Історія Донбасу

При характеристиці землеробства та тваринництва на території нинішнього Донбасу у XVIII столітті слід розрізняти два періоди: першу половину століття й другу. У першій половині XVIII століття правий берег Сіверського Дінця в межах нинішнього Донбасу не був заселений. В основному був заселений тільки лівий берег річки. Проте й тут поселенці часто під-

давалися руйнівним набігам з боку кочівників. Це заважало жителям нормально вести своє господарство. Вони змушені були витрачати багато зусиль і засобів для зміцнення своїх поселень і охорони території, виконувати казенні повинності. Проте в системі господарювання в першій і другій половині XVIII століття великої різниці не спостерігалося.

Микола

Пимоненко

(1862– 1912). Сінокіс

ники з малороських губерній. У 1765 році в Бахмутському гусарському полку в землеробстві й тваринництві було зайнято 875 працівників — чоловіків і жінок. Багато хто з них був із сусідніх сіл і міст, а також з Чернігівської губернії, Полтавського, Миргородського, Прилуцького, Охтирського, Сумського, Харківського полків. Наприклад, при 3-й роті в господарствах офіцерів працювали Костянтин Іванов, син Приколоти. Він прийшов сюди в 1763 році із слободи Йовсуг. Інший робітник, Федір Іванов, син Колісник — виходець з війська Запорозького, з містечка Кайдаки. З 1762 по 1764 рік він жив на хуторі донського козака Стешина. У нього були 2 сини

— Григорій і Матвій. Ще один робітник, Опанас Федоров, син Наконечний, прибув сюди з Охтирського полку. У Бахмутському повіті в поміщика Губерта в другій половині XVIII століття працював по найму селянин Терещенко із слободи Капустянці Роменського повіту, який прийшов по відпускному білету. Вільнонаймана праця застосовується також у господарствах заможних селян і козаків, церковнослужителів. Проте в цілому вільнонаймані працівники в сільському господарстві в ту пору складали дуже малий відсоток сільськогосподарських робітників.

У першій половині XVIII століття оброблялася лише невелика частина земель нинішнього Донбасу. По мірі заселення й освоєння території, починаючи із середини століття, посівні площі почали розширюватися. У 1764 році офіцери й рядові гусари полку Депрерадовича засівали зерновими 5051 десятину землі. Секунд-майор Рашкович засівав по 5

десятин ячменю й вівса, 80 десятин пшениці, 50 десятин жита. Командир 10-ої роти цього полку Павло Савельєв засівав 20 десятин жита, 25 десятин пшениці, 20 вівса, 10 ячменю й 16 проса. За даними економічних приміток у середині 80-х років XVIII століття в Біловодському повіті було всієї землі 590066 десятин. З них під поселеннями було зайнято 4086 десятини, орною — 147555, сінокісною

— 412008 десятин, лісу 6371 та непридатною 20046 десятин.

До кінця XVIII століття значно збільшилися площі оброблюваної землі на правому березі Сіверського Дінця. Зернові культури тут поширювалися такі ж, як і на Слобожанщині. У донесенні з Бахмутської фортеці в герольдмейстерську контору в 1728 році при характеристиці міста зазначалося, що тут вирощують жито, пшеницю, просо, ячмінь, горох, овес.

Важливе значення в землеробстві має врожайність хлібів. Залежить вона від низки чинників: кліматичних умов, якості ґрунтів, обробки та їх добрива.

Урожайність жита й пшениці в селищах однієї зони була різною. Три роки підряд у Ямполі селяни збирали лише вдвічі-тричі більше зерна, чим посіяли,

аз урожаю пшениці ледве повертали насіння. У Маяку й Слов’янську урожай видався хороший. Невисокі врожаї збирали і в Біловодському повіті. У добрі роки збирали проти посіву вчетверо більше,

ав середні — утричі. Траплялися й такі роки, коли ледве збирали посіяне. Серед зернових культур тут сіяли пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, коноплі, льон. Але головною культурою землеробства в повіті було жито.

Разом із зерновими культурами в Донецьких степах поширювалося городництво й садівництво. Овочі та фрукти тут водилися в дикому вигляді ще до заселення місцевості. Генерал

С.С. Пішчевич, серб, який знаходився на російській службі, у числі перших поселенців обживав місця по правому берегу Дінця ще будучи капітаном Слов’яносербського полку І. Шевича

у 1754 році. У своїх спогадах він повідомляв, що в цих місцях «у лісах дикі овочі, яблук і груш багато, а також в інших місцях і дикої виноградної лози відшукати можна». Говорячи про труднощі, які переживали слов’яносербські поселенці на перших порах, він писав далі, що «городів і зелені на їжу в перший рік ні в кого не було. Поки завели, харчувалися диким часником, цибулею, іншими травами».

Жителі розводили городні культури на своїх присадибних ділянках (городах). Серед них — капуста, ріпа, редька, цибуля, часник, морква, огірки тощо. В «Описании Воронежского наместничества 1785 г.» повідомлялося, що в Біловодську овочі сіють більше в полях, у тому числі капусту, огірки, петрушку. Розводили тут і баштанні — кавуни та дині. У той же час зазначалося, що садів тут немає. Цей факт свідчив про те, що жителі тут були переселенцями з Росії.

У другій половині XVIII століття на Слобожанщині, у тому числі і в тих повітах, які нині відносяться до Донбасу, почали розводити картоплю. До

Про впровадження в межах Донбасу картоплі, яку звали земляними яблуками, писав академік Гільденштедт, який подорожував у нашому краї. Він повідомляв, що з власної волі жителі розводять тут і іншу рослину, відому під ім’ям волоської ріпи, а також брукву, або циганку. «Малоросіяни, — відмітив академік, — узагалі дуже люблять усілякі овочі й не задовольняються, як великороси, однією капустою». Жителі Донбасу розводили також сади й виноградники.

Той же академік Гільденштедт бачив у одного жителя Слов’янська виноградник зі 100 кущів, а по дорозі на Маяки на піднесеності в невеликій балці виноградник з 400 кущів. Свій сад і виноградник був у Святогірського монастиря.

Поміщики вважали за правило вирощувати у своїх маєтках плодові сади. І

не було такого маєтку, де б був відсутній сад. Це видно з економічних приміток до Бахмутського й Слов’яносербського повітів. Так, у поміщиці Раїси Шахової, спадкоємиці полковника Рашковича, сад був і в селі Рубіжному, і біля млина на березі Дінця в районі нинішнього міста Привілля.

У невеликому селі Світличному, що належало Іллі та Івану Петровим, по 5-й ревізії було 30 дворів, 93 чоловічих душі і 74 жіночих. У ньому знаходилося два панських будинки з плодовими садами. Нерідко, окрім садів, поміщики мали виноградники. У поміщика П. Штерича в селі Білому були два сади, а також «проти села і панського будинку, — як писав сам Штерич, — за річкою Білою на горі між Лісовим байраком — виноградник».

Деркульський кінний завод. Фото кінця XIX ст. Нині с. Данилівка

Біловодського

району

Деркульський кінний завод. Тренерська конюшня

На

наступній

сторінці:

Деркульський кінний завод

«Японський»

манеж

Інтер’єр

«Японського»

манежа

Адміністративний будинок

Важливим етапом в історії Донбасу вважалося відкриття родовищ кам’яного вугілля в краї. Про те, де і як це відбулося, існує багато легенд та версій. За переказами, під час Азовського походу Петра I солдати знайшли чорний мінерал і разом з дровами поклали його у вогнище. Мінерал розжарився, видаючи великий жар. Цар, який сидів біля багаття, зацікавився горючим каменем, який був ні чим іншим, як кам’яним вугіллям. Оглянувши шматок горючого каменя, Петро I ніби вимовив пророчі слова: «Цей мінерал, якщо не нам, то нащадкам нашим, дуже корисний буде».

Це, звичайно, красива легенда. Немає точних даних, де й коли вона народилася. Одні стверджують — на Доні, інші — на Кальміусі. А коли вперше в кінці XVIII століття промислова розробка кам’яного вугілля почалася в Лисичій балці на Сіверському Дінці, цю легенду почали пов’язувати з місцевістю, де нині розташоване місто Лисичанськ. Проте ще на початку XIX століття відомий гірничий інженер і вчений Є.П. Ковалевський на основі архівних документів відкинув цю версію.

Щодо згаданої легенди, то ні на Доні, ні на Кальміусі, ні в районі нинішнього Лисичанська вона виникнути не могла. На Доні — через те, що там немає кам’яного вугілля. В інших названих місцях тому, що Петро I там не бував. Адже історія зафіксувала майже кожен крок царя. Краще всього, здається, легенда про горючий камінь прив’язується до місцевості, що лежить у верхній течії річки Лугані, правої притоки Дінця. Відомо, що 26 квітня 1709 року Петро I з Азова прибув у Троїцьку фортецю (Та-

ганрог), а 15 травня був уже в Бахмуті, звідки через день, 17 травня, виїхав на річку Лугань для зустрічі з військами. Там стояли Ізюмський і Харківський слобідські полки, якими командував бригадир (бригадний генерал) Ф.В. Шидловський.

Саме тут, у верхній течії Лугані, і знаходиться балка Скелевата, де в 1721 році бахмутські солевари Микита Вепрейський і капітан Семен Чирков уперше в Донбасі відкрили поклади кам’яного вугілля. Зв’язавши легенду про горючий камінь з цією місцевістю, у якій дійсно в травні 1709 року побував Петро I, ми наближаємося до реальних умов, додаємо їй правдоподібності. У такому разі легенда досягає своєї мети.

Перший документ про відкриття кам’яного вугілля

в Донбасі

ВБерг-коллегиивыписка. Впрошлом1722годуянваря 20-годнявБерг-коллегиюотпрези- дентагосударствеенойКаморколлегии- господинаГалицынаприсланодляобъ- явленияразныхруддляпробвдвухбо- чонкахдаещевбочонкеземляногоуголья, которыедесысканыблизБахмутских соляных заводов.

ЦДАДА СРСР, ф. Берг-колегії, д. 629, арк. 71

Відкриттю кам’яного вугілля в Донбасі присвячено багато книг. Проте проблема ця до останнього часу не була глибоко досліджена. Допускалася плутанина у висвітленні місцезнаходження вперше відкритих кам’яновугільних родовищ, необ’єктивно оцінювався внесок рудошукачів. Відкриття кам’яного вугілля в Донбасі безпідставно приписувалося російському рудошукачеві Г. Капустіну, який ніколи не був на українській землі. У той же час принижувалася роль справжніх першовідкривачів кам’яного вугілля в Донбасі — Микити Вепрейського та Семена Чиркова [62].

У 1949 році вийшла збірка документів за редакцією професора Зворикіна «Открытие и начало разработки угольных месторождений в России» [63], значна частина документів якої відноситься до Донбасу. У 1952 році був виданий скорочений варіант цієї книги. Заслуга вченого полягає в тому, що він виявив і опублікував багато документів архіву стародавніх актів, зробивши їх доступнішими дослідникам. Проте сам автор, як бачимо, не повністю зрозумів їх зміст. Найважливіший архівний документ — перше свідоцтво про відкриття кам’яного вугілля в Донбасі в 1721 році — він навіть не помістив у підбірці документів про відкриття кам’яного вугілля. Мова йде про запис у журналі Берг-колегії, який показує, що 20 січня 1722 року президент Камер-колегії Голіцин передав Берг-колегії зразки руд у двох бочонках і в одному бочонку кам’яне вугілля, яке було знайдене поблизу Бахмута. Про цей документ професор Зворикін лише повідомив у своїй вступній статті, не давши йому ніякої оцінки. Таким чином, найперший документ про відкриття кам’яного вугілля в Донбасі він свідомо проігнорував. Учений не зупинився на цьому. Він пішов на подальшу фальсифікацію документів, коли викреслив кінець листа англійського вугільного майстра Ніксона з

Бахмута в Берг-колегію від 7 січня 1725 року. У викресленій пропозиції було сказано: «А он, которому б надлежало показать уголье, здесь не обретается» [64].

У цих рядках мова йшла про Г. Капустіна. З усіх членів експедиції Ніксона лише один Капустін мав завдання показати ті місця, де він брав вугілля. Проте Г. Капустін до Бахмута не поїхав. Його функції були вичерпані ще в Бєлогір’ї на Дону. Коли експедиція встановила, що в тому місці в с. Бєлогір’ї, де ніби брав вугілля Капустін, насправді вугілля не виявилося, він повернувся до Петербурга. До Бахмута Капустіну нема чого було їхати. Він там ніколи не був і показати нічого не міг.

Однак професор Зворикін, перекручувавши документи, намагався створити видимість присутності Капустіна в Бахмутській провінції. Він стверджував, ніби Капустін, обстеживши родовище кам’яного вугілля на річці Біленькій, заявив: «Я сподіваюся, що тут можна добрий вугільний завод завести». Насправді ці слова належать англійському вугільному майстрові Ніксону [65].

Тепер цю фальсифікацію Зворикіна може легко виявити навіть школяр, прочитавши текст указаного донесення Ніксона в Берг-колегію від 7 січня 1725 року, який завдяки книзі «Відкриття Донбасу» став доступний читачам [62].

Дуже великий обсяг роботи виконали автори книги «Історія геологічних досліджень Донецького кам’яновугільного басейну». Вони простежили хід геологічних досліджень Донбасу за два століття, виявили безліч документів. Проте, не проявивши самостійності в аналізі, оцінці документів, вони пішли за схемою Зворикіна й щодо найважливіших моментів відкриття Донбасу стали на шлях спотворення істини.

Свій внесок у фальсифікацію історії відкриття кам’яного вугілля в Донбасі зробив і академік Г. Бакулєв. У моногра-