Пенсійне забезпечення громадян в Україні.

Самостійна робота.

Реформування пенсійної системи. (УК від 23.04.1998р (Праця і заробітна плата 1998, 2003 №28-33). Положення “Про пенсійний фонд” Указ Президента України від 1.03.2001 №121

ЗУ “Про пенсійне забезпечення” (із змінами та доповненнями) 5.11.1991 №1931

ЗУ “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9.07 2003 №1058

ЗУ “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9.07.2003 №1057

1. Законом України “Про пенсійне забезпечення” від 5.11.1991р.(із змінами та доповненнями) передбачено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника.

Види державних пенсій:

1.Трудова пенсія:

-за віком;

-по інвалідності;

-в разі втрати годувальника;

-за вислугу років.

2. Соціальні пенсії.

Соціальні пенсії призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію:

а) інвалідам I та II групи, у тому числі інвалідам з дитинства, а також інвалідам III групи;

б) особам які досягли віку чоловіки 60років; жінки – 55років.

в) дітям - у разі втрати годувальника;

гГ) дітям - інвалідам віком до 16 років.

Право на пенсію за віком мають: чоловіки – після 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Пенсійне забезпечення провадиться органами соціального забезпечення. Призначаються пенсії районними відділами соціального забезпечення. Призначаються з дня звернення за пенсією.

Згідно прийнятого ЗУ “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” для визначення розміру пенсії за новими правилами будуть враховуватися два основні показника - трудовий стаж та заробітна плата особи.

Розмір пенсії за віком обчислюватиметься за формулою:

П=Зп*Кс, де

П- розмір пенсії, в грн..

Зп – заробітна плата (дохід) застрахованої особи, з якої обчислюють пенсію, в грн..

Кс,- коефіцієнт страхового стажу.

Для визначення однієї із складових цієї формули Зп для обчислення пенсії необхідно на підставі даних довідки про заробітну плату, нявної в пенсійній справі, визначити індивід. Середньоарифметичний коефіцієнт. Його визначають шляхом ділення заробітної плати особи за кожний місяць періоду, за який враховують заробіток, на середню заробітну плату в галузях економік за цей же місяць. Суму коефіцієнтів за весь період, за який враховують ЗП, ділять на кількість місяців, за які розраховано коефіцієнти заробітку.

Кс розраховують із наявності страхового стажу. Загальна величина не може перевищувати 0,75, а для осіб за списком №1 – 0,85.

Видатки на соціальний захист населення

Світовий досвід свідчить, що перехід до ефективної ринкової еко-иоміки можливий лише у межах більш загальних соціальних цінно­стей. З другої половини XXст. соціальні видатки почали розглядати­ся не як непродуктивні витрати, а як інвестиції в сьогоднішню та майбутню стабільність. У промислове розвинутих країнах видатки на соціальне забезпечення та страхування, починаючи з середини 80-х років минулого століття, становлять 14 — 15 % ВВП1. При цьому з метою скорочення видатків бюджету держава часто використовує партнерство з приватними організаціями, залишаючи за собою част­кове фінансування та загальне керівництво.

В Україні прийнято ряд нормативно-правових актів, що регулю­ють відносини у галузі соціального захисту населення. У Конституції України, Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, інших законах, актах Президента України визначено основні форми й методи соціального захисту на­селення. Так, Конституція встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист (ст. 46), що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право га­рантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуван­ням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального за­безпечення, створенням мережі державних, комунальних, приват­них закладів для догляду за непрацездатними.

Згідно з функціональною структурою видатків бюджетів Украї­ни розділ видатків «Соціальний захист та соціальне забезпечення» (код 1000) включає такі підрозділи: 1) соціальний захисту разі непра­цездатності; 2) соціальний захист пенсіонерів; 3) соціальний захист ветеранів війни та праці; 4) соціальний захист сім'ї, дітей та молоді; 5) соціальний захист безробітних; 6) допомога у розв'язанні житло­вого питання; 7) допомога на утримання житла; 8) допомога на за­безпечення житлом; 9) соціальний захист інших категорій населення; 10) дослідження і розробки у сфері соціального захисту; 11) інша діяльність у сфері соціального захисту.

Враховуючи гарантії, встановлені Конституцією України, держа­ва бере на себе зобов'язання зі здійснення більшої частини видатків | на соціальний захист та соціальне забезпечення населення. Так, з Державного бюджету України фінансуються:

а) державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослуж- і бовцям рядового, сержантського та старшинського складу строко­вої служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та осо­бам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсійними програмами);

б) державні програми соціальної допомоги (грошова допомога біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі про­грами і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшко­дування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з повер­ненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших на­ціональностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; до­вічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; частко­ве покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);

в) державна підтримка громадських організацій інвалідів і вете­ранів, які мають статус всеукраїнських;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; ґ) державна підтримка молодіжних громадських організацій на

виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян.

За рахунок коштів місцевих бюджетів здійснюється фінансуван­ня державних програм соціального забезпечення: притулків для неповнолітніх; територіальних центрів і відділень соціальної допо­моги на дому. Здійснюються видатки, спрямовані на соціальний за­хист, зокрема фінансуються пільги ветеранам війни і праці, допомо­га сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. Місцеві бюджети бе­руть участь у будівництві (реконструкції) житла для окремих кате­горій громадян.

Водночас практично всі напрями соціального захисту та забез­печення населення потребують реформування, у тому числі при­ведення у відповідність до європейських стандартів фінансових нормативів забезпечення. Так, нечітка невизначеність та невід­повідність нормативів фінансового забезпечення заходів щодо зай­нятості населення та соціального захисту безробітних обмежує надання необхідної фінансової допомоги з боку держави. Зокрема, потребує вдосконалення надання допомоги по безробіттю, в пер­шу чергу шляхом доведення її розміру до прожиткового мінімуму. На рівні законодавчого регулювання мають бути переглянуті нор­мативи розмірів допомоги сім'ям з дітьми при наданні державної допомоги.

Метою реформування обов'язкового (державного) соціального страхування є створення фінансове стійкої системи, яка забезпечу­вала б громадянам встановлені державою гарантії захисту від соці­альних і професійних ризиків, пов'язаних з втратою заробітку, здо­ров'я, а також ефективніше використання страхових коштів. Основ­ним положенням соціального захисту інвалідів має бути реалізація права інвалідів на економічне та соціальне забезпечення та на нор­мальний рівень життя за допомогою необхідних грошових виплат та медичного обслуговування1.

Законодавче необхідно врегулювати надання соціальної допомо­ги, а також форми соціальної допомоги, яка може надаватися в гро­шовій, матеріальній формі або у формі особистої допомоги (соціаль­не обслуговування). Необхідним є перехід на систему фінансування за методом адресного грошового відшкодування соціальних пільг. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2002 р. було затверджено Стратегію заміни системи пільг на адресну гро­шову допомогу населенню. Зазначена Стратегія має створити еко­номічні й соціальні передумови для підтримки незахищених верств населення та сприяти реалізації конституційного права на соціаль­ний захист. Запровадження адресної грошової допомоги населенню планується здійснити в три етапи, створивши при цьому єдиний реєстр одержувачів. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку фінансування видатків місце­вих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету» від 4 березня 2002 р. починаючи з 1 січня 2003 року го­ловні розпорядники коштів місцевих бюджетів повинні вести пер­соніфікований облік отримувачів пільг.

Слід підкреслити, що при проведенні фінансування заходів со­ціального захисту населення, зокрема при визначенні розмірів заробітної плати та соціальних виплат, необхідно додержуватися норм Конституції України та спеціальних законів, а також Євро­пейського кодексу соціального забезпечення та Європейської соці­альної хартії.

Порядок фінансування освіти

Освіта створює основу інтелектуального, культурного, духовно­го, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. У про-мислово розвинутих країнах видатки на освіту на всіх рівнях дер­жавного сектора, як правило, становлять від 4,5 до 7 % ВВП. У краї­нах, що розвиваються, видатки на освіту коливаються від 2,5 до 7,5 % ВВП і в середньому становлять меншу частину ВВП порівняно з про-мислово розвинутими країнами1. Водночас у більшості країн саме державний сектор прямо надає послуги у сфері початкової і серед­ньої школи в широкому обсязі, оскільки цей показник, як правило, перевищує 90 % від загальної суми витрат. Державний сектор впли­ває на попит освітніх послуг за допомогою таких чинників, як надан­ня студентам стипендій, субсидій і допомог через рішення, що сто­суються оплати навчання, а також через загальну структуру регу­лювання приватної освіти.

Конституція України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту (ст. 53), причому повна загальна середня освіта є обов'яз­ковою. Згідно з принципами, проголошеними Конституцією, держа­ва забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної серед­ньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної се­редньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.

Нормативно-правове регулювання надання освітніх послуг за­кладено у законах України «Про освіту», «Про професійно-технічну

освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту»1.

Чинним законодавством передбачено, що заклади освіти створю­ються органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями неза­лежно від форм власності, громадянами відповідно до соціально-еко­номічних, національних, культурно-освітніх потреб у них за наяв­ності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази,

педагогічних кадрів.

Фінансування державних закладів освіти, установ та організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, дер­жавних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Відповідно до ст. 61 Закону України «Про освіту» держава забез­печує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. При цьому кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутни­ми документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються.

Додатково заклади освіти як джерела фінансування можуть роз­глядати:

— кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфі­кації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

— плату за надання додаткових освітніх послуг;

— кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, уста­нов, організацій та громадян;

— доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майсте­рень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду при­міщень, споруд, обладнання;

— дотації з місцевих бюджетів;

— кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та до­ходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних по­забюджетних коштів;

— валютні надходження;

— добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

— інші кошти.

Згідно з функціональною структурою видатків бюджету видатки на освіту (код 0900) включають асигнування на: 1) дошкільну освіту; 2) загальну середню освіту (у тому числі загальноосвітні навчальні заклади; загальноосвітні спеціалізовані школи-інтернати та загаль­ноосвітні спеціальні навчальні заклади); 3) професійно-технічну ос­віту; 4) вищу освіту (вищі навчальні заклади 1 і 2-го рівнів акреди­тації та вищі навчальні заклади 3 і 4-го рівнів акредитації); 5) після -дипломну освіту; 6) позашкільну освіту та заходи з позашкільної ро­боти з дітьми; 7) програми матеріального забезпечення навчальних закладів; 8) дослідження і розробки у сфері освіти; 9) інші заклади та заходи у сфері освіти.

За рахунок коштів Державного бюджету України фінансуються видатки на:

а) загальну середню освіту, у тому числі спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), основані на державній формі влас­ності, та загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, основані на державній формі власності);

в) вищі навчальні заклади, основані на державній формі власності;

г) післядипломну освіту;

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують вико­нання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердже­ним Кабінетом Міністрів України.

Міністерство освіти і науки України розробляє пропозиції щодо обсягів фінансування з Державного бюджету на розвиток соціаль­но-культурної сфери, науки, навчально-виховних закладів, установ, організацій, що перебувають у функціональному управлінні міністерства. Спільно з центральними органами державної влади визначає економічні та фінансові норми і нормативи на утримання державних навчально-виховних закладів організовує збирання й аналіз державної та відомчої статистики і бухгалтерської звітності.

З Державного бюджету фінансуються лише наукові дослідження фундаментального й пошукового характеру або виконання науко­вих програм державного значення. Відповідно до Закону України «Про освіту» виконання їх здійснюється на конкурсній основі при відборі найбільш наукомістких та високоефективних досліджень у галузі техніки й передової технології в пріоритетні галузі народного господарства.

Виконання прикладних досліджень та розробок здійснюється за господарськими договорами і оплачується замовником. Виконання наукових досліджень доручається колективам науковців на кон­трактній основі.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансується дошкільна та загальна середня освіта (школи, дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи). На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають заклади освіти для гро­мадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. За раху­нок коштів обласних бюджетів та бюджету АРК фінансуються за­клади професійно-технічної освіти, що виконують державне замов­лення, а також вищі заклади освіти 1, 2, 3 та 4-го рівнів акредитації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим та спільній власності територіальних громад.

Поряд з державними та муніципальними освітніми закладами в Україні активно розвивається приватний сектор, який надає послу­ги у сфері освіти. Для цього сектора держава розробляє стандарти та систему норм, які визначають обов'язковий мінімум змісту освітніх програм, обсяг навантаження на учнів (студентів), а також мінімум кількості годин на вивчення тих чи інших предметів. На підставі цих стандартів та показників засновники приватних закладів освіти повинні розробити виробничі показники, на яких формуєть­ся кошторис.

Порядок фінансування науки

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу су­спільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інте­лектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зро­стання і невід'ємної складової національної культури та освіти, ство­рення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої полі­тики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культур­них та інших потреб.

У Конституції України зазначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співто­вариством (ст. 54). Отже, держава повинна приділяти велику увагу фінансуванню наукової та науково-технічної діяльності, що вклю­чає фінансування фундаментальних досліджень та видатків на роз­робку перспективних технологій і пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу.

Кошти виділяються на фундаментальні дослідження, пошукові та прикладні розробки; державні та міждержавні науково-технічні про­грами; державні премії України у галузі науки і техніки; фінансуван­ня наукових розробок з проблем стандартизації, сертифікації та ета­лонної бази, державних контрактів; фінансування наукової частини національних, міжгалузевих та галузевих програм тощо. У цій групі фінансуються науково-дослідні інститути, що виконують фундамен­тальні дослідження на державне замовлення, а також науково-дослідні організації, що перебувають на господарському розрахун­ку, але виконують державне замовлення з оплатою за рахунок дер­жавно-бюджетних асигнувань.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науко­во-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не мен­ше 1,7% ВВП України. Безпосередньо за рахунок коштів державно­го бюджету здійснюється фінансування фундаментальних та при­кладних досліджень і сприяння науково-технічному прогресу дер­жавного значення, міжнародним науковим та інформаційним зв'язкам державного значення.

Відповідно до законодавства бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування1. Базове фінансування надається для забезпечення: фундаментальних наукових досліджень; найважливіших для держа­ви напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної без­пеки та оборони; розвитку інфраструктури наукової і науково-тех­нічної діяльності; збереження наукових об'єктів, що становлять на­ціональне надбання; підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджує Кабінет Міністрів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, як правило, на конкурсній основі для:

• науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• забезпечення проведення найважливіших прикладних науко­во-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;

• проектів, що виконуються у межах міжнародного науково-тех­нічного співробітництва.

Порядок фінансування видатків на національну оборону

Конституція України закріплює як одну з найважливіших функцій держави, що є справою всього Українського народу, захист сувере-11 ітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економіч­ної та інформаційної безпеки (ст. 17). Отже, наша держава, врахову­ючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборо­ни, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжна­родної стабільності, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили України з необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності1. Саме на них покладе­но забезпечення оборони України, захист її суверенітету, територі­альної цілісності і недоторканності.

' Закон України «Про Збройні Сили України» в редакції Закону від 5 жовтня 7000 р. № 2019-ІП //Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 48. — Ст. 410 ( І наступними змінами та доповненнями).

Правовою основою оборони держави є Конституція України, за­кони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», інші законо­давчі акти та відповідні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Враховуючи значення оборони для функціонування суверенної і недоторканної держави, цілком виправданим є здійснення фінансу­вання її потреб виключно за рахунок Державного бюджету України, що визначається як Бюджетним кодексом України (ст. 87), так і спе­ціальним законодавством. Чинне законодавство також визначає мінімальну суму коштів, які мають бути спрямовані на фінансуван­ня потреб національної оборони — не менше 3 % запланованого об­сягу ВВП (ст. 2 Закону України «Про оборону України»)1.

Функціональна структура видатків на національну оборону (код 0200) включає видатки на військову оборону, цивільну оборо­ну, військову допомогу зарубіжним країнам, військову освіту, дослі­дження і розробки, іншу діяльність у сфері оборони.

Витрати Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, фінансуються Кабінетом Міністрів України за раху­нок коштів, що виділяються у встановленому законодавством поряд­ку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

Так, за рахунок коштів державного бюджету утримуються орга­ни військового управління — Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів Ук­раїни, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, ко­мандування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, при­значені для виконання функцій з управління, в межах їх компе­тенції, військами (силами), об'єднаннями, з'єднаннями, військови­ми частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління зазначених цен­тральних органів виконавчої влади, а також військові комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з питань загального військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготов­ки та мобілізації.

1 Закон України «Про оборону України» в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р. № 2020-ІИ //Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 49. — Ст. 420.

Міністерство оборони України є центральним органом виконав­чої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебу­вають Збройні Сили України. У межах встановлених повноважень Міністерство оборони України здійснює військово-політичне та ад­міністративне управління Збройними Силами України, а також все­бічно забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функ­ціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підго­товку до виконання покладених на них завдань та застосування, ком­плектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених дер­жавним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним викорис­танням, організує виконання робіт в інтересах Збройних Сил Украї­ни і надання послуг.

Збройні Сили України, що фінансуються за рахунок коштів дер­жавного бюджету, мають таку загальну структуру:

— Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

— види Збройних Сил України — Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили;

— об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні шклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

Керівництво Збройними Силами України в межах, передбачених Конституцією України, здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України.

Водночас чинне законодавство передбачає, що Збройні Сили Ук­раїни можуть здійснювати господарську діяльність. Так, земля, коди, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військо­вими частинами, військовими навчальними закладами, установа­ми та організаціями Збройних Сил України, є державною власні­стю, що належить їм на праві оперативного управління, та Івільняється від сплати всіх видів податків. Отже, законодавство передбачає можливість національних Збройних Сил отримувати доходи від господарської діяльності, що витрачатимуться на їх власні потреби.

2. Видатки місцевих бюджетів

Видатки на культуру і мистецтво

Складність правового регулювання фінансування витрат на культу­ру і мистецтво полягає у не лише в об'єктивних причинах, пов'язаних із загальним становищем у країні, а й у специфіці самої галузі культу­ри. З одного боку, культура не може існувати без свободи творчості і тому одне з найважливіших завдань правового забезпечення культур­ної сфери — це гарантування та забезпечення творчих свобод: свобо­ди художньої творчості, свободи слова, свободи друку тощо. З іншого боку, в умовах класичного ринкового господарювання значна частина організацій культурно-мистецької сфери є економічно неприбуткови­ми, але суспільне необхідними. З цього випливає, що суспільство (дер­жава) , яке зацікавлене в існуванні та розвиткові культури, повинно ство­рити такий правовий простір, у якому культура зможе існувати, зали­шаючись економічно неприбутковою, навіть за умов ринкової економі­ки. Відповідно до функціональної класифікації видатків до них належать витрати на утримання засобів масової інформації, у тому числі телеба­чення і радіомовлення, пресу, книговидання тощо, а також дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку2.

1 Стаття 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1992. — № 12. — Ст. 165 (з наступними змінами та доповненнями).

Згідно з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво їх включено до розділу «Духовний та фізичний розвиток» (код 0800) та підрозділу «Культура та мистецтво» (код 0821). Ці ви­датки включають фінансування театрів; художніх колективів, кон­цертних і циркових організацій; кінематографії; творчих спілок; бібліотек; музеїв та виставок; заповідників; клубних закладів; інших заходів і закладів у галузі культури та мистецтва.

При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджет­них коштів є Міністр культури України, міністри та керівники дер­жавних комітетів та відомств України, а також Автономної Республі­ки Крим, у підпорядкуванні яких перебувають підприємства, органі­зації, заклади культури. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є керівники відповідних закладів, підприємств та організацій.

Фінансування за Державним бюджетом України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпо­рядникам бюджетних призначень у межах встановлених поточним актом про бюджет асигнувань. З бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських (крім міст районного підпорядкування) та районних бюджетів фінансування здійснюється відповідно Міністер­ством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансо­вими відділами шляхом перерахування коштів з рахунків відповід­них бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бю­джетних коштів, що відкриті у відповідних територіальних органах Державного казначейства України. Після отримання коштів із бю­джету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому по­рядку перераховують кошти на реєстраційні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

З бюджетів міст районного підпорядкування, сільських та селищ­них бюджетів фінансування здійснюється відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Отже, у бюджетному фінансуванні ви­трат на культуру та мистецтво беруть участь усі ланки бюджетної системи України.

Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури от­римує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ куль­тури та мистецтва на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування.

Так, за рахунок коштів державного бюджету фінансуються такі заклади та заходи:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, за­твердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державна підтримка громадських організацій культури і мис­тецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії; ґ) державна архівна справа.

За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансують­ся також усі підприємства, організації та заклади культури, що без­посередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністер­ствам, державним комітетам та відомствам.

Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються голов­ним чином із відповідних місцевих бюджетів. Зокрема, до видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республі­канського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, належать державні культурно-освітні (бібліотеки, музеї та виставки) та театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республі­канського Автономної Республіки Крим і обласного значення, шко­ли естетичного виховання дітей, інші заклади та заходи у галузі мис­тецтва) .

За рахунок держави фінансуються державні програми підтрим­ки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформацій­них агентств тощо. Відповідно до функціональної класифікації ви­датків до них відносять витрати на утримання засобів масової інфор­мації, у тому числі телебачення і радіомовлення, пресу, книговидан­ня тощо, а також на дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку.

Особливість фінансування витрат на пресу, телебачення та радіо­мовлення полягає в тому, що з переходом до ринкових відносин де­далі більша їх частина працює на змішаних джерелах фінансування, серед яких основним стає самоокупність та доходи від діяльності, основаної на приватній власності. Державні програми телебачення, радіомовлення та преса, які одержують бюджетні асигнування, та­кож фінансують значну частину своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих переважно від надання рекламних послуг. У свою чергу редакції газет та журналів, що належать органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих бюджетів. Зо­крема, право місцевих органів на заснування власних засобів масо­вої інформації, призначення і звільнення їх керівників закріплено в ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».