Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

обладнання гральним. Таким чином, належність певного обладнання до грального в кожному конкретному кримінальному провадженні обов‘язково має встановлюватися на підставі висновку експерта в результаті проведення комп‘ютерно-технічної експертизи [Аналіз судової практики розгляду кримінальних справ (проваджень) щодо зайняття гральним бізнесом за 2013–2014 роки / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (протокол № 21 від 18 листопада 2015 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_ praktiki.html].

Крім того, часто суди не застосовують конфіскацію грального обладнання, мотивуючи це тим, що таке обладнання не належить засудженому, а перебуває в його користуванні (на підставі договору оренди). В результаті чого особа повертала собі гральне обладнання і використовувала його в подальшій злочинній діяльності.

Проте така практика неправильна, оскільки, як норма спеціального закону, так і норма КК України, яка передбачала конфіскацію грального обладнання є імперативними. Гральне обладнання у будь-якому ви падку повинно бути конфісковане.

Водночас проблемним є питання не лише конфіскації обладнання під час розгляду кримінального провадження, але й виконання такого вироку – власне конфіскація. Часто під час виконання вироків до місцевих судів звертаються відділи державної виконавчої служби з питань визнання виконавчого документа про конфіскацію гральних автоматів та рулеток таким, що не підлягає виконанню з тих підстав, що майно, на яке необхідно звернути стягнення, не може бути використано за своїм функціональним призначенням. Зокрема, державні виконавці керуються ст. 62, 64 Закону України «Про виконавче провадження» №606XIV від 21.04.1999 року, яким передбачено реалізацію конфіскованого майна.

Державні виконавці керуються нормами підзаконних актів, а саме Порядком розпорядження майном, конфіскованим за рішенням суду і переданим органам державної виконавчої служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року № 985. Проте ним визначено процедуру розпорядження лише нереалізованим майном, яке підлягає конфіскації на користь держави за вироком суду (майна, яке пройшло процедуру реалізації та не було реалізовано у зв‘язку з відсутністю купівельного попиту). Гральне обладнання ж не може бути реалізоване державним виконавцем з огляду на заборону грального бізнесу в Україні.

У такому випадку, допоки не вирішено питання виконання вироків про конфіскацію грального обладнання рекомендуємо суддям під час розгляду кримінального провадження про зайняття гральним бізнесом визнавати гральне обладнання речовими доказами та вирішувати питання про них під час винесення вироку на підставі ст. 100 КПК України.

Висновки. Хоча гральний бізнес заборонено з 2009 року, проте до сьогодні судді неоднаково вирішують питання конфіскації грального обладнання при винесенні вироків про зайняття гральним бізнесом. Водночас гральне обладнання повинно обов‘язково конфіскуватися, інакше воно знову може бути використане для вчинення злочину. У зв‘язку з цим необхідне чітке законодавче врегулювання питання такої конфіскації: надання визначення гральному обладнанню, встановлення чіткої процедури його конфіскації та подальшого розпорядження ним. Крім того, в Україні необхідно найближчим часом вивести гральний бізнес з тіні, легалізувавши його, проте жорстко територіально обмеживши.

180

Кримінальний процес та криміналістика

Александра Тунтула

Черноморский государственный университет имени Петра Могилы, юридический факультет канд. юрид. наук, доцент кафедры

гражданського и уголовного права и процесса

Новая процедурная сущность и междисциплинарное видовое деление трассосубстанций

Особенности процедурной и методической работы с трассосубстанциями как объективными источниками антиделиктных сведений в антикриминальном и в любом ином виде судопроизводства определяют их определенную процедурную сущность и междисциплинарное (криминалистическое, ордистическое, процедурное) видовое деление, которое в развитие позиции А. А. Кириченко [Кириченко А. А. Основы судебной микрологии : автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Александр Анатольевич Кириченко ; Киевский гос. ун-т им. Т. Шевченко. – К., 1994. – С. 14] и С. А. Кириченко [Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза і можливості удосконалення: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Сергій Анатолійович Кириченко ; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2009. – С. 180] предлагается представить следующим образом:

1.Макрообъекты, т.е. трассосубстанции, документирование и иные действия по собиранию и личному исследования которых, благодаря их обычным размерам и иным свойствам, главные субъекты антикриминального судопроизводства могут осуществить без применения увеличительных средств и без привлечения специальных знаний в форме экспертизы.

2.Микрообъекты, т.е. трассосубстанции, которые невидимы невооруженным глазом человека в силу их незначительных размерных характеристик, по мере уменьшения

которых они делятся на: 2.1. Максимикрообьекты, т.е. трассосубстанции, документирование и иные действия по собиранию и личному исследованию которых, несмотря на их незначительные размерные характеристики, главные субъекты перспективного Кодекса антикриминального судопроизводства Украины могут осуществить с помощью внелабораторной увеличительной техники, но без привлечения специальных знаний в форме экспертизы. 2.2. Ультрамикрообьекты, т.е. трассосубстанции, мизерные размерные характеристики которых обуславливают необходимость применения лабораторных увеличительных средств и привлечения специальных знаний в форме экспертизы. 2.3. Ультраобьекты, т.е. трассосубстанции, которые невидимы, учитывая еще более скудные размерные характеристики, даже в микроскоп, поэтому их исследование возможно лишь с помощью косвенных методов качественного или количественного анализа и с привлечением специальных знаний в форме экспертизы.

3.Параобьекты, т.е. трассосубстанции, имеющие опасные для здоровья или жизни человека свойства, а потому указанные действия в отношении них могут быть проведены только с привлечением специальных знаний в форме экспертизы.

4.Латентнообьекты, т.е. трассосубстанции, которые невидимы не в силу их мизерных размерных характеристик, а по иным причинам: внепороговые яркостные, цветовые и иные характеристики этого объекта или его носителя, скрытность за слоем другого вещества и т.п., что обусловливает необходимость привлечения специальных знаний в форме экспертизы).

181

Кримінальний процес та криміналістика

После выполнения особенностей работы с каждым из них по перспективному Кодексу антикриминального судопроизводства Украины трассосубстанции должны приобщаться к антикриминальному делу в качестве макровещественных, микровещественных (максимикровещественных, ультрамикровещественных, ультравещественных), паравещественных и латентновещественных источников доказательств.

Любые материальные или идеальные изменения, процесс возникновения которых имеет значение для правильного разрешения определенного антикриминального дела (более широко - для эффективного и/либо рационального и/или качественного противодействия определенному правонарушению) необходимо именовать термином «антиделиктные следы».

Новую доктрину сущностного видового деления антиделиктных следов по характеру связи с деянием (событием, явлением) преступления в развитие позиции С. А. Кириченко [Цит. раб. Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза і можливості удосконалення. – С. 178–179] предлагается представить таким образом:

1.Следы определенного следообразующего объекта - материальные или идеальные изменения в виде трасс, субстанций или обоих одновременно, возникшие в результате определенного воздействия или деяния конкретного объекта.

2.Следы деяния (события, явления) правонарушения - аналогичные материальные или идеальные изменения, которые возникли при подготовке или совершении деяния (события, явления) определенного правонарушения либо сокрытия такого рода изменений.

3.Параследы деяния (события, явления) правонарушения - аналогичные материальные и идеальные изменения, процесс возникновения которых имеет иную, нежели причинная, связь с деянием (событием, явлением) определенного правонарушения, его подготовки, совершения или сокрытия.

4.Квазиследы деяния (события, явления) правонарушения - аналогичные материальные и идеальные изменения, процесс возникновения которых не имеет с этим деянием (событием, явлением) совсем никакой связи, однако тем самым такие изменения приобретают определенное значение для качественного, эффективного и рационального противодействия определенному правонарушению.

Предложенное новое понимание видового деления трассосубстанций и антиделиктных следов призвано коренным образом улучшить восприятие такого рода объективных источников антиделиктных сведений и может служить основой для дискуссии по разрешению этой проблемы.

Євген Хижняк

Національний університет «Одеська юридична академія» канд. юрид. наук, доцент кафедри криміналістики

Проведення тактичних операцій при розслідуванні статевих злочинів щодо малолітніх

Сучасний стан криміналістики визначається необхідністю використання різноманітних комплексів слідчих (розшукових) дій, оперативних та інших заходів. У криміналістичній літературі відсутня єдина наукова класифікація тактичних операцій. Розвиток проблеми тактичних операцій пов‘язаний з виокремленням їх видів і типів

182

Кримінальний процес та криміналістика

щодо тих або інших чинників. Можливість класифікації тактичних операцій пов‘язана з типовістю дій, що обираються залежно від виду злочину, характеру слідчої ситуації, завдань, що вирішуються, тощо. Системи слідчих (розшукових) дій, як і тактика провадження кожної з них, мають певну типовість, що дозволяє розглядати їх як своєрідний алгоритм для вирішення мислених завдань у визначеному напрямку. Ця типовість не перешкоджає творчому мисленню слідчого в кожному випадку відповідно до сутності і характеру отриманої інформації.

При розслідуванні статевих злочинів щодо малолітніх тактичні операції повинні відповідати слідчій ситуації. Основними слідчими ситуаціями є: підозрюваний затриманий на місці злочину; підозрюваний затриманий через деякий час після вчинення статевого злочину щодо малолітнього; особа підозрюваного відома, але сам він зник; підозрюваний зник і особистість його невідома.

Упершій слідчій ситуації необхідно застосування таких тактичних операцій: «Пошук

ідослідження інформації в місці, де було вчинено злочин», «Перевірка показань особи, яка визнала себе винною». Зміст першої з тактичних операцій становить: проведення поквартирного (подвірного) обходу будинків, прилеглих до місця вчинення злочину з метою опитування мешканців, прочісування місцевості, використання службового собаки. Перевірка свідчення особи, яка визнала себе винною, здійснюється шляхом зіставлення його показань з показаннями свідків, проведенням експертиз, впізнання, слідчого експерименту.

Якщо особа, яка вчинила статевий злочин щодо малолітньої, зникла з місця події, але дані її відомі, необхідне проведення тактичних операцій: «Переслідування і затримання злочинця по гарячих слідах», а також «Розшук злочинця». Розшукові заходи в основному здійснюються співробітниками поліції, однак слідчий зобов‘язаний координувати їх зусилля і бути ініціатором організації спільної роботи. При проведенні зазначених заходів зазвичай створюються: а) штаб (відповідає за правильну розстановку і використання сил і засобів, здійснює зв‘язок з усіма оперативно-розшуковими групами та аналізує інформацію, що надходить), б) слідчо-оперативна група, очолювана слідчим; в) оперативно-розшукові і пошукові групи різного призначення. До останніх відносяться групи для розшуку і затримання злочинця в місцях його можливої появи; групи для спостереження за місцем події; групи з проведення обходів в будинках і дворах, розташованих в районі вчинення статевого злочину щодо малолітньої особи і т. д.

Якщо злочинець зник з місця події і його дані невідомі, необхідне проведення тактичної операції «Встановлення особи злочинця», найбільш повні відомості про особу злочинця можна отримати при допиті потерпілої малолітньої особи і свідків. Необхідно з‘ясувати ознаки його зовнішності, особливості поведінки, манеру розмови і інші дані. Істотне значення при цьому має складання суб‘єктивного портрета злочинця з використанням різних комп‘ютерних програм, або самої малолітньої потерпілої, якщо вона володіє необхідними навичками (наприклад, може намалювати портрет злочинця) [Драпкин Л. Я. Применение субъективных портретов в тактической операции « поиск и изобличение преступника » [Текст] / Л. Я. Драпкин, П. С. Кузнецов // Применение экспертизы и других форм специальных познаний в советском судопроизводстве. – Свердловск, 1984. – С. 23]. Наступним заходом, спрямованим на встановлення особи злочинця, є пред‘явлення потерпілій і свідкам фотоальбомів, наявних у розпорядженні РВ, УМВС, де містяться фотографії раніше судимих осіб (в першу чергу, за аналогічні злочини).

183

Кримінальний процес та криміналістика

Крім того, слід направити окреме доручення до оперативних підрозділів щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів для встановлення особи, яка вчинила даний злочин.

Використовуючи свідчення потерпілої і дані, отримані в ході огляду місця події, можна визначити коло осіб, які могли вчинити даний злочин. Якщо малолітня потерпіла особа показує, що злочинець при вчиненні статевого злочину отримав тілесні ушкодження, необхідно сповістити про це лікувальні установи. Працівників даних установ потрібно зобов‘язати негайно інформувати слідчого або оперативних працівників про осіб, які звернуться за допомогою з тілесними ушкодженнями, зазначеними потерпілою.

Олексій Черновський

Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича, юридичний факультет

канд. юрид. наук, доц. кафедри правосуддя

Окремі психологічні аспекти показань свідків у кримінальному провадженні

Психологічна наука вивчає особу свідка, фактори формування його особистості, поведінку до вчинення злочину, в момент вчинення та після його вчинення, а також розробляє практичні рекомендації, які стосуються допиту свідка.

Відповідно до вимог діючого кримінального процесуального законодавства України свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань.

Розглянемо психологічну структуру завідомо неправдивих показань свідка в судовому засіданні. В основі завідомо неправдивого свідчення є обман. Метою обману є дезінформація іншої особи відносно певних обставин, створення у нього неправильної, помилкової думки, уявлення про що-небудь.

Характер дій, які є способами, з використанням яких досягається ця мета, різноманітний. Результат обману проявляється в тому, що в його адресата формується неправильне уявлення про певні факти, обставини.

Брехня є одним із способів, засобів обману. Дане поняття може бути визначене як свідоме викривлення відомої свідку істини з метою введення в оману суду. Брехня завжди ґрунтується на умисно неістинних ствердженнях. Таким чином, не всілякий обман – брехня.

Психологічна структура завідомо неправдивого показання заснована на поєднанні трьох факторів: ствердження свідка не відповідає істині; свідок усвідомлює неістинність свого ствердження; свідок ставить за мету ввести суд в оману.

Стосовно змісту поняття «неправда» можна сказати наступне. В деякому смислі неправда є брехнею, оскільки і те й інше є викривлення істини, наслідком чого є введення в оману особи, якій повідомляється ця інформація. Разом з тим, немає підстав сумніватися в тому факті, що причиною викривлення інформації можуть бути дефекти у сприйнятті явищ, пов‘язані з психічним чи фізичним станом конкретного свідка, зовнішніми умовами та інше. Тому в ситуаціях міжособистісного спілкування, наприклад при допиті свідків у судовому засіданні, неправда виступає як вербальний еквівалент омани свідка стосовно деяких обставин. У зв‘язку із цим допустимо говорити про відмінність неправди від брехні, яка полягає в тому, що в неправді відсутній елемент свідомого повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності.

184

Кримінальний процес та криміналістика

Потрібно вважати, що відмінність брехні від неправди визначається не тільки наявністю однієї інтенційної ознаки, а саме: свідомим чи несвідомим викривленням істини. Неможливо не брати до уваги той факт, що спосіб і стиль передачі інформації в різноманітних суб‘єктів може відрізнятися деякими особливостями. Зокрема, це проявляється у використанні слів і висловів, які в певному контексті набувають змісту, протилежного їх дійсному значенню, наприклад при використанні різноманітних форм іномовлення. В цьому випадку свідок усвідомлює, що повідомляє інформацію, яка не відповідає дійсності, однак, не переслідує мету ввести іншу особу в оману, вчинити обман, вважаючи, що той, кому адресоване повідомлення, правильно розуміє зміст сказаного [Shibles W. Revision of the Definition of Lying as an Untruth Told with Intend to Decieve / W. Shibles // Argumentation. – 1988. – № 2. – Р. 102].

Таким чином, психологічна структура неправди визначається наявністю наступних факторів: ствердження свідка не відповідає істині; особа не усвідомлює чи усвідомлює невідповідність свого ствердження дійсності; свідок не ставить мети ввести суд в оману.

Як наслідок, є підстави говорити про те, що, якщо брехня – це один із способів обману, то неправда до них не належить.

Уконтексті проблеми, що розглядається, необхідно звернутися до питання про те, як

вюридичній та психологічній літературі розкривається поняття «брехня», а точніше – «завідомо неправдиві показання».

Психологічна структура завідомо неправдивих показань свідка в судовому засіданні включає в себе обман, що дезінформує інших осіб відносно певних обставин та створює у них неправильну, помилкову думку, уявлення про щось. її слід кваліфікувати як відмову свідка від дачі показань.

Висновки. З огляду на все викладене вище, вважаємо недостатнім визначення поняття завідомо неправдивих показань як «показань, які не відповідають дійсності», чи «показань, які складаються із видуманих, таких що викривляють справжні обставини справи фактів». При визначенні змісту поняття «завідомо неправдиві показання» слід акцентувати увагу на тому, чи викривлена істина і чи зроблено це навмисно.

Антон Чістік

Київський національний торговельно-економічний університет, факультет міжнародної торгівлі та права студент 3 курсу

«Виїмка» в сучасному кримінальному провадженні

З урахуванням сьогоднішніх умов проведення досудового розслідування, судового розгляду та новацій у Кримінальному процесуальному кодексі України вважаємо за необхідне розглянути доцільність вилучення з нього такої слідчої дії як виїмка та урегулювання такого заходу забезпечення кримінального провадження як тимчасовий доступ до речей та документів.

Виїмка, як одна з самостійних слідчих дій за Кримінально-процесуальним Кодексом України від 28.12.1960 року, полягає у вилученні предметів і документів, які мають значення для кримінальної справи. Така слідча дія проводиться у тих випадках, коли слідчий має точні дані про те, що вищезгадані документи та предмети знаходяться у певної особи або в певному місці.

Основна відмінність виїмки від обшуку в тому, що під час обшуку предмети та документи розшукуються та вилучаються, якщо знайдені, а при проведенні виїмки тільки

185

Кримінальний процес та криміналістика

вилучаються [Удалова Л. Д. Кримінальний процес України: Загальна частина: [Підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Нац. акад. внут. справ України. каф. теорії кримін. процесу та судоустрію. – К. : Кондор, 2005. – 279с. (Юридична книга). – Біблогр. наприкінці тем.].

У новому Кримінальному процесуальному кодексі України від 13.04.2012 така слідча дія відсутня, але, у той же час, серед заходів забезпечення кримінального провадження законодавець регламентує загальні положення, підстави та виконання тимчасового доступу до речей і документів, який полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити копії та вилучити їх [Тертишник В. М. Кримінальний процес України: Особлива частина: підручник / В. М.Тертишник; М-во освіти і наук України. – Акад. вид. – Київ : Всеукр. асоц. видавців «Правова єдність», 2014. – 418 с. – Бібліогр. наприкінці глав.]. Такий захід забезпечення кримінального провадження за змістом та метою повністю відповідає змісту і меті виїмки за Кримінальнопроцесуальним Кодексом 28.12.1960 року.

На відміну від виїмки, яка носить інквізиційну форму, тимчасовий доступ до речей і документів приймає більш змагальну форму, що полягає у покладенні на сторону кримінального провадження доведення необхідності проведення такого заходу. На нашу думку, такий порядок не відповідає одному з завдань кримінального провадження, а саме забезпеченню швидкого розслідування і судового розгляду.

З клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів до слідчого судді може звернутись як сторона обвинувачення (слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор), а також сторона захисту (підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники) [Тертишник В.М. Кримінальний процес України: Особлива частина: підручник / В.М.Тертишник ; М-во освіти і наук України. – Акад. вид. – Київ: Всеукр. асоц. видавців «Правова єдність», 2014. – 418с. – Бібліогр. наприкінці глав.]. Зазначимо, що на відміну від інших сторін кримінального провадження, слідчий може звернутися з клопотанням до слідчого судді про здійснення описуваного заходу лише за погодженням з прокурором, що, вважаємо, також знижує оперативність проведення розслідування.

Пропозиція: з огляду на Кримінально-процесуальний Кодекс України від 28.12.1960 року, за яким проведення виїмки можливе було, як правило, за постановою слідчого, для забезпечення реалізації завдання кримінального провадження щодо швидкого розслідування, вважаємо доцільним надати слідчому проведення тимчасового доступу до речей і документів за власною постановою.

За Кримінально-процесуальним Кодексом України від 28.12.1960 року, під виїмкою мається на увазі саме вилучення речей та документів, які мають значення для кримінальної справи, коли, згідно частині 7 статті 163 Кримінального процесуального кодексу України, вилучення можливе за окремим розпорядженням слідчого судді, суду і лише у тому випадку, якщо сторона провадження доведе наявність достатніх підстав вважати, що без такого вилучення існує загроза зміни або знищення речей чи документа, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів. У інших випадках, особа, якій наданий тимчасовий доступ до зазначених в ухвалі речей і документів, має право лише ознайомитися чи зняти копії з них. Така

186

Кримінальний процес та криміналістика

позиція законодавця, на нашу думку, може негативно вплинути на повноту та неупередженість розслідування і судового розгляду.

Пропозиція: ухвала слідчого судді, суду про тимчасовий доступ повинна передбачати можливість вилучення речей та документів без окремого на те розпорядження.

Висновок: вищевикладене дає підстави стверджувати, що регламентація тимчасового доступу до речей і документів потребує доопрацювання, а саме у питаннях безпосереднього вилучення речей та документів, які мають значення для з‘ясування обставин у кримінальному провадженні, а також більш детальної регламентації виконання ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів на прикладі урегулювання проведення виїмки слідчим за Кримінально-процесуальним Кодексом України від 28.12.1960 року. Також переосмислення потребує надання слідчому права тимчасового доступу до речей та документів будь-яких осіб, які ними володіють, або до речей і документів деяких сторін кримінального провадження.

Науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. Корягіна А. М.

Ксенія Чумак

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, наук. співроб.відділу науково-методичного забезпечення прокурорської діяльності у сфері кримінальної юстиції

До питання розмежування звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статті 46 КК України та звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі угоди про примирення

Враховуючи динаміку до збільшення кількості зареєстрованих заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення виникає об‘єктивна необхідність у застосуванні спрощених та прискорених порядків кримінальних проваджень, які не становлять великої суспільної небезпеки. Існування нового інституту кримінального провадження на підставі угод, зокрема угоди про примирення, та інституту примирення винного з потерпілим, передбаченого статтею 46 КК України значно розширили процесуально-правові можливості сторін кримінального провадження на цьому напрямі.

Аналіз норм матеріального та процесуального права, які регламентують порядок застосування зазначених інститутів засвідчив, що однією з найголовніших відмінностей є процесуальне оформлення та наслідки застосування статті 46 КК України та укладання угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим.

Слід зазначити, що у разі застосування статті 46 КК України у підготовчому судовому засіданні суд може закрити кримінальне провадження, постановивши про це відповідну ухвалу, яку може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Затверджуючи угоду про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим на стадії підготовчого провадження суд може постановити обвинувальний вирок, який може бути оскаржено в апеляційному та касаційному порядку з обмежених підстав. Як відомо, за своєю правовою природою обвинувальний вирок є формою державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння та конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений.

Тобто, у разі застосування статті 46 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності. Затверджуючи угоду про примирення між потерпілим та

187

Кримінальний процес та криміналістика

підозрюваним, обвинуваченим, за наявності підстав, особу може бути звільнено лише від відбування призначеного покарання з випробуванням.

При цьому, за своєю правовою природою, звільнення від кримінальної відповідальності є найбільш гуманним заходом щодо особи, яка вчинила злочин. Зокрема, при застосуванні статті 46 КК України відсутній офіційний осуд особи з боку держави у вигляді обвинувального вироку суду. Не постановляючи вирок, держава відмовляється від свого права притягнути особу, яка вчинила злочин, такій особі не призначається покарання і, як наслідок, вона не визнається судимою. За загальним правилом, держава відмовляється і від застосування до такої особи інших заходів державного або громадського впливу. Прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінальноправових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов‘язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягаря кримінальної відповідальності, відсутні і кримінально-правові наслідки у вигляді засудження та судимості. Виходячи з цього вчинене раніше нею діяння визнається юридично не значимим, забувається (вчинений раніше злочин не може враховуватися при визначенні повторності і сукупності злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчинення нового злочину тощо).

У разі затвердження судом угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим суд постановляє вирок, яким фактично особа визнається винною та їй призначається узгоджене покарання. Якщо сторонами угоди про примирення або про визнання вини узгоджено покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі на строк не більше п‘яти років, а також узгоджено звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд приймає рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ч. 2 ст. 75 КК України.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов‘язано з встановленням у вироку іспитового строку – певного проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов‘язаний виконувати покладені на нього обов‘язки та інші умови випробування. Значення іспитового строку полягає в тому що тільки протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання покарань. Іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля – звільнення від призначеного покарання або реальне його відбування.

Наведене вище дає підстави зробити висновок, що інститути звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв‘язку з примиренням винного з потерпілим та укладення угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим не є тотожними, мають різну правову природу, порядок реалізації та наслідки.

188

Кримінальний процес та криміналістика

Інна Шкарбан

Національна академія внутрішніх справ, Інститут кримінально-виконавчої служби юридичний факультет курсант 3 курсу

Повідомлення про підозру: проблема реалізації

З прийняттям у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) постала необхідність у науковому дослідженні більшості інститутів у галузі кримінального процесу з метою узагальнення практики застосування, розроблення пропозицій щодо удосконалення кримінальної процесуальної діяльності та їх подальшому урахуванні в законодавстві України. Особливо актуальним, свідченням чого є тривалі дискусії науковців та практичних працівників, є питання кримінальної процесуальної регламентації інституту повідомлення про підозру. Адже повідомлення про підозру – один із ключових актів на стадії досудового розслідування.

Актуальність окреслених питань підтверджується значною кількістю публікацій науковців та практичних працівників, таких як: О. В. Баганець, В. Т. Маляренко, О. М. Овчаренко, М. А. Погорецький, Л. Д. Удалова, О. В. Фараон та інші. Проте, як свідчить практика, одностайної думки досі не визначено, що призводить до різного тлумачення стороною обвинувачення та судами окремих норм КПК України.

Процес доказування в кримінальному провадженні здійснюється саме для того, щоб процесуальними засобами підтвердити або спростувати винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення й забезпечити притягнення її до кримінальної відповідальності, яка розпочинається саме з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 42 КПК України підозрюваним є особа, якій, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 278 КПК України, письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, встановлений КПК України для вручення повідомлень.

Начебто ст. 278 КПК чітко регулює процес повідомлення особі про підозру, однак законодавець однозначно не вказав яким чином діяти стороні обвинувачення, в тому разі, якщо особу, щодо якої є наявні достатні докази щодо вчиненого кримінального правопорушення, але її неможливо знайти та навіть сповістити про необхідність з‘явлення до слідчого згідно з положеннями КПК України [Фараон О. В. Процесуальна форма письмового повідомлення про підозру у кримінальному провадженні / О. В. Фараон // Науковий вісник Харківського національного університету. – Вип. 1. – Т. 8. –

2014. – С. 206].

Наприклад, особа вчинила злочин, після чого одразу почала переховуватися від розслідування, змінивши місце свого перебування, перестала підтримувати зв‘язки з родичами і друзями та навіть може не здогадуватися про те, що її слідчий намагається викликати до себе, перебуваючи при цьому на заробітках чи переїхавши до іншого міста, про що не повідомила своїх близьких родичів. Крім того, в умовах досить високого рівня злочинності в нашому суспільстві таке явище, як ухилення підозрюваного від слідства, на різних етапах після вчинення злочину, стало майже звичайним.

Водночас, досить часто виникають ситуації, коли підозрювана особа навмисно не з‘являється на виклики (тобто без поважних причин), уникає одержання повідомлення

189