Міжнародна інформація

1.Інформаційний чинник в історії міжнародних відносин та світової політики

2.Інформаційна політика кардинал Рішельє

3.Інформаційна політика канцлера О. Бісмарка. “Емська депеша”.

4.Основні поняття інформації

5.Різні підходи до визначення інформації

6.Закон України про інформацію. Види інформації

7.Властивості інформації

8.Закон України про інформацію. Загальні положення

9.Закон України про інформацію. Види, галузі та джерела інформації

10.Закон України про інформацію. Інформаційна діяльність

11.Міжнародні інформаційна діяльність

12.Визначення інформаційної діяльності

13.Види інформаційної діяльності

14.Аналітичне забезпечення інформаційної діяльності

15.Інформація як глобальна проблема сучасності

16.Інформація і політика

17.Інформація і геополітика

18.Міжнародна комунікація і проблеми глобального міжнародного розвитку

19.Глобалізація комунікацій. Критерії глобалізації

20.Вплив комунікаційних процесів на глобальну систему міжнародних відносин

21.Концепція глобального інформаційного суспільства

22.Типи і моделі побудови інформаційного суспільства

23. Становлення інформаційного суспільства. Фактори типізації

24.Західний тип становлення інформаційного суспільства

25.Американо-британська модель побудови інформаційного суспільства.

26.Європейська модель побудови інформаційного суспільства. Характерні риси і різноманітність підходів у рамках моделях

27.Азійський тип інформаційного суспільства.

28.Японська модель інформаційного суспільства.

29.Младоазійська модель інформаційного суспільства

30.Індійська модель інформаційного суспільства

31.Основні поняття міжнародної інформації

32.Предмет, поняття і структура міжнародної інформації

33.Міжнародна інформаційна політика

34.Основи національної інформаційної політики

35.Джерела міжнародної інформації. Структура і характеристика джерел

36.Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства.

1.Інформаційний чинник в історії міжнародних відносин та світової політики

Форми інформаційного спілкування з’явилися уже на світанку людства. Це було необхідним кроком під час переходу від “первісного стада” до формування людських спільнот. Величезну роль у цьому відіграли первісні форми праці людей, у процесі організації якої виникла потреба обміну “повідомленнями”. Спочатку це були знаки (у тому числі й звукові), а потім почало виникати розбірливе мовлення. Таким чином потреба в обміні інформацією привела до розвитку форм знакового спілкування. Останнє, в свою чергу, сприяло згуртуванню людей під час організації поведінки в характерних для первісного ладу галузях діяльності. При цьому знакове і більш за все мовленнєве спілкування, що несло інформацію, виступало як складова частина усього життя людей. Інформаційне спілкування, в якому були задіяні зір і слух, було потужним чинником впливу на людей і, що особливо важливо, – впливу у сфері громадської думки, котра тоді була чи не головною силою в організації життєдіяльності людських спільнот.

Отже, уже на перших етапах людської історії виникли інформаційні потоки, спрямовані, зокрема, на формування, підтримку та активізацію громадської думки. Мовлення, жест, міміка стали факторами формування уявлень про оточуючий світ і способом впливу на поведінку людей як членів спільнот при первісному ладі. Зв’язка “інформація – громадська думка” свідчить про те, що провісники майбутніх масово-інформаційних процесів почали зароджуватися в давні часи. З появою держави форми громадського життя ускладнилися, розгорнулися процеси поділу праці, сформувалися політичні інститути і з’явилися професіональні політики. У цей час особливо активну роль у поширенні суспільної інформації відіграють оратори. Політична діяльність великих ораторів давнини, зокрема Демосфена (Греція) і Цицерона (Рим), являє яскраве виявлення того, що можна уже з більшою певністю назвати пражурналістською діяльністю, – цілеспрямоване розповсюдження в масі людей відомостей, що здійснюють на них ідейно-психологічний вплив, формують їхні думки, уявлення, прагнення, спонукають до тих чи інших дій.

З давніх-давен і донині усні виступи ораторів були і залишаються найважливішою формою масово-інформаційної діяльності. Представники державної влади розсилали з наказами гонців: глашатаїв, дяків, герольдів.

По наскельних малюнках, по написах на давніх спорудах і т.п. можна простежити, як у людському суспільстві формувалася потреба у гласності, вершиною якої врешті-решт стала свобода слова при демократичному устрої. Як ця потреба виражалася й закріплювалася в письмових текстах. Усне слово мобільне, емоційне, але напрочуд недовговічне. Звичайно, гонець, глашатай, герольд могли повторити звістку кілька разів, могли виразити її символічно, але й могли щось наплутати, щось забути.

Таким чином, одночасно з усними розвивалися письмові форми масово-інформаційної діяльності: державні інститути, громадські діячі, ієрархи церкви розсилали різноманітні письмові документи – послання, реляції, рескрипти, булли. Пізніше виникли прокламації, листівки, епістолярні форми кореспонденції. На їхній основі сформувалися жанри публіцистики, що широко увійшли до журналістської практики. Шлях людства від розбірливого мовлення до його викладання в письмовому вигляді зайняв кілька десятків тісячоліть.

Тоді ж з’явилося і щось на зразок газети. У великих за територією давніх державах (передусім у Римській імперії) усні форми поширення відомостей виявилися недостатніми, так само як і розсилка з гонцями письмових повідомлень. Тому виникли “писані” форми– подоби газет у вигляді зведень актуальних матеріалів різного роду і форм. Відомо, що уже в Давньому Єгипті при дворі фараонів “виходила”, у вигляді папірусних сувоїв, газета”; на противагу їй існувало й опозиційне “видання. Але більш стійким виявилося інше пражурналістське підприємство: у римській державі за вказівкою Юлія Цезаря почали “виходити” й утрималися протягом століть (І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) зведення різних відомостей. Призначені для них повідомлення писалися на покритих гіпсом дошках, які вивішувалися на видноті. У письмових копіях ці зведення розсилалися по містах і провінціях Риму, щоб тримати в курсі подій чиновників, військових, збирачів податків, місцевих управителів, повідомляти їм про рішення центральної влади. І в інших країнах, наприклад у Японії, до виникнення друкарської техніки існували “газети” – відбитки з обпалених глиняних дошок. Відома найстаріша” така “газета – “Іоміурі Каварабан” (“Читати й передавати відбиток”) за 1615 рік. В Англії розповсюджувалися рукописні листки “News Letters”, а в Росії протягом усього XVІІ сторіччя при дворі царя випускалися рукописні “Куранти” (від франц. сourant “плинний”), які називалися також “Вісті”, “Стовпці”.

У давнину для фіксації тексту використовувалися глиняні та натерті воском дерев’яні дощечки, папірусні сувої (спосіб виготовлення папіруса винайдений в Єгипті, звідки багато століть він “експортувався” по всьому давньому світу). На зміну дерев’яним дощечкам прийшов папір, уперше отриманий у Китаї в І ст. н.е., звідки він потрапив до Японії (VІ ст.) і через арабів в Європу (Х ст.). Тут почали виготовляти папір з ганчір’я, деревного лубу, прядива (до середини ХІХ ст.). На Русі до появи паперу писали на бересті. Книги складали з пергаментних аркушів-пластин невидубленої шкіри з видаленим волосяним покровом (назва походить від міста Пергам у Малій Азії, де пергамент виготовлявся уже в ІІ ст. до н.е.). При письмі користувалися очеретяною паличкою-пером (калам), волосяною щіточкою, дерев’яними паличками (стило у Римі, писало на Русі), гусячими та іншими перами.

З розвитком пражурналістської діяльності виникає потреба у фахівцях “інформаційної служби”. У середньовічній Європі були створені навіть своєрідні бюро із збирання та поширення письмової інформації – цехи письменників новин (Novellanti у Римі, Scrittori d’avviso у Венеції). Тоді ж виникло і слово “газета” – від назви монети “gazzetta”; за таку монету у Венеції можна було отримати для читання зведення новин.

З технологічної точки зору будь-які фахові знання у вигляді окремих записів не могли безпосередньо впливати на виробничий процес. По-перше, на заваді стояли посередники між нагромадженими знаннями та зацікавленими у цих знаннях людьми (спочатку жерці, пізніше – переписувачі й тлумачі книг), по-друге, рукописний варіант книги міг сприяти акту народження нового знання лише в тому дуже рідкому випадку, коли у автора книги та одного з нечисленних читачів дорогокоштовного фоліанта виявлявся “резонанс” конструктивних ідей. Ці бар’єри – незважаючи на те, що в Середньовіччі в умовах збільшення густоти населення посилювалися контакти, обмін виробами, сировиною та ідеями, утворювалися традиційні культури, розвивалася колективна пам’ять – об’єктивно заважали темпам розвитку людської цивілізації, і дане протиріччя було розв’язане в середині XV століття (1445 р.) завдяки винаходу І.Гутенбергом друкарського верстата – за своєю суттю, машини для масового тиражування зафіксованих на матеріальному носії знань. Тут слід обмовитись, що це загальноприйнята в європейській історіографії технічного прогресу версія, згідно з якою факт появи за багато століть до І.Гутенберга друкарських верстатів на Далекому Сході (у Кореї та Китаї) аж ніяк не впливав на наступні значно пізніші їхні “перевідкриття” в країнах Заходу. Скажімо, у тому ж Китаї ще в VІІ сторіччі виникла ксилографія, а в ХІ – набірний друк.

Різко збільшивши тираж пасивних носіїв інформації – книг, книгодрукування вперше створило інформаційні передумови прискореного зростання продуктивних сил. Стимульований книгодрукуванням розвиток наук прискорював темпи накопичення систематизованих по галузях знань. Ці знання можна було швидко тиражувати, і вони ставали доступними для багатьох, нерідко далеко віддалених один від одного територіально та в часі, учасників внутрігалузевого процесу. За наступні після винаходу друкарського верстата три сторіччя інтенсивного зростання продуктивних сил виявилося можливим накопичити ту “критичну масу” соціально доступних знань, за якої розпочався стрімкоподібний процес розвитку промислового перевороту або, інакше кажучи, першої промислової революції. Знання, уречевлені через трудовий процес у верстати, машини, нові технологічні процеси та інші організаційно-технічні нововведення, ставали джерелом нових ідей і плідних наукових напрямків. Регенеративний цикл: знання – суспільне виробництво – знання, виявився замкнутим, і спіраль людської цивілізації з притаманною їй технологічністю почала розкручуватися з наростаючою швидкістю. Друкарський верстат зіграв під час запуску цього процесу роль інформаційного ключа, різко підвищивши пропускну спроможність соціального каналу обміну знаннями. З цього моменту почався необоротний поступальний рух людської цивілізації.

Відштовхуючись від цього соціально-економічного ґрунту, варто підкреслити: поряд з технологічним критерієм періодизації історії не менше значення мали духовно-культурні, релігійно-освітні зрушення. Істинна періодична преса народжувалася в політичних і релігійних зіткненнях феодального суспільства, коли для десятків тисяч землеробів світ перестав бути замкнутим у вузьке кільце селища. Ф.Енгельс оцінив ці процеси як прорив духовної диктатури церкви. І дійсно, якщо забігти наперед, то можна зробити важливий висновок: ті держави, які успішно реформували релігію і мали державний суверенітет, досягли великих успіхів практично в усіх сферах суспільного життя: духовній, політичній, економічній, соціальній. Це стосується сьогоднішніх європейських країн-лідерів людської цивілізації: Англії, Франції, Німеччини. Країни ж, які не змогли звільнитися від релігійного диктату і втратили державний суверенітет (або не мали його зовсім), були в Середньовіччі відкинуті на задвірки Європи і поповнили лави благополучних країн лише наприкінці ХХ сторіччя. Це стосується “вірних дочок” католицької церкви – Іспанії, Італії, Португалії, значною мірою Польщі.

Борючись з інквізицією, народні “пісні-хроніки”, розповіді, листівки ставали оперативною хронікою часу. Такі міста, як Базель, Цюріх, Страсбург, Майнц, Бамберг, Ерфурт, Бреслау, Лейпціг, Дрезден, Аугсбург, Нюрнберг, стають центрами, де “летючі листки” читаються вголос неграмотним, роздаються безкоштовно й кипами продаються на ринках. У науковій літературі це явище називається “журналістикою Реформації”. Усі передумови сучасної служби новин і коментарів тут є в наявності: актуальність, масовість, тиражність. Не вистачає лише якості періодичності.

Уже в 1510 році в Парижі нараховувалося 10 друкарень. В Європі друкуються календарі, збірники відомостей, листки – безпосередні попередники газет, журналів, альманахів. У Росії перша датована книга (“Апостол”) була випущена в 1564 році. Але з часу винайдення книгодрукування мине ще півтора століття, перш ніж друкарська техніка почне використовуватися для тиражування журналістської періодики.

Офіційно історія світової журналістики бере свій початок із середини XV сторіччя, коли німець Іоганн Гутенберг надрукував у Майнці Біблію – перше повнооб’ємне друковане видання в Європі. Він витратив більше чотирьох років на випуск двох томів Біблії накладом близько двохсот примірників. Над нею працювали шість майстрів на трьох друкарських верстатах протягом 1452-1455 років. Паралельно перша друкарня видавала “дрібну” друковану продукцію: метелики, календарі, бланки індульгенцій. Однак загальна продуктивність праці друкарні не перевищувала однієї сторінки набору на працівника в день. Одна сторінка – це 42 рядки, надруковані в дві колонки витонченим шрифтом, який наслідував рукописні латинські літери.

Замислимося: одна сторінка на день. Уже і при цих темпах підприємливий друкар міг забезпечити видання щотижневої чотирьох-шестиполосної газети тиражем у кілька сотень примірників. Але про газети на той час іще не думали. Справа в тому, що оці сто відбитків щотижневих новин нікому не були потрібні у тому ж невеликому середньовічному Майнці, де городяни передавали новини одне одному швидше за друкарів. А про новини з “далекого зарубіжжя” можна було дізнатися від паломників, священиків, відвідувачів ярмарок тощо. Тому життєздатними спочатку були справжні родоначальники періодичності – щорічники. Пізніше період видань скорочувався послідовно до півроку, до кварталу, двох місяців, місяця, двох тижнів.

Однак потреба в журналістській оперативності, подоланні інформацією бар’єрів часу й простору викликала до життя перші (в сучасному розумінні) газети, які з’явилися на європейському континенті. Вирішальним фактором появи журналістики виявилися соціально-економічні причини. Рубіж XVІ – XVІІ століть – час активного становлення ринкових відносин, зростання міжнародної торгівлі. У цей же час виникають великі централізовані абсолютистські держави (Франція, потім Росія), розвиваються наука й культура, поширюється грамотність, зростає прошарок освічених людей, розширюється читацька аудиторія. Усі ці соціальні, політичні, культурні, економічні чинники стали поштовхом для більш широкого і регулярного поширення торговельної, комерційної, наукової, культурної інформації, а також політичної – про внутрішній і міжнародний стан справ. Технічні можливості тиражування інформації сприяють швидкому зростанню та розвитку всебічних зв’язків між країнами. Саме тому час виходу на арену історії буржуазії з її економічними інтересами, а потім і політичними домаганнями супроводжувалися становленням і розвитком журналістики. Крім того, і феодально-клерикальні кола почали підтримувати розвиток преси, розуміючи її значення для політичної та ідеологічної боротьби.

Родоначальниками щотижневої газетної періодичності, а тим самим і сучасної журналістики в цілому, у першій половині XVІІ сторіччя є “Аугсбурзька газета” і “Страсбурзька газета”. Обидва ці видання почали виходити у великих друкарських містах у 1609 році. Перші друковані газети, розраховані насамперед на купців і городян, містили відомості про торговельні шляхи, ціни, хід торгівлі, рух товарів, внутрішнє життя країн, міждержавні відносини та іншу інформацію, важливу для ділових людей того часу. У 1622 р. приклад Німеччини та Франції наслідувала Англія (“Уїклі ньюз”).

Але найвідомішим періодичним органом стало інше щотижневе видання, яке почало виходити в 1631 році у Парижі під керівництвом медика Теофраста Ренодо. Створена за участю кардинала Рішельє, вона почала публікувати і політичні новини з орієнтацєію на державні інтереси Франції. На титулі цього періодичного органу значилося “La Gazette” – це слово з часом перетворилося з власного ім’я на загальне – найменування типу періодичних видань. Щоправда, у багатьох західних країнах газети в наш час частіше іменуються словом “journal”, що означає “щоденник”. Родоначальник типу видань, відмінного від газет, – власне журналу – побачив світ у другій половині XVІІ сторіччя (5 січня 1665 року в Парижі). Його здійснив радник парламенту Дені де Салло, людина різнобічних інтересів і ділової кмітливості. Новонародженому дали солідне ім’я – “Журнал вчених”. Тут друкувалися повідомлення про відкриття й винаходи, описи наукових дослідів, анотації нових книг. Перша європейська промислово-наукова революція давала про себе знати пробудженням широкого інтересу до справ вчених. Наближалася епоха Просвітництва, і новий тип видань став її раннім провісником. До речі, багато країн європейського континенту за свою розгалужену нині систему ЗМІ мають завдячувати саме невтомним діячам-просвітникам, які заклали основу цієї системи, уперше започаткувавши тут (наприклад, у Скандинавії) періодичні видання. Варто зазначити, що за популярністю журнали відтіснили газети на друге місце і тримали першість 200 років – аж до кінця ХІХ сторіччя.

Але для XVII сторіччя в цілому максимальна періодичність видань становила термін один раз на тиждень. Це пов’язано з патріархальними часами журналістської професії – не за календарними строками, а за формами організації виробництва. Ранню добу становлення типів періодичних видань дослідники засобів масової інформації називають ерою “персонального журналізму”. Звичайно, це явище було зумовлене незмінністю аж до ХІХ сторіччя технічного оснащення виробництва й поширення газет і журналів.

Щоденний вихід газет став можливим на початку XVIII сторіччя. Так, в Європі та світі найдавніша щоденна газета “Вінер цайтунг” почала виходити в 1703 році. Поява щоденних видань стала гігантським кроком вперед у розвитку людського спілкування. Віднині, не знаючи особисто один одного, люди могли отримувати інформацію, яка робила їх співпричетними до подій зовнішньго світу, перетворюючи часом або в друзів, або у ворогів. Горизонти комунікації ставали ширшими, коло інтересів людей – багатшим.

Напередодні Великої Французької революції виникає демократична політична преса газетного типу. Широкі матеріальні та інформаційні зв’язки між різними соціокультурними спільнотами привели, окрім усього іншого, до того, що в журналістику прийшла платна реклама. Так, “Британський вісник” (пізніше “Політичний вісник”) ще в 1659 р. надрукував першу в країні рекламу достоїнств чаю. У Франції в 1831 році Еміль де Жірарден у газеті “Преса” першим впровадив розроблену ним концепцію масової, “інформаційної” преси на основі органічного поєднання в газеті, з одного боку, власне журналістики як виду діяльності й творчості, і, з другого, – платної реклами. У газеті “Конституціоналіст” уперше вийшла суцільна шпальта реклами (1851). Винахід фотографії теж був використаний редакціями. Доповнення текстів ілюстративним рядом зробив зовнішній вигляд газет і журналів більш привабливим для аудиторії, шпальта періодичних видань, якщо скористатися журналістським жаргоном, перестали бути “сліпими”. У 1843 р. з’являється журнал “Ілюстрація”, в якому текст посів другорядне місце по відношенню до фотографії, а через вісім років у згаданій уже газеті “Конституціоналіст” з’являється і перша рекламна ілюстрація. Французи стали першопрохідцями іще в трьох справах: у появі газетного “роману-фельєтону” як нової форми (романи О.Дюма-батька “Граф Монте-Кристо” та Е.Сю “Паризькі таємниці” друкувалися в газетах з номера в номер, що значно збільшувало газетні тиражі); у заснуванні журналістом Гавасом першого в світі інформаційного агентства; у заснуванні Луї Ашеттом першої в історії Франції монополії з поширення й транспортування періодичної преси (1850).

У ХІХ сторіччі європейська журналістика стала динамічно розвинутою, важливою галуззю громадсько-політичного, економічного, культурного життя суспільства. Вона відгукувалася на широке коло інтересів і запитів аудиторії, включаючи домознавство, аматорські заняття і моди. Політичні угруповання, урядові установи, наукові, культурні та інші товариства й асоціації прагнули мати свої видання, щоб за допомогою засобів масової інформації знайомити широкі кола громадськості зі сферою власних занять, здійснювати вплив на громадську думку та умонастрої людей. У журналістиці сформувалися напрямки, що відображали інтереси різних соціальних сил.

З часу Середньовіччя людям стало ясно, що принцип тотожності релігійних і державних кордонів шкідливий для розвитку країн у цілому та їхньої економіки насамперед. Цей принцип було відкинуто. Але на заміну прийшов національний принцип – в цілому позитивний. Науково-технічна революція вимагала розширення економічних зв’язків, котрі в свою чергу вимагали спілкування, мови. Це було однією з головних причин, з яких відбувалася консолідація націй. Економіка стала одномовною, і в XVІІІ – ХІХ століттях з утвердженням капіталізму починають формуватися нації. Однак виник принцип ідентичності державних та етнічних кордонів, внаслідок чого ХІХ і особливо ХХ сторіччя народили явище націоналізму. Паралельно цим процесам у ХІХ сторіччі серед широких трудящих мас усе більший інтерес викликає комуністичне вчення К.Маркса та Ф.Енгельса, побудоване на християнських цінностях І ст. до н.е. – І ст. н.е. і дещо скориговане з метою утвердження своєї гегемонії. Саме в цей період у багатьох країнах Європи з’являються соціалістичні та націоналістичні партії різного гатунку, які починають видавати власні друковані органи. Вони свято вірять у правоту своєї справи, поступово формуючи громадську думку на власну користь. Таким чином, у демократичному русі з’являються дві крайнощі – націоналізм і комунізм, які перемагають у Німеччині, Італії, Угорщині, Румунії, Японії, Іспанії, Португалії, Фінляндії, СРСР, або ж мають значний вплив на громадську думку (приміром, в Англії, Норвегії). Наслідком цього стало встановлення тоталітарних режимів, які надовго відкинули ці країни від демократичного шляху розвитку. Зіткнення ж цих діаметрально протилежних полюсів призвело до двох надзвичайно руйнівних світових воєн.

Поступово людство помітило таку цікаву закономірність: чим багатшою була в конкретній країні мережа періодичних видань, тим швидше ініціювалися революційні зміни в суспільстві. І навпаки: будь-який тоталітарний устрій (СРСР часів Леніна – Сталіна – Хрущова – Брежнєва – Андропова – Черненка, Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні, Угорщина часів Хорті, Румунія часів Антонеску, Іспанія часів Франко, Португалія часів Салазара – Каетану і т.д.) приречує періодику на бідність, і мережа періодичних видань у такій країні є відбиттям панування відомчої і партійно-ідеологічної бюрократії, монополії на інформацію й друковане слово. Вчені вивели формулу, згідно з якою щільність структури періодики – це розвинутість суспільної самосвідомості, її здатності аналізувати плинні процеси в науці, культурі, політиці, економіці. Це можливість представити й забезпечити різноманітність думок, поглядів, позицій та інтересів. Але це одночасно і засіб рефлексії над новими результатами і матеріалом досліджень, механізми введення нового в громадське та інтелектуальне життя.

Як підмічали й самі журналісти, здатність миритися з недосконалістю світу, складністю реальності, вмінням розуміти усіх інших діючих осіб нашого життєвого театру передбачає не лише терпимість, а й навички аналізу, контактність, певний інформаційний горизонт і культурний ресурс, котрого сьогодні немає або котрим володіє невелика група інтелектуалів, доволі невмілих у політиці або не бажаючих співробітничати з мас-медіа. Проте для досягнення стану зрілості, компетентності суспільства замало одної періодики, тому що культурний пласт та історична глибина досвіду, на які вона може працювати, характеризуються головним чином параметрами плинних подій, оперативною інформацією. Для зрілого ж суспільства, незалежного, автономного, тобто суспільства сильної демократії, з розвинутими представницькими інститутами, а значить, досвідом громадянської та політичної культури, вимагається набагато грунтовніший ресурс інтелектуальної, довголітньої внутрішньої роботи.

Лише з 1980-х років людська цивілізація почала все більше схилятися до думки, що економіка не може бути обмежена рамками однієї країни, – тобто потрібні загальнопланетарні зв’язки. Сьогодні ці тенденції виразно проявляються в Західній Європі, де кордони перестають відігравати економічну роль, а надалі, мабуть, втратять і політичне значення. Проте одночасно відбувається і виникнення нових культурних осередків. Іншими словами, дивергенція культурна й національна супроводжується конвергенцією економічною та організаційною, ці два процеси ідуть поруч.

Із зростанням значення журналістики все ширше використовувалися різні технічні засоби для відтворення й передачі інформації (техніка гравірування для ілюстрування, телеграф для передачі повідомлень, залізниці для доставки тощо). У другій половині ХІХ сторіччя були винайдені способи відтворення фотографічних знімків з допомогою кліширування, ротаційна машина, лінотип. Газети і журнали завойовували широкі кола аудиторії, завдяки чому зростали тиражі і прибутки, формувалися редакційні гуртки, корпус професіональних журналістів. Наприкінці ХІХ сторіччя виділилися два різновиди журналістики: масова ( для широкого читача з низів суспільства) і якісна (для заможних людей, правлячих кіл, інтелігенції). Вплив журналістики сильно зріс. Вона стала активно втручатися у внутрішньополітичну боротьбу та міжнародні відносини, виявилася здатною не лише впливати на прийняття політичних рішень, знищувати репутації політиків, а й скидати уряди. На перше місце вийшли щоденні газети, їхніх власників стали називати лордами (або баронами) преси, вони увійшли до правлячого істеблішменту суспільства.

"3.Інформаційна політика канцлера О. Бісмарка. “Емська депеша”.

- фальсифицированная и опубликованная Бисмарком телеграмма короля Вильгельма I, послужившая предлогом для начала франко-прусской войны 1870-71. В 1870 испанское правительство пригласило на вакантный престол Испании принца Леопольда Гогенцоллерна, офицера прусской армии и родственника короля Вильгельма I. Правительство Наполеона III заявило резкий протест в Мадриде против воцарения там немецкого принца и одновременно потребовало от Пруссии, чтобы Леопольду Гогенцоллерну было запрещено занимать испанский престол. 12. VII Леопольд отклонил приглашение испанского правительства. Бисмарк, рассчитывавший использовать дипломатический конфликт для развязывания войны, в ходе которой он сумел бы объединить германские государства под господством Пруссии, был разочарован таким мирным исходом дела. Наполеон III со своей стороны считал войну с Пруссией необходимой для укрепления своей династии. Обе стороны продолжали провоцировать друг друга. Французское правительство после получения удовлетворительного ответа от Леопольда предъявило новые требования Пруссии; в высказываниях министров и парижской печати содержались открытые угрозы по адресу Пруссии. Французский посол Бенедетти по поручению своего правительства передал Вильгельму I, находившемуся в Эмсе, требование, чтобы прусский король обязался "на все будущие времена" не давать своего согласия на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вильгельм I отказался дать такие гарантии, но заявил послу, что прусское правительство "продолжает оставаться в стороне". Изложение беседы Бенедетти с королём было 13. VII сообщено из Эмса по телеграфу Бисмарку в Берлин. Получив от начальника прусского генерального штаба Мольтке заверения в готовности армии к войне, Бисмарк решил использовать переданную из Эмса депешу для провоцирования Франции. Он изменил текст сообщения, сократив его и придав ему более резкий, оскорбительный для Франции тон. В новом тексте "Э. д.", фальсифицированном Бисмарком, конец был составлен так: "Его величество король отказался затем ещё раз принять французского посла и приказал дежурному адъютанту передать ему, что его величество не имеет ничего более сообщить". Этот оскорбительный для Франции текст был передан Бисмарком в печать и всем прусским миссиям за границей и на следующий день стал известен в Париже. Как и ожидал Бисмарк, Наполеон III немедленно объявил Пруссии войну, закончившуюся разгромом Франции (см. Франкфуртский мирный договор 1871).