Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільний процес

Також відкритим залишається питання безпеки інформації, що буде міститися в електронній системі.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Ізарова І. О.

Тетяна Федосієнко

Запорізький національний університет, юридичний факультет студентка 3 курсу

Окремі питання законодавчого врегулювання розгляду в порядку цивільного судочинства справ, пов’язаних із материнством

Актуальність теми дослідження обумовлена досить значною кількістю справ, які розглядаються в порядку цивільного судочинства, і які пов‘язані із визнанням чи оспоренням материнства, а враховуючи кількість випадків відмови від дітей, значну кількості дітей, батьки яких невідомі, питання належного нормативного врегулювання тих чи інших аспектів цієї проблематики набувають вагомого значення.

Одним з варіантів визнання жінки матір‘ю дитини є рішення суду. Відповідно до положень СК України особа, яка вважає себе матір‘ю дитини, може подати до суду заяву про визнання свого материнства, якщо запис про матір дитини вчинено за правилами запису про батьків дитини, якщо материнство не встановлене (ст. 135 СК України). В порядку окремого провадження можуть розглядатись справи про встановлення факту материнства за рішенням суду (у разі смерті жінки, яка вважала себе матір‘ю дитини, ст. 132 СК України). При цьому чітко визначено коло осіб, які можуть бути заявниками у таких справах (батько, опікун, піклувальник дитини, особа, яка утримує та виховує дитину, сама дитина, яка досягла повноліття). На нашу думку, доцільною є зміна останньої норми в частині, яка регулює питання надання такого права самій дитині лише із досягненням нею повноліття. Враховуючи наявність у СК України норм, в яких щодо забезпечення прав дитини передбачено менший вік, який надає їй право на звернення до суду (наприклад, ч. 4 ст. 152 СК України), можна було б за аналогією зменшити такий вік і у випадках встановлення факту материнства за рішенням суду. До того ж це відповідатиме й положенням ст. 18 СК України, у ч. 1 якої закріплено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Про важливість значення встановлення такого факту для дитини досить часто згадується у науковій та навчальній літературі з питань сімейного права та цивільного процесу, зокрема безпірною є моральна сторона, адже дитина знає, хто її мати, що, в свою чергу може мати такі позитивні наслідки, як поява близьких родичів. Не менше значення мають й інші фактори, зокрема можливість набуття дитиною як нематеріальних благ (наприклад, прізвища матері), так і матеріальних благ (наприклад, прав спадкування після смерті матері, проживання в помешканні матері тощо).

Також певним недоліком, на наш погляд, є відсутність чіткого врегулювання статусу органів опіки та піклування у цій категорії справ. Відповідно до роз‘яснень, наданих у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р., органи опіки та піклування у справах про встановлення факту материнства беруть участь як заінтересовані особи. І при цьому в постанові ще й зазначається «залежно від обставин справи». Оскільки роз‘яснення

100

Цивільний процес

Пленуму Верховного Суду не є нормою права, а відтак питання щодо обов‘язковості такого тлумачення є дискусійним, а СК України це питання чітко не регулює, необхідним є внесення доповнень і СК України із чітким врегулюванням зазначеного питання. Так, ст. 19 СК України окремо регулює питання участі органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів, натомість серед категорій справ, при розгляді яких обов‘язковим є участь цього органу, відсутні ті, які стосуються питань материнства, що, на наш погляд, є певним недоліком. Доцільним було закріпити таку обов‘язкову участь.

Крім вказаних вище категорій справ, можна виокремити ще деякі, які пов‘язані із питаннями материнства. При цьому конкретні відповідні норми закріплює лише СК України. З аналізу його положень такими справами, зокрема, є спори про материнство жінки, яка записана матір‘ю дитини, спори про материнство, за позовом жінки яка вважає себе матір‘ю дитини до жінки, яка записана матір‘ю дитини, оспорювання материнства особи, яка сплачує аліменти за рішенням суду. Оскільки у таких категоріях справ наявний спір, то й порядок судового розгляду є чітко зрозумілим – вказані справи розглядаються в порядку позовного провадження.

Таким, що пов‘язує галузі матеріального та процесуального права, є інститут позовної давності. Законодавчий підхід у цих питаннях різний, наприклад до вимог жінки, яка записана матір‘ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується, тоді як до вимог матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини (ч. 3 ст. 138 СК України); до вимоги про визнання материнства – один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини (ч. 3 ст. 138 СК України). Серед проблемних моментів законодавчого врегулювання питань, що аналізуються нами, у наукових джерелах інколи зазначають на проблему вузького кола осіб, які можуть бути позивачем у цій категорії справ, що порушує права інших осіб на судовий захист своїх сімейних (особистих) інтересів.

Висновки та пропозиції. Підсумовуючи, слід зазначити, що при розгляді в порядку цивільного судочинства справ, так чи інакше пов‘язаних із питаннями материнства, слід враховувати чимало аспектів,зокрема зважати на норми про позовну давність, враховувати види проваджень, адже справи щодо материнства можуть розглядатись як в порядку позовного, так і в порядку окремого провадження, звертати увагу на коло заявників (позивачів) тощо. Законодавчі норми, пов‘язані із встановленням факту материнства, у тій редакції, в якій вони закріплені нині у СК та ЦПК України, не є досконалими. Доцільним було б зниження віку, з якого надається право бути заявником щодо встановлення такого факту самій дитині (не з 18, як це має місце нині, а з 14 років), адже кінцева мета такого звернення – охорона прав та інтересів дитини або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав. Доцільним також є чітке закріплення у відповідних законодавчих нормах обов‘язкової участі органів опіки та піклування при розгляді даної категорії справ.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Болокан І. В.

101

Цивільний процес

Андрій Шабалін

НДІ інтелектуальної власності НАПрН України, відділ узагальнення судової та експертної практики канд. юрид. наук, наук. співроб.

Єдиний європейський судовий наказ: загальна характеристика

Дослідження європейського правового досвіду, а тим паче сучасного, має важливе значення не тільки в науковому аспекті, а й для адаптації українського законодавства до вимог європейських стандартів, особливо з огляду на Розділ ІІІ «Юстиція, свобода і безпека» Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, (Угода про асоціацію України з Європейським Союзом: політична частина підписана 21.03.2014 р., економічна частина – 27.06. 2014 р.),

Саме такий підхід дозволить Україні запозичити все позитивне, що є в країнах ЄС, зокрема й у сфері цивільного судочинства.

Цікавим у плані викладено є дослідження європейських спрощених процедур, зокрема Єдиного європейського судового наказу. Розглянемо основні положення даного правовий інститут.

З метою прискорення процедури захисту цивільних прав у деяких категоріях правовідносин Європейським Парламентом та Радою Європи було прийнято Регламент № 1896/2006 «Про ведення Європейського наказного провадження» (надалі – Регламент). Так було започатковано єдиний європейський судовий наказ щодо вирішення цивільних і комерційних (господарських) справ. Документ набув чинності 12 грудня 2008 року та діє в більшості країн ЄС (крім Данії, Англії). Регламент спрямований на захист міждержавних приватних правовідносин. Так, статтями 2, 4 Регламенту, визначено, що його дія поширюється на стягнення грошових коштів, пені у цивільних і комерційних справах (господарських), які мають міждержавний характер, і строк платежу настав на момент подання відповідної заяви, у той же час податкові, митні, адміністративні справи, питання про відповідальність держави, її органів не можуть бути вирішені за правилами Регламенту. Іншим позитивним моментом є те, що Регламент не обмежує суми, що може бути стягнута на користь заявника. Для отримання судового наказу заявник повинен звернутися з відповідною заявою до суду країниучасниці ЄС, форма, якої повинна відповідати вимогам закріпленим у Додатку № 1 Регламенту. Боржник має право протягом 30-ти днів з моменту вручення йому судового наказу, подати до суду заперечення проти заявлених вимог, яка повинна бути оформлена згідно визначених стандартів (п. 1 ст. 16 Регламенту).

Прийняття Регламенту зумовило необхідність внесення доповнень країнамиучасницями ЄС до національних цивільно-процесуальних актів (Франція, Німеччина, Болгарія, Італія та інш.) [Наказне провадження в цивільному процесі [Текст] : монографія / за заг. ред. В. І. Бобрика. – К. : Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва НАПрН України, 2011. – С. 39].

Досліджуючи єдиний європейський судовий наказ варто зазначити, що останній видається у справах, що мають спірний характер. Тобто, безспірність не є основною умовою для вирішення справи за правилами європейського наказного провадження, як це, наприклад, передбачене в розділу ІІ Цивільного процесуального кодексу України (п. 2 ч. 3 ст. 100).

Не зважаючи на запровадження єдиної спрощеної європейської судової процедури, у країнах ЄС залишилася й внутрішня процедура наказного провадження.

102

Цивільний процес

Так, зокрема, у Франції існує процедура, що за своєю юридичною природою нагадує наказне провадження. Титул IV книги 4 «Обов‘язки та договори» Цивільного процесуального кодексу Франції передбачає можливість видачі судового розпорядження про сплату грошового боргу, що випливає з договірних відносин, а також можливість видачі розпорядження про зобов‘язання вчинити певні дії на користь кредитора. Свої особливості наказне провадження має у Фінляндії. Вони полягають у тому, що цивільні справи з незначною сумою позову, крім «морських», розглядаються окружними та міськими судами без стадії попереднього розгляду та обміну письмовими доказами між сторонами. Інша особливість полягає у тому, що в процесуальному законодавстві Фінляндії передбачена заборона на оскарження рішень суду першої інстанції до суду вищої інстанції у цивільних справах із незначною сумою позову. Наказне провадження знайшло свого закріплення й у цивільному процесі колишніх радянських республік, які наразі є члена ЄС, зокрема в Естонії. Так, відповідно до глави 43 Цивільного процесуального кодексу Естонії наказне провадження поділяється на: 1) письмове провадження за згодою сторін; 2) просте провадження; 3) документальне провадження. Письмове провадження застосовується судом у разі згоди сторін на це та за умови, коли справа може бути вирішена без судового засідання. У такому разі суд у стислий строк призначає строк для подачі сторонами заяв, клопотань, також суд визначає дату для публічного оголошення рішення у справі. Письмове провадження застосовується судом у спорах майнового характеру (ст. 403–404 ЦПК Естонії).

Європейський судовий наказ знайшов свого широкого застосування у різних правових сферах, не тільки в кредитних відносинах. Так, в порядку європейського наказного провадження можливе здійснення стягнення ліцензійних платежів за використання об‘єктів інтелектуальної власності (роялті).

Підсумовуючи викладене варто зазначити, що запровадження європейського наказу значно розширило межи правового захисту цивільних прав на європейському просторі. Цілком зрозуміло, що приєднання України до єдиної європейської спрощеної процедури дозволило б не тільки інтегрувати національну правову систему в європейську, а й підвищити рівень захисту прав.

Анна Штефан

НДІ інтелектуальної власності НАПрН України, відділ авторського права і суміжних прав канд. юрид. наук, зав. сектора авторського права

Безпосереднє та опосередковане пізнання в судовому доказуванні

Докази не існують в природі від початку, а формуються в результаті пізнавальної діяльності [Середнев В. А. Процесс возникновения доказательственной информации с точки зрения гносеологии и онтологии / В. А. Середнев // Альманах современной науки и образования. – 2010. – № 4. – С. 39]. Судова істина є продуктом пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, що становлять суть справи, адекватне їх тлумачення і визначення юридичного смислу, значення з позиції закону, який підлягає застосуванню [Мурадьян Э. М. Истина как проблема судебного права / Э. М. Мурадьян. – М. : Былина, 2002. – С. 85.]. Повнота судового пізнання у справі з однієї сторони, дозволяє залучити необхідні докази, з іншої – виключити зайві, а суд в процесі пізнання з усіх доказів, наданих особами, які беруть участь у справі, відбирає для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв‘язок з фактами, що підлягають

103

Цивільний процес

встановленню [Стрелов И. М. Обязанности по доказыванию при рассмотрении и разрешении гражданских дел: автореф. дис. На соискание уч. степ канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 / И. М. Стрелов. – СПб, 2005. – С. 8].

Загальновизнаним у правознавстві є існування двох форм пізнання: безпосередньої та опосередкованої. Остання часто ототожнюється з доказуванням, в той час як безпосередня форма пізнання в науці цивільного процесуального права оцінюється неоднозначно.

Безпосереднє пізнання є результатом прямого впливу об‘єктів пізнання на органи відчуттів суб‘єкта пізнання. При безпосередньому пізнанні об‘єктом чуттєвого сприйняття виступає сам предмет пізнання, знання прямо дається відповідним об‘єктом і свідомо не обґрунтовується, не перевіряється і не оцінюється суб‘єктом. Безпосереднє пізнання має місце в тому випадку, коли суд візуально спостерігає факти, з наявністю яких правова норма пов‘язує певні юридичні наслідки. Знання, що виникає при безпосередньому пізнанні, це знання про факти, а не про докази, що властиве опосередкованій формі пізнання. У чистому вигляді безпосереднє пізнання може застосовуватися відносно фактів, які не потребують спеціальних знань для їх пізнання і доступні для безпосереднього чуттєвого сприйняття. Для безпосереднього пізнання доступні тільки факти, що відбуваються у теперішньому часі і в межах можливостей органів відчуттів людини. При цьому вірогідність судових помилок зводиться до мінімуму і одночасно зростає переконливість сприйнятих судом фактів [Фокина М. А. Механизм доказывания по гражданским делам: дис. … док. юрид. наук: 12.00.15 / Марина Анатольевна Фокина. – М., 2011. – С. 29, 33].

Специфіка безпосереднього пізнання неодноразово приводила наукову спільноту до висновків, що юридичні факти у справі можуть сприйматися судом безпосередньо, без доказів, у дуже рідких випадках, а доказування є виключно опосередкованою формою пізнання. Проте цей підхід є не зовсім вірним, адже суд безпосередньо сприймає юридичні факти процесуального характеру – визнання позову, відмову від позову, укладення мирової угоди – та ряд матеріально-правових фактів. Наприклад, у справах про захист авторського права такими фактами можуть бути вид твору (твір літератури, образотворчого мистецтва тощо), зазначення на примірникові твору імені позивача, зазначення на примірникові твору імені іншої особи, обсяг літературного твору тощо; у справах про відшкодування майнової шкоди, завданої шляхом псування майна, суд оглядає відповідну річ та безпосередньо сприймає наявні на ній сліди пошкоджень тощо. Безпосереднє пізнання може мати досить широке застосування, проте більш вагома роль в доказуванні відведена опосередкованому пізнанню.

Опосередковане пізнання ґрунтується на проникненні в сутність явищ, недоступному простому спостереженню [Середнев В. А. Процесс возникновения доказательственной информации с точки зрения гносеологии и онтологии / В. А. Середнев // Альманах современной науки и образования. – 2010. – № 4. – С. 40]. Його переваги в тому, що, поперше, пізнаються факти, які існують не тільки в теперішньому часі, але і в минулому; по-друге, пізнаються факти, недоступні для сприйняття судом; по-третє, воно дозволяє глибше проникнути в сутність речей та явищ. Водночас, опосередковане пізнання характеризується більшою вірогідністю помилок, оскільки допускаються помилки не тільки у сприйнятті, але й у висновках [Фокина М. А. Механизм доказывания по гражданским делам: дис. … док. юрид. наук: 12.00.15 / Марина Анатольевна Фокина. – М., 2011. – С. 34]. Опосередковане пізнання здійснюється шляхом використання доказів.

104

Цивільний процес

Пізнання в цілому завжди має розглядатись як єдність безпосереднього та опосередкованого пізнання, де перше спирається на органи чуття (чуттєве пізнання), а друге – закони логіки (раціональне пізнання). Судове пізнання також оперує чуттєвим і раціональним пізнанням. Специфікою чуттєвого пізнання є те, що предмет, який ми безпосередньо сприймаємо, і є об‘єктом пізнання. Як і при раціональному (опосередкованому) пізнанні об‘єкт пізнання нам недоступний, але ми пізнаємо його через сприйняття та пізнання іншого предмета. Формування умовиводів у процесі судового пізнання є результатом спільної дії чуттєвого та раціонального пізнання [Андрійцьо В. Д. Ознаки опосередкованого логічного пізнання в цивільному судочинстві / В. Д. Андрійцьо // Теорія і практика правознавства. – 2013. – Вип. 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/tipp_2013_1_26].

Отже, пізнання в судовому доказуванні має дві форми: безпосередню та опосередковану. Безпосереднє пізнання відбувається тоді, коли факт існує в теперішньому часі та доступний для сприйняття органами чуття людини. При опосередкованому пізнанні суд одержує інформацію щодо обставин, які мають значення для справи, за допомогою використання доказів.

Олена Шурин

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 3 року навчання

Процесуальні особливості розгляду справ про поновлення працівника на роботі у зв’язку із звільненням з ініціативи роботодавця в Німеччині: досвід для України

Ефективна система вирішення трудових спорів є однією з гарантій захисту індивідуальних та колективних прав і свобод працівників та роботодавців. На нашу думку, процедура вирішення трудових справ повинна бути побудована так, щоб не тільки максимально оперативно вирішувати спори, які можуть виникнути у відносинах між працівником і роботодавцем, а й мінімізувати негативні наслідки, що можуть з‘явитися у відносинах між цими сторонами. З огляду на це найефективнішими для вирішення трудових спорів є моделі, які засновані на примиренні сторін. Найбільш яскраво представляє дану модель судова система Німеччини. В цій країні історично склалося п‘ять спеціалізованих юрисдикцій: загальна (цивільна та кримінальна), адміністративна, фіскальна, соціальна, а також трудова. Становлення трудової юрисдикції сягає своїм корінням ще 1890 року, коли вперше було засновано торговий суд поряд із судом загальної юрисдикції [Federal Labour Court/ Erfurt 2014/ [Електронний ресурс] /http://www.bundesarbeitsgericht.de/ englisch/englische_version.pdf].

На сьогоднішній день в Німеччині система спеціалізованих судів по трудових справах складається із трьох інстанцій: 1) суди першої інстанції розглядають спори по суті; 2) земельні суди розглядають апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції; 3) Федеральний трудовий суд представляє собою касаційну інстанцію, яка може змінити або відмінити рішення будь-якого трудового суду.

Процес у трудових судах Німеччини базується на нормах Акту про трудові суди, який, в свою чергу, ґрунтується на Цивільному процесуальному кодексі. Не зважаючи на те, що процес в трудових судах є різновидом цивільного процесу, він все ж таки має свої особливості та спеціальні процедурні принципи. Німецьке трудове процесуальне право

105

Цивільний процес

встановлює особливі вимоги до провадження справ про поновлення працівника на роботі, у зв‘язку з тим, що при звільненні працівника з роботи його нормальна життєдіяльність порушується і довгий розгляд справи може негативно позначитися як на самому працівнику, так і на його сім‘ї. Особливою рисою судового розгляду справ про поновлення на роботі у Німеччині є його спрямованість на досягнення компромісу, на укладення мирової угоди. Розгляду справи в суді в обов‘язковому порядку передує процес примирення сторін. Слід зазначити, що закон передбачає необхідність вжиття заходів до примирення сторін. Так, Закон Німеччини про трудову юстицію 1953 року зобов‘язує суди з трудових справ добиватися примирення сторін на усіх стадіях процесу. Це дозволяє значну частину трудових справ (близько 30%) завершити досягненням компромісу [Чанишева Г.І. Спеціалізована трудова юстиція у країнах Європи: досвід для України// Вісник Вищої ради юстиції. - № 2. – 2010. – с.75-82, с. 78]. У разі неможливості примирення сторін, суд збирається у повному складі та розглядає справу.

Як для працівника, так і для роботодавця дуже важливо якомога швидше досягти юридичної чіткості у їхніх взаємовідносинах. Саме тому питання строків розгляду справи надзвичайно вагоме в даному випадку. Статистика свідчить, що більше ніж 85% справ розглядаються у строк не більше 6 місяців і лише 4% всіх рішень суду першої інстанції є предметом перегляду у суді апеляційної інстанції. Для забезпечення якомога більш швидкого розгляду справ за скаргами на незаконне звільнення таким справа у судах першої та апеляційної інстанцій надається пріоритетність. Суддя повинен провести перше засідання протягом двох тижнів з моменту отримання заяви. Статистика свідчить, що застосування принципу пріоритетності до справ про звільнення працівника дозволяє 31,5 % таких справ завершити протягом одного місяця з моменту отримання позовної заяви. Ще однією особливістю розгляду справ про поновлення працівника на роботі у зв‘язку із звільненням з ініціативи роботодавця в трудових судах є принцип прискорення, що означає, що процес повинен бути швидким, тобто у судах першої інстанції, у встановлених законом випадках, допускається застосування спрощеного порядку розгляду трудового спору.

Процедура розгляду справ у суді щодо трудових спорів дещо простіша, ніж у звичайних судах. Це пов‘язано з тим, що в ньому робиться все можливе, щоб завершити справу в ході одного засідання [Оробец В.М. Специализированные трудовые суды: зарубежный опыт и российское законодательство// Журнал российского права. – № 9. –

2003].

Іншою характерною особливістю процедури з розгляду трудової справи є зміна становища судді, розширення його повноважень: суддя проявляє більшу активність, проводить розслідування, неформальні дискусії зі сторонами, що є відомим відходом від принципів змагальності та диспозитивності, властивим цивільному процесу. Розгляд трудової справи в суді характеризується усною формою, спрощеною процедурою, він є відносно дешевшим. Так, сума судових зборів в трудовому суді першої інстанції є на порядок нижчою, а ніж в суді загальної юрисдикції [Dr.h.c. Reinhard Schiz. Labour courts in Germany and their influence on settlement of labour disputes/ [Електронний ресурс] www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/---europe/-rogeneva/documents /meetingdocument/ wcms_ 366951.pdf]. Окрім того, в трудовому суді першої інстанції сторони можуть представляти свої інтереси самостійно, і таким чином не потрібно платити за послуги юридичним консультантам. В суді апеляційної та касаційної інстанцій представництво інтересів сторін юридичними консультантами вже є обов‘язковим.

106

Цивільний процес

Таким чином, узагальнивши можна зазначити, що процедура в трудових судах більш швидка і дешевша, ніж у звичайних судах, що виражається у встановленні ставок судових витрат на низькому рівні (а в ряді випадків – і звільнення від їхньої оплати); відсутні деякі формальності, що властиві цивільному процесу; суди виявляють більшу ініціативу у веденні судового процесу, залученні доказів. Велике значення надається спонуканню сторін до примирення на всіх стадіях процесу.

Враховуючи зазначене, можна стверджувати, що досвід Німеччини у розгляді і вирішенні справ про поновлення працівника на роботі у зв‘язку із звільненням з ініціативи роботодавця становить великий науковий та практичний інтерес для дослідження й імплементації в Україні.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Кіреєва Н.О.

107

Кримінальний процес та криміналістика

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА

Олександр Амелін

Національна академія прокуратури України, науковий співробітник

Особливості процесуального керівництва у кримінальних провадженнях в сфері інформаційних відносин

Відповідно до положень пункту 3 статті 121 Конституції України та пункту 3 частини 1 статті 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру України покладено нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Зазначену функцію прокурор здійснює, користуючись при цьому правами і виконуючи обов‘язки, передбачені Законом України «Про оперативнорозшукову діяльність» та «Кримінальним процесуальним кодексом України» (КПК України). Відповідно до положень частини 2 статті 36 КПК України прокурор здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

«Кіберпростір», «кіберзлочинність», «кібератака», «хакер» – ці поняття вже стали звичними у спілкуванні як працівників прокуратури (процесуальних керівників), так і пересічних громадян України. Темпи розвитку української складової «світової павутини» сьогодні можуть конкурувати як з європейськими, так із загальносвітовими. Водночас, з поширенням використання інформаційних технологій зростає вразливість електронно-обчислювальних машин (комп‘ютерів), систем та комп‘ютерних мереж і мереж електрозв‘язку щодо вчинення правопорушень з використанням засобів комп‘ютерної техніки. Комп‘ютерні технології надали можливість для вчинення злочинів традиційного характеру, таких як шпигунство, шахрайство, крадіжка, особиста образа (наклеп), розповсюдження порнографії, а також сприяли виникненню нових видів кримінальних правопорушень, таких як викрадення комп'ютерної інформації, DoS-атаки, дефейс, розповсюдження шкідливих програм (вірусів), кардерство, фішинг, кібертероризм (комп‘ютерний екстремізм), стирання програм або даних, розсилка листів (спам), створення несправжніх Інтернет-аукціонів та інше.

Родовим об‘єктом зазначених злочинів є частина інформаційних відносин, засобом забезпечення яких є електронно-обчислювальні машини (комп‘ютери), системи, комп‘ютерні мережі та мережі електрозв‘язку. Інакше кажучи, ці злочини пов‘язані із застосуванням спеціальних технічних засобів

Здійснюючи свої повноваження у формі процесуального керівництва прокурорам необхідно враховувати, що тактика та методика розслідування кримінальних проваджень у сфері інформаційних відносин залежить від способів вчинення кримінальних правопорушень.

Зважаючи на те, що в літературі кіберзлочини поділяються на два види: насильницькі (кібертероризм, порнографія і т.д.) та ненасильницькі (фішинг, DoS-атаки тощо) проведення слідчих (розшукових) дій має здійснюватися з урахуванням певних особливостей.

Копіювання, зміна, модифікація, виток, пошкодження, знищення інформації можуть бути викликані не тільки умисними неправомірними діями, але й помилками, неумисною неправильною поведінкою персоналу організації – жертви [Европіна І. В. Особливості порушення кримінальних справ про комп‘ютерні злочини // І. В. Европіна / Адвокат. – №

3 (126). – 2011. – С. 35].

108

Кримінальний процес та криміналістика

Тому, з метою швидкого, повного та неупередженого розслідування у першу чергу необхідно встановити: 1) сліди злочину (традиційні та інформаційні)[ Середа Г. П. Документування злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп‘ютерів), систем та комп‘ютерних мереж і мереж електрозв‘язку / Г. П. Середа // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – № 2 (6). – 2011. – С. 109]; 2) місце неправомірного проникнення в комп‘ютерну мережу (зсередини потерпілої організації чи ззовні); 3) способи здійснення неправомірного доступу (подолання програмних засобів захисту, вилучення засобів комп‘ютерної техніки, маніпуляції з даними, керуючими командами та інформацією, використання шкідливих програмних чи технічних засобів); 4) засоби, що використовувались при вчиненні злочину (технічні, програмні, інші); 5) способи подолання інформаційного захисту (підбір ключів і паролів, крадіжка паролів, відключення засобів доступу тощо).

Оптимальна модель слідчих дій щодо розслідування комп‘ютерних кримінальних правопорушень виглядає наступним чином: 1) допит заявника і осіб, на яких вказано в початковій інформації, як на можливих свідків; 2) огляд місця події, із залученням відповідних спеціалістів (спеціаліста-криміналіста, спеціаліста з банківської справи, спеціаліста з інформаційних технологій тощо); 3) тимчасове вилучення і подальший огляд засобів комп'ютерної техніки, предметів, матеріалів і документів (зокрема тих, що знаходяться в електронній формі на машинних носіях), що характеризують електронну операцію, в ході якої за наявними даними вчинені злочинні дії; 4) вирішення питання про необхідність клопотати перед слідчим суддею про залучення до кримінального провадження відповідної експертної установи або експерта для проведення комп'ютернотехнічних, бухгалтерських та інших експертиз; 5) вирішення питання про можливість встановлення особи злочинців та затримання злочинця на місці злочину і необхідні у зв'язку з цим заходи; 6) проведення негласних слідчих (розшукових) дій з метою виявлення осіб, винних у вчиненні злочину, а також слідів та інших речових доказів; 7) допити свідків (очевидців), встановлених під час проведення розслідування; 8) допити підозрюваних (свідків), відповідальних за проведення операцій, пов'язаних з електронними розрахунками; 9) обшуки на робочих місцях і за місцем проживання підозрюваних.

Подальші дії прокурор та слідчий планують з урахуванням інформації, одержаної у процесі проведення вищевказаних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Отже, специфікою здійснення процесуального керівництва вказаної категорії кримінальних правопорушень є те, що з метою досягнення позитивних результатів, а також для відповідних комп‘ютерно-технічних досліджень необхідне використання наукових, технічних та інших спеціальних знань, специфічних програмно-технічних засобів і методів.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Книженко О. О.

109