д. Киевская Русь. -М., - 1953 г.

12. Заяц Ю.А. Курганный могильник Изяслава. // Древнерусское государство и славяне. - Минск,- 1983 г.

13. Зимин А.А. Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку. - М., - Вып. 37., - 1963 г.

14. Ильин Н.Н. Летописная статья 6523 г. и её источник. - М., - 1957 г.

15. Ипатьевская летопись. // Полное собрание русских летописей. - М., -1962 г.

16. Киевский синопсис. - К., - 1836 г.

17. Ключевский В.Н. История сословий в России. - Пг., - 1918 г.

18. Корзун М.С. Русская православная церьковь на службе эксплуататорских классов Х в -1917г. - Минск., - 1984г.

19. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. - Л., - 1945 г.

20. Макарий. История русской церкви. - М., - 1880 г.

21. Молдован А.А. " Слово о законе и благодати " Илариона. - К., - 1984 г.

22. Настольная книга священнослужителя. - М., - 1979 г.

23. Никольский Н.М. История русской церкви. - М., - 1983 г.

24. Новгородская Полная Летопись. - М., - 1950 г.

25. Новиков М.Т. Христианизация Киевской Руси методологический аспект. - М., - 1991 г.

26. Новосельцев А.П. Киевская Русь и страны Востока. // ВИ - 1983 г., - N5.

27. Память и похвала Владимиру Иакова Мниха. // Кузьмин А.Г. Русские летописи как источник по истории древней Руси. - Рязань, - 1969 г.

28. Повесть временных лет. // Под ред. Андриановой - Перетц. - М., - 1950 г.

29. Полонская Н. К вопросу о христианстве на Руси до Владимира. // ЖМНП, - Пг., - 1917г., - N9.

30. Пресняков А.Е. Лекции по русской истории.- Т.1., - М., - 1938 г.

31. Приселков М.Д. Очерки по церковно - политической истории Киевской Руси Х - ХII в.в. - СПб., - 1913 г.

32. Раков О.М. О некоторых причинах крещения Руси. // Вестн. Моск. ун-та.,- Сер. 8, История., - 1976 г., - N4.

33. Рапов О.М. Русская церковь в IХ - первой трети ХII в. Принятие христианства. - М., - 1980 г.

34. Рапов О.М., Ткаченко Н.Г. Русские известия Титмара Мерзенбургского. // Вестн. МГУ.,- Сер. История, - 1980 г. - N3.

35. Русакова И.П. Курганы полян Х-ХII в.в. - М., - 1966 г.

36. Русское православие: Вехи истории. - М., - 1989 г.

37. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - М., - 1963 г.

38. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русскме княжества ХII-ХIII в.в. - М., -1982 г.

39. Рыбаков Б.А. Русское прикладное искусствоь Х-ХII в.в. - Л., - 1979 г.

40. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. - М., - 1980 г.

41. Серебрянский Н. Древнерусские княжеские жития. - М., - 1915 г.

42. Соловьёв С.М. Избранные сочинения. - М., - 1989 г.

43. Татищев В.Н. История российская. - М., - 1963 г.

44. Тимофеев Е.И. Славянские языческие могильники Волыни, Х-ХII в.в. // Т.6, - Учен.зап. Хабар. пед. инс-т, Каф. Истории, - 1961г.

45. Тимофеев Е.И. Юго - западная группа восточных славян по археологическим данным X-XII в.в. // - Т.6, - Учен.зап. Хабар. пед. инс-т, Каф. Истории, - 1961г.

46. Тихомиров М.Н. Древнерусские города. - М., - 1946 г.

47. Тихомиров М.Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII в.в. - М., - 1955 г.

48. Успенский сборник XII-XIII в.в. - М., - 1971 г.

49. Филарет. История русской церкви - М., - 1888 г.

50. Церковь в истории России (IXв-1917г):критические очерки. - М., - 1967г.

51. Черепнин Л.В. Из истории формирования класса феодально зависимого крестьянства на Руси. // Исторические записки - Т.56, - М., - 1956 г.

52. Шахматов А.А. Корсунская легенда о крещении Владимира. - СПб., - 1906г.

53. Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. - СПб., - 1908г.

54. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X - XIII в.в. - М., -1989г.

55. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси XI-XIV в.в. - М., - 1972 г.

56. Щапов Я.Н О системах права на Руси в XI - XIII в.в.// История СССР. - 1987 г., - N5.

57. Юшков С.В. Очерки по истории феодализма в Киевской Руси. - М., -1956 г.

58. Янин В.Л. Актовые печати Древней Руси. - М., - 1970 г.

59. Янин В.Л. День десятого века. // Знание - сила. - 1983г., - N3.

60. Янин В.Л. Очерки комплексного источниковедения. - М., - 1977 г.