Вісник СНТ ДонНУ 2014

зрозумілий представникам іншої країни – треба просто добре знати культурну традицію країни-реципієнта та вставити у анекдот щось знайоме саме їм. Іноді можна навіть більше не змінювати нічого, окрім цієї однієї деталі. Цією технологією давно користуються у жанрі політичного анекдоту, особливо напередодні будь-яких виборів. Ось один простий приклад: анекдот про абсурдний діалог, що спочатку здається фантастичними мріями («Або зробити такий ксерокс, тільки щоб об’єкти печатав, покласти туди зливок золота та ксерити, ксерити, ксерити…») закінчується фразою «А

(…) і говорить: панове міністри, є ще пропозиції щодо виходу з кризи?». На місті «(…)» здається, побував чи не кожен прем’єр-міністр України від часів незалежності, а на місці «виходу з кризи» запросто може бути будь-яка актуальна проблема: держбюджет, чи вирішення газової проблеми, чи транші МВФ. Проблеми виникають, якщо той самий анекдот треба розповісти іноземцю. Але їх теж досить просто вирішити: достатньо знати про країну, звідки прибув слухач, певні загальні факти, одне чи декілька прізвищ основних політиків та розповсюджені кризові ситуації і, замінивши ті ж самі два пункти (може ще потрібно буде змінити «міністрів» на певний аналог), отримаємо анекдот, яким можна розважити майже будь-кого. Це дуже схоже на універсальність гумористичного коду, проте, насправді, це, скоріше, його гнучкість. Він все ще потребує певних процесів додаткової адаптації, хоч і не дуже складних, але істотних. Різниця між системою кодування анекдотів та досліджуваним універсальним кодом культового кіно полягає саме у феномені універсальності культового кіно, який забезпечує глобальну інтегрованість такого коду, а, отже, – майже безмежний потенціал для розвитку міжнародних інформаційних та культурних відносин.

На відміну від бінарного коду, який використовує два символи, або будь-якого алфавіту (який у середньому використовує 28-32 символів) універсальний код культового кіно налічує в собі значно більшу кількість елементарних компонентів. Це може здатися додатковим ускладненням на шляху до його розуміння, але, де-факто, феноменальність явища у тому, що ефект прямо протилежний! З сотень компонентів можна вибрати лише два, або навіть один, і певною кількістю повторень досягти потрібного ефекту. Для ілюстрації цього конкретного моменту підходить прийом, який вважають однією із основних запорук культовості – велику кількість алюзій.

Один з найбільш важливих естетичних ефектів алюзії – це «створення близькості та відчуття спільності». Алюзії укріплюють зв’язок між автором та його аудиторією, перетворюючи їх на спільників, «які входять, говорячи образно, у закритий клуб, членам якого відоме «таємне рукостискання» [3, с. 118]. Такий вибір У.Ірвіна та Дж.Р.Ломбардо у характеристиці процесу наводить нас на думку про культове кіно – порівняння з закритим клубом одне з найпоширеніших порівнянь відносно до аудиторій будь-якого культового фільму. Особливо показовим у контексті цієї роботи може бути наведений її авторами приклад алюзії у «Сімпсонах» на культовий фільм «Випускник» (The Graduate, 1967), точніше навіть не сам факт прикладу, а те, як автори його описали: «Ті, хто не можуть встояти перед фільмом «Випускник», розшукуючи його глибокою ніччю серед різноманіття програм кабельних каналів, відчувають рідну душу та хіхікають від задоволення». Це практично парафраз вислову, який став одним з неформальних визначень культового кіно: «Що таке культовий фільм? Це будь який фільм, який ти будеш чекати до третьої години ночі, якщо його показують по ТБ, навіть якщо він є у тебе на відео» [4].

«Термінологія предмету «не працює». Міцна теоретична структура мислення про майбутнє не буде побудована з пористих матеріалів» – пише відомий дослідник міжнародних відносин Кен Бус. [5, с. 314] Тому, засноване на більш ніж абстрактному та відкритому до деформацій методі кодування, місце цього методу у теоретичній науці

51

повинно бути обґрунтоване теоретично, за допомогою емпіричних та прикладних досліджень з використанням диференційних підходів.

Використання алюзії, ремінісценції чи будь-якого іншого посилання на інші фільми зближує ці фільми, робить їх ближче до світової культурної традиції. Особливо актуальним це стає сьогодні, у нову інформаційну епоху, де умовно такі категорії дуже схожі на теги у блогах чи категорії сторінок Вікіпедії, а на деяких веб-сайтах про кіно жанри та сюжетні елементи стають тегами буквально. Одним із чинників, що сповільнюють інтеграцію українського світогляду у міжнародний універсальний код є те, що замало уваги українське культове кіно приділяє сучасним комунікаційним системам. Скажімо, інформація на найбільш популярний та відвідуваний сайт про кіно в Інтернеті – IMDb – про українські фільми вноситься поодинокими ентузіастами, вона неповна і досить часто бракує саме категорії «Movie Connections» – тієї, яка документує будь-які зв’язки фільму із іншими кінострічками. Масовий глядач, безумовно, є важливим у світовій системі кіноіндустрії, але не слід недооцінювати важливість більш вузьких (експертних) кіл, всередині яких, фактично, формуються ідеї, тенденції та новації у будь-яких сферах. Кіно може мати значний вплив на формування сприйняття української нації у колах людей по всьому світу, які не лише можуть бути зацікавленими у перегляді (а, значить, принести прибуток), а ще й, за умов певних художніх якостей, можуть стати, бодай частково, носіями українського національного коду, і не лише у просторі культового кіно.

Для України універсальність кодування культового кіно може стати одним з ключових інноваційних методів встановлення міжнародних комунікацій специфічного виду, яких наша країна конче потребує для поглиблення інтеграції у світове суспільство та остаточного подолання культурного та соціального комплексу залежності (у тому числі інформаційної) від більш розвинених держав, навчивши представників країни на різних рівнях не лише сприймати по-новому інформаційнокультурний контент, але й створювати його не менш інноваційно.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.МакКарті С. 60 культовых фильмов мирового кинематографа / С. МакКарті. – Екатеринбург:

У–Фактория, 2007. – 256 с.

2.Зірки кіно спустилися до «Миру». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://20minut.ua/Новини-Вінниці/news/163527

3.Ирвин У «Симпсоны» и аллюзия: самое худшее эссе / У. Ирвин, Дж. Ломбардо // Пер. с англ. М.Леоновича – Екатеринбург: У–Фактория, 2005. – 232 с.

4.Культовый фильм. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Культовый_фильм

5.Бус К. Вызов незнанию: теория МО перед лицом будущего // В кн: Международные отношения: социологические подходы / Рук. авт. колл. проф. П.А. Цыганков – М.: Гарадрики, 1998. – 320 с.

УДК 316.37

МОДЕЛИ КУЛЬТУРНОГО ЧЕЛОВЕКА

Д. В. Замогильнова, М. В. Колинько

Резюме. Данная статья посвящена изучению моделей культурного человека, его идеалов, которые изменялись под воздействием смены различных этапов жизни общества. Наблюдаются кардинально противоречивые представления о совершенном человеке представителей разных исторических эпох. Прослеживается тема параллельности таких наук как социология и экономика. В итоге было доказано существование в современном обществе модели социально-экономического человека.

Ключевые слова: модели человека, социально-экономическая личность.

52

Модель человека и особенности его поведения в различных сферах общественной жизни являются предметом исследований экономистов, социологов, психологов, политологов. Начало истории человека – момент осознания своего бытия, того факта, что он существует. С поиска ответа на вопрос «что я такое есть?» началась история проблемы самоидентификации человека в культуре и обществе.

Данная тема актуальна как в научном, так и в практическом плане, потому что попытки построения модели человека с ранних этапов человеческой истории и до современности вызывают споры, дискуссии и требуют своего осмысления.

Целью данной работы является анализ модели «социально-экономического человека» в современном обществе, ее характеристик и перспектив в контексте различных исторических моделей культурного человека.

Такие исследователи культурных моделей человека как И. Кант, К. Брунер, У. Меклинг, Й. Шумпетер и др. внесли огромный вклад в развитие социологии как науки. Многие социальные мыслители признают двойственность человеческой природы, определяя в ней наличие как животного, так и духовного начала.

К счастью, человек наделен способностью к духовной деятельности. Именно разум и духовность не позволяют человеку не уподобиться животному и сконцентрироваться лишь на своей естественной биологической основе. Человек – существо уникальное, предопределением которого можно считать культуротворчество, восстанавливающее и развивающее человеческий дух. Другими словами, человек становиться человеком лишь в культуре.

В отдельных науках используются различные аналитические инструменты и частные модели человека. Человек, личность — это субъект культуры, ее продукт и творец. И. Кант называл и культуру, и самого человека ноуменом, непознаваемой «вещью в себе», тайной. Культура хранит в себе многие загадки, которые пытаются расшифровать ученые. Часто разгадка – в древних культурных традициях, а также в характере современных людей. Всякий человек есть человек определенной культуры. Но значит ли это, что он — культурный человек? Об этом размышляли давно. И выявили своеобразные «модели» культурного человека. Они были различными в разные времена, но многое их и объединяло.

Принято выделять несколько моделей культурного человека, определенных его типов, локализованных в пространстве и во времени, представляющих систему ценностей соответствующей эпохи.

Первой в истории моделью культурного человека считается античная, или платоновская модель. Представители Древней Греции считали культурным, прежде всего, образованного человека, прошедшего школу воспитания ума, эстетики и нравственности, способного к длительному и целенаправленному образованию и склонному к рациональному знанию. Отличительными чертами культурных людей Древнего Рима были патриотизм, стойкость, честность, мужество, достоинство. Также все представители данной эпохи ценили умение владеть собой, поэтому культурный человек, в их понимании, должен быть внутренне организован, собран. Они говорили: «Владеющий собой выше завоевателя города». Только человек, способный к самообладанию, владеющий собой может стать правителем, считали они [1, с. 365]. И третья важная черта культурного человека, по мнению древних: нравственность. Культурный человек не может быть безнравственным. Эта модель дополнялась моделью, сформировавшейся на Востоке, в Китае, – конфуцианской (характеризующейся чертами человеколюбия «жень»). Согласно ей, культурный человек – это человек, следующий нравственным правилам и, прежде всего, золотому правилу – «не делай другому того, чего не желаешь себе».

53

Для культурного человека эпохи западного Средневековья идеалом являлся Бог, а совершенствование и достижение идеала постигалось путем страданий и испытаний. Согласно одной из классификаций, человек культурный – это человек-богослов. В условиях, когда мораль и образование всецело были подчинены религии, формировался аскетичный человек, смиренный, страдающий, жаждущий спасения с Божьей помощью.

Следующий тип модели человека сформировался под влиянием развития европейской культуры. Ее культурный феномен — человек эпохи Возрождения (XIV— XVI вв.). Это гуманистическая модель. Она предполагала резкое расширение сфер интересов человека, выход его на политическую арену. Человек занимается общественной деятельностью наряду со стремлением к знанию, которое делает его свободным от религиозной или иной зависимости. Фигура Леонардо да Винчи является идеалом эпохи Возрождения, он – универсальный человек (Homo universale) эпохи Возрождения. Характерные черты идеального человека: широкая и всесторонняя развитость, эрудированность, противостояние религиозной косности и догматизму, культурный универсализм.

Новое время выделяет отдельные науки со своей методологией и характеризуется новой моделью культурного человека. К обязательному требованию образованности добавляется весьма существенное: специализация в какой-то области знаний. Эта тенденция реально отражала процесс разделения труда, и модель человека этого периода получила название Homo faber. Эта модель человека-мастера. Антонио Грамши утверждает, что человека-строителя, созидателя (homo faber) невозможно отделить от homo sapiens, «поскольку не существует такой деятельности, из которой можно было бы исключить интеллектуальное вмешательство» [2, с. 205].

Модель современного человека (ХХ – ХХI в.в.) представляет культурного человека, который способен не только к проявлению национальных чувств, но и владеет планетарным мышлением. Характерные черты планетарно мыслящего человека: толерантность, профессионализм, способность к самосовершенствованию и саморазвитию, способность понимать и оценивать интеллектуальные и художественные достижения разных культур. Ведь человек не может замыкаться на своей частной жизни, быть представителем только одной культуры. Человек не должен забывать, что, прежде всего, он – человек планеты, всей Земли, он должен знать и уважать иные культуры. Чтобы быть культурным, необходимо обладать комплексным знанием экологии, политики, психологии, этики. Нужно умение подойти к проблеме со всех сторон, разных точек зрения; нужно знание языков, на которых говорят другие люди планеты. Важнейшим для нашего времени является требование культурного плюрализма. Толерантность и способность к взаимодействию в конфликтной ситуации

–определяющие характеристики человека данной модели.

Внастоящий момент остается актуальным вопрос о возможности существования «социально-экономического человека». Возможен ли синтез «полярных» моделей? Ведь если две модели – homo economicus и homo sociologies – принципиально несопоставимы, если двигаются строго параллельными курсами, то само существование экономической социологии оказывается под вопросом.

Всовременной научной литературе для обозначения экономического человека используется модель REMM – «изобретательный, оценивающий, максимизирующий человек», предложенная экономистами К. Брунером и У. Меклингом. Такая модель предполагает, что человек по поводу извлечения полезности из экономических благ ведет себя полностью рационально [3, с. 115–117]. Это предусматривает следующие условия:

54

1)информация, необходимая для принятия решения, полностью доступна индивиду;

2)человек в своих поступках в сфере экономики является совершенным эгоистом;

3)не существует никаких внешних ограничений для обмена (при условии, что обмен ведёт к максимизации полезности);

4)желание увеличить свое благосостояние реализуется только в форме экономического обмена, а не в форме захвата или кражи. Этот человек независимый, эгоистичный и компетентный.

Следующая модель человека – социологическая (homo sociologicus). Социологический человек ориентируется на господствующие ценности и нормы, ведет себя в соответствии с теми ролевыми ожиданиями, которые на него возлагает общество, зная, что за выполнение своих ролей он будет награжден, а за невыполнение наказан. Способы, которыми социологический человек добивается своих целей, продиктованы не только и не столько разумом, сколько эмоциями, ценностями и традициями. Согласно теории Линденберга, существует два вида модели социологического человека:

1.Акроним SRSM используется для характеристики социализированного человека, который выполняет свою роль в обществе и к которому могут применяться санкции.

2.Акроним OSAM применяется к тому типу людей, которые имеют собственное мнение, они восприимчивы к мнению окружающих, действующие.

Экономика и социология – науки, имеющие много общего. До становления социологии как самостоятельной науки многие вопросы, которые сегодня относятся к предмету социологии, исследовались в рамках классической политической экономии. Очевидно, что и сегодня, несмотря на разделение наук и разграничение их предметных областей, существует объективная необходимость в осуществлении междисциплинарных исследований экономистов и социологов.

Й. Шумпетер предлагает рассматривать экономическую социологию как элемент экономической науки наряду с экономической историей и статистикой. Он утверждал, что связь наук влечет и общность представлений о модели человека. По мнению немецкого социолога и экономиста П. Вайзе, эти модели – не более чем предельные, крайние случаи более общей модели человека, которую можно было бы назвать «homo socioeconomicus» [4, с. 115–130].

Допустим, что расположение двух этих моделей на общей оси или нескольких общих осях возможно. Первый способ их синтеза — простое сложение приписываемых человеку противоположных качеств. Подобное механическое сложение приводит к «охлопыванию» полюсов. Второй, более тонкий логический ход, — методом взаимного сближения и уступок найти компромиссную точку на оси между двумя полюсами. Именно эта точка в данном случае и должна указать адрес «социально-экономического человека», обретающего в силу своего промежуточного положения некие дополнительные качества. К примеру, реальный человек имеет одно свойство, которого нет у его специфических условных «коллег»: он обладает способностью согласовывать свое поведение со своими согражданами. Следовательно, действия можно разделить на две группы: направленные на удовлетворение потребностей и направленные на координацию поведения. «Человек социальных наук» согласует поведение со своими согражданами, а не просто уступает давлению со стороны системы или занимается эгоцентрическим сравнением альтернатив, в отличие от homo sociologies и homo economicus. Этот персонаж и будет называться homo socioeconomicus [5, с. 125–130]. Можно сказать, что homo socioeconomicus – это homo economicus, который научился общаться с другими людьми и живет не только ради максимально возможного

55

удовлетворения собственных потребностей, но и учитывает интересы окружающих; либо это homo sociologies, который не утратил свои потребности и волю к принятию решений. Homo socioeconomicus имеет внутренние и усвоенные предпочтения. Благодаря этим предпочтениям он становится зависимым от того, что делают другие. Человек становится значительным сам по себе, он теперь социальное существо. При этом он теряет часть своей автономии, но приобретает способность сотрудничать с другими людьми. Он вырабатывает «социальную структуру личности», «социальный облик» и может сам регулировать свое поведение.

Следовательно, можно сделать вывод, что вопреки распространенному мнению, экономическая и социологическая модели не считаются полярными или противоречащими друг другу. Причина их противопоставления кроется в некорректном понимании экономической рациональности и принципа индивидуализма. Homo sociologies и homo economicus являются специальными случаями социальноэкономического человека, которые могут существовать только в мире равновесия. Поэтому необходимо сравнить эти три модели современного человека (Табл. 1):

Таким образом, человек способен меняться под воздействием смены различных исторических эпох, каждая из которых обладает только ей присущими уникальными характеристиками. Однако, я считаю, что ни одна из выше перечисленных моделей культурного человека не является совершенной, идеальной. Поэтому, изучая эволюцию человека с момента его появления в этом мире и до современности, необходимо подходить к рассмотрению данного вопроса достаточно объективно.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1.Культурология: учебное пособие для вузов / под ред. Г.В. Драч. – Ростов-на-Дону: Феникс,

2011.– 576 с.

2.Культурология. История мировой культуры: учебное пособие для вузов / под ред. А.Н. Маркова.

–М.: ЮНИТИ, 2001. – 326 с.

3.Брунер К. Представление о человеке и концепция социума: два подхода к пониманию общества

/ К. Брунер // THESIS. – 1995. – Вып. 3. – С. 51–72.

4.Вайзе П. Homo economcus и Homo sociologicus: монстры социальных наук / П. Вайзе // THESIS.

–1995. – Вып. 3. – С. 115–130.

5.Автономов B.C. Человек в зеркале экономической теории / В.С. Автономов. – СПб.: Экономическая школа, 1998. – 235 с.

56

УДК 347.6

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СЕКРЕТНОГО ЗАПОВІТУ

О. Ю. Істоміна, І. М. Каліущенко

Резюме. У даній статі аналізуються проблеми правового регулювання інституту секретного заповіту, досліджуються прогалини в законодавчому врегулюванні цього питання та окреслюються шляхи їх вирішення. Вирішені колізійні питання визначення кола осіб, які мають право на ознайомлення з текстом секретного заповіту до відкриття спадщини та питання написання та підписання тексту заповіту.

Ключові слова: заповіт, секретний заповіт, закритий заповіт, складання заповіту, оголошення заповіту.

Роль спадкового права України є складною і багатогранною, воно забезпечує не тільки виконання волі заповідача, а й охорону прав та законних інтересів спадкоємців, інших зацікавлених осіб, здійснення управління спадщиною тощо. Спадкове право України та більшості іноземних держав виходить з поєднання двох основоположних принципів: свободи заповіту і охорони інтересів сім’ї, що відповідає першим двом підставам спадкування – за заповітом та за законом. Спадкування за заповітом відіграє провідну роль, оскільки надає можливість власнику на свій розсуд розпорядитися майном на випадок смерті. Цивільним кодексом від 1 січня 2004 року був передбачений новий вид заповіту – «секретний заповіт».

Увітчизняній науці сьогодні, на жаль, спостерігається недостатність

досліджувались такими науковцями, як Є.О. Рябоконь, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, Ю.О. Заіка, О.О. Первомайський, О.К. Печений, В.М. Кучеренко, Є.О. Харитонов, І.В. Спасибо-Фатєєва, В.Ю. Чуйкова та інші. Проте зазначеними авторами досліджувались або лише окремі питання спадкового права, або коментувалися відповідні норми ЦК. Наукових же праць зі спадкування за секретним заповітом не досить для повноцінного вивчення. Так, недослідженими залишаються такі проблемні питання, як недосконалість правового закріплення даного інституту, що має своїм наслідком неможливість практичного застосування секретного заповіту без виникнення спірних питань, що не врегульовані чинним законодавством.

Актуальність даної роботи обумовлюється необхідністю усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві. Метою є аналіз відповідних норм, змісту та особливостей правового регулювання інституту секретного заповіту, порівняння його із законодавствами інших країн, виявлення недоліків та формування рекомендацій для їх виправлення.

Інститут секретного заповіту не має історичного підґрунтя застосування в Україні, а це означає відсутність досвіду в цій сфері, що негативно відбивається на

змогу виділити його в окремий вид. Єдина його особливість полягає у нотаріальній

57

процедурі посвідчення заповіту, що є особливістю нотаріально процесуальних дій, які слід дотримуватися нотаріусу при посвідченні заповіту [2, с. 138].

Відповідно до ч.1 ст.1249 ЦК України, секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом [3]. З наданого в цій нормі визначення випливає, що незалежно від того, чи були ознайомлені зі змістом такого заповіту інші, крім нотаріуса, особи, він визнається секретним.

З цього приводу в літературі висловлюється сумнів щодо того, чи збережене в Законі розуміння самого слова "секретний", тобто "той, що тримається в таємниці, не сповіщається іншим" [4, с. 708], та наводяться аргументи, якщо хтось і може знати про зміст секретного заповіту разом із потенційним спадкодавцем, то це саме нотаріус, адже він наділений обов’язком забезпечувати законність у спадковому процесі, може мінімізувати можливість визнання такого заповіту нікчемним, тобто таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства [3].

Тому відповідно до цього, необхідно більш детально визначити в законі саме поняття секретного заповіту. Для цього необхідно звернутися до законодавства інших країн. Поняття заповіту в Україні та інших країнах співпадає. Але оскільки заповіт є одностороннім правочином, порядок вчинення відрізняється. Так, ЦК РФ у ст.1126 закріплює, що заповідач має право скласти заповіт, не надаючи іншим особам, у тому числі нотаріусу, можливості ознайомитися з його змістом (закритий заповіт) [5]. Аналогічне визначення міститься і в інших цивільних кодексах більшості європейських країн (Іспанія, Італія, Угорщина, Франція тощо) [6, с. 63].

Запровадження у вітчизняному спадковому законодавстві терміна, який використовується в законодавствах більшості іноземних держав, сприяло б єдиному розумінню цього інституту при необхідності застосування норм іноземного права. Я, також, підтримую цю позицію, так як вона є цілком виправданою.

Зрозуміло, що пересічний громадянин не має достатніх правових знань та не знайом з правилами для кваліфікованого складання заповіту. Тому, навіть після роз’яснень нотаріуса, можливі помилки в складанні заповіту, що можуть спричинити його недійсність. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачу точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту, чого він не може зробити при посвідченні секретного заповіту. Чинне законодавство України й так покладає на нотаріуса обов’язок зберігати таємницю нотаріальної дії, а справи щодо розголошення таємниці заповіту судовій практиці України невідомі [7, c. 215].

Ще однією причиною недійсності секретного заповіту може бути та обставина, що при написанні заповіту неможливо підтвердити, в якому стані знаходився заповідач та чи співпадали його воля та волевиявлення.

Особливо складними для вирішення є питання складання заповіту під впливом загрози або насильства, або коли заповідач не усвідомлює значення своїх дій. В зв’язку з цим, украй важливим представляється розширення повноважень нотаріусів стосовно підтвердження дієздатності заповідачів. Крім того, форма секретного заповіту, що здійснюється самостійно спадкодавцем без залучення свідків, може утруднити подальше тлумачення волі заповідача. До складання такого заповіту не залучаються інші особи, які можуть надалі пояснити і більш повно розкрити дійсні наміри і дійсну волю спадкодавця. Представляється обґрунтованим і необхідним доповнити законодавство таким положення, тим більше, що такі свідки могли б більш повно підтвердити дієздатність заповідача та, тим самим, виключити певною мірою подальші можливі спори з приводу здатності спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у момент здійснення секретного заповіту [8, с. 282].

58

Із самої природи секретного заповіту випливає, що коло осіб, які можуть його вчинити досить обмежене, оскільки написати заповіт можуть лише особи, які на це здатні. Тобто, це мають бути письменні особи, які не страждають такими фізичними вадами, які б не дали їм можливість особисто його написати. Такі заповідачі не можуть залучити до написання заповіту перекладача, особу, яка підпише заповіт замість неписьменного. Тому здається недоцільним надання права заповідачеві з фізичними вадами складати секретний заповіт за допомогою іншої особи, так як таке положення призведе, по-перше, до повної втрати свого значення поняттям "секретний", по-друге, збільшиться ймовірність розбіжності волі і волевиявлення заповідача в заповіті, а отже, і недійсність цього правочину, а по-третє, не буде досягнута сама мета складання секретного заповіту – максимально захистити його таємницю. З урахування вищевикладеного можна зробити висновок про необхідність включення до ст.1249 ЦК України положення про неможливість складення секретного заповіту особою, яка не може через свої фізичні вади зробити це власноручно.

Проблемним питанням вважається строк оголошення змісту секретного заповіту, оскільки він законодавцем не встановлений. Згідно з п.4.1 Наказу Мінюсту «Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України»

визначення дати оголошення заповіту має залежати від дати, коли до нотаріуса надійшли відомості про смерть заповідача, а також від тих заходів, які нотаріус має вжити для повідомлення всіх заінтересованих осіб про день оголошення заповіту. Але доцільно було б врахувати й те положення, що загальний строк для прийняття спадщини встановлений у шість місяців, отже, цей строк можна вважати максимальним. Інакше виходитиме, що спадкоємці, які дізналися про свої права на спадкування при оголошенні змісту заповіту та після закінчення строку на прийняття спадщини, будуть вважатися такими, що пропустили строк для її прийняття і закликатимуться до спадкування спадкоємці за законом [10, с. 66].

Потребує вирішення і питання підписання секретного заповіту. Тут можна виділити одразу дві проблеми: підписання самого тексту заповіту і підписання конверта, в якому міститься заповіт.

Щоб унеможливити тиск на потенційного спадкодавця з боку інших осіб, з приводу підписання конверта, у якому подається заповіт, необхідно внести уточнення, що підпис на конверті із секретним заповітом робить заповідач у присутності нотаріуса, бо тільки подання заклеєного конверта із заповітом самим заповідачем і його присутність при посвідченні конверта нотаріусом не є достатньою, щоб виключити можливість розбіжності волі заповідача з його волевиявленням [1, с. 62].

Що ж до підписання тексту секретного заповіту, то вирішити це питання буде дещо складніше. Спочатку необхідно торкнутися деяких проблем щодо самого тексту секретного заповіту. Згідно з п. 3.2 Наказу Мінюсту «Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус повинен роз’яснювати заповідачеві, що текст заповіту має бути складений таким чином, щоб розпорядження спадкодавця не викликало неясностей та суперечок після відкриття спадщини [9]. Але навіть якщо заповідач і дотримається цієї вимоги, ймовірність визнання такого заповіту нікчемним залишається, оскільки законодавець не надає чіткої відповіді на питання, чи необхідна наявність у тексті заповіту таких реквізитів, як дата і місце його складання. Як правило, умова про підписання правочинів сторонами є загальновідомою, і тому заповідач, зазвичай, ставить свій

59

підпис у кінці заповідального розпорядження без додаткової вказівки нотаріуса. Відомості ж про необхідність зазначення місця і дати складення заповіту не досить поширені. Отже, особа може і не знати про необхідність їх зазначення в тексті заповіту. А нотаріус не зможе вказати на цю помилку та надати можливість заповідачеві її виправити через заборону ознайомлення з текстом секретного заповіту. Вирішуватись ця ситуація може припущенням, що правове значення для настання юридично значущих дій має лише дата посвідчення заповіту, а не дата його складення.

Також, проаналізувавши ст. 1250 ЦК України, що визначає порядок оголошення

проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Але у даній нормі відсутнє законодавчо закріплений граничний строк для повідомлення близьких родичів спадкодавця про оголошення змісту заповіту та строку призначення нотаріусом дати такого оголошення.

Крім цього, проблемним питанням є обмеження суб’єктного складу осіб, яких нотаріус повинен повідомити про день оголошення змісту секретного заповіту (члени сім’ї та родичі спадкодавця). Законодавець також не приймає до уваги випадки відсутності в заповідача сім’ї і родичів, нез’явлення в зазначений час членів сім’ї і

с.63]. З цього приводу в літературі пропонується законодавчо закріпити можливість оголошення нотаріусом змісту заповідальних розпоряджень у присутності двох свідків зі складанням протоколу, у якому будуть зазначатись всі існуючі обставини

[11, 97].

Щодо процесуальних особливостей секретного заповіту слід зазначити, що проблеми таємниці та секретності нотаріальних документів лише починають досліджуватися, а практика посвідчення і оголошення секретних заповітів настільки мала, що не увійшла навіть до постанови Пленуму Верховного Суду

законодавства [10, с. 69]. Ці та інші обставини призводять до того, що секретний заповіт є зовсім непопулярною формою заповідальних розпоряджень, про що свідчить статистика за минулі роки. У 2012 році в Україні було вчинено 45 таких заповітів, у 2011 році – 23 [12].

Переглянувши судову практику за останні роки стосовно даної теми можна сказати, що абсолютна більшість позовів стосовно визнання секретних заповітів недійсними задовольняються. Це в основному пов’язано з вище згадуваними проблемами, а саме: низька правова освіченість українських громадян і самі особи, які складають заповіт.

Тому для уникнення прогалин у чинному законодавстві потрібно, насамперед, внести зміни до діючого ЦК України, а також використовувати досвід зарубіжних країн, в яких поняття «таємний заповіт» існує не один рік, а також де відсутні колізії стосовно даного питання.

Проаналізувавши статтю, треба зазначити, для подальшого розвитку секретного заповіту та виправлення помилок необхідно:

1. Визначити коло осіб, які мають право складати секретний заповіт;

60