Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

Ольга Осинська

Університет державної фіскальної служби України, навчально-науковий інститут права студентка 3 курсу

Проблеми використання судово-медичних молекулярно-генетичних досліджень в україні

Для ефективного та повного розслідування злочинів слідчі органи мають звертатися до сучасних можливостей судових експертиз. Одним з ефективних засобів під час доказування причетності підозрюваного, обвинуваченого до вчиненого злочину є метод генотипоскопії в біологічній експертизі, або так званий ДНК-аналіз. Це найбільш ефективний і сучасний метод дослідження слідів біологічного походження, який використовується в експертних установах України для встановлення походження біологічного сліду від конкретної особи, спорідненості й ідентифікації невпізнаних трупів, статевої приналежності біологічного матеріалу.

Cудово-медичні експертизи і дослідження із використанням ДНК-аналізу проводяться відповідно до «Правил проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи», затверджених наказом Міністерства охорони здоров‘я України від 17.01.1995р. №6 і виконуються лікарями-судово-медичними експертами-імунологами та судовомедичними експертами-імунологами.

Дослідження біоматеріалу з метою ідентифікації особи проводяться у випадках встановлення належності біоматеріалу конкретній особі або виключення такої належності, настання вагітності після зґвалтування з метою встановлення, що вагітність настала від підозрюваного і що він є генетичним батьком дитини або виключити це, встановлення чи являються останки або частини трупа останками однієї людини і чиїми саме за дослідженням зразків близьких родичів, встановлення правдивих батьків дитини

усправах про спірне походження дітей та інші.

Всудовій медицині застосовується генотипоскопічний метод ідентифікації. Він полягає в тому, що можливість дослідження слідів біологічного походження, в тому числі і при дослідження речових доказів, грунтується на індивідуальності будівлі деяких ділянок молекули ДНК, їх назвають гіперваріабільнимі ділянками. Будова цих відрізків молекул не тільки індивідуальна в кожної людини, але і строго повторюється у всіх органах і тканинах тіла однієї людини [Саміщенко С.С. Судова медицина. М.: Право і закон, 1996. – С.174].

Теоретично метод генотипоскопічної ідентифікації є самим універсальним, так як з його допомогою, в принципі, можна ідентифікувати самі різні об'єкти біологічного походження, якщо тільки в них збереглася невелика кількість молекул ДНК або їх частин.

Використовуючи високоефективні технічні засоби, можна отримувати результат з ймовірністю помилки меншою ніж один раз на кілька мільярдів випадків. Тобто виділяти однієї-єдиної людини з усього безлічі живуть на землі [Саміщенко С.С. Судова медицина. – М. : Право і закон, 1996. – С. 174].

Однак існує низка проблем, що потребують вирішення для подальшого застосування та розвитку молекулярно-генетичних технологій.

По-перше, необхідна законодавча база, у вигляді закону або інструкції, яка б могла врегулювати питання призначення та виконання молекулярно-генетичних експертиз, оцінки результатів цих експертиз у суді.

160

Кримінальний процес та криміналістика

Також потрібно створити порядок надання дозволів на проведення судово-медичних молекулярно-генетичних досліджень та здійснювали контроль за їх проведенням. Наприклад слідчий суддя виносив би увалу про призначення судово-медичних молекулярно-генетичних досліджень за клопотанням слідчого та прокурора.

По-друге, на сьогоднішній день відсутня матеріально-технічна база проведення судово-медичних молекулярно-генетичних досліджень. Технології ДНК-аналізу потребують спеціальні приміщення, комунікації, допоміжне обладнання, також високої стерильності, наявності боксів з обмеженим доступом, повітряних шлюзів,спеціального сантехнічного обладнання тощо [Дунаєв О.В. Актуальні питання судово-медичної генетики в Україні // Український медичний альманах. – 2013. – Том 16, № 1. – С.83].

По-третє, по сьогоднішній день не створена Національна база даних генетичних ознак людини для використання в оперативно-службовій діяльності правоохоронних, що могло б покращити ефективність розкриття злочинів та діяльність правоохоронних органів в цілому [Комаха В.О. До питання відносно проблеми створення інформаційної бази даних з метою ідентифікації рецидивістів за ознаками ДНК / В.О. Комаха, Г.Ф. Кривда, Ю.М. Сиволап II Інформаційне забезпечення протидії організованій злочинності : зб. наук, статей / за ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна ; Бібліотека журналу «Юридичний вісник». – Одеса : ФЕНИКС, 2003. – С. 205.].

Існує думка, що специфікою жорстоких злочинів була повна відсутність слідової інформації, крім біологічного походження. Проведені молекулярно-генетичні експертизи дозволили працівникам міліції об'єднати ці злочини, і надалі за результатами відпрацювання широкого кола підозрюваних осіб (майже 600 осіб), вдалося встановити особу злочинця [Гончаров О.Міліція хоче створити єдину базу ДНК українців / ZN.ua

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/miliciya-hoche-stvoriti- yedinu-bazu-dnk-ukrayinciv-117805_.html].

Викладене вище дозволяє зробити такі висновки. Незважаючи на наявність проблем, які унеможливлюють повне та ефективне застосування ДНК-аналізу, цей метод завдяки

поширений у Швейцарії, саме там вперше були проведені дослідження нуклеїну, особливою популярністю користується в Сполучених Штатах Америки. ДНК-аналіз дає можливість надавати висновки з певною ймовірністю про належність біологічних слідів конкретній особі. Це дає змогу ідентифікувати, , підозрюваних у скоєнні тяжких злочинів — вбивств, спричиненні тілесних ушкоджень, а також встановлювати невпізнаних осіб при наявності зразків, встановлювати генетичну статеву належність особи, що залишила слід.

Науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. Омельчук Л. В

Олександр Панасюк

Полтавський юридичний інститут Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого асист. кафедри правосуддя

Поняття та ознаки дискреційних повноважень суду в кримінальному провадженні: теоретичний аспект

Дискреційні повноваження є тим особливим і специфічним предметом наукового пізнання, що завжди викликає подеколи досить гострі дискусії навколо його

161

Кримінальний процес та криміналістика

дослідження. А вивчення процесуального становища суду в кримінальному провадженні завжди було затребувано наукою кримінального процесу. У літературі обґрунтовується необхідність наділення судів більш широким колом дискреційних повноважень як обов‘язковою умовою можливості ефективного подолання судами фактичної й правової невизначеності на шляху до законного, обґрунтованого й справедливого судового рішення [Пронин К. В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве: монография. – М.: Юрлитинформ, 2011. – С. 5-6].

У рамках цієї роботи з-поміж численних проблем, що стосуються феномену дискреційних повноважень суду, буде зроблено спробу дати визначення дискреційних повноважень та вказати на ряд їх істотних ознак.

Слово «дискреція» в українській мові означає вирішення посадовою особою або державним органом якого-небудь питання за власним розсудом; відповідно – «дискреційний» – той, що діє за власним розсудом [Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь:

ВТФ «Перун», 2005. – С. 298].

Перш ніж визначити поняття дискреційних повноважень суду, вкажемо на їх, як убачається, обов‘язкові ознаки.

1.Вони спрямовані на досягнення завдань судочинства, завдань справедливого правосуддя та захисту прав особи в кримінальному провадженні. Ця ознака похідна від завдань та функцій суду в кримінальному провадженні. Цим особливо підкреслюється цільова спрямованість такої діяльності суду – не свавільна, не для досягнення власних інтересів чи зумовлених потребами сторонніх осіб. А це, своєю чергою, ще раз підсилює незалежність і неупередженість суду при здійсненні (реалізації) дискреційних повноважень.

2.Є владними повноваженнями органу (посадової особи, посадових осіб) державної влади. А звідси – цим повноваженням притаманні всі ті загальні ознаки, що й для повноважень будь-яких інших державно-владних органів (посадових осіб), звичайно, із певною специфікою, що пов‘язана з особливим місцем і значенням суду в такій сфері суспільного життя, як кримінальний процес.

3.Здійснюються лише (тут і далі курсив мій. – О. П.) за наявності відповідних юридичних і фактичних підстав, і лише тією мірою (у тих межах), які є необхідними й достатніми за даних конкретних умов (у ситуації, що склалася). Інакше суддівська дискреція перетворилася б на суддівську сваволю й необмежений розсуд, що приховує в собі небезпеку зловживань та порушень закону. Значення підстав дискреційних повноважень суду полягає в тому, що: 1) вони є приводом, поштовхом, передумовою, що викликає необхідність у застосуванні судом; 2) ці підстави є основою, на якій мають здійснюватися дискреційні повноваження, їх регулятором, вони впливають на розсуд суду при ухваленні судового рішення; 3) разом із тим ці підстави є і рамками, межами, умовами, в яких повинні здійснюватися дискреційні повноваження суду. А тому вбачається, що юридичні й фактичні підстави неодмінно повинні знайти своє відображення в мотивувальній частині прийнятого у зв‘язку з реалізацією дискреційних повноважень судового рішення, що є обов‘язковою умовою правосудності останнього.

4.Ці повноваження, отже, є ситуаційно зумовленими. Вони характеризуються «наявністю в суду в тій чи іншій ситуації можливості вибору, обумовленого власним розсудом, одного із декількох варіантів її вирішення, при тому, що кожен із цих варіантів

є«легітимним»» [Пронин К. В. – Вказ. праця. – С. 4]. Як вказував Аарон Барак, суддівський розсуд означає повноваження, яке закон дає судді, щоб зробити вибір із

162

Кримінальний процес та криміналістика

декількох альтернатив, із яких кожна є законною [Барак А. Судейское усмотрение. Пер. с англ. – М.: НОРМА, 1999. – С. 13]. Це ще раз підкреслює те, що виникнення ситуацій, які потребують звернення суду до реалізації своєї дискреції, є нестандартними, нетиповими, неоднозначними та складними на практиці.

5.Суд, здійснюючи дискреційні повноваження, керується загальними засадами (принципами) кримінального провадження; окрім іншого, це означає те, що дискреційні повноваження не існують поза правом.

6.Дискреційні повноваження суд здійснює за власним розсудом (і в цьому, власне, й полягає їх сутність). Розсуд суду ґрунтується на підставі його власного внутрішнього переконання, сформованого при здійсненні правосуддя в конкретному кримінальному провадженні. Суддівський розсуд (як і внутрішнє переконання) також не є чимось абстрактним, невизначеним. Він цілком кон-кретний у певній юридичній ситуації, зумовленій наявністю фактичних обставин, які встановлені та підтверджені фактичними даними, судовими доказами, дослідженими судом за участю сторін у змагальному судовому провадженні.

7.Дискреційні повноваження завжди мають конкретну мету, зумовлену необхідністю їх застосування, й тягнуть за собою відповідні, обов‘язкові для учасників кримінального провадження, наслідки, що об‘єктивуються в рішенні суду.

Висновки. Отже, спробуємо дати авторське визначення поняття дискреційних повноважень суду. Дискреційні повноваження суду – це спрямовані на реалізацію завдань судочинства, ситуаційно зумовлені (можливістю вибору одного правомірного з декількох законних варіантів, моделей поведінки) повноваження суду, які він здійснює за наявності відповідних юридичних та фактичних підстав і умов, керуючись при цьому загальними засадами кримінального провадження та власним розсудом, сформованим на основі внутрішнього переконання. Суддівська дискреція (розсуд суду) – це реалізація судом своїх дискреційних повноважень під час здійснення кримінального провадження.

Феномен дискреційності деяких повноважень суду в кримінальному судочинстві є надзвичайно багатогранним, складним і дискусійним, що виключає вичерпну відповідь на це питання в рамках подібного дослідження, а тому й зумовлює подальше вивчення окресленої проблематики.

Науковий керівник – докт. юрид. наук, проф. Капліна О. В.

Ярослав Пархоменко

Національна академія внутрішніх справ ад’юнкт 1 року навчання

Сутність заходів забезпечення кримінального провадження

Чинний кримінально-процесуальний кодекс України закріпив систему заходів забезпечення кримінального провадження, до яких увійшли і запобіжні заходи. Із закріпленої у КПК позиції, логічним було б припустити, що заходи забезпечення кримінально провадження є більш широким поняттям ніж запобіжні заходи враховуючи також на ті чинники, що на законодавчому рівні відсутнє тлумачення як одного так і іншого поняття, що призводить до суперечок між вченими-процесуалістами.

У процесуальній літературі заходи забезпечення як і запобіжні заходи прийнято розглядати як різновиди кримінально-процесуального примусу. Але парадоксально, що офіційне визначення заходів кримінально-процесуального примусу відсутнє, тому і це

163

Кримінальний процес та криміналістика

питання у теорії кримінального процесу протягом багатьох років серед процесуалістів залишається дискусійним.

Незрозумілою залишається позиція законодавця, який у ст. 131 КПК України, вказав, що одним із видів заходів забезпечення, є затримання особи. Водночас у ч. 2 ст. 176 КПК України зазначено, що затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначених КПК України, є тимчасовим запобіжним заходом.

КПК України 2012 року передбачив наступні заходи забезпечення кримінального провадження:

1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; 2) накладення грошового стягнення; 3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; 4) відсторонення від посади; 5) тимчасовий доступ до речей і документів; 6) тимчасове вилучення майна; 7) арешт майна; 8) затримання особи; 9) запобіжні заходи.

У юридичній літературі є різні погляди на заходи забезпечення кримінального провадження.

Так заходи забезпечення кримінального провадження визначаються як передбачені кримінальним процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом порядку, стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності для запобігання та припинення їх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів з метою досягнення дієвості кримінального провадження [Рожнова В.В., Савицький Д.О., Конюшенко Я.Ю. та ін. Курс лекцій з кримінального процесу за новим Кримінальним процесуальним кодексом України(загальна частина) Національна академія внутрішніх справ, 2012. – С. 331].

Назаров В. В., Лахманик Ю. Р. під заходами забезпечення кримінального провадження розуміють передбачені КПК заходи примусового характеру, які застосовуються за наявності підстав та в порядку, встановлених законом, з метою запобігання і подолання негативних обставин, що перешкоджають або можуть перешкоджати вирішенню завдань кримінального провадження, забезпеченню його дієвості [Назаров В.В., Лахманик Ю.Р. Застосування заходів забезпечення кримінального провадження/ Європейські перспективи. – 2013. – №3. – С. 105].

На наш погляд для розуміння сутності заходів забезпечення кримінального провадження необхідно визначити їх специфічні ознаки. Ми солідарні з О. М. Миколенко, який до них відносить:

ці заходи реалізуються в межах кримінальних процесуальних правовідносин (підстави, межі, суб‘єкти та порядок їх застосування детально регламентовані КПК України);

ці заходи мають специфічну цілеспрямованість – забезпечити досягнення дієвості кримінального провадження (тобто основна мета їх застосування не покарання особи чи захист прав учасників кримінального провадження, а безпосереднє забезпечення процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності);

суб‘єктом застосування цих заходів є компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють кримінальне провадження (за винятком затримання особи на підставі вимог ст. 207 КПК) [Миколенко О.М. Критерії класифікації заходів забезпечення кримінального провадження та їх співвідношення з заходами кримінальнопроцесуального примусу/ Правова держава. – 2014. – №17. – С. 83].

164

Кримінальний процес та криміналістика

Крім загальної мети, на досягнення якої спрямований кожен захід забезпечення кримінального провадження, характерною для них є також наявність власної специфічної мети, яка посідає окреме місце.

Отже, враховуючи те, що заходи забезпечення кримінального провадження забезпечують отримання та збирання доказів, законний порядок під час провадження та цивільний позов, можна говорити, що вони являються і засобами, які забезпечують обстоювання стороною захисту їхніх правових позицій, прав і свобод.

На нашу думку, запровадження законодавцем заходів забезпечення кримінального провадження продиктоване прагненням розвивати елементи змагальної системи судочинства і тим самим сприяти розбудові та зміцненню судової системи.

Науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. Галаган О. І.

Тетяна Причина

Львівський державний університет внутрішніх справ студентка 3 курсу

Поняття та джерела кримінально-процесуального права

Під кримінальним процесуальним правом розуміють самостійну галузь права України, яка регламентує кримінальну процесуальну діяльність. Кримінальне процесуальне право унормовує цю діяльність таким чином, що створюються оптимальні умови для досягнення завдань кримінального провадження. Кримінальне процесуальне право складається з інститутів, які об'єднують однорідні норми, що регламентують окремі сфери кримінального судочинства, наприклад, докази і доказування, запобіжні заходи, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, судовий розгляд, провадження в суді присяжних, провадження у Верховному Суді України і т. п [Кримінальний процесуальний кодекс України : станом на 1 січ. 2013 р. : відповідає офіц. тексту. – Х. : Право, 2013. – 344 с.].

Під джерелами кримінального процесуального права України розуміють форми закріплення кримінальних процесуальних норм, що регулюють кримінальнопроцесуальні відносини та встановлені органами державної влади під час реалізації ними функцій у законодавчій, виконавчій і судовій сферах, а також тих, що містяться в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та в практиці Європейського суду з прав людини. В юридичній літературі правильно зазначається, що весь комплекс кримінально-процесуальних відносин регулюється системою джерел кримінального процесуального права. Система джерел кримінального процесуального права є єдиною, цілісною, органічно упорядкованою і цілеспрямованою, органічно відмежованою сукупністю чинних правових актів[Кримінальний процес : підруч. / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. – Х. : Право, 2010. – С. 35..

Серед українських процесуалістів немає єдиної думки щодо джерел кримінального процесуального права.

На думку Є.Г. Коваленка, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінальні процесуальні норми. До першої групи він відносить Конституцію України, КПК України Закони України про судоустрій і статус суддів, прокуратуру, адвокатуру тощо; до другої групи - укази Президента України і постанови Верховної Ради України; рішення Конституційного Суду України; міжнародні договори, угоди, конвенції[Кримінальний

165

Кримінальний процес та криміналістика

процес України : підруч. / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2004.

– С. 33].

О.М. Дроздов поділяє джерела кримінального процесуального права на основні (Конституція України, КПК України, Закони України, рішення і ухвали Конституційного Суду України, міжнародні договори України, рішення Європейського суду з прав людини, прийняті стосовно України та інших держав) і субсидіарні (міжнародні акти, судові прецеденти, постанови пленуму Верховного Суду України, відповідні відомчі нормативні акти України). При цьому він підкреслює, що субсидіарні джерела використовуються на базі основних, розкриваючи зміст останніх, і такий поділ джерел є умовним[Дроздов О. М. Система джерел кримінально-процесуального права / О. М. Дроздов // Судова реформа в України: проблеми і перспективи : матеріали наук.-практ.

конф., (Харків, 18–19 квіт. 2002 р.). – К. : Юрінком Інтер, 2002. – С. 280].

У ст. 1 КПК України зазначається, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України[Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково– практичний коментар/ за ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстиніан,

2012. – 1217 с.].

Серед міжнародних правових актів, які регулюють кримінальну процесуальну діяльність, необхідно виділити окремі групи: а) міжнародні конвенції, що визначають правове становище особи у сфері кримінального провадження, та вимоги, які ставляться до кримінальних процесуальних механізмів, що забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві. б) міжнародні конвенції, спрямовані на співробітництво держав - учасниць договорів на боротьбу зі злочинами, що мають міжнародний характер. в) двосторонні договори України про надання правової допомоги з кримінальних справ, ратифіковані Верховною Радою. г) міжнародні договори, стосовно яких Україна виступає правонаступником.

Залежно від характеру і рівня систематизації кримінальних процесуальних норм серед законів, що регулюють кримінальну процесуальну діяльність, важливе місце займають кодифікаційні акти, а саме: Кримінальний процесуальний кодекс України, інші кодекси, які містять кримінально-процесуальні положення (наприклад, Кримінальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України та ін.).

Отже, кримінальне процесуальне право - це одна із галузей права, яка становить собою сукупність правових норм, що регулюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, судовий розгляд кримінальних справ, перегляд судових рішень та вирішення процесуальних питань, пов'язаних із їх виконанням. Підбиваючи підсумок, можна зробити висновок, що законами, які визначають порядок кримінального судочинства на території України, є Кримінальний процесуальний кодекс України, кримінально-процесуальні норми інших законів, які містять приписи, що не суперечать КПК України, які ґрунтуються на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, а також ратифіковані, офіційно опубліковані й набрали законної сили міжнародні договори України.

Науковий керівник – викл. Рибалко В.О.

166

Кримінальний процес та криміналістика

Анастасія Приступа

Інститут кримінально-виконавчої служби Національної академії внутрішніх справ, юридичний факультет курсант 3 курсу

Проблема відкриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення

Конституція України гарантує право громадян на судовий захист від будь-яких протиправних посягань на честь і гідність, життя і здоров‘я, особисту свободу та майно. Тому створення правового механізму регулювання кримінально-процесуальної діяльності повинно бути спрямоване на максимальне забезпечення захисту прав індивіда.

Проблема участі потерпілого в судовому розгляді кримінального провадження вже довгий час залишається однією з найбільш дискусійних та невирішених як у науці кримінального процесу, так і на практиці. Сучасна тенденція розвитку кримінального права та процесу в напрямі його «приватизації», тобто посилення ролі взаємовідносин обвинуваченого/підсудного та потерпілого» під час розгляду кримінальних справ, зумовила підвищення ролі та значущості статусу потерпілого як учасника суспільних відносин. Розширення прав потерпілої особи у кримінальному праві та процесі призводить до звуження публічного регулювання та послаблення втручання держави у сферу особистих прав громадян [Азарова М. В. Окремі процесуальні особливості повноважень прокурора на початку кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення / М. В. Азарова // Науковий вісник Херсонського Державного Університету. – 2014. – №6-1. – С. 15].

З одного боку в КПК України 2012 року законодавець значно розширив можливості потерпілого у кримінальному судочинстві, надавши йому відповідні повноваження щодо самостійної реалізації своїх процесуальних прав. Якщо порівняти КПК України 1960 року і 2012 року, то можна побачити суттєві відмінності щодо кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. В КПК України 1960 року у ст. 27 зазначено лише 9 статей ККУ, справи за якими порушуються виключно на підставі заяви потерпілого. У чинному КПК ми бачимо, що цей перелік був значно розширений законодавцем, тому замість 9 статей, вже вказано 41 стаття.

Взагалі юридична сутність кримінального провадження у формі приватного обвинувачення полягає в тому, що воно ініціюється лише потерпілим від цього злочину чи його законним представником. Роль держави полягає в тому, щоб провести досудове розслідування та здійснити правосуддя. Передбачені ст. 477 КПК статті Особливої частини Кримінального кодексу України визначають відповідальність за злочин, яким саме потерпілому спричинена моральна, фізична чи матеріальна шкода. У таких кримінальних справах кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення мають перш за все волевиявлення потерпілої особи, його оцінка діяння та особи того, хто його скоїв.

Ряд науковців вважають це вкрай позитивною практикою, адже така норма не тільки законодавчо підтверджує основні положення диспозитивності кримінального судочинства, а й значно розширює повноваження потерпілого як суб‘єкта обвинувачення у кримінальному провадженні.

Але не всі дослідники підтримуються такої думки, частина з них вважає дану норму вкрай негативною, адже повноваження слідчого і прокурора в цьому випадку сильно обмежені. В КПК України 1960 року, у ст. 27 зазначається, що якщо справа про будь-

167

Кримінальний процес та криміналістика

який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2 цієї статті, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Натомість у сучасному КПК такої норми взагалі не існує, що надає можливість обвинуваченому\підозрюваному впливати на потерпілого різноманітними способами, від підкупу до залякування і навіть насильства. Але це не єдиний недолік.

Ще однією проблемою є відмова підозрюваного від обвинувачення, тобто активна цілеспрямована діяльність, що здійснюється у формі звернення до слідчого чи прокурора із заявою про небажання подальшого здійснення кримінального провадження щодо підозрюваного та притягнення його до кримінальної відповідальності. Аналіз чинного кримінального процесуального закону (ст. 284, 314, 417, 440 КПК України) дає підстави дійти висновку, що відмова можлива на різних стадіях кримінального провадження – досудовому розслідуванні, підготовчому провадженні, судовому розгляді, апеляційному та касаційному провадженнях. Саме тому це може призвести до тиску на потерпілого на протязі всього періоду кримінального провадження.

На підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що реформування сучасного кримінального процесу відбувається на основі розширення сфери застосування принципу змагальності, самообмеження держави на користь особистості, підвищення процесуальної активності учасників судочинства.

До того ж, законодавцю слід звернути особливу увагу на захист прав потерпілих в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, які не можуть самостійно захищати свої права та законні інтереси в силу різних обставин та надати повноваження прокурору і слідчому у цьому випадку здійснювати кримінальне провадження навіть за відсутності заяви потерпілого.

Науковий керівник – канд. юрид. наук Вакулік О.А.

Вадим Пясковський

Національна академія внутрішніх справ канд. юрид. наук, професор кафедри криміналістики та судової медицини

До питання набуття прав неповнолітнього потерпілого у кримінальному провадженні

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що діти все частіше стають жертвами протиправної поведінки з боку, як сторонніх осіб, так і близьких родичів. Психічне й фізичне насильство, приниження людської гідності неповнолітніх зустрічаються в родинах, школах, дитячих будинках і інтернатах, місцях проведення дозвілля, спеціальних навчально-виховних установах. Прояв жорстокості до дітей призводить до злочинних наслідків, що тягнуть покалічене в майбутньому життя дитини, а часом і її смерть. У зв‘язку з цим вважаємо за необхідне загострити увагу на процесуальних питаннях визнання особи потерпілим під час розслідування злочинів, наслідком яких настає смерть неповнолітнього.

Так, згідно ч. 6 ст. 55 КПК України, «якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи … потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім‘ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за

168

Кримінальний процес та криміналістика

відповідним клопотанням – потерпілими може бути визнано кілька осіб». Однак при реалізації положень даної норми в правоохоронній практиці створюється ряд проблемних ситуацій, які вимагають свого вирішення.

Перша ситуація пов‘язана з прогалинами, що наявні в нормах КПК України. Так, при тлумаченні ч. 6 ст. 55 КПК України звертає на себе увагу той факт, що при заподіянні смерті неповнолітньому в результаті вчиненого щодо нього злочину його права як потерпілого переходять до одного із близьких родичів. Виходячи з визначення, що дається в п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК України, близькими родичами визнаються чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов‘язані спільним побутом і мають взаємні права та обов‘язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Однак залишається незрозумілим, кого слідчі повинні визнавати потерпілим, у випадку, коли неповнолітньому в результаті вчиненого злочину заподіяна смерть, а у нього відсутні близькі родичі або встановити їх наявність не представляється можливим (наприклад, неповнолітній є вихованцем дитячого будинку-інтернату або безпритульним).

На поставлене запитання в контексті зазначеної проблематики під час нашого дослідження переважна більшість слідчих або взагалі не змогли відповісти, або запропонували досить розпливчасті відповіді. Таке становище свідчить про те, що слідчі при наявності зазначених випадків під час розслідування вчиняють по-різному, а іноді й взагалі нікого не визнають потерпілим по розглянутій категорії кримінальних проваджень.

Зрозуміло, що слідча практика, яка склалася, не може задовольняти необхідний рівень захисту правоохоронюваних інтересів дитини в процесі розслідування злочинів, у зв‘язку з чим пропонується слідчому для визнання потерпілим запрошувати представника дитячого будинку-інтернату де виховувався неповнолітній, або представника органу опіки та піклування, що діє на території, де виявлено труп неповнолітнього. Однак даний висновок не знайшов на сьогоднішній день свого нормативно-правового закріплення, що, безсумнівно, є необхідним для правозастосовної практики.

Друга проблемна ситуація виникає, коли смерть неповнолітньому заподіяна єдиним близьким родичем (наприклад, матір‘ю-одиночкою). Як показують проведені дослідження, досить велика кількість убивств неповнолітніх вчиняється батьками [Антощук А.О. Початковий етап розслідування вбивства матір‘ю своєї новонародженої дитини : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / А. О. Антощук. – К., 2014. – С. 1; Федотов И.С. Расследование детоубийств : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Федотов Игорь Славович. – М., 2003. – С. 3]. У даній ситуації є досить очевидним, що інтереси близького родича перебувають у протиріччі неповнолітнім, у зв‘язку з чим залишається невирішеним питання про те, хто буде відстоювати права й інтереси неповнолітнього. Таким чином, при наявності зазначених умов необхідно в нормах КПК України закріпити обов‘язок слідчого визнавати потерпілим представника органа опіки та піклування, що діє на території, де проживав неповнолітній або виявлено його труп.

З огляду на вищезазначене, а також інших проблем, з якими доводитися стикатися слідчим у правозастосовній практиці, у тому числі й при тлумаченні кримінальних процесуальних норм про потерпілого [Давиденко С. В. Потерпілий як суб‘єкт

169