Капєц якійсь.. ужасссссссссссссссссссссссссссс

28. Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції в колоніальних і залежних країнах почався потужний національно-визвольний рух. Розвернулася криза Б. і., що став проявом загальної кризи капіталізму. У 1918—22, 1928—33 відбувалися масові антиколоніальні виступи в Індії. Боротьба афганського народу змусила Великобританію в 1919 визнати незалежність Афганістану. У 1921 після впертої озброєної боротьби добилася статуту домініону Ірландія [(без північної частини — Ольстера, що залишився у складі Великобританії); у 1949 Ірландія була проголошена незалежною республікою]. У 1922 Великобританія формально визнала незалежність Єгипту. У 1930 був припинений англійський мандат над Іраком. Проте Єгипту і Іраку були нав'язані кабальні «союзні договори», що на ділі зберігали англійське панування. Відбувалося подальше посилення політичної самостійності домініонів. Імперська конференція 1926 і т.з. Вестмінстерський статут 1931 офіційно визнали їх повну самостійність в зовнішній і внутрішній політиці. Але в економічних відносинах домініони (окрім Канади, що ставала усе більш залежної від США) значною мірою залишалися агро-сировіннімі придатками метрополії. Країни Б. і. (окрім Канади) увійшли до створеного Великобританією в 1931 стерлінговий блок. У 1932 були поміщені Оттавськие угоди, що встановили систему імперських преференцій (переважних мит при торгівлі між країнами і територіями Б. і.). Це свідчило про наявність ще міцних зв'язків між метрополією і домініонами. Не дивлячись на визнання самостійності домініонів, метрополія в основному ще зберігала контроль над їх зовнішньополітичними стосунками. Домініони практично не мали безпосередніх дипломатичних зв'язків з іноземними державами. В кінці 1933 Ньюфаундленд, економіка якого в результаті господарювання англійських і американських монополій виявилася на межі краху, був позбавлений статусу домініону і перейшов під управління англійського губернатора. Світова економічна криза 1929—33 значно загострив протиріччя усередині Б. і. У країни Б. і. проникав американський, японський і німецький капітал. Проте англійський капітал зберігав в імперії пануюче положення. У 1938 близько 55% загальної суми англійських вкладень за кордоном доводилося на країни Б. і. (1945 млн. ф. ст.(фунт стерлінгів) з 3545 млн. ф. ст.(фунт стерлінгів)). Великобританія займала головне місце в їх зовнішній торгівлі.

29.Європейська дипломатія У травні 1937 р. в Римі побував міністр закордонних справ Німеччини фон Нойрат, а після нього — знову Геринг. Та тільки пізніше, влітку, граф Чіано розглянув з японським послом можливість приєднання до Антикомінтернівського пакту. Однією з найголовніших дійових осіб, що посприяли здійсненню Італією цього кроку, був фон Ріббентроп, а головним актом став візит Муссоліні до Мюнхена й Берліна 24—29 вересня. Було влаштоване велике свято, його апогеєм стала промова дучс, яку він виголосив німецькою мовою перед 800 000 берлінців: «Коли у фашиста є друг, він ітиме з ним до кінця». Кілька тижнів по тому, 6 листопада 1937 р., Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Було зроблено новий крок на шляху поступок Німеччині. 2 січня 1937 р. Чіано й Драммонд підписали угоду, в якій зазначалося, що, зважаючи на життєві інтереси обох країн у Середземному морі, статус-кво там змінено не буде6 листопада 1937 р., з нагоди підписання Антикомінтернівського па

30.А́ншлюс (нім. Anschluss, Anschluß — «приєднання», «об'єднання», «анексія») — приєднання Австрії до Німеччини (Третього Рейху) 11-13 березня 1938. До об'єднання двох країн після Першої світової війни прагнули різні політичні сили по обох боках кордону, але держави-переможниці заборонили це в мирних трактатах, укладених з обома державами (Версальський і Сен-Жерменський). Німецькі й австрійські прикордонники демонтують шлагбаум на кордоні 1931 року була спроба поєднати обидві держави митним союзом — невдала через спротив держав колишньої Антанти. До ідеї аншлюсу повернувся Адольф Гітлер, прийшовши до влади в Німеччині (1933). У липні 1934 р. австрійські та німецькі нацисти зробили невдалу спробу державного перевороту в Австрії, після чого в країні встановився авторитарний правий режим. У лютому 1938 р. Гітлер запросив австрійського канцлера Курта фон Шушніґа ) до Німеччини, де змусив його погодитися на допущення до влади австрійських нацистів. Невдовзі Шушніґ відрікся від цих домовленостей і анонсував плебісцит щодо аншлюсу. Але 11 березня фактично стався державний переворот. Шушніґа примусили скасуватиплебісцит, після чого канцлер пішов у відставку, наказавши австрійській армії не чинити опору можливому німецькому вторгненню. Натовпи вітають вступ німецьких військ до Відня Президент Австрії Вільгельм Міклас відмовився призначити лідера австрійських наці Артура Зейсс-Інкварта канцлером. У цій ситуації за наказом Гітлера 12 березня німецькі війська ввійшли до Австрії — без опору з боку австрійців. Посаду канцлера зайнявАртур Зейсс-Інкварт. Вже наступного дня Гітлер оприлюднив підписаний ним закон, за яким Австрію було включено до Третього Рейху як «Східну марку» 10 квітня під контролем нацистів відбувся референдум, під час якого 99,73 % австрійців підтримали приєднання Австрії до Німеччини. Незважаючи на брутальне порушення Версальського та Сен-Жерменського договорів Британія та Франція майже ніяк не відреагували на ліквідацію Австрійської Республіки. Гітлер оголошує аншлюс на Гельденпляц у Відні, 15 березня 1938 р. Внаслідок аншлюсу Німеччина здобула важливі австрійські компаніїта озброєння загальною вартістю близько 500 млн рейхсмарок, а на базі колишньої австрійської армії ) створили дві німецькі піхотні дивізії (44-у та 45-у), 4-у легку дивізію та дві гірські дивізії (2-у та 3-ю). Визволення Австрії в 1945 призвело до відновлення її незалежності. Державний договір, підписаний уВідні 15 травня 1955, заборонив приєднання Австрії до Німеччини.

31.угода Англо-італійська угода від 2 січня 1937 р. давала надію на подальший розвиток Окремим протоколом підкреслювалось бажання обох країн постійно підтримувати дружні відносини. Основна частина договору містилася у восьми додатках і в нотах, що ними обмінялися сторони. В першому додатку нагадувалося про «джентльменську угоду» 1937 р. Другий передбачав обмін відомостями про пересування військ у Східній Африці й забороняв будівництво нових морських чи авіаційних баз на схід від 19-го градуса східної довготи (цим виключалося укріплення Кіпру). Третім додатком проголошувалася рівноправність італійських і британських інтересів у Саудівській Аравії та в Йємені. Четвертий зобороняв будь-яку взаємну ворожу пропаганду. У п'ятому Італія зобов'язувалась не перекидати води озера Тана в Ефіопії, потрібні Англо-Єгипетському Суданові. Шостий зазначав, що тубільні жителі Італійської Східної Африки не будуть зобов'язані нести військову службу за межами цієї території. Сьомий надавав гарантії деяким британським релігійним громадам в Італійській Східній Африці. Восьмим підтверджувалася конвенція 1888 р., яка гарантувала вільне користування Суецьким каналом навіть під час війни. В обміні нотами передбачалося негайне скорочення чисельності італійських військ у Лівії, а також оголошувалося про намір Італії приєднатися до Лондонського морського договору, підписаного Францією, Англією та Сполученими Штатами. Італія погоджувалась на компромісне розв'язання проблеми «добровольців» в Іспанії. Вона зобов'язувалась не шукати в цій країні територіальних політичних та економічних вигод, а по закінченні громадянської війни вивести з неї свою військову техніку й війська. Нарешті, Англія зобов'язалася зробити відповідні демарші в Раді Ліги Націй, щоб добитися визнання іншими країнами анексії Ефіопії (12 травня Англія справді вдалася до таких дій). Обов'язковою умовою виконання цієї угоди було розв'язання іспанського питання. Та, незважаючи на великі успіхи генерала Франко в квітні 1938 р. (відрізано Каталонію), громадянська війна в Іспанії мала тривати ще рік.

32. «Чехословацький криза» 1938-1939 рр.Аншлюс Австрії 12 березня 1938 р. гітлерівської Німеччиною докорінно змінив обстановку у Європі. Акт цей знаменував катастрофа Версальської системи та виносив на порядок деннийсудетскую проблему. Відтоді питання про майбутнє судетських німців обговорювалося на вищому міжнародному. Особливо слід відзначити, що мова як на право німецького населення ЧСР самовизначення, а й майбутньому демократії у країні й у Європу загалом немає: Чехословаччина залишалася останнім демократичним державою Європі.Аншлюс призвів до загострення національних протиріч усередині ЧСР і до активізаціїгенлейновцев.Судето-немецкие буржуазні партії пристали на пропозицію Генлейна, відразу ж після аншлюсу Австріїлан-дбунд і християнські соціалісти залишили правлячу коаліцію і влилися у складіСНП, Отже, позагенлейновской організації залишилися лише соціал-демократи і кілька дрібних демократичних партій та організацій. Практично склався єдиний фронт всіх судетських німців. Це було за соціал-демократами, на чолі яких після празького з'їзду 26-27 березня 1938 р, встав У.Якш. Ця людина виявилась біля керма партійного керівництва у вкрай несприятливий момент, коли чехословацьке держава доживало свої дні. 33. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо-ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини. До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція? 1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги. Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь. Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини. 2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів. 3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років. 4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отримання агресорів. 5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни.

34.Розчленування На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники «політики примирення» називали «справою миру».. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі «директорія» чотирьох великих держав, які нав'язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог. Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з'єднувала Угорщину й Польщу через словацьку територію недалеко від Підкарпатської Русі. Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв'язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня, пред'явлено ультиматум Литві, і вона віддала Німеччині Мемель 3 прилеглим районом. 23 березня Німеччина й Румунія підписали економічну угоду, основною умовою якої була передача нафтових родовищ в експлуатацію спільним німецько-румунським компаніям

35.Проблеми Політика Італії, не спускаючи з очей Подунав'я, дедалі більше спрямовувалася в бік Середземномор'я. Вже зазначалося, що 14 травня 1938 р. Муссоліні відмовився підписати угоду з Францією, паралельну англо-італійській «джентельменській угоді», хоча в принципі ця остання могла набрати чинності тільки після укладення франко-італійського договору. Але 2 листопада Чемберлен запропонував Палаті громад не чекати на проблематичне укладення такого договору, і 16 листопада англо-італійська угода вступила в дію. Великобританія визнала завоювання Ефіопії. Франція вчинила так само 19 листопада, певна річ, сподіваючись досягти, зрештою, згоди. . Тоді Муссоліні раптово обернувся в бік Албанії. З 1921 р. ця країна перебувала практично під впливом Італії. Після підписання у 1926 р. Тіранського договору незалежність Албанії була чисто номінальною. 4 квітня італійське радіо Барі передало: «На настійне прохання короля Албанії саме ведуться переговори про зміцнення оборонного союзу між обома країнами. Італійський уряд не має наміру зазіхати на незалежність і цілісність Албанії». Однак у п'ятницю, 7 квітня, за прикладом Гітлера, Муссоліні наказав своїм військам увійти в Албанію. Король Зогу втік. 8 квітня Албанія перейшла під протекторат Італії і на прохання проіталійськи настроєних албанців ухвалено об'єднання обох королівств. Із щоденника Чіано ми дізнаємося, що він уже більше року мріяв про таку акцію. 18 січня 1939 р. він поїхав із п'ятиденним візитом до Югославії. Оскільки ця країна, яку очолював тоді Стоядинович, дуже боялася нападу німців на Хорватію, Чіано влаштували гарячу зустріч. Італійський міністр та югославський керівник обговорювали можливість виступу проти Албанії. 7 лютого Чіано переконав Муссоліні призначити операцію на перший тиждень квітня. Свого часу Гітлер не попереджав Муссоліні, коли захоплював Богемію. Муссоліні вдалося домогтись від Ріббентропа заяви про те, що Середземномор'я ніколи не буде німецьким. Німеччину попередили про італійську операцію 5 квітня. Отже, тоді як зміцнювалися зв'язки Німеччини та Італії, міжнародна напруженість зростала.

36.напруга 19 листопада в розмові посла Ліпського з Ріббентропом наголошувалося на міцності польсько-німецької угоди. Але ще в жовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною. Багато німецькомовних громадян Польщі виїхали до Німеччини. В листопаді німці вислали 15 000 польських євреїв. Крім того, з кінця жовтня Німеччина порушувала питання Данцига. 24 жовтня Ріббентроп запропонував Ліпському повернути вільне місто Данциг Німеччині й побудувати залізницю та автостраду через польський «коридор», надавши їм статус екстериторіальності. Польща при цьому мала б також вільну гавань у Данцигу та екстериторіальну залізницю, що вела б до цієї гавані. Обидві держави взаємно гарантували б їхні спільні кордони, а пакт 1934 р. про ненапад було б продовжено з десяти до двадцяти п'яти років. У такий спосіб польсько-німецькі відносини стали б такими ж добрими, як і італо-німецькі. Ліпський одразу повернувся до Варшави, щоб поінформувати Бека. Польський керівник визнавав необхідність розглянути проблему Данцига, але категорично відкидав ідею анексії вільного міста Третім райхом. Німецький уряд не став наполягати, і, як ми вже бачили, розмова 19 листопада між Ліпським і Ріббентропом пройшла у вельми дружній атмосфері. Зазначимо, що польський уряд не повідомив французький про ці переговори. Посол Франції Леон Ноель вважав тоді, що треба переглянути франко-польські угоди, щоб усунути з договору про союз від 1921 р. умову щодо його автоматичного виконання. Водночас Польща зближалася з СРСР. На початку жовтня 1938 р. польський посол у Москві Гржибовський запропонував укласти угоду, щоб поліпшити відносини між обома країнами. Цю угоду підписано 24 листопада і опубліковано через день. В ній підтверджувалося, що пакт 1932 р. про ненапад залишається основою для двосторонніх відносин. Обидві країни заявили про бажання сприяти збільшенню торговельного обміну. Почато торговельні переговори, що завершилися підписанням 10 лютого 1939 р. низки угод. До подій 15 березня ще не було помітно якихось ознак серйозної кризи. 5 січня Гітлер запросив полковника Бека в Берхтесгаден. Його зустріли там з найвищими почестями, і Гітлер наголошував на спільному для обох країн ворожому ставленні до СРСР. Але він знову висунув проблему Данцига й «коридору», пообіцявши при цьому, що не вирішуватиме її самочинно. Загалом, Бек повернувся задоволений наполовину. Проте він не повідомив французький уряд (так само, як і в жовтні попереднього року) про німецькі вимоги. «Навряд чи можна запасти в більше засліплення, ніж полковник Бек», пише Леон Ноель. Своєю чергою, Ріббентроп приїхав до Польщі наприкінці січня — це був перший візит керівника німецького Міністерства закордонних справ у цю країну. Була урочисто відзначена річниця січневого договору 1934 р. Ріббентроп зробив спробу залучити Польщу до співпраці проти СРСР з більш-менш чітко висловленою мстою захопити Україну. В цьому питанні, як і в питанні про Данциг, він наразився на ввічливу відмову. Незважаючи на це, в своїй промові ЗО січня Гітлер ще відзначав німецько-польську дружбу і потім, 2 березня, в розмові з польським послом підтвердив цю позицію. Все перемінилося після 15 березня. Розпад Чехословаччини, анексія Підкарпатеької Русі Угорщиною та Мемеля Німеччиною створювали для Польщі нові осередки загрози. Вони повною мірою проявилися під час переговорів Ліпського з Ріббентропом 26—27 березня. Від Польщі зажадали вступу до антирадянського блоку, і вимоги щодо Данцига були знову висунуті з посиленою категоричністю. Пройшла чутка, що на 29 березня гауляйтер Форстер намітив у Данцигу путч. На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської сили. 28 березня Юзеф Бек заявив, що скоріше воюватиме, ніж допустить зміну статусу Данцига. Тут слід зауважити: Бек зробив кілька таємних спроб переконати німців, що тільки він здатен підтримувати з ними гарні стосунки попри настрої в його країні

37.пакт Готуючись до агресії, Гітлер не шкодував зусиль, щоб зміцнити свою позицію. Він уже давно прагнув домовитися з Італією про воєнний союз1. Поведінка Муссоліні на Мюнхенській конференції його розчарувала. Чіано й Ріббентроп насилу змогли домовитися про Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р. Муссоліні не сподобалося, що франко-німецький пакт про ненапад підписано 6 грудня — всього через тиждень після антифранцузьких виступів у Палаті корпорацій та об'єднань. Улітку 1938 р. Ріббентроп запропонував перетворити Антикомінтернівський пакт на троїстий оборонний союз. У Мюнхені він настійно схиляв до цього Муссоліні й Чіано. 28 жовтня він приїхав у Рим і знову виклав свою пропозицію, відверто посилаючись на можливість виникнення конфлікту з демократичними державами у вересні 1939 р. Муссоліні згоди не дав. Та в грудні він змінив свою думку, а 2 січня 1939 р. наказав Чіано написати листа, в якому погоджувався в принципі на німецьку пропозицію від 28 жовтня. Чіано пояснював цю зміну тим, що між Францією та Англією існував воєнний пакт, що французькі керівні кола поводилися дедалі войовничіше, і, нарешті, тим, що Сполучені Штати провадили великомасштабне готування до війни. Одразу ж почалися тристоронні переговори. Чіано сподівався домогтися на них гарантії щодо Південного Тіролю (Альто-Адідже), що з 1920 р. належав Італії, але мав частину населення німецькомовну. Події 15 березня викликали велике невдоволення італійської громадськості й самого Чіано. 19 березня Муссоліні висловився за те, що треба облишити проект союзу. Але згодом він передумав і 21 березня на «Великій фашистеькій раді» заявив про свою абсолютну вірність Осі. Успіх операції в Албанії стер в його очах образу від того, що німецький виступ був підготований без його відома. Хоч-не-хоч, Італію було кинуто в обійми Німеччини. 2 квітня Японія відмовилася вступити у воєнний союз. Отже, мова йшла віднині тільки про німецько-італійський альянс. Проте на таємній нараді 5 листопада 1937 р. (пор. розд. III, п. 2, с. 180—181) він застеріг від дуже тісного зв'язку між Німеччиною та Італією через ризик франко-англо-італійської війни. Та після «джентльменської угоди» 1939 р. цей ризик став малоймовірним. Перши ініціатива виходила від головного штабу Японії (1937 р.). ^ Укладення договору у травні 1939 р., занепокоєний готуваннями Німеччини до виступу проти Польщі, Муссоліні вирішив прискорити укладення договору. В своїх інструкціях Чіано, датованих 5 травня, він підкреслював, що Італія не хоче вступати у війну раніше 1943 р.,— йому треба було умиротворити Албанію та Ефіопію, завершити будівництво шести панцерників, обновити артилерію, повернути з Франції більшу частину з мільйона італійців, що там працювали, перемістити промислові підприємства з долини річки По на південь, здійснити проект Всесвітньої виставки у 1942 р. Чіано зустрівся з Ріббентропом у Мілані 6 травня. Німці наполягали на невідкладності данцигського питання, італійці — на своїй відмові від негайного вступу у війну. Врешті вирішено, що пакт, проект якого був складений в основному Німеччиною, буде підписаний у Берліні Ріббентропом і Чіано. На церемонії підписання 22 травня були присутні Гітлер і Геринг. Цей договір, відомий як Сталевий пакт, мав наступальний характер. Статтею 2 передбачалося негайне проведення консультацій у разі міжнародної небезпеки. У статті 3 заявлялося, що «коли б, незважаючи на бажання й прагнення договірних сторін, сталося так, що одна з них виявилася втягненою в воєнні ускладнення з однією чи кількома державами, інша договірна сторона, як союзниця, стане негайно на її бік і підтримає її всіма своїми військовими силами на суходолі, на морі та в повітрі». Крім того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося про узгодження пропаганди. Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в залежність від німецької. Як бачимо, в договорі не стояло питання про Південний Тіроль. Переговори з цього приводу почалися 15 червня за участю Гіммлера. їхнім підсумком стала угода (липень 1939 р.), за умовами якої німецькомовні південнотірольці

38.СРСР Перспектива війни через Данциг робила надзвичайно важливим співпрацю з СРСР. Тож немає нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнули перетягти його кожна в свій табір. Аж до серпня СРСР ще, безперечно, вибору не зробив. Наслідком такої ситуації було те, що він провадив переговори паралельно з обома сторонами.. Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща й Румунія — країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. В плані ідеології він не поділяв ні поглядів демократичних держав, ні ідей гітлеризму, ні концепцій Польщі полковника Бека. А відтак СРСР міг шукати вирішення, найвигіднішого для себе. Виступаючи 11 березня в Москві на з'їзді радянської комуністичної партії, Мануїльський зазначив, зокрема: «Реакційна британська буржуазія планує віддати в жертву німецькому фашизмові малі держави Південно-Східної Європи, щоб у такий спосіб спрямувати Німеччину на схід, проти СРСР, і спробувати шляхом контрреволюційної війни затримати поступ соціалізму й перемогу комунізму в СРСР». 1 все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Радянський уряд запропонував провести конференцію держав, яких найбільше зачіпала ситуація, що склалася, — Великобританії, Франції, Польщі, Румунії, Туреччини й СРСР. Англія ж вважала за краще підписати спільну заяву Великобританії, Франції, Польщі й СРСР. Зрештою, як ми бачили, була зроблена тільки одностороння заява Англії щодо гарантій Польщі. 14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх утягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Франція була згодна з принципом справжнього союзу, більш повного, ніж союз 1935 р., з додатком воєнної угоди. Англія хотіла домогтися підтримки Рад щодо Польщі, але не палала бажанням воювати за СРСР, якби напад стався саме на нього, а не на Польщу. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії. 18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистеька агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме: 1) угоди про взаємодопомогу між трьома країнами; 2) воєнної конвенції; 3) гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою й Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру. Переговори тяглися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді народного комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Заступник Литвинова Потьомкін саме відвідував країни Східної Європи, намагаючись зміцнити позиції СРСР. Він побував в Анкарі (29 квітня — 5 травня), Софії (7 травня), Бухаресті (8 травня), Варшаві (9—10 травня). Та досягти великих результатів йому не пощастило. Польща, зокрема, систематично відмовлялась від угоди з одним зі своїх великих сусідів проти іншого, а полковник Бек, незважаючи на німецьку загрозу, ще чіплявся за політику «рівноваги» між Німеччиною й СРСР, якої він постійно дотримувався. Крім цього, Польща й Румунія, чий союз був спрямований, власне, проти СРСР, не хотіли поширювати його на Німеччину. Переговори поновилися в Москві після того, як на допомогу англійському послові Вільямові Сідсові та його французькому колезі Нажарові прислали Вільяма Стренга. Та знову на перешкоді стала та сама проблема. Навіть більше — Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 р.. який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, як

39.ПЕРЕГОВОРИ У промові Сталіна 10 березня 1939 р. на з'їзді комуністичної партії не помічено різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли провести свої силові акції в основному через Чому це питання поставили перед Польщею аж у серпні? Цю проблему слід було б прояснити. слабкість західних країн. що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів.. Приводом для зустрічі було прохання про виконання деяких контрактів на поставку озброєнь, укладених з чехословацькими заводами «Шкода», які з 15 березня перейшли під контроль німців.. 26 липня на шляху до німецько-радянського зближення зроблено ще один крок уперед. В розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між обома країнами та підкреслив, що Німеччину, Італію й Радянський Союз об'єднує спільна ідео логія, — тією мірою, якою вони протистоять капіталістичним державам. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватись треба поступово. Шнурре доводив йому, що Німеччина може принести СРСР багато більше вигоди, ніж Англія.ься якийсь маневр. Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекер повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. А 2 серпня Ріббентроп, зі свого боку, бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питання про зони впливу. У звіті від 7 серпня Шуленбург відзначив контраст між різкістю Молотова в його відносинах із Францією й Англією та люб'язністю до німецьких представників. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня, тож треба було діяти швидко. 12 серпня, в день, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто, і Молотов дав на це згоду 15 серпня, не називаючи точної дати візиту. 16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа Дати 26 і 27 серпня. 20-го Гітлер надіслав особисту телеграму Сталінові, наголошуючи в ній на «нестерпній напруженості» між Німеччиною й Польщею і просячи перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня. Ріббентроп поїхав, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який набирав би чинності негайно. Це дозволяло дуже швидко провести переговори. Вони почалися зразу по приїзді Ріббентропа пополудні 23 серпня, а вночі пакт було підписано. Документ складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строки, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено строком на десять років з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.21 серпня Сталін телеграфував Гітлерові, що він згоден на 23 серпня. Набагато важливіший був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 відносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін». Литва входила до зони впливу Німеччини. Обидві країни визнавали інтереси Литви щодо Вільна. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев—Вісла—Сян, і в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'яз