Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

Відповідно до ч. 3 ст. 290 КПК України, підозрюваний та захисник можуть скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, які містяться у кримінальному провадженні. Тому майже завжди захисниками здійснюється фотографування матеріалів провадження та збереження їх зображень на електронних носіях. Але існують випадки, коли після повного ознайомлення з матеріалами кримінального провадження та підписання відповідного протоколу, у сторони захисту виникає необхідність повторного ознайомлення з цими матеріалами. Причини чому можуть бути різними: випадкове знищення (вихід з ладу) електронного накопичувача, на якому містились фотознімки провадження, потреба додаткового з‘ясування певних фактів тощо. У автора даних тез, наприклад, необхідність повторного ознайомлення з матеріалами кримінального провадження виникла через те, що в суді сторона обвинувачення спробувала змінити (сфальсифікувати) наявні у справі докази.

Справа в тім, що за чинним КПК України прокурор подає до суду не усі зібрані під час досудового розслідування докази, а лише ті, які сам визнає за потрібне. З наданими суду матеріалами сторони можуть ознайомлюватись (знімати копії) і на практиці з цим не виникає проблем. Водночас, у прокурора залишається чимало документів, які були відкриті стороні захисту, але не долучаються до матеріалів кримінальної (судової) справи. Механізм доступу до таких матеріалів кримінального провадження відсутній у чинному КПК України.

Здавалося б, немає проблеми надати стороні захисту повторний доступ до матеріалів кримінального провадження, які вже й так були надані прокурором для ознайомлення. Дійсно, відповідно до п. 14 ч. 3 ст. 42 КПК України, обвинувачений має право ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку, передбаченому статтею 221 цього Кодексу. Згідно зі ст. 221 КПК України, прокурор зобов‘язаний за клопотанням сторони захисту надати матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Оскільки досудове розслідування є завершеним, то перепон для надання захиснику усіх матеріалів досудового розслідування для ознайомлення немає.

Але прокурори вбачають у цьому небезпеку звинувачень (і нерідко обґрунтованих) у різноманітних процесуальних порушеннях і тому за будь-яких обставин відмовляють захисникам. Так, листом від 09.03.2016 року (вих. № 04/4-119-15) прокурор Прокуратури м. Києва відмовив авторові (як захиснику) в ознайомленні з такими матеріалами, оскільки «кримінальним процесуальним законодавством України не передбачено підстав і порядку ознайомлення обвинуваченого/засудженого чи його захисника з матеріалами досудового розслідування кримінального провадження після його завершення». На скаргу захисника щодо такої позиції прокурора, начальник відділу Прокуратури м. Києва листом від 14.04.2016 р. (вих. № 04/4-199-15) повідомив, що жодних порушень у діях прокурора не вбачає і одночасно роз‘яснив захиснику його право оскаржити дії прокурора в порядку ст.ст. 303-307 КПК України.

Як відомо, процедура оскарження дій прокурора в порядку ст.ст. 303-307 КПК України стосується стадії досудового розслідування, а тому її реалізація на стадії судового розгляду чи після виконання вироку є сумнівною. Тому слідчі судді відмовляють захисникам у тимчасовому доступі до матеріалів кримінального провадження.

150

Кримінальний процес та криміналістика

Не допомагає й оскарження в порядку адміністративного судочинства такої протиправної відмови прокурора. Так, відповідно до п.2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 року (далі - Закон), кожна особа має право доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається. Згідно зі ст. 8 Закону, інформація, яка містить таємницю досудового розслідування, визнається таємною інформацією. Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону, інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

Однак, Вищий адміністративний суд України у своїй Постанові від 04.06.2013 р. по справі № К/800/6543/13 [Юридическая практика, 2013, 07, № 28] висловив правову позицію, що дія Закону «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом, зокрема, КПК України. Тому питання, які стосуються порядку вчинення процесуальних дій, регулюються КПК України.

Висновки. Вважаю, що для реалізації права обвинуваченого та засудженого на захист необхідно запровадити правовий механізм безперешкодного доступу вказаних суб‘єктів до усіх матеріалів кримінального провадження – після завершення досудового розслідування. З цією метою пропоную доповнити ст. 303 КПК України частиною 4 наступного змісту: «Під час судового розгляду, стадії виконання чи після виконання вироку може бути оскаржене рішення, дія чи бездіяльність прокурора щодо ненадання стороні захисту для ознайомлення матеріалів кримінального провадження, відкритих стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України, але не наданих суду під час судового провадження».

Анна Максимчук

Львівський державний університет внутрішніх справ юридичний факультет, студент 3 курсу

Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики злочину

Актуальність теми. Одним з найважливіших структурних елементів злочину є особа злочинця. Серед наукових проблем, що викликають значний інтерес у представників правової науки, питанню вивчення особи злочинця належить одне із центральних місць. Вивченню особи, яка вчинила злочин, приділяють увагу науковці різних галузей знань: філософи, соціологи, кримінологи, криміналісти, спеціалісти у сфері кримінального права та кримінального процесу та ін.

Вивчення особи злочинця у криміналістичній науці має давні традиції. Ще засновник криміналістики, австрійський учений Ганс Гросс наприкінці XIX ст. зазначав, що в розслідуванні злочинів „найбільше зусилля слід докладати саме до з‘ясування власне особистості обвинуваченого‖ [Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі): підручник [Текст] / М. В. Салтевський. – К. : Кондор, 2005. – 588 с.]. Стверджуючи, що необхідною умовою точної діяльності судового слідчого є ґрунтовне знання людини як головного матеріалу попереднього слідства [Криміналістика: Підручник для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти. [Текст] / кол. авторів: В. М. Глібко, А. Л. Дудніков, В. А. Журавель та ін./ за ред. В .Ю. Шепітька. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 684 с.], засновник криміналістичної науки Г. Гросс ще в XIX ст. виклав своє розуміння криміналістично значущої складової особи злочинця, покладене в основу методики

151

Кримінальний процес та криміналістика

розслідування злочинів, що робить акцент на взаємозв‘язку „сліди злочину - особа злочинця‖.

Головна ідея методики розслідування злочинів полягає в тому, що, спираючись на історичні, культурні, соціальні і меншою мірою інші аспекти життєдіяльності окремої групи осіб , Г. Гросс моделював їх психологічний профіль, набір специфічних психологічних властивостей, таких як висока ступінь колективізму, гіпертрофована обережність, невдячність, мстивість, жорстокість, лінь [Криміналістика: навчальний посібник [Текст] / за заг. ред. Є. В. Пряхіна. – Львів: ЛьвДУВС, 2010. – 540 с.].

У криміналістиці традиційно виділяють два напрями вивчення особистості злочинця. Перший напрям передбачає отримання даних про особу злочинця по залишених на місці слідах як матеріальних, так і ідеальних. Виявлені сліди дозволяють швидко знайти і затримати злочинця, а в подальшому провести його ідентифікацію. Другий - передбачає вивчення особистості підозрюваного (обвинувачуваного) у процесі досудового слідства з метою встановлення вичерпної криміналістичної характеристики особистості суб‘єкта [Криминалистика: ученик [Текст] / Под ред. А. Г. Филиппова и А. Ф. Волынского. – М.,

1998. – 282 с.].

Виходячи з вищевикладених положень, зрозуміло, що у першому випадку необхідно розглядати не невідомого злочинця за матеріальними та ідеальними слідами, а особу, яка імовірно вчинила злочин. У другому, проводячи аналіз за аналогією, необхідно вивчати особу підозрюваного (обвинуваченого), припускаючи, що злочин вчинено саме цією особою.

Н. І. Малихіна, вважаючи традиційні підходи до вивчення особи злочинця такими, що не дозволяють достовірно побудувати модель злочинця, виділяє третій напрям у криміналістичному вивченні особи злочинця. На її думку, вивченню підлягають засуджені за вироком суду, що набрав законної сили, а також підозрювані, обвинувачені, щодо яких було припинено кримінальне провадження і (або) кримінальне переслідування за нереабілітуючими підставами [Малыхина Н. И. Личность преступника как объект исследования в криминалистике / Н. И. Малыхина // Следователь. - 2004. - № 8. - С. 27.].

Такий підхід має вигляд ретроспективного аналізу (спрямований у минуле), тобто вивчення вже скоєних злочинів та осіб, які їх вчинили. В його основі лежать статистичний, системний методи, метод узагальнення характеристик тощо.

Значення цього напряму полягає, перш за все, у розробленні теоретичних основ загальної типової моделі та структури особи злочинця, а на її основі - типової моделі особи злочинця з окремих видів злочинів. Саме третій підхід до вивчення особи злочинця, на нашу думку, дозволить з більш високим ступенем достовірності вирішити цю проблему.

З урахуванням наведених вище властивостей, характеристик, проявів особи злочинця можна дійти висновку, що цей об‘єкт дослідження у криміналістиці є елементом криміналістичної характеристики злочинів, який являє собою типову модель особистості людини, що вчинила злочин, з притаманними їй біологічними, психологічними і соціальними властивостями, ознаками, що беруть участь у процесі детермінації механізму злочину, зумовлюють особливості його відбивних можливостей та процесу слідоутворення і разом з тим відчувають на собі й відображають вплив інших осіб, предметів і процесів, що взаємодіють з ними.

Науковий керівник – викладач Розкошинська С. О.

152

Кримінальний процес та криміналістика

Олександр Маленко

Академія адвокатури України аспірант 2 року навчання

Реалізація обвинуваченим права на розгляд кримінального провадження судом присяжних при здійсненні спеціального судового провадження

Однією з новел вітчизняного кримінального процесуального законодавства є застосування інституту суду присяжних. В ч. 3 ст. 31 КПК України визначено, що кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого, здійснюється судом присяжних. Відповідно до ч. 2 ст. 384 КПК України обвинувачений у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, під час підготовчого судового засідання має право заявити клопотання про розгляд кримінального провадження стосовно нього судом присяжних.

Аналіз законодавства України свідчить, що право клопотати про розгляд кримінального провадження судом присяжних належить тільки обвинуваченому. Так в п. 2 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 жовтня 2012 року № 223-1430/0/4-12 «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» вказано, що неприбуття для участі у підготовчому судовому засіданні учасників судового провадження, які належним чином повідомлені про дату, час і місце проведення такого засідання, не перешкоджає його проведенню, крім випадків, визначених законом. Зокрема, у разі відсутності обвинуваченого у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, для можливості реалізації останнім права, передбаченого ст. 384 КПК України, щодо розгляду кримінального провадження судом присяжних, суд зобов‘язаний відкласти судове засідання.

ВМетодичних рекомендаціях з питань участі прокурора в суді присяжних, які схвалено науково-методичною радою при Генеральній Прокуратурі України 22 листопада 2013 року протоколом №8, вказано, що інформування підозрюваного про можливість розгляду кримінального провадження щодо нього судом присяжних ще до початку судового провадження дозволить йому підготуватися до реалізації такого права і його рішення буде обдуманим та обґрунтованим. Лише в такому разі засади кримінального провадження будуть дотримані, а судовий розгляд буде справедливим.

Вдоктрині кримінального процесу також наголошується на тому, що виключно обвинуваченому надано право клопотати про розгляд кримінального провадження судом присяжних. Роз‘яснення відповідного права, яке здійснюється прокурором та судом під час підготовчого судового засідання і фіксування такого роз‘яснення створює необхідні умови для реалізації обвинуваченим наданого йому права; дотримання вимог закону щодо обов‘язкового роз‘яснення права на суд присяжних є гарантією забезпечення фундаментального права на справедливий суд; вибір однієї з форм судового розгляду кримінального провадження залежить від волевиявлення обвинуваченого [Солодков А.А. Окремі питання здійснення провадження у суді присяжних / А.А. Солодков // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2014. – Вип. 27. – Т. 3 – С. 132]. Суд зобов‘язаний роз‘яснити обвинуваченому право на розгляд кримінального провадження щодо нього судом присяжних. Якщо обвинувачений не може визначитися з реалізацією такого права, то суд може оголосити перерву для прийняття ним остаточного рішення [Кримінальний процесуальний кодекс України.

153

Кримінальний процес та криміналістика

Науково-практичний коментар: у 2-х т. Т. 2 / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін., за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х.: Право. – 2012. –

С. 171].

Відповідно до ст. 52 КПК України участь захисника є обов‘язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного. Крім того, обов‘язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження, − з моменту прийняття відповідного процесуального рішення.

Чинний КПК України наділяє захисника процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику. Така позиція законодавця до врегулювання процесуального статусу відповідного учасника кримінального провадження є досить суперечливою та може призвести до складнощів при здійсненні захисту. Таким чином, КПК України не наділяє захисника у спеціальному судовому провадженні додатковими правами, а тому і клопотати про розгляд справи судом присяжних під час підготовчого судового засідання він не може.

З аналізу ч. 2 ст. 297-1 КПК України вбачається, що з 15 складів злочинів, за які може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, щодо 12 з них може бути застосовано заочну форму кримінального провадження. В ч. 2 ст. 7 КПК України визначено, що зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Сторона обвинувачення зобов‘язана використати всі передбачені законом можливості для дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого (зокрема, прав на захист, на доступ до правосуддя, таємницю спілкування, невтручання у приватне життя) у разі здійснення кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого. Отже, надзвичайно актуальним та важливим питанням є можливість забезпечення обвинуваченому реалізації його процесуального права на здійснення судового розгляду судом присяжних в разі застосування інституту спеціального судового провадження.

Висновки. Беручи до уваги те, що спеціальне судове провадження може бути застосовано, в переважній більшості випадків, за вчинення злочинів, за які передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, а також враховуючи необхідність встановлення додаткових процесуальних гарантій дотримання прав обвинуваченого, який безпосередньо не бере участі у здійсненні кримінального правосуддя, на наше переконання, доцільно закріпити обов‘язковість здійснення судового розгляду відповідної категорії кримінальних проваджень (за які передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі) судом присяжних при спеціальному судовому провадженні.

Науковий керівник – докт. юрид. наук, проф. Колесник В А.

154

Кримінальний процес та криміналістика

Віктор Малюга

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний фаультет

канд. юрид. наук, доцент кафедри правосуддя

Функції прокуратури: питання регламентації та реалізації

Питання щодо визначення функціонального призначення прокуратури взагалі та у кримінальному процесі зокрема, як і місця прокуратури в системі органів державної влади постійно дискутується науковцями та практичними працівниками.

Найбільш гостро це питання постало з прийняттям у 2012 році Кримінального процесуального кодексу, а також у 2014 році Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Крім того, необхідність дослідження зазначених питань пов‘язана з тим рівнем довіри суспільства до прокуратури, які за п‘ятибальною шкалою, як свідчать результати опитування Фонду «Демократичні ініціативи», становить 2,1 бали. Тому відновлення належного рівня довіри до прокуратури багато в чому залежатиме не тільки у законодавчому закріпленні функцій, що покладаються на органи прокуратури, а й безпосередньому їх здійсненні.

У статті 2 Закону України «Про прокуратуру України» від 14.10.2014 року №1692VII законодавець визначив які саме функції має виконувати прокуратура. Проте у зазначеному переліку відсутня така функція як нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, яка передбачена п. 5 ст. 121 Конституції України, хоча у ст. 1 Закону зазначено про здійснення прокуратурою встановлених саме Конституцією функцій. Отож виникає питання на скільки правомірно законодавець у Законі додатково витлумачив та уточнив положення Конституції України, де у п. 1 Перехідних положень передбачив здійснення даної функції у формі представництва інтересів громадян або держави, яка є окремою функцією прокуратури? Слід зазначити, що останнім часом обговорюється також питання про звуження її виконання представництвом виключно інтересів держави. Щодо представництва у цивільному, господарському, адміністративному судочинстві, то це мають здійснювати органи, до компетенції яких віднесені повноваження у цій сфері, щоби не нівелювати їх правовий статус.

Не передбачена у законі також функція нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званого судового нагляду), хоча п. 9 Перехідних положень Основного закону така функція має виконуватися прокуратурою до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів.

Але ж саме здійснення цих функцій надасть змогу органам прокуратури реагувати на порушення прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави безпосередньо, а не опосередковано.

Дискусійним залишається питання щодо здійснення прокуратурою у кримінальному процесі таких функцій як нагляд за додержанням законів органами, що проводять опереливно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; підтримання державного обвинувачення у суді; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та застосуванні інших заходів примусового характеру, передбачених законом. Пропонується окреслити їх як виконання функції кримінального переслідування або обвинувальної функції, в ході реалізації якої прокурор встановлює

155

Кримінальний процес та криміналістика

подію кримінального правопорушення, висуває від імені держави обвинувачення, передає обвинувальних акт до суду, підтримує державне обвинувачення в суді та бере участь у перегляді судових рішень у вищих судових інстанціях. При цьому зі сторони прокуратури забезпечується процесуальне керівництво в ході досудового розслідування, взаємодія та координація діяльності, охорона та захист від правопорушень відповідними суб‘єктами.

Неоднозначність залишається також щодо здійснення прокуратурою функцій досудового слідства, яка мала би вже перейти, відповідно до п. 9 Перехідних положень Конституції України, до сформованих органів досудового слідства, система яких визначена Кримінальним процесуальним кодексом. На сьогодні ж прокуратура продовжує здійснювати слідство у відповідних категоріях проваджень, в тому числі слідчими військової прокуратури. Крім того, у Верховній Раді України розглядається законопроект щодо нової редакції п. 9 Перехідних положень Основного закону, де вказано, що прокуратура продовжує здійснювати функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов‘язаних з обмеженням прав і свобод громадян, - до набрання чинності законом Про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій. Тобто можна говорити також про те, що і дана функція, очевидно, буде виключена з функцій, що покладаються на прокуратуру.

Такі підходи до зміни функціонального призначення органів прокуратури дещо нагадують той період часу, коли судовими реформами 1864 року прокуратуру обмежили справами судового відання із здійсненням наглядової діяльності на досудовому розслідуванні.

Враховуючи вищезазначене, очевидною є необхідність приведення законодавства до чіткого визначення та закріплення функцій прокуратури, з врахуванням тих рекомендацій Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи та висновків Венеціанської Комісії, українських реалій, національних звичаїв та традицій, а не загальноприйнятих штампів чи стандартів з прогнозуванням та аналізом наслідків, що можуть настати у державі з такими нововведеннями.

Наталія Нечипоренко

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, юридичний факультет студент 3 курсу

Проблемні питання на практиці щодо обшуку

Частина 2 ст. 234 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) вказує, що «обшук проводиться на підставі визначення слідчого судді», не виділяючи окремо проведення обшуку володіння фізичної особи та володіння юридичної особи.

Метою даної статті є необхідність комплексного дослідження і висвітлення теоретичних та практичних проблем, які виникають при прийнятті слідчим рішення про проведення обшуку.

Особливої актуальності дана тема набуває в умовах розширення демократичних прав та свобод людини, забезпечення як особистої недоторканності, так і недоторканності житла чи іншого володіння особи. Проблематика обшуку полягає в тому, що під час

156

Кримінальний процес та криміналістика

обшуку вилучаються речі та документи, які не мають стосунку до кримінального провадження, при цьому слідчий ігнорує ухвалу слідчого судді, де серед інших відомостей вказуються речі, документи або розшукувані особи, для виявлення яких проводиться обшук. Тобто кожен документ, кожна річ перед її вилученням та упаковуванням повинні бути оглянуті, перевірені та чітко зафіксовані, які підлягають вилученню.

Проте набули поширення випадки, коли у протоколі слідчої дії лише зазначається, наприклад, що «вилучено гроші в синій папці» без конкретизації, які саме речі та документи вилучаються. Аналогічним чином здійснюється й вилучення документів або матеріальних цінностей (гроші) з офісних приміщень декількох організацій, якщо дозвіл дано на вилучення документів тільки однієї з них.

Виходячи з вищезазначеного, існує ризик, що будуть вилучені матеріали, які не стосуються справи, а також, можливості доведення в подальшому, що вони взагалі вилучалися, адже в протоколі обшуку не буде чіткого переліку. Закон не зобов‘язує розпаковувати вилучене та оглядати його за участю понятих, що є дуже великою проблемою. Вважається, а на практиці в основному так прийнято, що результат повинен бути один — отримані в такий спосіб докази мають визнаватися судом недопустимими, оскільки згідно з ч.7 ст.236 КПК слідчий, прокурор наділені правом «оглядати і вилучати речі і документи», а жодного положення, яке б давало право прокурору, слідчому вилучати речі та документи без огляду, в КПК України немає. [Проблематика КПК України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/113888scho_potribno_znati_gromadyanam_pro_ poryadok_provedennya_obs.html]

Велику увагу потрібно приділити на те, що ухвали слідчих суддів відповідно до ст.235 КПК України повинні мати чіткий перелік речей, які підлягають вилученню та в подальшому реально можуть бути використані як докази. За обставин фактично дається дозвіл на вилучення будь-яких документів, що аж ніяк не сприяє захисту прав і свобод громадян та зводить до мінімуму значення суду в кримінальному провадженні.

Як показує судова практика України досить часто, попри відмову в задоволенні клопотання сторони обвинувачення про вилучення грошей та цінностей і надання можливості вилучати лише документи, при обшуку вилучається все. Або навпаки, коли в задоволеному клопотанні слідчий суддя зазначає конкретно , що при обшуку можна вилучати, а в свою чергу слідчий на свій розсуд вилучає все, що він вважає за потрібним.[Обшук та його правова основа України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vuzlib.su/sp_takt/7.htm]

З усього зазначеного можна зробити висновок, що за час дії КПК України вже непоодинокі випадки безпідставного вилучення документів, речей та матеріальних цінностей при проведенні обшуку, які за ухвалою слідчого судді не підпадають до вилучення. Усе це не сприяє забезпеченню прав і свобод людини та їх законних інтересів, з одного боку та ефективному і результативному виконанню завдань кримінального провадження, – з іншого.

Для вирішення цієї проблеми, на мою думку, потрібно до проведення обшуку детально ознайомитися з ухвалою слідчого судді про можливі вилучення речей, матеріальних цінностей та документів під час обшуку та після проведення обшуку та підписання всіма учасниками протоколу обшуку обов‘язковим має стати вручення копії протоколу особі.

157

Кримінальний процес та криміналістика

Також, велику увагу можна приділити порушенню прав громадян у випадках, коли під час обшуку вилучаються засоби зв‘язку особи (телефон, комп‘ютерна техніка тощо) та проводяться процесуальні дії.

Адже при обшуку обмежуються права на володіння майном, порушуються конституційні права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо. У такому випадку, на мою думку, повинне бути окреме рішення слідчого судді, яке надасть можливість ознайомитися з конфіденційною інформацією.

Науковий керівник – ст. викладач Хейлик В. В.

Марина Ольховська

Академія адвокатури України аспірант 3 року навчання

чинному Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України) процесуальних строків, пов‘язаних із реалізацією стороною захисту права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування, що призводить до порушення загальних засад кримінального провадження.

Законодавець не встановив строків для слідчого, прокурора з приводу вчинення багатьох процесуальних дій. Проаналізувавши норми чинного КПК України, ми прийшли до висновку про відсутність чіткого визначення і самого поняття «процесуальна дія». На наш погляд, це є значним недоліком кримінального процесуального законодавства України та ускладнює для сторони захисту практичну реалізацію права на оскарження під час досудового розслідування. Ми додержуємося думки, що невизначеність процесуальних понять, яка призводить до неоднозначного тлумачення законодавчих норм, неприпустима, особливо в кримінальному процесі, де допускається процесуальна можливість обмеження конституційних прав і свобод особи з боку держави.

Закріплення чітких строкових обмежень для слідчого, прокурора щодо виконання ними своїх процесуальних обов‘язків та використання процесуальних прав - це складова реалізації однієї із найважливіших засад кримінального провадження, передбаченої п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК України, - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Відсутність в чинному законодавстві норми щодо обов‘язку слідчого, прокурора вручити копію винесеної ними постанови у чітко визначений строк учасникам кримінального провадження позбавляє сторону захисту як можливості реалізувати процесуальне право на оскарження такої постанови, так і оскаржити бездіяльність

оскарження процесуальних, рішень, дій чи бездіяльності; по – друге, є підставою для виникнення корупційних ризиків. Слідчий, прокурор на власний розсуд визначають час направлення копії винесеної постанови учасникам кримінального провадження. Таким чином, відсутність нормативного врегулювання процесуальних строків щодо вчинення

158

Кримінальний процес та криміналістика

стороною обвинувачення певних процесуальних дій призводить до впливу на подальший хід досудового розслідування суб‘єктивних факторів.

В КПК України часто використовується поняття «невідкладно» (наприклад, ч. 2 ст. 308 КПК України), «розумні строки» (наприклад, ч. 1 ст. 308 КПК України), «невиправдана затримка» (наприклад, ч. 2 ст. 113 КПК України). Ми вважаємо, що використання законодавцем зазначених формулювань, що не мають чіткого визначення, є неприпустимим в кримінальних процесуальних нормах сучасної правової демократичної держави.

На нашу думку, ст. 308 КПК України носить виключно декларативний характер і не реалізується на практиці стороною захисту. Наділивши підозрюваного правом оскаржити прокурору вищого рівня недотримання слідчим, прокурором розумних строків під час досудового розслідування, законодавець, не визначивши поняття «розумні строки», фактично не визначив, що є предметом оскарження відповідно до вказаної норми. Отже, на наш погляд, використання стороною захисту під час досудового розслідування даної статті є недоцільним і неефективним.

Аналіз судової практики дає підстави стверджувати, що слідчими суддями не додержуються вимоги, закріплені ст. 306 КПК України, щодо проведення судового розгляду скарги, поданої на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження відповідної скарги. На наш погляд, підставами допущення зазначених процесуальних порушень є:

проблема вчасного повідомлення скаржника та прокурора, слідчого (за потреби) про місце, дату і час розгляду скарги;

витребування слідчим суддею матеріалів досудового розслідування кримінального провадження;

неявка скаржника, участь якого під час розгляду скарги є обов‘язковою відповідно до ч. 3 ст. 306 КПК України.

На наш погляд, закріпивши в ч. 3 ст. 306 КПК України право слідчого судді розглядати скаргу без участі слідчого чи прокурора, законодавець, безперечно, намагався запобігти виникненню процесуальних зловживань з боку зазначених осіб. Проте, як показує судова практика, клопотання слідчого, прокурора про відкладення судового розгляду скарги на підставі зазначених ними причин (хвороба, відрядження, відпустка) нерідко задовольняються слідчими суддями.

На підставі проведеного дослідження, ми додержуємося думки, що при визначенні

В чинному КПК України необхідно чітко закріпити вимогу щодо строків виконання слідчим, прокурором ухвали слідчого судді, ухвали апеляційного суду, яка набрала законної сили, прийнятої за результатами розгляду скарги сторони захисту на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора. При цьому такі процесуальні строки мають бути чітко визначеними, але вкрай скороченими.

Науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. Сисоєнко Г. І.

159