Капєц якійсь.. ужасссссссссссссссссссссссссссс

13. План Дауеса У квітні 1924 року американським банкіром Чарлзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства.Для цього насамперед потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.Умови плану 1)Франція виводить свої війська з Руру,2)Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій,3)Джерелом покриття репарацій мають бути прибутки держави за рахунок встановлення високих податків на товари широкого вжитку а також прибутки від важкої індустрії і залізничного транспорту,4)США надають Німеччині значні позики (близько 800млн.марок). Відповідно до плану Дауеса кредити були спрямовані насамперед на подолання інфляції та відбудову економіки. Природним ринком збуту німецьких товарів була радянська Росія. Це з одного боку зближувало дві країни а з іншого США,Англія,Франція позбувалися в Європі конкуренції якісних німецьких товарів. У цілому виконання «Плану Дауеса» дало позитивні результати: до Німеччини прийшов іноземний в основному американський капітал сума якого перевищувала репарації,виплативши 7,5млрд. марок репарацій,Німеччина отримала позик на 21млрд.1929р. цей план було замінено «планом Юнга».

14. Найвизначнішою подією цього періоду в Східній Європі стало визнання СРСР більшістю великих держав.Народний комісаріат закордонних справ, спільний для всіх радянських республік. Протягом цього ж року сталися численні інциденти, які свідчили про напруженість у відносинах між СРСР і західними країнами. Так, французький уряд, який утримував у Бізерті кілька російських військових кораблів, виведених з Чорного моря Врангелем, продав декотрі з них Румунії.Першою подала приклад Англія. Цей поворот в її політиці пояснюється падінням консервативного уряду Бонера Ло, міністр закордонних справ якого лорд Керзон украй вороже ставився до Рад.Отже, 2 лютого 1924 р. Великобританія визнала де-юре радянський уряд, а 8 серпня вони уклали угоду замість торговельної конвенції від березня 1920 р. В угоді містилося зобов'язання обох країн не втручатись у внутрішні справи одна одної. Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 р. підписанням радянсько-японської угоди. Щодо США, де в той час правили республіканці, то вони не наслідували прикладу інших великих держав. Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 р. майже відразу за підписанням торговельної угоди. Слідом за Англією та Італією це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лютого), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Хіджаз (6 серпня), Угорщина (5 вересня).

15. Локарнські договори Локарнські договори - договори, підготовані 1925 на конференції у Локарно, підписані в Лондоні. Вони вступили в дію 10 вересня 1926 року, коли Німеччина стала членом Ліги Націй. Рейнський пакт, укладений між Бельгією, Францією та Німеччиною, гарантований Великою Британією та Італією; арбітражні угоди Німеччини з Бельгією, Францією, Чехословаччиною та Польщею; договори про взаємодопомогу - французько-польський та французько-чехословацький; запевняли недоторканість кордонів Франції та Бельгії, не передбачаючи подібного для Польщі та Чехословаччини; дали змогу прийняти Німеччину до Ліги Націй; в 1936 Німеччина ремілітаризувала РейнськуНезважаючи на напруження політичної ситуації у Східній Європі, Локарнські угоди заклали основу для поліпшення дипломатичного клімату в Західній Європі в 1924-30-му роках. Міжнародна громадськість бачила прояв «духу Локарно» в отриманні Німеччиною статусу постійного члена Ліги Націй у 1926 році і демілітаризації Рейнської області в червні 1930 року. Радянський Союз знаходився в ізоляції і опинився в стороні від процесу ослаблення міжнародної напруженості. У 1926 році між Німеччиною та СРСР було укладено Берлінський договір про ненапад і нейтралітет, що значно послабив оборонний союз Польщі і Чехословаччини з Францією, оскільки відповідно до нього у випадку війни між Польщею чи Чехословаччиною з СРСР Німеччина відмовляла Франції в проході її військ по своїй території. Дух Локарно не встояв перед націонал-соціалістами, які захопили владу в 1933 році. У 1936 році Німецька імперія порушила умови Локарнських угод і ввела війська в Рейнську демілітаризовану зону. Гітлер обґрунтував цей свій крок тим, що Локарнські домовленості вже були порушені при ратифікації радянсько-французького пакту про взаємодопомогу від 7 березня 1936 року.

16. Пакт Бріана — Келлогга (англ. Kellogg–Briand Pact), відомий також як Паризький пакт — міжнародний договір про відмову від війни, як знаряддя національної політики, підписаний 27 серпня 1928. Договір отримав назву за іменами ініціаторів — міністра закордонних справ Франції Арістида Бріана і держсекретаря США Френка Келлогга.Угоду було підписано поза рамками Ліги Націй. Її ратифікували в багатьох країнах, зокрема в США, Франції, Сполученому Королівстві, Німеччині, Італії, Японії, Радянському Союзі. В деяких країнах, наприклад, США, вона залишається чинною де юре досі (станом на 2010). Де факто вона не вберегла світ від війни.

17. Перші невдачі колективної безпеки 1929-1933 рр. Через кілька днів після смерті Штреземана, а саме 24 жовтня 1929 р., жахлива катастрофа спіткала Уолл-стрітську біржу. Надвиробництво, зловживання торгівлею в кредит спричинилися до масового падіння курсу цінних паперів. Численні банки й підприємства опинилися на межі банкрутства, значно зросло безробіття. Сполучені Штати припинили давати позики за кордон і повернули додому свої капітали. Криза в Америці, збігшись зі зниженням світових цін, відлунням прокотилася по земній кулі та викликала майже всюди економічну, фінансову й грошову кризу. Критичний стан досяг найвищої межі в Австрії в травні 1931 р., у Німеччині трохи пізніше, в Англії — у серпні 1931 р., у Франції — 1931 і надто в 1932 рр. У Сполучених Штатах криза, безперечно, породила «ізоляціоністські» настрої. Американці спробували подолати свої труднощі, замкнувшись в собі й залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. Тим часом з огляду на хворобу й відставку Пуанкаре (липень 1929 р.) у Франції — країні, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, — почався період крайньої урядової нестабільності. Стався справжній розпад III Республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в часи кризи. Тож роль Франції на міжнародній арені стала обмеженішою. Укладені нею союзи послабшали. Сама її імперія захиталася від заворушень, викликаних кризою, зокрема в Індокитаї в 1930 і 1931 рр. Щодо Англії, то вона намагалась подолати кризу, скасовуючи вільний обмін, девальвуючи фунт і посилюючи свої зв'язки зі Співдружністю системою «імперських переваг». Вона в такий спосіб відійшла від справ у Європі й навіть на Далекому Сході. На тлі такої ізоляції або ослаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, збільшила число безробітних у Німеччині, викликала глибоке невдоволення німецької дрібної буржуазії й створила сприятливий грунт для бурхливого розвитку націонал-соціалізму. Нацистська партія здобула великий успіх на виборах 1930 р. ще більший успіх — на виборах 1932 р., завдяки чому ЗО січня 1933 р. Гітлер прийшов до влади. В Італії криза поступово спрямувала Муссоліні на силову політику, від якої він доти ухилявся. В Японії міністр закордонних справ Сідехара — людина твердих миролюбних поглядів — починаючи з 1931 р. був вибитий з колії тиском військових і моряків, яких підтримували все дужчі й дужчі течії громадської думки. Так економічна криза стала головною винуватицею нерівноваги, яка виникла й посилилася між глибоко миролюбними, але ослабленими великими державами й диктаторськими чи військовими режимами, які прагнули зруйнувати статус-кво нехай навіть ціною війни.

18. Прихід до влади Гітлера відбувся 30 січня 1933 року. Він заборонив комуністичну партію, а згодом і всі партії крім нациської. У своїй зовнійшній політиці орієнтувався на захоплення Східної Європи. 1933 - став переломним моментом у міжнародних відносинах. Аби запобігти загрозі ультранацистського уряду Німеччини було 2 варіанти: створити коаліцію або залагодити все договорами. Оббрал 2 варіант. 23 жовтня 1932 в Туріні виступив Муссоліні з промовою про те, що Ліга Націй не може надати всім безпеку із-за великої к-сті її членів. Він запропонував укласти договір між 4 країнами: Англією, Італією, Німеччиною і Францією. Ця угода мала перекроти всю карту світу. Але Франція була тісно пов'язана з країнами, що виграли від мирних договорів (Мала Антанта, Польща). Мала Антанта заявила, що великі держави не мають права розпоряджатися територією малих держав без їх відома. 30 травяна висловили своє негативне ставлення до проекту. "Пакт чотирьох" укладався на 10 років. У ньому йшлося про політику співпраці і забезпечення міжнародного миру. Про рівноправність Німеччини мова не йшла. Муссоліні і далі тлумачив пакт як інструмент поступової ревізії договорів. Але Франція своїми нтами 7 і 8 червня, адресованим Малій Антанті і Польщі, наголошувала, що це її політику не змінить і питання щодо перегляду кордонів залишиться за Лігою Націй і державами, яких це стосується. Із-за суперечностей цих позицій договір не було ратифікоано.

19. Плебісцит Рада Ліги Націй в 1934 р. утворила «Комітет трьох» на чолі з італійцем бароном Алоїзі для нагляду за плебісцитом, 2 червня Франція й Німеччина підписали угоду, в якій зобов’язалися не справляти прямої чи непрямої дії на виборців. 31 червня Варту передав Лізі Націй меморандум, в якому йшлося про надання певних гарантій, зокрема щодо викупу шахт, у разі сприятливого для Німеччини голосування. Цей меморандум вивчався протягом літа. Відколи замість Варту на Ке д'Орсе прийшов Лавіль, фран­цузька позиція стала набагато пасивнішою. Лаваль нічого не знав про Саар і був упевнений, що плебісцит неминуче завершиться на користь приєднання до Німеччини. Це було, безперечно, бажанням багатьох саарців, але чимало з них питали себе, чи не краще було б продовжити статус-кво, допоки нацистський режим не повалить­ся. Лаваль пов'язував з цими наслідками свою позицію відмови від активних дій. 6 й 10 листопада 1934 р. він мав розмову з німець­ким послом Костером і нібито сказав йому: «Саар не вартий франко-німецької війни». Була укладена угода, яка надала прак­тично цілковиту свободу німецькій пропаганді й клала край фран­цузькій. Ліга Націй затвердила цю угоду. З грудня, завдяки баро­нові Алоїзі, було підписано нову франко-німецьку угоду, на цей раз фінансову, за якою Німеччина мала сплатити 900 млн. франків за всі французькі кредити і право власності на шахти, залізниці тощо. Плебісцит відбувся 13 січня. Із 528053 його учасників 46613 висловилися за збереження статус-кво, 2124 — за об'єднання з Францією, 477 119 — за повернення до Німеччини. Було виявлено 905 недійсних і 1292 невикористані бюлетені. Отже, 90 відсотків саарців проголосували за нацистську Німеччину. 27 січня 1935 р. Рада Ліги Націй винесла ухвалу про повернення Саарської області Німеччині, яка набирала чинності з 1 березня. З цієї нагоди Гітлер урочисто заявив, що Німеччина не висуватиме більше ніяких тери­торіальних претензій до Франції. ^ Римські угоди Політика П'єра Лаваля відносно Італії також була примирлива. Дуче прагнув забезпечити собі підтримку Франції на випадок нової німецької загрози Австрії, тим більше, що він уже вирішив піти на завоювання Ефіопії. А оскільки там будуть надовго затримані значні італійські сили, позиція Гітлера від цього тільки зміцниться. Цим можна пояснити те, що в своїй міланській промові 6 жовтня 1934 р. Муссоліні висловив палку надію на союз із Францією. Таку угоду було укладено під час візиту Лаваля в Рим на початку 1935 р. За Римськими угодами від 7 січня Франція віддавала Італії три території: 114000 квадратних кілометрів пустелі на південь від Лівії, 800 квадратних кілометрів на кордонах Еритреї та стратегічно важливий острівець Думевію в Баб-ель-Мандебській протоці. Італія одержувала частину акцій залізничної компанії Джибуті — Аддіс-Абеба. Натомість Італія погоджувалася поступово скасувати в 1945—1965 рр. привілейований статус італійців у Тунісі, на який Франція дала згоду ще в 1896 р. Франція та Італія домовилися про взаємні консультації «в разі загрози незалежності й цілісності Австрії». Точно невідомо, чи Лаваль надав Муссоліні карт-бланш щодо анексії Ефіопії під час їхньої приватної розмови ввечері 6 січня в палаці Фарнезе. Так, Фланден, голова Ради міністрів Франції з 8 листопада 1935 р., твердить, що нічого подібного не було. Проте, виступаючи в листопаді 1934 р. перед Радою націо­нальної оборони, а в 1940 р. на закритому засіданні Сенату, Лаваль заявив, що надав Муссоліні свободу дій за умови, що не буде війни. Можна не сумніватися, що Муссоліні дуже широко витлумачив слова Лаваля .

20.Рейська обл. На думку Гітлера, денонсування Локарнських угод було рівнозначним можливості захопити Рейнську область. Проте він анітрохи не поспішив здійснити цей задум, бо передбачав сильну французьку реакцію. Його генерали не ховали від нього, що вермахт1, який перебував у стані повної реорганізації, не був спроможним провести якусь воєнну операцію. Можливо також, що він боявся англійського втручання. Однак, ефіопська справа показала йому, що британські консерватори зовсім не бажали розглядати це припущення, навіть у тому разі, коли це стосувалося безпосередньо англійських інтересів. Отже, він одночасно розраховував на цей пацифізм і на нерішучість французької відсічі. Згідно з військовим законом від 21 травня 1935 року рейхсвер одержав назву "вермахт". подібно до англійців у випадку морського договору і що Гітлерові було запропоновано розмістити кілька гарнізонів у Рейнській області, за умови, що там не буде збудовано жодного укріплення; або, коли така політика здавалась неприйнятною, німецькому урядові гучно повідомлялось про намір Франції збройне протистояти новій окупації Рейнської області. 6 березня було скликано Рейхстаг; наступного дня, 7 березня, міністр закордонних справ фон Нойрат зустрівся з Франсуа-Понсе та іншими послами країн — учасниць Локарнських угод і вручив їм ноту про денонсування цих угод. Він додав, що «символічні підрозділи» входять у Рейнську область. З трибуни Рейхстагу виступив Гітлер: «На дружні пропозиції та миролюбні запевнення, що неодноразово повторювала Німеччина, Франція відповіла військовим союзом з Радянським Союзом, спрямованим виключно проти Німеччини, який є порушенням Рейнського пакту. Відтоді Локарнські угоди втратили своє справжнє значення і перестали існувати. Отже, Німеччина не вважає більше, що вона пов'язана з цими погаслими угодами». Воднораз німецький меморандум пропонував розпочати переговори з Францією і Бельгією для підписання договорів про ненапад протягом двадцяти п'яти років, які гарантуватимуться Англією й Італією, а також для підписання повітряної угоди. Подібні договори замість німецько-польського пакту 1934 року Гітлер запропонував східним сусідам Німеччини. Він згадав, нарешті, про можливість повернення Німеччини в Лігу Націй після її реформи. Насправді німецькі «символічні підрозділи» складалися з 19 батальйонів і 12 артилерійських батарей, тобто приблизно 30000 чоловік. Населення зустрічало їх з великим захопленням. Незабаром підійшли інші війська. 29 березня плебісцит схвалив дії Гітлера 44 мільйонами голосів, тобто 99 зі 100 осіб, що голосували. . 19 березня держави — учасниці Локарнських угод запропонували розглянути в Міжнародному суді в Гаазі питання про сумісність Локарнських угод з французько-радянським пактом; вони вимагали від німців обмежити чисельність їхніх збройних сил у Рейнській області і, чекаючи на висновки переговорів, що проходили на засадах німецького референдуму, передбачити нейтральну зону довжиною 20 км, контрольовану міжнародними військами. З іншого боку, чекаючи на підписання нового договору, Франція, Великобританія та Бельгія взаємно гарантували одна одній територіальну недоторканність на випадок німецької агресії. Фланден вважав, що ця декларація рівноцінна справжньому франко-британському союзові. 24 березня Гітлер рішуче відмовився прийняти ці «ганебні» пропозиції. Британський уряд поступився, і Болдвін вважав доречним запросити на обід посла фон Ріббентропа. Щодо Муссоліні, то він дуже добре розумів значне зміцнення, що його Гітлерові принесла нова окупація Рейнської області. Муссоліні посилив італійські гарнізони в Бреннері і відмовився виконувати свій план про вихід під ту пору з Ліги Націй. Одначе він заявив, що Італія не може погодитись на пропозиції Лондона. Цей момент Гітлер вважав сприятливим для запропонування 1 квітня широкої мирної програми, що розвивала німецький меморандум від 7 травня

21. Ускладнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не прихо­вували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними вер-сальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укла­дені після закінчення Першої світової війни.Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефі­опії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до збли­ження позицій сторін. 25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунк­тів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домови­лись про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У дого­ворі містилося твердження «про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі». Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін - Рим», а їхні учасники — «держави осі». У своєму виступі Муссоліні говорив про «вертикаль Берлін - Рим», подібну осі, навко­ло якої повинні будуть групуватися інші європейські країни.25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську «Угоду про­ти Комуністичного Інтернаціоналу» яка отримала назву «Антикомінте­рнівський пакт». Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати спів­робітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і засто­совувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну.Водночас було підписано і секретну військову угоду, у якій сторони зо­бов'язувалися «не вживати ніяких заходів», шо могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його «неспровокованого» нападу на Німеччину або Японію, а також без взаємної згоди не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. «Антикомінтернівський пакт» стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасш­табну війну проти Китаю.6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до «Антикомінтернівського пакту». Утворилося об'єд­нання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін - Рим -Токіо». Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції.22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецький договір про військовий союз, так званий «сталевий пакт». Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю «на суші, на морі і в повітрі».Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агре­сивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни.

22. Громадянська війна 17 липня 1936 року початок громадянської війни в Іспанії спричи­нив міжнародну кризу особливого характеру. Відомо, що Іспанія після періоду диктатури (Прімо де Рівери й Беренгера протягом1923—1931 рр.) у квітні 1931 року стала республікою. На виборах у листопаді1933 року помірковані здобули більшість, і головним лідером правих був Хіль Роблес. 16 лютого 1936 року на виборах, як у Франції, сформувався «Народний фронт», до якого увійшли всі ліві сили — від лібералів до комуністів. Праві здобули незначну перевагу голосів, а «Народний фронт» — перевагу в парламенті, здобувши 57 місць.Свідомість була перегрітою, і весь півострів охопили дуже сильні заворушення.Багато представників правих сил і військового командування, як генерал Франко,призначили військовий переворот після місяця лютого. Приводом стало вбивство ударною урядовою поліцією депутата-монархіста Кальво Сотело, що сталося 13 липня 1936 року. Невдовзі 17 липня в Іспанському Марокко вибухнув заколот, який 18 липня поширився в Іспанії.Командування заколотників очолив генерал Франко, і 25 липня у Бургосі був сформований заколотницький уряд.

23. 1928р. Італія запропонувала мирний, дружній договір, який мав аксемітизувати Ефіопію. Вона відмовилась і в 1932 році Італія почалася готуватися до бойових дій. 1935-1936 - розпочалися бойові дії на Ефіопії і в результаті захоплення цієї країни. Франція і Англія не втручались у справи Муссоліні вважаючи, що таким чином агресор заспокоїться, але Італія, Німеччина і Японія сприйняла це як слабкість СшА, Англії і Франції. 5 травня захоплення столиці Ефіопії аддіс- абеа.

24.Вашингтонская Конференция 1921-1922 року....конференция США, Великобритании, Китая, Японии, Франции, Италии, Нидерландов, Бельгии и Португалии; зафиксировала создавшееся после 1-й мировой войны соотношение сил в басс. Тихого ок., благоприятное для США. Важнейшие решения Вашингтонской конференции: Договор четырех держав, Договор пяти держав, Договор девяти держав. Советская Россия не получила приглашения на конференцию. Делегация Дальневосточной республики, прибывшая в Вашингтон, на конференцию не была допущена.

25.Далекий схід За змістом подій минулих років всю боротьбу з інтервентами і білогвардійцями Далекому Сході можна розділить п'ять періодів. Перший період – встановлення радянської влади біля Далекосхідного краю (грудень 1917 р. – березень 1918 р.) до падіння перших Рад під тиском об'єднаних сил інтервентів і контрреволюції (серпень – вересень 1918 р.). Другий період – падінням перших Рад (серпень – вересень 1918 р.). до перемоги далекосхідних партизанів над інтервентами і білогвардійцями, що привів його до закінчення першим етапом інтервенції (січень – лютий1920г.). Третій період – з початку другого етапу інтервенції і отриману освіту Далекосхідною республіки (березень – квітень 1920 р.) до розгромуНародно-революционной армієюсеменовцев та ліквідації «>читинской пробки» (жовтень – листопад 1920 р.). Четвертий період – від створення японськими імперіалістами «чорного буфера» під Одесою Примор'я (травень 1921 р.) до звільненняНародно-революционной армією північній частині Приморської області (квітень 1922 р.). П'ятий період – (середина 1922 р. до жовтня 1922 р. включно) остаточний розгром інтервентів і вигнання їх із Південного Примор'я, звільнення ВладивостокВже перші дні січня 1918 р. Японія надіслала свої кораблі до російських берегів. 12 січня у Владивостоцької бухті з'явився японський крейсер «>Ивами». Після ним 14 сі

26.Проблеми Африки та Сходу В той час як Китай прагнув визволитися з-під чужоземної опіки. Африка залишалася майже повністю колоніальним краєм. Єдиними незалежними територіями були Південно-Африканський Союз, зв'язки якого з Англією все слабшали, маленька республіка Ліберія, міжнародне значення якої було непомітне, Ефіопія та Єгипет. На погляд диктатора, колонізація була тим необхідніша Італії, що американські імміграційні закони 1921 і 1924 рр. практично забороняли італійцям перебиратись до США. Проте до 1932 р. Італія не виказувала відверто якихось планів щодо Ефіопії. Ще в листопаді 1919 р. італійський уряд запропонував Великобританії угоду про зони впливу в Ефіопії й одержав спочатку відмову. Але після невдачі на прямих переговорах 1924 р. з регентом расом Тафарі Маконненом Англія погодилася розпочати переговори з Італією в 1925 р. Тим часом Ефіопія вступила до Ліги Націй (1923 р.) за підтримки Італії. Англо-італійські переговори завершились обміном листами від 14 і 20 грудня 1925 р. Італія мала допомогти Англії домогтися від ефіопського уряду будівництва греблі біля озера Тана, що живить Блакитний Ніл, а також дороги від греблі до Судану. Натомість Англія надасть аналогічну послугу Італії для прокладання залізниці між Еритреєю та Італійським Сомалі через ефіопську територію. Зона, яку перетинатиме ця залізниця, та весь захід Ефіопії опиняться під економічним впливом Італії. Але Італія мала зобов'язатися не проводити робіт, здатних змінити режим Нілу та його басейну. Великобританія не вимагала ніяких зон впливу для себе. Франція висловила протест проти цієї угоди, спираючись на договір 1906 р., яким передбачалося збереження суверенних прав імператора Ефіопії. У червні 1926 р. Ефіопія також подала протест у Лігу Націй, заявивши, що ця угода становить загрозу її суверенітетові. Врешті, Італії пощастило заспокоїти ефіопський уряд і підписати з ним 2 серпня 1928 р. договір про дружбу, примирення й арбітраж строком на двадцять років. Цей договір передбачав, що жодна зі сторін не вдаватиметься до акцій, які можуть зашкодити незалежності іншої сторони (ст. 2). Між обома країнами буде розвиватися торгівля, їхні суперечки розв'язуватимуться шляхом примирення й арбітражу, «не вдаючись до сили зброї». Буде збудовано шлях між ефіопським містом Дессе та еритрейським портом Асеб, і Ефіопія матиме в цьому порту безмитну зону строком на тридцять років. Італія не одержала жодної економічної переваги в період 1928—1935 рр., і коли імператор вирішував запросити зарубіжних спеціалістів, він звертався виключно до Італії. Для Єгипту період 1922—1932 рр. був позначений довгою низкою марних переговорів з Англією. Вище вже згадувалося, що британською декларацією від 28 лютого 1922 р. було оголошено про кінець британського протекторату. Проте цей документ не встановлював справжньої незалежності країни. До укладення окремої угоди Англія обумовила за собою забезпечення комунікацій Британської імперії в Єгипті, захист Єгипту від агресії чи чужоземного втручання, захист у Єгипті чужоземних інтересів і меншин, а також збереження статусу кондомініуму (співволодіння) для Судану. З іншого боку, 15 березня 1922 р. Фуад 1 облишив титул султана й проголосив себе «величністю й королем Єгипту». За рік, 18 квітня 1923 р., була проголошена конституція парламентського типу. На перших виборах величезну більшість одержала партія Саада Заглула (який щойно повернувся із заслання) — «Вафд». Дуже швидко стало зрозуміло, що в Єгипті діють дві політичні сили — «Вафд» і король, які то співпрацювали, то боролися одна проти одної. Англійський уряд вів переговори то з урядом «Вафду», то з кабінетами меншості, підтримуваними королем.. На Середньому Сході період з 1921 по 1933 р. не був зовсім спокійний. Найтривожнішим регіоном була на початку Аравія. Проводир релігійної секти вахабітів Азіз Ібн Сауд, правитель Неджду, столицею якого є Ер-Ріяд, підписав договір про союз із Англією 26 грудня 1915 р. Але на відміну від Хусейна — глави роду Хашимітів. короля Хіджазу, шерифа Мекки — він не брав активної участі у війні проти Туреччини'

27.Американський континент Більшість американських держав були членами Ліги Націй. Уряд Мексики, який був тоді революційним і якого підозрювали в «більшовизмі», не запрошували вступити до цієї міжнародної організації. Аргентина, невдоволена постановами першої Асамблеї Ліги Націй у 1920 р., утримувалася від участі в її роботі. Такою самою була й позиція Перу й Болівії в 1921 р. Республіка Коста-Ріка заявила про свій вихід із цієї організації в грудні 1924 р. І нарешті, Бразилія зробила такий самий крок у 1926 р. під час обговорення питання про прийняття Німеччини в члени Ради. Взагалі латиноамериканські республіки розраховували на Лігу Націй у своєму протистоянні імперіалізмові США. Але їх швидко спіткало розчарування. . Американська політика втручання провадилася переважно на Великих Антільських островах і в Центральній Америці, причому демократ Вільсон практикував її так само, як і його республіканські попередники. Коли в 1921 р. до влади повернулися республіканці на чолі з Гардінгом, вони вирішили пом'якшити цю політику і, не відмовляючись від права на втручання, застосовувати її якомога рідше. Справді, Центральній Америці не загрожувала інтервенція з боку жодної неамериканської держави.Ухвалу про виведення військ оголошено 14 червня 1921 р., і останні морські піхотинці США були виведені звідти в 1924 р. після того, як інтереси американців у цій країні гарантовано спеціальною угодою. В серпні 1925 р. були виведені війська з Нікарагуа. Коли влітку 1922 р. мало не виник конфлікт між Нікарагуа, Сан-Сальвадором і Гондурасом, то, щоб забезпечити мир у цьому регіоні, Х'юз скликав у Вашінгтоні конференцію у справах Центральної Америки, в якій він сам, а також його заступник Самнер Велз — спеціаліст із міжнародних проблем і майбутній помічник державного секретаря при Франкліні Д.Рузвельті — зіграли визначну роль. Під головуванням державного секретаря п'ять республік Центральної Америки підписали 13 договорів про збереження миру, забезпечення роззброєння, координацію освітніх, соціальних, фінансових програм тощо. Два документи конференції мали особливе значення, а саме: ухвали про створен ня Трибуналу Центральної Америки (замість Суду 1907 р.) для розгляду конфліктів між республіками за винятком тих, які стосуються незалежного існування та суверенітету сторін, що підписали угоду. Гондурас, Сан-Сальвадор і Коста-Ріка мали намір скористатися цим судом, щоб висловити протест проти того, що вони вважали зазіханням на їхні права, — договору Брайєна —Чаморро, укладеного в 1914 р. США й Нікарагуа з метою можливого прокладення міжокеанського каналу через цю країну. Згодом ця проблема була розв'язана дипломатичним шляхом. Крім того, конференція виробила договір про мир і дружбу, за яким сторони зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи своїх сусідів навіть у разі громадянської війни. Коли в 1923 р. в Гондурасі спалахнула революція, США розірвали стосунки з повстанцями й висадили там свої війська, але, на відміну від звичаїв минулого, вони не окупували країну цілком, а домовилися з чотирма іншими центральноамериканськими республіками й організували вільні вибори. Американські війська були виведені з Нікарагуа тільки в серпні 1925 р. після того, як у лютому обрали президентом консерватора Солорсано. Але одразу після їхнього виведення генерал Чаморро — той самий, що підписав договір про канал, — організував державний переворот і проголосив президентом себе. Тоді США ввели знову війська, і новий Конгрес Нікарагуа обрав президентом Адольфо Діаса, якого визнали центральноамериканські республіки й великі європейські держави. Діас запропонував США підписати договір про союз, та президент Кулідж відмовився, щоб продемонструвати своє небажання встановлювати протекторат над Нікарагуа. Проти уряду Діаса виступив колишній віце-президент ліберал Сакаса, якого підтримувала Мексика. Справа Нікарагуа таким чином набрала вигляду боротьби за вплив між Мексикою та США. Мексикою, де з 1901 по 1921 р. точилася революція, правив починаючи з 1923 р. революціонер і антиклерикал генерал Кальєс. Сполучені Шта