Історія Донбасу

Храм у

с.Весела Гора Луганської області

(на цей час знаходиться на реконструкції)

вільно заснував у районі Макарова Яру слободу з добровольців-малоросів, у якій було до 100 будинків.

У другій половині XVIII століття продовжувалося заселення вільних земель і на лівому березі Дінця.

Як повідомляється в книзі О.П. Пронштейна «Земля Донська у XVIII столітті [42]», за даними перепису 1764 року, на р. Деркул було засновано 4 хутори. Про поселення в цьому регіоні повідомляє й академік Гільденштедт. Він пише, що на р. Євсуг 10 років тому (у 1764 році) засновано три слободи, населені збіглими розкольниками, які повернулися з Польщі. Ця слобода в побуті називається Верхньою, Середньою й Нижньою Сотнею. Офіційно ж Верхню називають Чернігівкою, Середню — Лашинівкою. Назву третьої не міг дізнатися, зазначає академік. Вони складаються приблизно із 300 родин і належать до Валуйського округу Бєлгородської губернії.

На р. Євсуг — дві малороські власницькі слободи: Св. Дмитра і Св. Петра, або Петропавлівська. Верстах у 5 від Старого Айдара лежить малороська власницька слобода Степанівка, звана також Щиглівкою. На Дінці у верстах 5 від слободи Трьохізбенської лежить хутір хат з 30. На північ від Трьохізбенки, верстах у 10, у лісі, хутір хатин з 8, називається Гречишкиним. Обидва вони належать до слободи Трьохізбенської. Верстах у 20 вище Трьохізбенської на Дінці біля гирла р. Ольхової невелика малороська власницька слобода Пилипівка, а проти неї — Бобровська. У кількох верстах на р. Ольхова лежить слобода Муратове, а ще вище, біля витоку річки Ольхової — Капітанівка. Усі ці слободи населено малоросіянами й належать приватним особам. На 10 верст вище гирла Ольхової на Дінці лежить слобода Боровська.

Від Трьохізбенки, розповідає академік, ми їхали 10 верст на північ і північний схід до слободи Райгородки, що розташована на правому березі Айдару в 15 верстах вище Старого Айдара. Вона називається ще Алданівкою. Це ім’я вона отримала від

хутора, що знаходився тут колись. Жителі її однодворці, переселені сюди в 1759 році з містечка Райгородка, що лежить біля гирла Торця. Причиною цього переселення були скарги ізюмських козаків на нестачу землі й неможливість підвести повинності однодворців і малоросіян під одну форму. 6 років тому населення цієї слободи ще збільшилося за рахунок однодворців, які жили в слободі Цареборисівці або Петропавлівці, що лежить на Айдарі у 8 верстах вище Райгородки. У Петропавлівку вони були переселені з містечка Цареборисова, що на Осколі, з тих же причин, що й з Райгородки. Потім вони були виселені із слободи Цареборисівки (Петропавлівки), оскільки на ту слободу знайшлися приватні власники.

Упримітках до тексту академіка Гільденштедта сказано: Райгородка називається тепер інакше — Єндилова. Тепер Цареборисівки в Старобільському повіті немає, але назва частково збереглася в селі Царівка. Інша назва — Петропавлівка (на лівому березі Айдару).

У5 верстах від Райгородки на правому березі Айдару лежить слобода Бахмутівка. Жителі її кілька років тому були переселені з Бахмута. Шість років тому населення її збільшилося за рахунок однодворців, переведених із слободи Цареборисівки, або Царьовки. У 3-х верстах вище Бахмутівки лежить малороська власницька слобода Безгинівка, розташована на лівому березі біля ключового потоку. Вона населена однодворцями, переведеними в 1759 році з Цареборисова в слободу Цареборисівку, або Петропавлівку. Звідси вони були переселені 6 років тому частиною в Бахмутівку, частиною — у Райгородку.

У10 верстах вище Безгинівки розташована слобода Новий Айдар. У 8 верстах вище — слобода Генералівка, або Венделівка, а ще в 5 верстах вище слобода Співаківка, або Заводівка, куди в 1759 році були також переселені однодворці із Співаківки, або Заводівки Ізюмської провінції. У 3-х верстах вище Співаківської лежить слобода Штормівка, а ще в 4

Святогірський монастир

План міста Слов’янська, 1878 р.

Микола

Пимоненко.

Пасхальна

заутреня в Малоросії.

1891 р.

Довжина моста складала 55 кроків. Проїхавши 19 верст по піднесеній місцевості, досягли поштової станції, яка знаходилася на річці Васюківці, біля хутора Макогонівки. Через 7 верст мандрівники переїхали балку копанки, а ще через 10 верст досягли річки Дальньої Ступки. Переправившись по мосту через річку й проїхавши ще 2 версти, досягли м. Бахмута. Весь шлях від Слов’янська до Бахмута склав 43 версти. Уздовж нього по берегах річок і по балках знаходилися хутори, які належали Слов’янську, Райгородці й Бахмуту. На правому березі Дінця, між гирлом Торця й Бахмута, розташовувалися 3 слободи: панська слобода Лихопеківка, заселена малоросами (15 сімей); Крива Лука — військова слобода з церквою та 80 родинами поселенців, Дронівка — панська слобода, у якій знаходилося 15 родин. Усі три слободи належали до Ізюмської провінції.

Заселення південних степів заохочувалося законодавством Росії. Указ 25 липня 1781 року наказував переводити економічних селян добровільно й за власним бажанням на землі в Азовську та Новоросійську губернії. Переселенці отримували пільги від обкладення податями на півтора року. Протягом цього часу податки повинні були вносити за них селяни колишніх сіл, яким дісталася їхня земля. Поміщикам теж дозволялося переводити своїх селян із власної волі. Через 2 роки термін пільг указом був продовжений до 6 років, а в нежилих місцевостях ще до того ж на 4 роки.

У 1787 році був опублікований указ, що дозволяє селянам переселятися в південні райони без усяких умов [41].

Зі сходу й південного сходу Донецькі степи в другій половині XVIII століття активніше почали освоювати донські козаки. Говорячи про напрям, у якому вони просувалися, О.П. Пронштейн у монографії «Земля Донська у XVIII столітті» указував, що заселення йшло туди, де згодом утворився Міуський округ. Він підкреслив далі, що довгий час селитися тут було небезпечно внаслідок постійної загрози з боку численних загонів кримсь-

Однією з важливих сторінок в історії Донбасу стало переселення греків з Криму в Приазов’я. Ідея про переселення була порушена російською стороною, а потім знайшла віддзеркалення в «Проханні митрополита Ігнатія Святійшому Синоду» від 29 жовтня 1771 року і в його ж проханні Катерині II 8 грудня 1772 року. У листі Катерині було сказано:

«Прошу не оставить меня зависеть от власти и повелений христоненавистных татар, о сем усердно просят

и все здешние моей епархии христиане, коих число домов простирается до чотырех тысяч» [45].

Як бачимо, однією з причин відходу греків з Криму була релігійна несумісність. У поселеннях греків, які сповідували християнство, відкривали мусульманські мечеті. Греків схиляли й навіть примушували приймати магометанство. Як пише предок грека-переселен- ця Микола Хапланов, одним із способів омусульманювання греків у Криму було

насадження серед них татарської мови. Їх буквально насильно примушували говорити татарською. Часті були випадки, коли в грека, який наполегливо говорив рідною мовою, виривали язик і вивішували для залякування останніх. Говорять, на стінах ханського палацу в Бахчисараї, деколи, висіли цілі зв’язки язиків непокірних греків [46].

На прохання духовного пастиря християн Катерина II відгукнулася позитивно. У той же час указом генерал-губернатору Новоросійської, Азовської й Астраханської губерній Г.О. Потьомкіну імператриця наказувала підготуватися до прийому переселенців так, щоб вони ні в чому не відчували потреби й були забезпечені достатньою кількістю землі. У свою чергу князь Потьомкін своїми ордерами на адресу губернаторів Азовської губернії Черткова й Новоросійської Язикова наказував прийняти християн, які виводяться з Криму, під своє заступництво, і

забезпечити відразу ж продовольством та придатною землею. Крім того, переселенців необхідно було забезпечити насінням для посіву.

Багато дослідників цієї проблеми звертають увагу на той факт, що не всі православні бажали переселятися з Криму. І з ними цілком можна погодитися. Адже не так просто зважитися покинути насиджене місце й кинутися в невідомість. Командувач російськими військами О.В. Суворов писав у рапорті П. Рум’янцеву 7 серпня 1778 року, що жителі 3-х сіл відмовилися переселитися. Проте було вжито заходів до переселення греків. До кінця вересня 1778 року виведення християн у Приазов’я було завершене. З відомості, присланої О.В. Суворовим, видно, що греки переселилися з 64 міст і сіл Криму. Усього було виведено до Росії 18394 особи.

За указом Г.О. Потьомкіна, греків, які вийшли з Криму, слід було поселяти від