Історія Донбасу

Зображення

Степана Разіна в додатку до гамбурзької газети. 1670 р.

На початку XVIII століття на території Донбасу виник селянсько-козацький рух під керівництвом Кондратія Булавіна, що перекинувся потім на Дон, Волгу та інші райони Російської імперії. Повстання було викликане посиленням феодальної експлуатації селянських мас і козачої голоти. Безпосереднім поштовхом до повстання послужили дії карального загону князя Ю.В. Долгорукого, відправленого на Дон для розшуку й повернення збіглих селян.

Виконуючи покладену на нього царем місію (указ Петра I від 6 липня 1707 року [101]), Ю. Долгорукий свій загін, у якому було 172 особи, розділив на кілька частин. Ці загони з Азова й фортеці Троїцької попрямували вгору по Дону та його притоках, учиняючи насильство й розправу. Зі своїм загоном Юрій Долгорукий восени 1707 року опинився на р. Айдар. Тут 9 жовтня 1707 року біля Шульгинського козачого містечка на князя Долгорукого напав загін повстанців Кондратія Булавіна, у якому налічувалося 200 осіб. Вони вбили князя Ю.В. Долгорукого, його офіцерів і солдатів. Про подальші дії Булавіна на Айдарі та Дінці розповідається в листі полковника І. Тевяшова, написаному в жовтні того ж 1707 року.

Дізнавшися про те, що трапилося в Шульгинському містечку, полковник Ри-

бінського (Острогозького) полку І. Тевяшов зібрав своїх старшин на кордонах свого полку із землями Донських козаків, де спалахнуло повстання, установив пости для спостереження. «Таємним звичаєм» він послав у козачі містечка свого посильного для розвідки. Повернувшися 19 жовтня, розвідник доповів, що після вбивства Ю. Долгорукого Булавін «послал от себе письма прелестные по Айдару и в донецкие, и в донские верхние городки,

ина Медведицу, и на Хопер». У цих листах К. Булавін закликав «побити до смерті» направлених Долгоруким карателів, а козакам велів іти до нього, а хто не приєднається, тим загрожував стратою.

Улисті полковника Тевяшова повідомляється, що Булавін відправив у Черкаське містечко на Дон третю групу своїх людей з метою залучити донських козаків. Звідси видно, що до цього були послані ще дві такі групи. Але на дві попередні ще не було відповіді. З донських містечок до нього ще ніхто не прибув. Розвідник повідомив полковнику Тевяшову, що

«хочет он, Булавин, собрався, итить в украинные городы, которые с ними пограничны, для коней и для добычи, потому что при нем собралось много бурлаков, бесконны и безоружны,

ибезденежны...». Думається, що під

бурлаками тут слід розуміти не стільки тих волзьких трудяг, які тягнули на собі судна по річці, скільки збіглих людей, які не мали притулку, бродили по південних просторах країни.

Того ж дня, 19 жовтня, прийшов до полковника Тевяшова козак його полку Володимир Мануйлов з товаришем своїм і розповів, що були вони «на Бахмуті для промислу свого». Поверталися звідти через козаче містечко Старе Боровське, як називали у той час нинішнє Боровське. 12 жовтня в Старе Боровське приїхали булавінці на чолі з отаманом. Жителі містечка вітали повстанців. Проте в отамана Старого Боровського містечка неспокійно було на душі. Він сказав Булавіну і всім його старшинам: «Заколихали всією державою. Що робитимете, якщо прийдуть війська з Росії? — І сам відповів: — Тоді й самі пропадете, і ми загинемо». У відповідь на ці зауваження Булавін сказав: «Не бійтеся, цю справу я почав робити не просто. Був в Астрахані, у Запоріжжі і на Терках. І вони, астраханці, запорожці й терчани (малися на увазі терські козаки) усі йому присягу дали, що прийдуть до нього на допомогу, і незабаром вони будуть тут».

Чи був насправді Булавін у всіх названих краях, чи заручився підтримкою, не зовсім зрозуміло.

Можливо, щоб заспокоїти козаків Боровського, він видавав свої мрії за дійсність. Що ж до подальшого маршруту Булавіна із Старого Боровського, то Мануйлов повідомив, що «підуть вони по козачих городках в Нове Боровське, у Краснянськ, на Сухорев, на Кабаннє, на Міловий Брід, на Сватови Лучки, на Бахмут». Містечка тут названі не послідовно один за одним по дорозі, а врозкид. Отже, мова йшла не про певний маршрут, а тільки перераховувалися містечка, що лежали на північний захід від Старого Боровського.

У листі полковника повідомлялося, що булавінці по дорозі будуть козаків до себе «привертати». А якщо які з ними не підуть, повернувшись назад, вони будуть палити й грабувати. А коли містечка свої до себе схилять, підуть по землі Ізюмсь-

кого полку по містах до Рибного (Острогозька). Тут вони «і кіньми, і рушницею, і платтям поповняться». Після цього підуть до Азова й Таганрога та звільнять засланих і каторжних, «які їм будуть вірні товариші». А навесні, зібравшись, планували піти «на Воронеж і до Москви».

Тут зображена ціла програма повстанців і методи її здійснення. Імовірно, сам Булавін оголосив про це козакам Старого Боровського містечка. Можна вважати, що в успішному її здійсненні були чималі сумніви не тільки в рядових козаків, але й у самого ватажка.

На перших порах повстанців підтримали жителі шести козачих містечок, які лежали по Дінцю й Айдару: «Трехизбянской, да Старое и Новое Боровское, да Новый Айдар, Шульгин, Белянск, и пошли за ними ж, в тех городках жителев 291». Проте чотири містечка не підтримали повсталих: «...А Закотной городок и Осинова Лука не сдались; также и в Старой Ойдар и в Краснянск их, воров, не пустили».

Детальніше розповідається про невдалу спробу Булавіна схилити на свій бік козаків Староайдарського містечка. У той час, коли Булавін підійшов до Старого Айдара, у цьому містечку знаходилася якась стороння людина, ймовірно, від князя Юрія Долгорукого. Булавін дві доби стояв перед Старим Айдаром, вимагав видати йому посланця, щоб убити його. Проте отаман і козаки Старого Айдара були непохитними. Вони не схилилися на бік Булавіна і, як повідомляв очевидець, «у містечко до себе його не пустили, і посланого не видали». У кінці листа повідомлялося, що з «донських містечок, які по річці Дону, при ньому, Булавіні, немає жодної людини». Таким чином, перші дні повстання показали, що навіть тут, на батьківщині Булавіна, серед козаків не було єдності. Сорок відсотків містечок відмовили йому в підтримці.

До останнього часу не було ясності, де знаходилися Нове й Старе Боровське містечка, згадувані в документах про Булавінське повстання. Нам удалося

встановити, що Старе Боровське містечко — це нинішнє Боровське, селище, підпорядковане Сіверськодонецькому міськвиконкому. Нове ж Боровське містечко було утворене в 1707 р. вихідцями з Боровського на р. Боровій. Згодом його назвали Боровеньками.

Намагаючись здійснити свою програму, Булавін піднявся вгору по Айдару, щоб іти вбік Острогозька (Рибного). Проте в районі містечка Закотного шлях його загонам перегородили вірні царю домовиті козаки й калмики на чолі з донським отаманом Лук’яном Максимовим. Повстанці зазнали поразки в бою й були розсіяні. К. Булавін з групою вірних козаків утік у незаселені місця на Міус, звідти перейшов в урочище Клинове на Кальміусі, а потім поїхав на Запорожжя. У Січі він з’явився до кошового отамана й показав знадливі листи до Війська Запорозького від усього Війська Донського. При цьому

він заявив, ніби Військо Донське відокремилося від государя, і почав кликати запорожців іти на Русь бити бояр, дворян, відкупників і піддячих. Тричі з цього приводу збиралася рада в Січі. Проте в запорожців не було єдиної думки. Молоді козаки вимагали від старшини йти на Україну бити панів і орендарів. Але їх стримували люди похилого віку, які бачили дві перешкоди проти походу: тепла зима, не зовсім замерзли річки. І друге — у Москві знаходилися запорозькі козаки, які поїхали за платнею. Через бунт січовиків вони могли втратити голови.

Після цього Булавін вийшов з Чортомлицької Січі й піднявся у фортецю Кодак. Звідси він знову почав підбивати запорожців на бунт. Кошовий Петро Сорочинський рішуче відмовився діяти з Булавіним. Тоді молоді запорожці змістили Сорочинського й кошовим обрали Костянтина Гордієнка. Але й він відмовив у

Микола

Пимоненко. У похід. 1902

підтримці Булавіну. Тоді молоді запорожці заявили, що вони підуть з Булавіним тільки тоді, коли він залучить на допомогу собі калмиків, черкес, татар Бєлгородської й Ногайської орд. А поки прибудуть орди, Булавіну дозволили збирати до себе вільних людей.

Незабаром до Булавіна приєдналося кілька сотень вільних запорожців. З ними він перейшов на лівий берег Дніпра й зупинився на річці Вороній, нижче Звонецького порогу. Окопавшись там, він почав розсилати від себе закличні грамоти. У січні 1708 року на берегах Кальміусу і в районі між Тором та Бахмутом з’явилися загони запорозьких козаків, озброєних артилерією.

У березні 1708 року Булавін прибув на Хопер. Пристанське містечко, де знаходився отаман повстанської армії, перетворилося на центр повстання. Звідси розсилалися знадливі листи із закликом до повстання, яке швидко поширювалося на сусідні повіти, а також на Лівобережну й Слобідську Україну. На початку квітня 1708 року Булавін попрямував до адміністративного центру донського козацтва Черкаська. Назустріч ньому двинув свої сили отаман війська Донського Л. Максимов. На р. Лисковатці, нижче містечка Паньшина, 9 квітня відбувся бій. Булавінські загони розбили військо отамана Максимова. Рядові козаки перейшли на бік повстанців [102].

1 травня 1708 року відбулося повстання в м. Черкаську. Місто майже без бою перейшло до рук повстанців. 9 травня 1708 року К. Булавін був обраний отаманом Війська Донського. Колишнього отамана Л. Максимова повстанці стратили. Намагаючись організувати похід на Москву, Булавін прагнув заручитися підтримкою запорозьких і кубанських козаків, старовірів і навіть Ногайської орди. Царський уряд направив на Дон війська. Щоб перешкодити цьому, Булавін надіслав лист Петру I. Загони повстанців під керівництвом отаманів І. Некрасова, І. Павлова и Л. Хохлача він двинув на Волгу. 12 — 13 травня 1708 року вони

взяли Дмитрієвськ, 26 травня приступили до облоги Саратова, проте оволодіти містом були не в силах. Тоді повстанці направили свої загони на Царицин і 7 червня захопили його.

Лист К. Булавіна на ім’я отамана запорожців К. Гордієнка прийшов 17 травня. Булавін повідомляв про перемогу в Черкаську, про страту колишнього отамана Л. Максимова й про обрання Булавіна отаманом Війська Донського. Тут же він писав про концентрацію державних полків на р. Дінці біля Святогірського монастиря та про їхній намір іти на місто Черкаськ, де знаходився штаб повстанців.

У кінці травня Булавін прибув до Бахмута й звідти надіслав на Січ універсал, у якому закликав усіх запорожців іти під слободу Ямполь, щоб дати відсіч князеві Василю Володимировичу Долгорукому, який прийшов на південь, щоб знищити всіх узагалі козаків. Отримавши цей універсал, запорожці почали переходити до Булавіна окремими групами з кількох сотень козаків. Наприклад, 30 травня до Булавіна перейшла з кумачовими прапорами партія в 300 козаків, 9 червня перейшла друга партія в 500 осіб. Усього набралося близько 1200 козаків.

Дізнавшись про це, цар Петро I направив князеві В.В. Долгорукому лист від 14 червня, у якому вимагав гострозоро стежити за тим, щоб не дати об’єднатися запорожцям з донцями. Запорожці ж 24 червня 1708 року одержали лист наказного отамана Війська донських козаків Іллі Григор’єва. Він переконував запорожців не вірити «знадливим листам і словам того злочинця Кіндрашки Булавіна», який поширює брехню, ніби Військо Донське відійшло від великого государя, навпаки, вірно служило й служить своєму великому государеві Петру Олексійовичу та готове скласти свої голови за православну віру й за великого государя.

Не дивлячись на сміливість, відвагу й винахідливість, проявлені Кіндратом Булавіним, успіх його був нетривалим. Прагнучи поширити повстання на значній території, булавінці розпорошили свої

сили. Усіх добровольців, які прийшли до нього, він розділив на два загони. Перший загін у складі 5000 чоловік він направив під місто Азов. Другий загін діяв під керівництвом отаманів М. Голого, С. Драного, С. Безпалого, який відправився в район Сіверського Дінця й Слобідської України. У ніч на 8 червня 1708 року під м. Валуйками на р. Уразовій він розгромив Сумський слобідський полк.

Від другого загону відокремився третій під керівництвом С. Драного і С. Безпалого. У його складі знаходилося 6500 чоловік, зокрема 1500 запорозьких козаків. Він попрямував у бік Тора, Маяків та Ізюма. З великою стурбованістю Шидловський повідомляв про це Київському воєводі Д.М. Голіцину і князеві В.В. Долгорукому. Він виступив проти повстанців і просив підкріплення.

Шидловський 5 липня 1708 року повідомляв О. Меньшикову, що Драний і Безпалий з п’ятитисячною армією донських козаків і півтора тисячею запорозьких козаків прийшли під Тор і стали обозом. Читали свої звабливі листи, у яких говорилося, що стали вони за правду і йдуть до Москви... Вимагали видати самого Шидловського та його казну, здати без бою Тор, який вони обложили. Проте нападом узяти не змогли й відійшли до Дінця, до урочища Крива Лука.

1 липня Шидловському підійшло підкріплення — кавалерія полковника Кропотова. Почався наступ на булавінців, у якому взяли участь війська Ізюмського, Харківського, Ахтирського й Полтавського полків та кавалерія Кропотова. Бій тривав з 3-х годин дня до 2-х ночі. Отаман Драний загинув. Утративши півтори тисячі чоловік, булавінці відступили.

Запорозьким козакам, які були разом з Драним, удалося врятуватися втечею. Вони попрямували в Бахмут і там засіли. По їхніх слідах кинувся Ізюмський полк і оточив місто Бахмут. Запорожці опинилися в безвихідному становищі. Не маючи боєприпасів і терплячи голод, вони виявили готовність скласти зброю. Проте полковник Ізюмського полку не прий-

няв умов капітуляції. Він підпалив місто

йперебив їх.

Уроду полковника Ізюмського полку Ф.В. Шидловського довго пам’ятали про його активну участь у розгромі Булавінського повстання. Один з його нащадків С.І. Шидловський у «Материалах для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине (1696 — 1727 гг.)», опублікованих у 1896 році, писав: «У 1708 році розігрався Булавінський бунт, і Федір Володимирович, окрім діяльності чисто військової, стикався із шайками Булавіна та його отаманів» [104]. Так стикався, додамо ми, що від Бахмута не залишилося каменя на камені.

Розрізнені сили повстанців терпіли поразки і в інших місцях. Невдачею закінчилася спроба повсталих 6 липня захопити Азов. У столиці Дону Черкаську

верхівка козацтва організувала змову. 7 липня 1708 року змовники обложили хату, у якій знаходився отаман, розправилися з Булавіним. За однією версією, він сам, бачивши безвихідне становище, наклав на себе руки, за іншою — був убитий у перестрілці.

Після загибелі Булавіна боротьбу проти царських військ на Доні й Волзі продовжували окремі загони повстанців на чолі з отаманами М. Голим, І. Некрасовим, С. Безпалим і І. Павловим. 4 листопада 1708 року в бою з військами В.В. Долгорукого в станиці Решетівській на Дону зазнав поразки загін Микити Голого. Отаманові із жменькою козаків ледве вдалося врятуватися втечею. Проте незабаром М. Голий був схоплений карателями.

Урядові війська придушили повстання. Карателі жорстоко розправилися з повстанцями. Багато хто з них був схоплений, страчений, інші відправлені на каторгу. Донські козачі містечка, які підтримали Булавіна, були зруйновані та спалені.

Ватажок повстання Кіндрат Опанасович Булавін — з козачого містечка Трьохізбенки, що на лівому березі Сіверського Дінця нинішньої Луганської

НАРОДНИЙ ПРОТЕСТ

Пам’ятник К. Булавіну, смт Трьохізбенка Слов’яносербського району, 1998, скульптор М. В. Можаєв.

Омелян

Пугачов у в’язниці. Портрет, доданий до видання «Истории

пугачёвского

бунта» О. С. Пушкіна, 1834

Підпис Пугачова под указом. Автограф неписьменного Пугачова. XVIII ст.